ДОДАТКИ

Додаток А.1

ВОЛИНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ

Khibfpchtet імені лесі > краінки

.Mixistry of education* and science OF UKRAINE

les ya Vkrainka VOLYN NATIONAL I NIVF RSIΠ

Prvip VoIL U.

_нир«» > Вол»«««1« oβ∙".cτ∣

ДОВІДКА

Видана кандидату історичних наук, доценту кафедри теорії та історії держави і права Волинського національного університету імені Лесі Українки Яцишину М.М. про те, то він дійсно на базі органів і установ управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Волинській області проводив науково-дослідну роботу з теми дисертаційного дослідження «Історнко-правові засади кримінально-виконавчої політики України» на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук з впровадженням відповідних результатів в практичну діяльність органів та установ кримінально- виконавчої системи Волинської області у вигляді розробки пропозицій щодо вдосконалення ефективності роботи та адаптації до кращих свропсйських та світових стандартів.

✓

Начальник управління

ДДУПВП у Волинській області генерал-майор міліції

В.А.Макогончук

Додаток А.4

ДЕРЖАВНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОГО ДЕПАРТАМЕНТУ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У PfBHEHCbKIIf OMACTf BJOl. Словацького,?. м.Ріьяе, 33O2S телХ0362)26-96-02. факс 26-76-07. E-mail: ri⅜∙nea⅛⅜⅝,eo⅜.∣M Кол СДРПОУ темою дисертаційного дослідження «Історико - правові засади кримінально - виконавчої політики України» на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціхіьністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права, історія політичних та правових вчень.

Голова апеляційною су

Додаток А.6

ДЕРЖАВНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОГО ДЕПАРТАМЕНТУ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ЛЬВІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ _nn ⅛>._lxw>Λ>j.Aβ>_l7ΛX∣lβw>tafO≈arβ∙Γ⅛√Z Кой CeoopWWSOW*

ДОВІДКА-АКТ

20 року

м. Львів

Комісія у складі: генерал - майора внутрішньої служби Ільннцького Василя Яковича - начальника управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Львівській області, підполковника внутрішньої служби Драча Романа Олексійовича - першого заступника начальника управління, підполковника внутрішньої служби Дсмківа Мирослава Богдановича - заступника начальника управління з соціально - виховної, психологічної роботи та діяльності кримінально - виконавчої інспекції склала даний акт про те, що кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави та права Волинського національного університету ім. Лесі У країн и кн Янишин М.М., на базі органів і установ виконання покарань управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Львівській області проводив науково - дослідну роботу з теми дисертаційного дослідження «Історико - правові засади кримінально - виконавчої політики України» на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук з спеціальності 12.00.01 - теорія та історія держави та права, історія політичних та правових вчень з впровадженням відповідних результатів в практичну діяльність установ кримінально - виконавчої системи Львівської області у вигляді розробки пропозицій щодо удосконалення ефективності роботи та адаптації до кращих

P.O.

європейських та світових стандартів

Перший заступник начальника управліні підполковник внутрішньоїслужби

Заступник начальника управління

з соціально-виховної, психологічної роботи

та діяльності кримінально - виконавчої інспекції '¹ підполковник внутрішньої служби /, М.Б. Демків

Додаток А.7

УДК 343.24(477)(073)

ББК 67.409.021(4УКР)

Я 93

Рекомендовано до друку методичною радою Волинського національного університету ім. Лесі Українки (протокол № 2 від 21 жовтня 2009 р.)

Рецензенти:

Колб О. Г. - доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права і процесу ВНУ ім. Лесі Українки

Юхимюк О. М. - кандидат юридичних наук, доцент кафедри теорії та історії держа­ви і права ВНУ ім. Лесі Українки

Розробник: Яцишин М. М., кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права ВНУ ім. Лесі Українки

Я 93 Сучасна кримінально-виконавча політика України: робоча навчальна програма спецкурсу. -Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2009. - 20 с.

Робоча навчальна програма спецкурсу містить тематичний план змістових модулів, орі­єнтований перелік питань до семінарських занять і підсумкового контролю, завдання для самостійної та індивідуальної роботи, рекомендовану літературу й інтернет-ресурси.

УДК 343.24(477)(073)

ББК 67.409.021(4УКР)

© Яцишин М. М., 2009

© Волинський національний університет ім. Лесі Українки, 2009

Структура програми навчального курсу “Сучасна кримінально-виконавча політика України”

1. Опис навчального курсу

Додаток А.8

УДК 343.24 (073)

ББК 67.409.0 (4УКР) р 30-2

Я 93

Рекомендовано до друку методичною радою Волинського національного університету ім.

Рецензенти:

Колб О. Г. - доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права і процесу ВНУ ім. Лесі Українки

Юхимюк О. М. - кандидат юридичних наук, доцент кафедри теорії та історії держа­ви і права ВНУ ім. Лесі Українки

Розробник: Яцишин М. М., кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права ВНУ ім. Лесі Українки

Я 93 Адаптація кримінально-виконавчої політики та кримінально-виконавчого права України до європейських та світових правових стандартів: робоча навчальна програма спецкурсу. - Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2009. - 15 с.

Робоча навчальна програма спецкурсу містить тематичний план змістових модулів, орі­єнтований перелік питань до семінарських занять і підсумкового контролю, завдання для самостійної та індивідуальної роботи, рекомендовану літературу й інтернет-ресурси.

УДК 340.15(073)

ББК 67.081.1р30-2+67081.2р30-2

© Яцишин М. М., 2009

© Волинський національний університет ім. Лесі Українки, 2009

СТРУКТУРА ПРОГРАМИ НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ «Адаптація кримінально-виконавчої політики та кримінально-виконавчого права України до європейських та світових правових стандартів»

1. ОПИС НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ

Додаток А.9

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

Комітет і питань >aκoιιo.ιan∙ιoιo Iaficiiie-Iciiiifl ііраноотороііпої діяльності 0100*.

∙'>C⅛≥J5√∣'⅛ -38.3

Проректору і наукової роботи Волинською національного університету імені Лесі Українки Цьосю А.В.

Шановний Анатолію Васильовичу!

Розглянувши пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства з питань формування та реалізації кримінально-виконавчої політики України, підготовлені доцентом кафедри теорії та історії держави і права Волинського національного університету імені Лесі Українки М.М. Яцишиним (вих.

№3/4213 від 09.12.2009 р.), повідомляєм^, чинного законодавства будуть враховані у

запропоновані зміни до коноДавчій роботі Комітету.

З повагою

Голова Комітету

В.Швець

Вжх Гмхлк» B O. 255-58-31

Додаток Б.3.1

Пропозиції

до проекту Закону України “Про внесення змін до Кримінально- виконавчого та Кримінально-процесуального кодексів України з приводу прав і свобод людини та громадянина”

Внести зміни до таких законодавчих актів України:

I. У Кримінально-виконавчому кодексі України:

1) ч. 1 ст. 1 викласти в такій редакції:

“1. Кримінально-виконавче законодавство регламентує кримінально-вико­навчу діяльність органів та установ виконання покарань, порядок і умови ви­конання і відбування кримінальних покарань з метою відновлення соціальної справедливості (кари) й створення умов для виправлення і ресоціалізації за­суджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, недопущення тортур та нелюдського або такого, що прини­жує гідність, поводження із засудженими як з боку посадових і службових осіб держави, так і інших осіб”;

2) у ст. 5 після слів “перед законом” додати вираз “поваги до прав і основопо­ложних свобод людини та громадянина”; та принцип“зменшення криміналь­них репресій”;

3) ст. 6 залишити в редакції пропонованого проекту Закону;

4) доповнити ч. 2 ст.

5) ч. 3 ст. 6 проекту викласти у такій редакції: “Метою виконання покарання є відновлення соціальної справедливості, забезпечення встановлених законом пра- вообмежень для засуджених, здійснення кари”... і далі за текстом;

6) ч. 2 ст. 7 викласти в такій редакції: “Засуджені користуються всіма пра­вами людини та громадянина, за винятком обмежень, передбачених Конститу­цією та законами України і встановлених вироком та іншими рішеннями суду” (це логічно витікає з правової природи ст. 4 Кримінально-виконавчого кодексу України);

7) у ч. 1 ст. 24 проекту перед словом “члени” додати “голова та...” і далі за тек­стом.

II. У Кримінально-процесуальному кодексі (КПК) України:

1) розмежувати самостійність процесуальних інститутів пред’явлення об­винувачення та допиту обвинуваченого шляхом перейменування глави 12 КПК України “Пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого” на “Притягнення особи як обвинуваченої і її допит”;

2) ст. 131 КПК України викласти в такій редакції: “При доведеності обставин, які містять ознаки складу злочину та встановлюють подію злочину, винність осо­би в скоєнні злочину, та за відсутності обставин, які виключають провадження по справі, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення особи як обви­нуваченого”;

3) внести доповнення до ст. 132 КПК України щодо зазначення у постанові про притягнення особи як обвинуваченого мотиву скоєння злочину;

4) доповнити ст. 143 КПК України таким реченням: “Забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або під­казка до неї (навідні запитання)”;

5) ч. 3 ст. 245 КПК України викласти у такій редакції: “Постанова судді є оста­точною, оскарженню та опротестуванню не підлягає, на неї не може бути винесено подання прокурором”;

6) ч. 2 ст. 368 КПК України доповнити п. 5 такого змісту: “коли не були з'ясовані з достатньою повнотою дані про особу обвинуваченого”, та п. 6 такого змісту: “коли не були вивчені та досліджені документи, речові та інші докази, які підтверджують обставини й факти, які характеризують особу обвинуваче­ного”.

Примітка: розробник М. М. Яцишин.

Пропозиції до проекту закону розглянуті та схвалені на засіданні кафедри теорії та історії держави і права ВНУ ім. Лесі Українки (протокол № 4 від 14.10.2009 р.)

Додаток Б.3.2

Пропозиції

щодо удосконалення чинного законодавства з питань формування та реалізації кримінально-виконавчої політики України

Для гармонізації змісту кримінально-виконавчої та кримінально-правової політики слід, на нашу думку, здійснити такі заходи:

1. Враховуючи, що і Кримінально-виконавчий кодекс (КВК) України (ст. 5) і Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) України (ст. 14-22) фактично за­кріпили принципи, які є похідними від засад кримінально-правової політики, у чинному Кримінальному кодексі (КК) України необхідно визначити принципи останньої. При цьому, дотримуючись положення про відмінність принципів по­літики і законодавства, а також діяльності суб'єктів щодо їх реалізації (про що йшлося у другому розділі нашої роботи) та враховуючи, що досі в науці немає єдиного підходу до системи принципів кримінально-правової політики Украї­ни, за основу законодавчо визначених принципів цього виду політики у сфері боротьби зі злочинністю можна взяти ті, що широко висвітлені у різноманітних доктринальних джерелах, зокрема у підручниках і навчальних посібниках з кур­су кримінального й кримінально-виконавчого права. Без сумніву, ряд із прин­ципів кримінально-правової політики може співпадати з такими однойменної галузі права та діяльності суб'єктів щодо їх реалізації (правоохоронних органів і судів), проте це не означає, що вони є тотожними за обсягом. Цілком очевид­но, що за змістом та обсягом принципи політики є ширшими, ніж принципи законодавства.

2. Цілком очевидним є й висновок про те, що мета кримінального покарання, зазначена у ст. 1 КВК України, є дещо ширшою за обсягом і змістом, ніж у ст. 50 КК України. У зв'язку з цим з ч. 1 КВК України необхідно вилучити словосполу­чення “ресоціалізація засуджених”. Це визначення не є функцією органів та уста­нов виконання покарань і безпосереднім складником кримінально-виконавчої політики, а становить прерогативу державних органів виконавчої влади, що за­ймаються питаннями соціальної політики (системи органів Міністерства праці та соціальної політики України), на які законодавством покладено обов'язок щодо ресоціалізації колишніх засуджених.

3. Необхідно впорядкувати норми КВК України в частині, що регулюють пи­тання залучення засуджених до позбавлення волі до праці. Виходячи зі змісту ст. 8 та ст. 107 КВК України, слід визнати, що засуджені у місцях позбавлення волі мають право, а не обов'язок працювати під час відбування покарання. Тому у ст. 133 КВК України слід вираз “засуджений, який необґрунтовно відмовляється від праці” доповнити фразою “на яку засуджений погодився добровільно у по­рядку, визначеному трудовим законодавством України”. Такий підхід не тільки формалізує згідно з логікою правовий статус засудженого, а й створить належні умови для діяльності персоналу установ виконання покарань (УВП) у боротьбі зі злісними порушеннями установленого порядку відбування покарання, про які йдеться у зазначеній статті КВК України. Крім того, керуючись положенням ч. 3 ст. 43 Конституції України про те, що не вважається примусовою робота, яка ви­конується особою за вироком чи іншим рішенням суду, ч. 1 ст. 63 КК України слід доповнити виразом такого змісту: “та в обов'язковому залученні його до праці відповідно до встановленого законом порядку”.

4. З точки зору формальної логіки та з огляду на формування змісту кримінально-процесуальних норм як похідних від кримінально-правових (норм реалізації матеріального права) варто гармонізувати й норми КВК України за таким самим алгоритмом. Мова йде про те, що визначивши у главі 2 КВК України право­вий статус засуджених (як одного з ключових суб'єктів кримінально-виконавчих відносин), законодавець зобов'язаний був закріпити у КВК України й правове становище інших ключових суб'єктів у системі цих координат - персоналу органів і установ виконання покарань. Для цього слід КВК України доповнити главою 3-1 “Персонал органів і установ виконання покарань”, у якій закріпити положення ст. 14-16 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” (у них сформовані основні вимоги до цих суб'єктів кримінально-виконавчих відно­син) або визначити їх у спеціальній ст. 11-1 КВК України такого змісту: “Виконання кримінальних покарань в Україні покладається на персонал органів і установ вико­нання покарань та інших органів, зазначених у ч. 6 ст. 11 цього Кодексу. Вимоги до персоналу органів і установ виконання покарань встановлені у Законі України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, інших нормативно-правових актах з питань виконання покарань та спеціальних законах, що регулюють діяль­ність інших органів і установ виконання покарань”.

5. Для приведення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби (ДКВС) України до вимог ст. 19 та ч. 3 ст. 63 Конституції України слід поверну­тися до практики КК Української РСР (1960), згідно з яким вид кримінально- виконавчої установи (КВУ) для осіб, позбавлених волі, визначав суд (ст. 25). З цією метою КК України (2001) слід доповнити ст. 63-1 такого змісту: “Вид КВУ для засуджених до позбавлення волі визначає суд, а умови відбування покарання в конкретній колонії - органи та установи виконання покарань”. У зв'язку із за­пропонованими змінами ст. 86 КВК України потрібно викласти в новій редакції: “Вид колонії, в якій відбувають покарання засуджені до позбавлення волі, визна­чається судом, що ухвалив обвинувальний вирок”.

Для оптимізації співвідношення принципів і форм реалізації кримінально- виконавчої та кримінально-процесуальної політики України слід, на наш погляд, здійснити такі заходи:

1. Головним змістом практичної діяльності судів (як основних суб'єктів ви­конання приписів кримінально-процесуальної політики) та органів і установ ви­конання покарань (основних суб'єктів втілення в життя кримінально-виконавчої політики) є реалізація завдання щодо примирення засудженого з потерпілим та відшкодування останньому завданих збитків або заподіяної шкоди, що є принци­пом функціонування аналогічних державних структур у цивілізованих країнах. З цією метою варто доповнити ст. 1 КВК України ч. 3 такого змісту: “Поряд із зазначеними у ч. 2 завданнями кримінально-виконавче законодавство України має здійснювати правове забезпечення прав і законних інтересів потерпілих від злочинних діянь осіб. Воно має становити зміст діяльності органів і установ ви­конання покарань”.

2. З метою створення належних умов для діяльності органів і установ виконан­ня покарань з питань звільнення засуджених від відбування покарання в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 р. № 2 “Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким” необхідно подати судове тлумачення тих термінів, що визначають зміст основних підстав застосування цього виду звільнення засуджених (сумлінна по­ведінка, сумлінне ставлення до праці та навчання тощо), що здійснено на доктри­нальному (науковому) рівні. Потреба у цьому цілком очевидна, оскільки рішення Пленуму є обов'язковими для використання у судовій діяльності.

3. Для формування єдиних підходів до визначення змісту і принципів дер­жавної політики у боротьбі зі злочинністю варто упорядкувати термінологічний апарат кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, привівши його до єдиних стандартних норм, якими у галузі протидії злочинам виступають норми кримінального права. Зокрема для цього слід гармонізувати та привести у відповідність із кримінально-процесуальним законодавством ч. 3 ст. 54 КВК України, у якій не вказані спостережні комісії як суб'єкти, що беруть участь в умовно-достроковому звільненні засуджених від відбування покарання. Але вони зазначені у ч. 1 ст. 407 КПК України.

Такі ж зміни потрібно внести й у ч. 1 ст. 154 КК України, де не зазначено по­ложення про те, що амністія застосовується судом відповідно закону.

Для гармонізації співвідношення кримінально-виконавчої та кримінологіч­ної політики України варто, на наш погляд, здійснити такі заходи:

1. Доповнити КВК України главою 19-1 “Запобігання вчиненню нових злочи­нів засудженими”. У ній слід визначити категорії засуджених, котрих мають брати на профілактичний облік; правові наслідки такої діяльності персоналу колоній; види і межі правообмежень для такої категорії осіб; принципи профілактики та ін. Визначення у кримінально-виконавчому законодавстві України зазначе­ного інституту права обумовлено, по-перше, наявністю аналогічних механізмів реалізації його завдань щодо основних засобів виправлення і ресоціалізації за­суджених (глава 16 КВК України “Режим у колоніях та засоби їх забезпечення”, глава 18 “Праця засуджених до позбавлення волі”, глава 19 “Виховний вплив на засуджених до позбавлення волі”), по-друге, приведенням практики профілакти­ки злочинів в УВП у чітку відповідність з вимогами ст. 19, 63 Конституції Украї­ни, згідно з якими правообмеження щодо засуджених мають вводитись лише на підставі закону та вироку суду, а не відомчих нормативних актів ДКВС України, що має місце нині. Крім того, необхідність таких законодавчих змін випливає зі змісту ст. 1, 50 КК та ст. 1 КВК України, які одним з елементів мети кримінального покарання визначили запобігання вчиненню нових злочинів засудженими.

2. Взявши за основу Концепцію розвитку кримінологічної науки в Украї­ні, що розроблена та затверджена Координаційним бюро проблем кримінології Академії правових наук України у березні 2002 р., слід розробити Концепцію про зміст кримінологічної політики України, яка б стала базовим науковим підґрун­тям та джерелом формування комплексних цільових програм профілактики пра­вопорушень і злочинів, що складаються в Україні на певний період. Такий підхід не тільки дасть змогу оптимізувати зміст цих програм, а й по-новому підійти до відображення співвідношення кримінологічної політики з іншими видами полі­тики у сфері боротьби зі злочинністю.

3. Для відображення об’єктивного стану у царині запобігання злочинам не­обхідно внести зміни у проект Закону України “Про профілактику злочинів”, у якому закріпити ДКВС України серед суб’єктів з попередження злочинів, визна­чивши її функції та повноваження. Нині розробники зазначеного нормативно­правового акта навіть не згадують про органи й установи виконання покарань як суб’єктів профілактики злочинів. Це не логічно з огляду на те, що як реальні кримінальні покарання (25% у структурі покарань - позбавлення волі, а більше 10% - інші види покарань), так і інші форми кримінальної відповідальності (по­над 60% осіб засуджуються з випробуванням) належать до сфери діяльності цих державних структур, одним із завдань яких є запобігання злочинам.

4. Для створення реальних механізмів боротьби з детермінантами попередньої злочинної діяльності засуджених (блокування, нейтралізації та інші протиправні діяння, за які вони відбувають покарання) органи й установи виконання покарань необхідно наділити повноваженнями з виявлення цих обставин (за аналогією ста­туту органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, визначено у ст. 23, 23-2 КПК України). Для цього ст. 104 КВК України слід доповнити ч. 5 такого змісту: “З метою запобігання злочинам оперативні підрозділи органів і установ виконан­ня покарань спільно з іншими підрозділами Державної кримінально-виконавчої служби України та державними органами, органами місцевого самоврядуван­ня і громадськими формуваннями мають право збирати та використовувати у виправно-ресоціалізаційному процесі інформацію про причини й умови вчинення злочинів засудженими, за які вони відбувають покарання”.

5. З метою оптимізації кримінально-виконавчої політики та підвищення її питомої ваги у співвідношенні з іншими видами державної політики у сфері бо­ротьби зі злочинністю слід підтримати науково обґрунтовані пропозиції окремих вчених про створення при органах розслідування спеціальної служби вивчення особи злочинця та середовища, в якому він перебував, що давала б рекомендації суду про найефективніше його покарання.

Для усунення блокування, нейтралізації та інших негативних тенденцій у формуванні кримінально-виконавчої політики України варто здійснити такі за­ходи:

1. Розробити та затвердити на рівні Верховної Ради України Концепцію (док­трину, програму) виконання покарань, зміст якої складали б:

- принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання-відбування покарання, зазначені в ст. 5 КВК України;

- джерела та засоби реалізації зазначеної діяльності (фінансове, матеріально- ресурсне забезпечення та ін.);

- форми контролю за діяльністю кримінально-виконавчої системи насампе­ред з боку громадських формувань (ст. 22, 23, 25 КВК України та ін.);

- напрями, методи, форми та способи взаємодії органів і установ виконан­ня покарань з іншими органами держави, міжнародними організаціями, членами яких є Україна, та громадськістю;

- способи захисту прав потерпілих від злочину (ст. 15, 16 КК України та ін.);

- гарантії реалізації свого правового статусу засудженими (ст. 7-9 КВК);

- соціальний та інший захист персоналу органів і установ виконання по­карань.

2. Для визначення сучасного змісту кримінально-виконавчої політики та забезпечення законних інтересів усіх учасників процесу виконання покаран­ня слід внести зміни у ст. 50 КК України “Поняття покарання та його мета”, а саме: термін “кара” замінити на “відновлення соціальної справедливості”, науково- обґрунтоване поняття якого визначене в цій роботі.

3. Для приведення умов тримання засуджених в УВП до міжнарод­них стандартів варто розробити та затвердити на рівні Кабінету Міністрів України відповідні вітчизняні стандарти згідно з вимогами ратифікованих Верховною Радою України міжнародних правових джерел.

4. Для олюднення змісту кримінально-виконавчої політики України необ­хідно на законодавчому рівні визначитися зі змістом іншого структурно­го елемента політики у галузі боротьби зі злочинністю - кримінально-правової політики. Для цього ст. 51 КК України необхідно доповнити ч. 2 такого змісту: “Позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі застосовують­ся судом як виключні міри покарання, з урахуванням ступеня тяжкості вчи­неного злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання”, що логічно витікає з міжнародно-правових актів та постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 “Про практику при­значення судами кримінального покарання”. Так, у п. 2 цієї постанови Пле­нуму зазначено, що “коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види покарання, при постановленнні вироку потрібно обговорювати пи­тання про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку”. У зв'язку з цим слід ст. 324 КПК України доповни­ти ч. 5, у якій закріпити положення п. 2 постанови Пленуму, про яку йшлося вище.

Для гармонізації наявних правових норм з питань захисту прав потерпілих від злочинів слід здійснити такі заходи:

1. Визначити на законодавчому рівні поняття “виконання покарання”, закрі­пивши його у вигляді примітки до ст. 4 КВК України, а саме: “виконання пока­рання - це діяльність органів і установ виконання покарань та їх уповноважених службових осіб, спрямована на досягнення передбаченої законом мети покарання та створення умов щодо відшкодування завданих злочином збитків або усунення заподіяної шкоди”.

2. Доповнити ст. 45 КПК України ч. 6 такого змісту: “Після винесення обви­нувального вироку, що набув законної сили, законні права та інтереси потерпі­лого забезпечуються органами та установами виконання покарань або іншими уповноваженими державою суб'єктами”.

3. Доповнити ст. 25 КВК України ч. 3 такого змісту: “Відповідно до ст. 56 Кон­ституції України та чинного кримінально-процесуального законодавства України потерпілі від злочинів мають право (можуть) брати участь у виконанні покарання та у контролі за діяльністю з цих питань з боку органів і установ виконання по­карань”.

4. З метою розширення меж і можливостей процедур примирення потерпі­лих і винних у вчиненні злочину осіб внести зміни та доповнення у ті правові норми, що визначають зміст кримінальних покарань, які не пов'язані з позбав­ленням волі на певний строк, а саме:

4.1. Доповнити ч. 1 ст. 36 КВК України реченням такого змісту: “За взаємною згодою потерпілого та засудженого громадські роботи можуть здійснюватись на об'єктах, що є власністю першого”.

4.2. Додати до ч. 1 ст. 41 КВК України таке речення: “У випадку вчинення осо­бою злочину з необережності та при відсутності у неї коштів та інших можливос­тей для відшкодування завданої злочином шкоди суд може призначити виконан­ня покарання у вигляді виправних робіт на об'єкті, що є власністю потерпілого, якщо для цього виявили згоду обидві сторони”.

5. Для приведення змісту та мети кримінального покарання до наявної між­народної практики доповнити ч. 3 ст. 50 КК України таким реченням: “Головною метою покарання є відновлення соціальної справедливості”.

Для підвищення рівня захищеності прав потерпілих від злочинів варто здійснити такі заходи:

1. У найкоротші строки прийняти Закон України “Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину”, проект якого ухвалений Верховною Радою України. Це випливає як з етимоло­гічного значення слова “гарантія” (відповідальність за що-небудь, забезпечення чого-небудь), так і зі змісту терміна “юридичні гарантії законності” (обумовлена особливостями економічного і суспільного ладу система умов і засобів, яка за­кріплена в діючому законодавстві і безпосередньо спрямована на забезпечення законності, безперешкодного здійснення, захисту прав і свобод). Виходячи з того, що органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на під­ставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та закона­ми України (ст. 19 Конституції України), логічно було б і за формою (включаючи назву), і за змістом зорієнтувати зазначений закон на забезпечення державних гарантій захисту прав потерпілих від злочинів. При цьому у законі мають бути передбачені норми про повну компенсацію завданої злочином шкоди у випадку відсутності вини потерпілого (віктимної поведінки) та про те, що сума відшкоду­вання не оподатковується.

2. Доповнити ст. 1 КВК України ч. 3: “Зміст кримінально-виконавчого зако­нодавства України полягає не тільки у правовому забезпеченні, визначенні мети і завдань, а й у створенні умов з відшкодування завданої злочином шкоди для потерпілих”. На це, зокрема, орієнтує п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 02.07.2004 р. № 13 “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів”. У ній зазначено, що послідовне і неухильне додержання на всіх стадіях кримінального судочинства норм КПК України, яким передбачені права потерпілих від злочинів, є однією з важливих умов здійснення закріпленого ст. 55 Конституції України права громадян на судо­вий захист від протиправних посягань.

3. Ч. 2 ст. 21 КВК України викласти у новій редакції: “Відшкодування засу­дженими витрат на їхнє утримання провадиться після відчислення податку на прибуток, аліментів та відрахувань за виконавчими листами та іншими виконав­чими документами”. Така видозміна обумовлена вимогами Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, у ст. 13 якого зазначено, що підприємства установ виконання покарань є казенними, які здійснюють некомер- ційну господарську діяльність без мети одержання прибутку для забезпечення професійно-технічного навчання засуджених та залучення їх до праці, та вимогами чинного КВК України (ст. 9, 107), які не передбачають працю засуджених, у тому числі у місцях позбавлення волі. Таким чином, держава взяла на себе обов’язок повного забезпечення умов тримання засуджених в установах виконання покарань. З цього випливає й інший обов’язок - відшкодування за рахунок держави збитків, завданих потерпілим від злочину. Крім цього, логічним підґрунтям для прийняття такої норми у КВК України є п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1989 р. № 3 “Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна”. У ньому зокрема зазначено, що суди мають посилити контроль за виконанням вироків у частині стягнення присуджених на відшкодування сум і безпідставно набутого майна, маючи на увазі, що точне й неухильне додержання законодавства органами, які виконують вироки, є важливою умовою своєчасного й повного відшкодування заподіяних збитків.

4. Для підвищення ефективності, рівня та стану вирішення виконавчих доку­ментів з цивільних позовів, пред’явлених за кримінальними справами, слід роз­робити та науково обґрунтувати об’єктивні критерії діяльності та кількості вико­навчих листів, які може реалізувати протягом місяця державний виконавець. На підставі саме цих показників формувати штатний розпис Державної виконавчої служби України та її підрозділів на місцях.

Для приведення змісту кримінально-виконавчої політики України у відповід­ність з міжнародними стандартами слід, на нашу думку, здійснити такі заходи:

1. Ст. 5 КВК України доповнити принципом пріоритетності та збереження загальнолюдських цінностей і поваги до прав людини при виконанні криміналь­них покарань.

2. Ст. 2 КВК України доповнити ч. 2 такого змісту: “Рекомендації (декларації) міжнародних організацій з питань виконання покарань і поводження із засудже­ними реалізуються в кримінально-виконавчому законодавстві України за наяв­ності необхідних економічних і соціальних можливостей держави”.

3. Ст. 2 КВК України доповнити ч. 3 такого змісту: “Якщо міжнародним дого­вором, згоду на який надано Верховною Радою України, встановлені інші правила виконання кримінальних покарань і поводження із засудженими, ніж передба­чено кримінально-виконавчим законодавством України, то застосовуються по­ложення міжнародного договору”.

4. Ч. 4 ст. 7 КВК України доповнити словами “і міжнародними договорами, згоду на які дала Верховна Рада України” та викласти у такій редакції: “Правовий статус засуджених визначається законами України і міжнародними договорами, згоду на які дала Верховна Рада України, а також цим Кодексом, виходячи із по­рядку й умов виконання та відбування конкретного виду покарання”.

5. Ст. 1 КВК України доповнити такою приміткою: “Нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням із засудженими слід вважати недотримання передбачених законом умов тримання цих осіб в органах і установах виконання покарань, порушення їх загальнолюдських прав і свобод, незабезпечення безпеч­них умов відбування покарання та інші випадки, що пов’язані з посяганням на права, свободи і законні інтереси засуджених, що охороняються”.

6. Регламент Верховної Ради України доповнити положеннями про те, що зміст і діяльність законодавчого органу України та суб’єктів законодавчої ініціа­тиви становлять загальноприйняті міжнародно-правові цінності, права і свобо­ди людини та громадянина, які є універсальними і неподільними. Закони та інші нормативно-правові акти України мають ґрунтуватись на загальновизнаних між­народних стандартах, що утверджують і забезпечують права та свободи людини і громадянина та є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України).

Для приведення охоронної функції кримінально-виконавчого права до при­родних вимог однойменної політики і міжнародних стандартів необхідно здій­снити такі заходи:

1. Ст. 1 КВК України слід доповнити ч. 5 такого змісту: “Виконання покаран­ня має на меті не тільки кару, виправлення засудженого та запобігання новим злочинам з його боку, а й збереження соціальної цілісності та цінності особи за­судженого”.

2. Для належного виконання службових обов’язків персоналом органів і установ виконання покарань потрібно створити відповідні умови їх роботи, від­починку та відновлювальної терапії. З цією метою у Бюджетному кодексі України необхідно закріпити норму про стовідсоткове фінансування ДКВС України неза­лежно від економічних, фінансових та інших можливостей держави у той чи ін­ший період функціонування, передбачивши резервні та інші джерела ресурсного забезпечення реалізації зазначених завдань.

3. Для наповнення реальним змістом норм КК України про звільнення від покарання та його відбування (ст. 74-87) потрібно залучити до цього процесу по­терпілих від злочинних посягань. У зв’язку з цим у КПК України треба внести до­повнення про право останніх на участь у процесі реалізації різноманітних перед­бачених законом видів звільнення засуджених від покарання та його відбування (ст. 405-1, 407, 408-1, 411, 414 тощо).

4. У примітці до ст. 1 КВК України варто подати доктринальне тлумачення об’єктів правового захисту у кримінально-виконавчому законодавстві, поняття яких представлено у наукових джерелах, зокрема й у нашій роботі. При цьому визначальним має бути такий підхід, що передбачає пріоритетність загально­прийнятих у міжнародно-правових актах соціальних цінностей і благ людини та громадянина.

Для створення реальних механізмів захисту прав потерпілих положеннями нормативно-виконавчого законодавства України слід здійснити таке:

1. До ст. 28 КПК України додати ч. 6 такого змісту: “Цивільний позов у по­рядку цієї статті особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, має право пред’явити і у ході відбування засудженим призначеного судом покарання”.

2. Ч. 2 ст. 50 КПК України доповнити реченням такого змісту: “Цивільний по­зивач або його представник має право вимагати виконання заявлених позовних вимог і у ході виконання кримінального покарання”.

3. До ч. 1 ст. 9 КПК України додати речення такого змісту: “виконувати обов’язки цивільного відповідача, встановленні для нього рішенням суду”.

4. Ч. 3 ст. 154 КВК України доповнити реченням такого змісту: “При при­йнятті рішення про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м’яким адміністрація органу та установи виконання покарання має враховувати відношення засудженого до ви­конання обов’язків цивільного відповідача, що передбаченні чинним законодав­ством України”. Як відомо, така вимога передбачена у п. 9 Положення про поми­лування.

5. Доповнити п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 р. № 2 “Про умовно-дострокове звільнення від відбування покаран­ня і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким” ч. 3: “Суд зобов’язаний встановити відношення засудженого до виконання обов’язків, що випливають з його правового статусу та інших нормативно-правових актів з питань відбування покарань (зокрема обов’язків цивільного відповідача)”.

6. Оскільки в основі поділу галузей права лежить предмет і метод правового регулювання, слід гармонізувати та привести у відповідність норми кримінально- правового циклу (кримінального, кримінально-процесуального та кримінально- виконавчого права) та цивільного законодавства, а саме: захист прав потерпілого від злочину, через який йому завданні матеріальні збитки, має здійснюватись у межах норм першого, а так званої упущеної вигоди (ст. 22 Цивільного кодексу України) та моральної шкоди - нормами другого.

Для підвищення рівня та ефективності діяльності персоналу ДКВС України як суб’єкта реалізації кримінально-виконавчої політики варто здійснити такі за­ходи:

1. Доповнити ст. 11 КВК України “Види органів і установ виконання пока­рань” ч. 8 такого змісту: “Правовий статус персоналу органів і установ виконання покарань визначається спеціальними нормативно-правовими актами України”. Про доцільність таких видозмін активно ведеться дискусія у сучасних наукових джерелах.

2. У примітці до ст. 11 КВК України дати визначення терміна “персонал орга­нів і установ виконання покарань”, зміст якого запропонований у цій роботі.

3. Створити спеціальний вищий навчальний заклад з підготовки персо­налу ДКВС України, про що постійно наголошують у своїх висновках як вітчизняні, так і міжнародні експерти з питань кримінально-виконавчої діяль­ності.

4. На рівні постанови Кабінету Міністрів України затвердити Концепцію ка­дрового забезпечення діяльності ДКВС України, що обґрунтовано пропонується у наукових розробках провідними вченими у галузі кримінально-виконавчого права.

5. Для забезпечення об’єктивного розгляду справ у судах доповнити п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.03.1993 р. № 3 “Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі” ч. 3 такого змісту: “Під адміністрацією виправної установи слід розуміти осіб, які належать до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України, що визначений у ст. 14 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”.

Для підвищення місця і ролі місцевих державних адміністрацій у реалізації кримінально-виконавчої політики України варто вжити таких заходів:

1. Зобов’язати ДКВС України письмово інформувати у встановлені чинним законодавством терміни (Закон України від 17.09.1992 р. “Про державну ста­тистику”) місцеві держадміністрації про осіб, які після відбуття покарання або звільнення від відбування покарання виїжджають на певну територію (населений пункт). Для цього ст. 5 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” слід доповнити ч. 3 зазначеного змісту. Нині це питання част­ково регулюється спільним наказом Міністерства внутрішніх справ, Державного департаменту України з питань виконання покарань і Міністерства праці та соці­альної політики України від 12.12.2003 р. № 250/1562/342 “Про порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбуван­ня покарання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адап­тації”. З огляду ст. 19 Конституції України це не повною мірою відповідає вимогам принципу законності, який передбачає, що діяльність органів державної влади має здійснюватись лише на підставі Конституції України та закону.

2. Зобов’язати місцеві державні адміністрації при складанні відповідних про­грам (планів, концепцій, напрямів тощо) соціально-економічного розвитку вра­ховувати наявні на їх територіях можливості органів і установ виконання пока­рань, основні та оборотні кошти, що є у їх розпорядженні, трудові ресурси та їх проблеми, спрямовуючи на їх вирішення відповідні бюджетні асигнування. Для цього ст. 1 Закону “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” необ­хідно доповнити ч. 2: “У реалізації змісту та завдань кримінально-виконавчої по­літики відповідно до своїх повноважень беруть участь й інші органи державної влади та місцевого самоврядування”. Правовим підґрунтям для здійснення зазна­чених заходів може стати постанова Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 р. № 1090 “Про затвердження Державної програми покращення умов тримання за­суджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки”.

3. Для завершеності заходів з ресоціалізації осіб, звільнених від відбування покарання, підвищення рівня взаємодії та координації усіх суб’єктів такої діяль­ності при місцевих держадміністраціях потрібно створити служби пробації, що позитивно зарекомендували себе у зарубіжній практиці.

Для підвищення рівня діяльності громадськості у формуванні та впрова­дженні кримінально-виконавчої політики у галузі боротьби зі злочинністю варто здійснити такі заходи:

1. Доповнити КВК України главою 4-1 “Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених”, систематизувавши у ній всі норми, що регулюють питання діяльності громадських формувань у сфері виконання кримінальних по­карань, у тому числі й ті, що зазначені в інших нормативно-правових актах.

Необхідність у здійсненні таких видозмін обумовлена тим, що всі визначе­ні у ст. 6 КВК України основні засоби виправлення та ресоціалізації засуджених, окрім зазначених, згруповані в однорідні інститути права, що значно спрощує можливості під час їх правозастосування, а також є об’єктивним вираженням та потребою у реалізації вимог ст. 1 Конституції України щодо побудови демокра­тичної та соціальної держави (як елемент змісту внутрішньої політики держави).

2. Внести зміни у главу 26 КВК України, доповнивши її ст. 160-1 “Контроль за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання”. Зобов’язати здійснювати таку роботу кримінально-виконавчі інспекції, а не громадські орга­нізації. У зв’язку з цим у ч. 1 ст. 160 КВК України термін “контроль” замінити сло­вами “мають право здійснювати нагляд за поведінкою цих осіб поряд з контро­лем, що організовується відповідними державними органами”.

Якщо виходити з буквального розуміння змісту слова “контроль”, то це - пе­ревірка, облік діяльності кого-, чого-небудь, нагляд за кимось, чимось. Врахову­ючи, що чинний КК України (ст. 81) будь-яких правообмежень щодо осіб, котрі звільняються від відбування покарання умовно-достроково, не встановлює, ді­яльність громадських організацій з цих питань навряд чи можна визнати закон­ною. Тоді як держава має право її провадити - це прямо передбачено Законами України “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” та ін.

Термін “нагляд” означає пильнування, стеження за ким-, чим-небудь для за­безпечення порядку, а отже, не є тотожним за змістом з поняттям “контроль”.

3. Для приведення у відповідність до вимог ст. 407 КПК України та Положен­ня про спостережні комісії внести зміни у ст. 154 КВК України, доповнивши ч. 3 реченням такого змісту: “Подання про умовно-дострокове звільнення від відбу­вання покарання та його заміну більш м'яким адміністрація органу та установи виконання покарання в обов'язковому порядку погоджує зі спостережною комі­сією”.

4. Більш широко та ефективно використовувати у реформуванні змісту ді­яльності громадських організацій у сфері виконання кримінальних покарань по­зитивний зарубіжний досвід, у тому числі рекомендації міжнародно-правових актів щодо:

- залучення громадськості до програм із запобігання злочинам на місцевому рівні (п. 17 Рекомендації Ради Європи № (2000)22 від 29.09.2000 р.);

- застосування до правопорушників заходів силами громадськості, уникаю­чи, наскільки це можливо, проведення формального розгляду чи суду у відповід­ності з правовими гарантіями і законом (п. 2.5 Додатку до “Токійських правил”);

- створення у кожній країні неурядових організацій, що займаються питан­нями захисту прав засуджених, надання їм допомоги тощо, а також здійснення контролю (первинного та вторинного) за громадянами з боку громадських фор­мувань (у вигляді зауваження, стримування від протиправної поведінки тощо) замість державного контролю з метою раннього запобігання злочинності.

Крім цього, зазначені питання регулюються й нормативно-правовими актами загального характеру, зокрема Законами України від 09.02.2006 р. “Про ратифіка­цію Протоколів № 12 та № 14 до Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод”, від 21.07.2006 р. “Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що при­нижують гідність, видів поводження та покарання”, від 23.12.1997 р. “Про Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини”, указом Президента Украї­ни від 10.05.2006 р. № 361/2006 “Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандар­тів”, постановою Кабінету Міністрів України від 26.01.1994 р. № 31 “Про Програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях по­збавлення волі, а також осіб, які тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально- трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами” та ін.

6. Для приведення у відповідність із чинним кримінально-процесуальним за­конодавством України положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 р. № 2 “Про умовно-дострокове звільнення від відбування покаран­ня і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким” слід доповнити п. 8 та п. 20 словами “та Спостережною комісією чи службою у справах неповнолітніх”.

Примітка: розробник М. М. Яцишин.

Пропозиції розглянуті та схвалені на засіданні кафедри теорії та історії дер­жави і права ВНУ ім. Лесі Українки (протокол № 4 від 14.10.2009 р.).

Додаток Б.3.4

Пропозиції

до проекту Комплексної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби України (розроблена Кабінетом Міністрів України на виконання п. 2 указу Президента України від 25 квітня 2008 р. № 401/2008 “Про Концепцію реформування Державної кримінально- виконавчої служби України”)

Загальні положення

Враховуючи десятирічний досвід функціонування Державної кримінально- виконавчої служби (далі - ДКВС) України та позитивні зрушення, що відбулись у зв'язку з реформуванням її діяльності, у назві Комплексної цільової програми термін “реформування” варто замінити на “удосконалення”, оскільки за змістом перший означає (лат. reformo - перетворюю, поліпшую) перетворення, зміну, но­вовведення, яке не знищує основ наявної структури¹, а другий - “зміни, що по­кращують що-небудь”^{[11] [12].}

Такий підхід ґрунтується на оцінці сучасного стану й організації виконан­ня кримінальних покарань, встановленій прийнятим у 2004 р. Кримінально- виконавчим кодексом України (КВК), які є наслідком суттєвого реформування ДКВС України та приведення її діяльності до міжнародних стандартів. У таких умовах більш логічно було б здійснити комплекс заходів, спрямованих на удоско­налення системи органів і установ виконання покарань та порядку їх відбування засудженими до усіх видів державного примусу, що зазначені в ст. 51 Криміналь­ного кодексу (КК) України. Зазначений процес має чітко співвідноситися з ре­альними можливостями держави, суспільства та інших учасників кримінально- виконавчих відносин. У зв'язку з цим логічно було ст. 1 КВК України доповнити

ч. 3 такого змісту: “Досягнення мети кримінально-виконавчого законодавства та реалізація його завдань мають бути співвідносними з реальними можливостями Державного бюджету України”.

Необхідність такої видозміни обумовлена вимогами ч. 3 ст. 22 Конституції України, у якій, зокрема, зазначено, що при прийнятті нових законів, внесенні змін і доповнень у ці нормативно-правові акти не дозволяється звужувати обсяг наявних прав та свобод людини і громадянина.

Водночас більшість правових джерел з питань виконання покарань, включа­ючи КВК України, лише декларують наміри держави про дотримання прав і за­конних інтересів засуджених, що є річчю неприпустимою.

Отже, основним стратегічним курсом удосконалення діяльності ДКВС України має стати відповідність норм кримінально-виконавчого законодавства вимогам Конституції України та міжнародних правових актів, згоду на які дала Верховна Рада України, та прак­тика їх реалізації усіма суб'єктами та учасниками кримінально-виконавчих відносин.

1. Загальні завдання щодо удосконалення діяльності ДКВС України

Проблеми співвідношення мети і завдань кримінально-виконавчого та кри­мінального права є вічними як для вчених, так і для практиків^[13].

Виходячи зі змісту, об'єму та співвідношення понять загального (яким є норми кримінального законодавства) та одиничного (що відображається у кримінально- виконавчих нормах) явищ^[14], головною метою функціонування кримінально- виконавчої служби слід визнати недопущення вчинення засудженими нових злочинів аж до зняття або погашення щодо них судимості^[15]. Інші елементи мети покарання (кара, виправлення, загальна превенція), у тому числі одне із завдань кримінально-виконавчого законодавства - ресоціалізація засуджених, зміст якої визначений у ст. 6 КВК, мають слугувати саме цій стратегічній цілі діяльності ДКВС. Тим більше, що законодавці визначили це як засіб впливу на особу, а не як мету по­карання та законодавства^[16]. Безумовно, ситуація, коли засіб одночасно стає і метою діяльності, є нелогічною з точки зору змістового навантаження цих визначень.

У цілому погоджуючись із пропозицією щодо створення у структурі кримінально-виконавчих інспекцій служби пробації, слід зауважити, що для цього необхідно здійснити такі організаційно-правові, фінансові та інші заходи, а саме:

1. Внести зміни до Закону України “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України”^[17], передбачивши оптимальне наванта­ження на одного працівника кримінально-виконавчої інспекції не більше 10 під- облікових осіб з числа колишніх засуджених.

2. Доповнити ст. 6 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”^[18] положеннями про те, що структурним елементом ДКВС Украї­ни є служби пробації як складові частини кримінально-виконавчої інспекції.

3. Ст. 12 Бюджетного кодексу України^[19] викласти у такій редакції: “Щорічне бюджетне фінансування Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюється у межах реальних можливостей держави та з урахуванням бюджет­ного дефіциту й інших основних показників соціально-економічного розвитку країни за поточний період”.

4. Внести зміни у Положення про кримінально-виконавчу інспекцію, за­тверджене Державним департаментом України з питань виконання покарань (ДДУПВП)^{[20] [21], у якому передбачити структурні елементи служб пробації (управ­ління, відділи, відділення, групи) у кримінально-виконавчих інспекціях.}

5. Внести зміни у ст. 51 КК України, передбачивши у ній усі апробовані в між­народній практиці альтернативні позбавленню волі покарання¹¹. Такий обов'язок випливає з міжнародно-правових угод, учасниками яких є України, зокрема рі­шень Ради Європи.

6. Міністерству внутрішніх справ, Міністерству праці і соціальної політи­ки та ДКВС України розробити міжвідомчу Інструкцію з питань взаємодії у час­тині соціальної адаптації осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ відкритого та закритого типів (щодо обліку, нагляду, профілактики злочинів та ін.)^[22].

7. Для забезпечення правового та соціального захисту персоналу ДКВС в системі органів і установ виконання покарань створити:

7.1. Спеціальні навчальні заклади III-IV рівнів акредитації з підготовки та перепідготовки персоналу ДКВС України.

7.2. Лікувально-профілактичні та реабілітаційні центри, бази (санаторії тощо) відпочинку для персоналу органів і установ виконання покарань.

7.3. Міжвідомчі групи в обласних апаратах ДКВС та Міністерства праці і со­ціальної політики України щодо вирішення питань працевлаштування осіб, які звільняються зі служби в органах і установах виконання покарань, їх переквалі­фікації та подальшого трудового використання.

7.4. Спеціалізовані лікувально-трудові комісії при територіальних орга­нах охорони здоров'я для визначення ступеня втрати працездатності персоналу ДКВС України, професійної деформації та специфічних захворювань, пов'язаних зі службою в підрозділах кримінально-виконавчої системи.

7.5. Державну програму стажування керівників органів і установ виконання покарання за кордоном (не рідше одного разу на 10 років).

7.6. Спеціалізовані ад'юнктури та докторантури з підготовки науково- педагогічних працівників для ДКВС України.

7.7. Психологічні служби в органах і установах виконання покарань і те­риторіальних управліннях для надання допомоги персоналу.

Лейтмотивом пропонованих видозмін є якісне покращання складу персоналу ДКВС України, запобігання професійній деформації, випадкам катувань та інших службових зловживань працівників органів і установ виконання покарань щодо засуджених.

2. Основні заходи щодо удосконалення кримінально-виконавчої служби

Для реалізації так званого системного підходу^[23] щодо вирішення проблем те­оретичного та практичного характеру слід переорієнтувати діяльність централь­ного органу ДКВС України та його територіальних управлінь - з адміністративно- командної на аналітично-методичне забезпечення життєдіяльності органів і установ виконання покарань. Це є елементом загальновизнаної практики зару­біжних кримінально-виконавчих систем^[24].

З метою впровадження ефективного механізму розслідування за скаргами осіб, узятих під варту або які відбувають покарання в установах виконання пока­рань, та запобігання нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими необхідно доповнити КВК України ст. 11-1 такого змісту: “При­тягнення працівника Державної кримінально-виконавчої служби України до дисциплінарної відповідальності за нелюдське поводження із засудженими двічі протягом року є підставою для звільнення його зі служби за негативні діяння”.

3. Інші заходи щодо удосконалення кримінально-виконавчої системи

Пропозиції з цього приводу та їх обґрунтування викладені у дослідженні, присвяченому проблемам сучасної кримінально-виконавчої політики України “Історико-правові засади сучасної кримінально-виконавчої політики України”.

Примітка: розробник М. М. Яцишин.

Пропозиції розглянуті та схвалені на засіданні кафедри теорії та історії дер­жави і права ВНУ ім. Лесі Українки (протокол № 5 від 23.11.2009 р.)

Додаток Б.3.5

Пропозиції

щодо внесення змін і доповнень до Кримінально-виконавчого кодексу України та інших нормативно-правових актів з питань кримінально-виконавчої діяльності

1. Доповнити ст. 101 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України при­міткою, у якій подати визначення поняття “злісне порушення режиму” у такій редакції: “Це умисні діяння (дія чи бездіяльність), що вчиняє засуджений до по­збавлення волі, які містять у собі хоча б один з елементів, що входить до змісту поняття “злісний порушник установленого порядку відбування покарання”, яке визначено в ст. 133 цього Кодексу”.

2. На законодавчому рівні ліквідувати колізії правових норм ст. 133 КВК та ст. 391 Кримінального кодексу (КК) України щодо визначення поняття “злісна не­покора” та інших видів протидії адміністрації виправної колонії.

Для цього слід використати положення п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.03.1993 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі”, а саме: “Під непокорою законним вимогам адміністрації слід розуміти від­криту відмову засудженого від виконання конкретних вимог представника ад­міністрації виправної установи, який мав право пред'явити таку вимогу, а засу­джений був зобов'язаний і міг її виконати, але умисно не виконав. При цьому непокора є злісною, якщо відмова від виконання законних вимог була неоднора­зовою або була виражена у демонстративній чи зухвалій формі”.

3. Внести зміни та доповнення до постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 26.03.1993 р. № 2, зокрема п. 16 цієї постанови доповнити ч. 3 такого зміс­ту: “Під адміністрацією виправної установи слід розуміти тих посадових осіб, які зазначені в ст. 16 Закону України від 23.06.2005 р. “Про Державну кримінально- виконавчу службу України”.

4. Привести у відповідність з вимогами ст. 1 Конвенції проти катувань та ін­ших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводжен­ня та покарання термінологічний апарат нормативно-правових актів, пов'язаних з діяльністю держави, спрямованої на протидію зазначеним суспільно небезпеч­ним діянням. Зокрема, слід внести зміни у ст. 1 КВК та ст. 50 і ст. 127 КК України, в яких викласти положення правових норм у відповідності з назвою зазначеної Конвенції. Це обумовлено правовою природою міжнародно-правових актів, ра­тифікованих Україною.

5. На рівні Конституційного Суду України дати офіційне тлумачення терміну “катування”, що використовується в Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, та роз'яснити, чи можна притягти до юридичної відповідальності осіб з числа пер­соналу органів і установ виконання покарань у випадках навмисної бездіяльності, спрямованої на завдавання страждань, болю та інших ущербних діянь засудженому. Необхідність у цьому викликана вимогою, щоб діяльність правоохоронних органів держави була законною, об'єктивно унормованою та вмотивованою.

6. У примітці до ст. 1 КВК та ст. 50 КК України подати так зване автентичне тлумачення термінів, що складають зміст катування та іншого нелюдського по­водження із засудженими, або доповнити їх відповідними частинами, у яких за­значити, що зміст цих термінів визначений у Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання й інших міжнародно-правових актах з означених питань, згоду на які дала Верховна Рада України.

7. Викласти у новій редакції ст. 16 Закону України “Про Державну кримі­нально-виконавчу службу України”, привівши її термінологію до вимог Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гід­ність, видів поводження та покарання, КК і КВК України, та доповнити її ч. 4 та­кого змісту: “У разі притягнення посадової особи органу чи установи виконання покарань до відповідальності за вчинення дій, зазначених у ч. 1-3 цієї статті, вона відстороняється від посади уповноваженою на це законом особою на час прове­дення розслідування, досудового слідства або до винесення вироку суду, допоки це рішення не набуде законної сили”.

8. Главу 4 КВК України доповнити ст. 25-1 “Міжнародний контроль за кримінально-виконавчою діяльністю в Україні”, виклавши її таким чином:

“1. Контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань України може здійснюватися незалежними міжнародними органами на підставі міжнародно- правових актів, згоду на які дала Верховна Рада України.

2. Жоден державний орган або посадова особа не може створювати будь-яких перешкод в отриманні інформації та проведенні інших законних дій представни­ками міжнародних організацій.

3. Міжнародні організації, що здійснюють контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань, зобов’язані надавати відкриту письмову доповідь про результати проведеного моніторингу Уряду України та Уповноваженому Вер­ховної Ради України з прав людини.”

Така вимога та підстави зазначені у ст. 15, 16 Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що прини­жують гідність, видів поводження та покарання, який ратифікований Україною 21.07.2006 р.

9. Для упорядкування діяльності персоналу установ виконання покарань щодо запобігання повторним злочинам з боку засуджених, у тому числі шляхом порушення кримінальних справ за ст. 391 КК України “Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи” ст. 5 КВК України слід доповнити принципом економії кримінальних репресій, що є одним із пріоритетних у кримінальному праві. Зміст його полягає у тому, що і в кримінальному (зокрема у Загальній час­тині - розділ ІХ “Звільнення від кримінальної відповідальності”, розділ ХІІ “Звіль­нення від покарання та його відбування” тощо), і в кримінально-виконавчому за­конодавстві (розділ V Особливої частини “Звільнення від відбування покарання. Допомога особам, які звільнені від відбування покарань, контроль і нагляд за ними” КВК України), і в інших нормативно-правових актах України передбачені норми, які створюють альтернативи для правозастосовчих органів у ході їх прак­тичної діяльності за принципом “карати або милувати”.

10. Розділ 1 “Загальні положення” КВК України доповнити главою 4-1 “Участь у виконанні покарань інших державних органів і організацій”, у якій за­значити такі положення щодо:

1) порядку взаємодії установ виконання покарань з іншими правоохоронни­ми органами, що логічно випливає зі змісту ст. 5 Закону України від 23.06.2005 р. “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” “Відносини Державної кримінально-виконавчої служби з органами державної влади, органами місцево­го самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, органами іно­земних держав і міжнародними організаціями”, тобто здійснити систематизацію кримінально-виконавчих норм шляхом їх внесення до КВК України;

2) організації ресоціалізаційного процесу, включаючи профілактику злочинів відносно засуджених, у тому числі тих, які звільнилися з установ виконання по­карань на встановлених у законі підставах.

11. Доповнити п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.03.2008 р. № 2 “Про деякі питання застосування судами України законодав­ства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства” ч. 3 такого змісту: “Вважати не­припустимою практику визначення повноважень осіб, які проводять дізнан­ня, відомчими нормативними актами, що суперечать Конституції України та закону”.

12. Внести зміни і доповнення до Закону України від 23.12.1993 р. “Про дер­жавний захист працівників суду і правоохоронних органів”, змінивши як його назву, так і в цілому норми про те, що право на такий захист мають також члени громадських формувань з охорони громадського порядку та військовослужбовці, що залучаються до такого виду діяльності.

Ці видозміни обумовлені зокрема:

1) судовою практикою з цих питань, що відображені у постановах Пленуму Верховного Суду України від 26.06.1992 р. № 8 “Про застосування судами законо­давства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів” та від 26.03.1993 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі”;

2) змістом ст. 348 КК України, яка передбачає відповідальність за посягання на життя не тільки працівника правоохоронного органу, а й члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військо­вослужбовця.

13. Шляхом внесення змін і доповнень привести у відповідність терміноло­гічний апарат зазначених у попередньому пункті постанов Пленуму Верховного Суду України, а саме - додати слова: “члени громадського формування з охорони громадського порядку (у тому числі в установах виконання покарань) і державно­го кордону або військовослужбовці”.

14. Для гармонізації норм Кримінально-процесуального кодексу і КВК України з положеннями Конституції України і законодавства у сфері оперативно- розшукової діяльності та міжнародно-правовими джерелами ст. 66 “Збирання і подання доказів” Кримінально-процесуального кодексу України слід доповнити

ч. 4 такого змісту: “У процесі доказування забороняється використання дока­зів оперативно-розшукової діяльності, якщо вони не відповідають вимогам, що пред'являються до доказів цим Кодексом”.

Примітка: розробник М. М. Яцишин.

Пропозиції розглянуті та схвалені на засіданні кафедри теорії та історії дер­жави і права ВНУ ім. Лесі Українки (протокол № 5 від 23.11.2009 р.).

Додаток Б.4.1

Концептуальні засади національної пенітенціарної доктрини (пропозиції)

Зважаючи на те, що каральна політика держави є одним із важливих напря­мів її внутрішньої діяльності, зміна державної політики у сфері виконання кри­мінальних покарань на основі визначення концептуальних засад національної пенітенціарної доктрини є невідкладним завданням, що постало перед сучасним українським суспільством. Основною метою національної пенітенціарної доктри­ни є визначення напрямів державної політики з виконання кримінальних пока­рань з урахуванням соціальних змін у суспільстві відповідно до його політичного й економічного розвитку, тенденцій становлення та розвитку правових, політич­них і громадських інститутів. При цьому зміна кримінально-виконавчої політики має відбуватися у поєднанні з вирішенням питань реформування кримінально- виконавчої системи, визначених Верховною Радою України, Президентом Украї­ни, Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням наведеного необхідно вжити таких заходів:

- ухвалити закон про основи (засади) кримінально-виконавчої політики України;

- прийняти Закон України “Про службу в органах і установах виконання по­карань України”, у якому визначити правовий статус та механізми соціального й іншого захисту персоналу, влучивши аналогічні положення із Закону України від 23.06.2005 р. “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”;

- запровадити громадські слухання та слухання незалежних експертів з тих нормативно-правових актів, що спрямовуються на введення правообме- жень для засуджених, з метою приведення їх у відповідність з міжнародними стандартами;

- визначити формулу динаміки змін чисельності персоналу органів та уста­нов виконання покарань у випадках зменшення кількості засуджених, взявши за основу положення Закону України “Про штатну чисельність кримінально- виконавчої системи України”;

- встановити на нормативно-правовому рівні принципи кримінально- виконавчої політики України, взявши за основу принципи кримінально- виконавчої діяльності, зазначені в ст. 5 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України;

- розробити науково обґрунтовані критерії добору персоналу в Державну кримінально-виконавчу службу (ДКВС) України, їх розстановки та використання у практичній діяльності;

- привести діяльність суб'єктів з питань формування та реалізації держав­ної політики у сфері виконання покарань до вимог нормативно-правових актів з цих питань;

- ввести в практику інформування суспільства про діяльність органів та установ виконання покарань і проблеми ДКВС України шляхом регулярного про­ведення широкого кола публічних заходів, таких як прес-конференції, круглі сто- ли, а також через спрощену процедуру доступу громадськості та засобів масової інформації до органів і установ виконання покарань;

- при реалізації основ кримінально-виконавчої політики України більш ак­тивно й ефективно використовували можливості Громадської ради при Держав­ному департаменті України з питань виконання покарань та його територіальних управліннях;

- під час формування щорічного Державного бюджету України визнати пріоритетним поряд з фінансуванням Збройних Сил України та інших силових структур (Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Генпрокура­тура суду) фінансове та матеріально-технічне забезпечення ДКВС України;

- створити належні умови для виправлення та ресоціалізації засуджених, привівши для цього у відповідність з нормативними вимогами об'єкти соціально- побутового та виробничого характеру;

- розробити й затвердити на нормативно-правовому рівні ДКВС України та Міністерства юстиції України керівні принципи з питань підтримання контактів із засобами масової інформації у сфері виконання кримінальних покарань;

- забезпечити навчання, перепідготовку та підвищення кваліфікації персо­налу ДКВС України за навчальними програмами, адаптованими до вимог Ради Європи тощо, що відповідають міжнародним стандартам;

- вивести зі штату ДКВС України медичні установи та персонал, підпоряд­кувавши їх територіальним органам Міністерства охорони здоров'я України, що дасть можливість більш об'єктивно та ефективно забезпечити захист прав засу­джених на охорону життя та здоров'я;

- внести зміни у чинний Кримінально-процесуальний кодекс України (ст. 407) та КВК України (ст. 154) щодо обов'язкового залучення спостережних комісій до вирішення питань, пов'язаних зі зміною умов тримання засуджених в установах виконання покарань, у тому числі шляхом переведення в інші установи виконання покарань, притягнення до дисциплінарної та інших видів юридичної відповідальності;

- при призначенні та виконанні покарань щодо жінок, які мають дітей, на­самперед враховувати інтереси останніх. При цьому ізоляція особи від суспільства як вид покарання має застосовуватись лише у виключних випадках, визначених у законі, а тримання жінок за посиленого режиму установи виконання покарань, у приміщеннях камерного типу чи одиночній камері - виключним дисциплінарним стягненням;

- привести та провадити кримінально-виконавчу діяльність у відповідності з вимогами ст. 19 Конституції України та інших нормативно-правових актів з пи­тань виконання покарань, позбавивши ДКВС України виконання невластивих їй функцій, зокрема щодо здійснення адміністративних стягнень у вигляді арешту, посткримінальних (ресоціалізаційних) заходів, функцій пробації та ін.;

- затвердити на нормативно-правовому рівні порядок взаємодії ДКВС Украї­ни з іншими правоохоронними та державними органами у сфері виконання по­карань шляхом внесення змін і доповнень у закони, що закріплюють їх правовий статус;

- визначити на нормативно-правовому рівні порядок здійснення контролю, включаючи міжнародний та громадський, за діяльністю органів та установ ви­конання покарань з метою запобігання незаконного втручання у їх оперативно- службову діяльність;

- запровадити щорічний державний моніторинг стану об'єктів, на яких утримуються та працюють засуджені до позбавлення волі, з метою приведення їх до вимог нормативних актів з питань охорони праці та здоров'я;

- визнати необхідним та обов'язковим щорічне інформування ДКВС Украї­ни у відповідному (визначеному) засобі масової інформації про стан дотримання прав людини у місцях позбавлення волі.

Примітка: розробник М. М. Яцишин.

Пропозиції розглянуті та схвалені на засіданні управління Державного де­партаменту України з питань виконання покарань у Волинській області.

“01” грудня 2009 р.

В. А. Макогончук

Начальник управління ДДУПВП у Волинській обл. генерал-майор міліції

Додаток Б.4.2

Положення (проект) про Адміністрацію Державної кримінально-виконавчої служби України (правонаступник Державного департаменту України з питань виконання покарань)

Загальні положення

1. Адміністрація державної кримінально-виконавчої служби України (далі - Адміністрація) є структурним підрозділом Міністерства юстиції України, який безпосередньо організує реалізацію кримінально-виконавчої політики України органами та установами виконання покарань.

2. Адміністрація у своїй діяльності керується Конституцією і законами Украї­ни, постановами Верховної Ради, актами Кабінету Міністрів і Президента Украї­ни, Міністерства юстиції України, цим Положенням.

У межах своїх повноважень Адміністрація організовує виконання актів чин­ного законодавства та здійснює систематичний контроль за їх дотриманням ор­ганами та установами виконання покарань.

Адміністрація щороку узагальнює практику застосування законодавства з різноманітних питань оперативно-службової діяльності органів і установ вико­нання покарань, результати якої оголошують у засобах масової інформації, вклю­чаючи відомчий “Інформаційний бюлетень Державної кримінально-виконавчої служби України”.

3. Основними завданнями Адміністрації є:

- організація та контроль за реалізацією органами й установами виконання покарань політики у сфері виконання покарань в Україні;

- розроблення та контроль за виконанням рекомендацій, методичних вказі­вок тощо щодо організації тримання осіб, взятих під варту, й виконання вироків та інших рішень судів, у тому числі рішень Європейського суду з прав людини у сфері кримінального судочинства у чіткій відповідності з чинним законодав­ством України;

- забезпечення додержання вимог законодавства персоналом і засуджени­ми в органах і установах виконання покарань; запобігання злочинам та право­порушенням з їх участю; виявлення, припинення і розкриття злочинів, вчинених засудженими під час виконання покарань; проведення дізнання у справах про ці злочини; здійснення оперативно-розшукової діяльності та взаємодії з цих питань з іншими правоохоронними органами; протидія корупційним діянням з боку персоналу Державної кримінально-виконавчої служби (ДКВС) України;

- керівництво органами й установами виконання покарань та їх територі­альними управліннями; організація та контроль за навчально-виробничою та господарсько-виробничою діяльністю з питань надання засудженим роботи в ор­ганах і установах виконання покарань та контрагентських об'єктах; забезпечення та контроль за організацією і проведенням загальноосвітнього та професійно- технічного навчання, організація взаємодії з цих питань з громадськими (вклю­чаючи релігійні) організаціями та іншими суб'єктами навчального процесу в Україні;

- підбір, навчання та перепідготовка персоналу органів і установ виконан­ня покарань; забезпечення його правового і соціального захисту відповідно до вимог чинного законодавства з цих питань та безпеки діяльності при виконанні службових обов'язків;

- організація взаємодії з питань виконання покарань та реалізації кримінально-виконавчої політики у цій сфері з іншими органами державної вла­ди, місцевого самоврядування, громадськими організаціями й об'єднаннями, включаючи міжнародні, що акредитовані в Україні та діють на підставі ратифіко­ваних Україною угод (договорів) у зазначеній галузі діяльності.

1. Права Адміністрації

Адміністрація має право:

- залучати для розгляду питань, що належать до її компетенції, проведення громадських моніторингів та експертиз нормативно-правових актів, які готують­ся нею для видання, спеціалістів інших органів державної влади, підприємств, установ, організацій різних форм власності та органів місцевого самоврядування і громадських організацій, включаючи міжнародні;

- одержувати безкоштовно в установленому законодавством України по­рядку від органів державної влади та місцевого самоврядування, державних під­приємств, установ і організацій інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на неї завдань у сфері виконання покарань;

- скликати в установленому порядку наради, конференції, круглі столи та проводити інші організаційно-методичні заходи з питань, що належать до її ком­петенції;

- займатися підбором, навчанням, підготовкою та підвищенням кваліфікації персоналу органів і установ виконання покарань;

- подавати письмові клопотання Міністру юстиції України про призначення та звільнення з посад керівників територіальних управлінь ДКВС України, орга­нів і установ виконання покарань та присвоєння їм спеціальних звань і рангів, за винятком тих, що належать до компетенції Президента України та Кабінету Міністрів України;

- здійснювати інші повноваження, що випливають з її статусу.

2. Обов'язки Адміністрації

Адміністрація відповідно до покладених на неї завдань, зобов’язана:

- організовувати реалізацію цільових програм розвитку ДКВС України;

- визначати основні напрями діяльності органів і установ виконання по­карань щодо захисту прав і свобод людини в умовах відбування кримінального покарання; забезпечувати організацію й контроль за охороною правопорядку та безпеку слідчих ізоляторів, установ виконання покарань;

- брати участь у розробленні та втіленні державних комплексних програм боротьби зі злочинністю та профілактики правопорушень в Україні;

- забезпечувати розподіл засуджених по установах виконання покарань, їх переміщення та утримання;

- складати довгостроковий та оперативний прогнози кримінальної обста­новки і на їх основі у встановленому порядку вносити пропозиції щодо підви­щення ефективності роботи органів і установ виконання покарань;

- організовувати та контролювати оперативно-розшукову діяльність, на­лагоджувати відповідну взаємодію з іншими правоохоронними органами з цих питань та у галузі інформаційно-довідкової діяльності;

- налагоджувати та контролювати процес підготовки матеріалів щодо поми­лування засуджених та виконання рішень Президента України з цих питань;

- стежити за ходом виконання органами та установами виконання покарань законів України з питань амністії засуджених;

- контролювати організацію виправно-ресоціалізаційного процесу в орга­нах і установах виконання покарань, надавати персоналу ДКВС методичну допо­могу з цих питань;

- стежити за процесом надання допомоги особам, звільненим з установ виконан­ня покарань, у їх трудовому та побутовому влаштуванні, про результати доповідати Міністру юстиції України у строки, встановлені нормативно-правовими актами;

- здійснювати в межах своїх повноважень функції з управління майном ор­ганів і установ виконання покарань;

- забезпечувати вживання заходів щодо виконання завдань з цивільної обо­рони і пожежної безпеки, стабільної роботи органів і установ виконання пока­рань в умовах воєнного стану та надзвичайних ситуацій у мирний час;

- здійснювати в межах своєї компетенції реалізацію державної політики щодо охорони державної таємниці в центральному органі ДКВС України, його територіальних управління та в органах і установах виконання покарань;

- розробляти проекти штатного розпису та кошторисів утримання ДКВС України;

- організувати та контролювати наукові дослідження з різноманітних про­блем кримінально-виконавчої діяльності та координувати роботу, пов'язану із сертифікацією, стандартизацією, метрологією, винахідництвом і раціоналізацією;

- нагороджувати відомчими відзнаками ДКВС України та представляти до нагород правами Міністра юстиції та державними нагородами персонал органів і установ виконання покарань;

- організовувати і спрямовувати діяльність органів внутрішньої безпеки ДКВС України;

- налагоджувати, контролювати та забезпечувати діяльність робочого пер­соналу ДКВС України відповідно до штатного розпису;

- організовувати та відстежувати стан охорони праці та техніки безпеки на підприємствах, в установах і органах ДКВС України;

- розробляти проекти потреб ДКВС в матеріально-технічних ресурсах, енер­гоносіях, продуктах харчування, капітальних вкладеннях на будівництво;

- брати участь у розробленні проектів загальнодержавних програм соціально-економічного розвитку та законів про Державний бюджет України;

- обґрунтовувати потреби установ виконання покарань в інженерно- технічних засобах охорони і нагляду за особами, які тримаються в установах виконання покарань, спеціальними засобами захисту та активної оборони, сис­темами зв'язку й управління, зброєю, боєприпасами та спеціальною технікою, контролювати їх розподіл, зберігання та використання;

- організовувати та здійснювати медичний контроль за станом здоров'я за­суджених до позбавлення волі та осіб, які тримаються у слідчих ізоляторах, ви­ховних колоніях і виправних центрах, забезпечувати надання їм необхідної ме­дичної та санітарно-епідеміологічної допомоги;

- готувати проекти державних замовлень на поставки (закупівлі) продук­ції, виконання робіт, надання послуг для забезпечення потреб оборони і безпеки, проектування і будівництва об'єктів ДКВС України;

- видавати в установленому порядку накази, розпорядження, вказівки;

- друкувати в установленому порядку журнали, бюлетені, збірники нормативно- правових актів та публікувати інші матеріали з питань виконання покарань;

- здійснювати передбачені нормативно-правовими актами перевірки ре­зультатів діяльності органів та установ виконання покарань у визначені законом терміни, а також вживати невідкладних заходів для усунення виявлених недоліків і порушень чинного законодавства;

- здійснювати інші повноваження, що належать до її компетенції.

3. Порядок формування Адміністрації

1. Адміністрацію очолює голова, якого призначає на посаду та звільняє з посади Прем’єр-міністр України.

2. Голова Адміністрації має першого заступника та заступників, які призна­чаються на посади Міністром юстиції України з подання голови.

3. Начальники управлінь (відділів, служб) центрального апарату признача­ються та звільняються головою Адміністрації.

4. Начальники територіальних управлінь ДКВС України призначаються Міністром юстиції України за поданням голови Адміністрації і погодженням з головою обласної державної адміністрації.

5. Начальники територіальних органів і установ виконання покарань при­значаються Міністром юстиції України за поданням голови Адміністрації.

4. Взаємодія Адміністрації з іншими державними органами, органами міс­цевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності та громадськими організаціями

1. Адміністрація у процесі виконання покладених на неї завдань взаємодіє з іншими державними органами на підставі відповідних нормативно-правових актів та укладених в установленому порядку угод.

2. Порядок взаємодії Адміністрації з іноземними організаціями визначається законами, згоду на які дала Верховна Рада України.

5. Фінансування Адміністрації

1. Фінансування діяльності Адміністрації здійснюється за рахунок Держав­ного бюджету України у відповідності з вимогами нормативно-правових актів з питань визначення штатної чисельності, матеріально-технічного та іншого забез­печення.

2. Адміністрація є юридичною особою, має самостійні банківські рахунки в органах Державного казначейства України, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Примітка: розробник М. М. Яцишин.

Положення (проект) розглянуто та схвалено на засіданні управління Держав­ного департаменту України з питань виконання покарань у Волинській об-

ласті.

В. А. Макогончук

“01” грудня 2009 р.

Начальник управління ДДУПВП у Волинській обл. генерал-майор міліції

Додаток Б.4.3

Пропозиції

до проекту наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань, що регламентуватиме діяльність кримінально-виконавчої інспекції щодо обліку та контролю за поведінкою осіб, умовно-достроково звільнених з установ виконання покарань (вказівка Державного департаменту України з питань виконання покарань - ДДУПВП - від 14.04.2008 р. № 19/1-1790/Кл)

1. Загальні положення

1. Правовою підставою для вказаного виду діяльності кримінально-вико­навчої інспекції є ст. 19 та ст. 63 Конституції України, ст. 5 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України, які закріпили принцип законності у роботі кримінально- виконавчих інспекцій, а також п. 4 Перехідних положень КВК України, відповідно до якого функції щодо обліку та контролю за поведінкою осіб, звільнених умовно- достроково з установ виконання покарань (УВП), з 01.01.2009 р. передаються від органів внутрішніх справ до кримінально-виконавчої інспекції.

2. Основними нормативно-правовими актами, що регламентують діяльність кримінально-виконавчих інспекцій з означених питань, є ті, що складають зміст терміна “законодавство”, офіційне тлумачення якого подано у рішенні Консти­туційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 (справа про тлумачення терміна “законодавство”)^[25].

3. Зміст термінів, що використовуються у тексті наказу:

- кримінально-виконавча інспекція - один з органів виконання пока­рань, правовий статус якого визначений у ст. 11 та ст. 13 КВК України та інших нормативно-правових актах^[26];

- облік - це реєстрація осіб, звільнених умовно-достроково з УВП, із зане­сенням у відповідні документи кримінально-виконавчої інспекції для їх викорис­тання в діяльності зазначеного органу виконання покарань^[27];

- контроль - це перевірка діяльності осіб, звільнених умовно-достроково з УВП, з боку кримінально-виконавчих інспекцій; один із напрямів діяльності кримінально-виконавчих інспекцій^[28];

- індивідуально-профілактична робота - це система науково обґрунтованих прийомів, засобів, методів і рекомендацій, що використовуються для запобіган­ня злочинам і правопорушенням з боку осіб, звільнених умовно-достроково з УВП^[29];

- право особи - це вид і міра можливої поведінки суб'єкта суспільних відносин, що забезпечуються (охороняються, захищаються) з боку держави^[30];

- обов'язок особи - це вид і міра належної поведінки суб'єкта права, що за­безпечується можливістю державного примусу^[31];

- органи державної виконавчої влади - це державні органи та посадові осо­би, визначені у Законі України “Про місцеві державні адміністрації”^[32];

- органи місцевого самоврядування - це органи та посадові особи, зазначені у Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні”^[33];

- органи внутрішніх справ - це органи державної виконавчої влади, що ви­значені у Законі України “Про міліцію”^[34];

- громадські організації та інші об'єднання громадян - об'єднання грома­дян, зазначені у Законі України “Про об'єднання громадян”^[35];

- службова особа - це особа, яка постійно чи тимчасово здійснює функції представника влади, або займає постійно чи тимчасово на підпри­ємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно- громадських обов'язків, або виконує такі обов'язки за спеціальним повно­важенням^[36];

- посадова особа - це особа, яка займає службове становище, пов'язане з виконанням певних обов'язків у якій-небудь установі, на підприємстві тощо^[37];

- особа, звільнена умовно-достроково з УВП, - це засуджений, щодо якого застосовано положення ст. 81 Кримінального кодексу України та який звільнений від відбування покарання у порядку, встановленому ст. 154 КВК України^[38].

2. Порядок обліку осіб, звільнених умовно-достроково з установ виконан­ня покарань

2.1. Після набуття чинності постанови суду щодо умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання у порядку ст. 407 Кримінально- процесуального кодексу України^[39] адміністрація УВП зобов’язана письмово пові­домити про це кримінально-виконавчу інспекцію, за місцем дислокації якої вия­вила намір звільнитись зазначена особа у день її фактичного звільнення. Порядок та форма повідомлення визначена нормативно-правовими актами ДДУПВП.

2.2. Після отримання повідомлення з УВП начальник кримінально-виконавчої інспекції зобов’язаний у триденний термін встановити місце проживання звіль­неної з УВП особи та взяти її на письмовий облік кримінально-виконавчої інспек­ції у спеціальному журналі, форма якого встановлюється ДДУПВП. При цьому посадова особа кримінально-виконавчої інспекції, на яку покладені зазначені завдання, зобов’язана заповнити листок-опитування встановленої форми щодо колишнього засудженого, у якому відобразити такі відомості про:

- працевлаштування звільненої особи;

- інші джерела фінансового та матеріально-технічного забезпечення;

- місце постійного (тимчасового) проживання;

- наявність соціальних зв’язків;

- інші проблеми, пов’язані з соціальною адаптацією звільненої з УВП особи та з реалізацією намірів про повернення її до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві (ст. 6 КВК України).

2.3. У разі неприбуття звільненої особи до місця вибраного проживання (дис­локації кримінально-виконавчої інспекції) начальник кримінально-виконавчої інспекції зобов’язаний письмово повідомити про це УВП, у якій відбував пока­рання засуджений, та кримінально-виконавчу інспекцію ДДУПВП.

2.4. На кожну особу, звільнену умовно-достроково з УВП, заводиться облікова справа, форма якої визначається ДДУПВП. У цій справі, крім документів, зазначених у п. 2.1-2.3 цього наказу, зосереджуються й інші відомості про колишніх засуджених, які отримуються в установленому законом порядку під час здійснення контролю за їх поведінкою після звільнення з УВП до зняття або погашення судимості^[40] та довідка про письмове ознайомлення цих осіб про права й обов’язки та гарантії їх реалізації, що випливають з факту занесення на облік кримінально-виконавчої інспекції^[41].

2.5. Облікова справа на особу, звільнену умовно-достроково з УВП, ведеться за правилами службового діловодства, що затверджено ДДУПВП.

2.6. Начальник кримінально-виконавчої інспекції зобов’язаний щомісячно здійснювати загальну звірку облікових справ та відомостей, зазначених у спеці­альному обліку осіб, звільнених умовно-достроково з УВП, про що має складати акт звірки у 3 примірниках, два із яких надсилаються відповідно у кримінально- виконавчі інспекції управлінь обласного та республіканського рівня.

3. Контроль за поведінкою осіб, звільнених умовно-достроково з установ виконання покарань

3.1. Контроль за поведінкою зазначеної категорії осіб здійснюється гласними та негласними^[42] силами, формами і засобами в установленому законом поряд­ку. При цьому індивідуальну виховно-ресоціалізаційну діяльність щодо колиш­ніх засуджених здійснюють кримінально-виконавчі інспекції, а індивідуально- профілактичну - органи внутрішніх справ.

3.2. Контроль кримінально-виконавчих інспекцій здійснюється у формі пе­ревірки стану життєзабезпечення осіб, звільнених умовно-достроково з УВП, а саме - шляхом:

- моніторингу (англ. monitoring - контроль, лат. monitor - той, хто поперед­жає, застерігає, радник, консультант)^[43] його умов проживання, місця роботи (навчання) та інших обставин життєдіяльності;

- аналізу виконання обов’язків, що випливають з факту взяття на облік кримінально-виконавчої інспекції.

3.3. Періодичність контролю встановлюється кримінально-виконавчою інспекцією, але має бути не рідшою одного разу на місяць. Результати перевір­ки оформляються довідкою, яку складає відповідна службова чи посадова осо­ба кримінально-виконавчої інспекції та затверджує начальник кримінально- виконавчої інспекції, один з примірників якої долучається до облікової справи колишнього засудженого.

4. Взаємодія кримінально-виконавчої інспекції з іншими державними ор­ганами, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями та окремими громадянами

4.1. Порядок взаємодії кримінально-виконавчої інспекції із зазначеними суб’єктами контролю за поведінкою осіб, звільнених умовно-достроково з УВП, визначається законами України^[44], спільними наказами^[45] та рішеннями, що не супе­речать вимогам Конституції України та законів України, у тому числі міжнародно- правових актів, згоду на які дала Верховна Рада України^[46].

4.2. Ініціювальним суб'єктом взаємодії з питань соціально-виховної та реабілі­таційної діяльності є кримінально-виконавча інспекція, а з питань індивідуально- профілактичної роботи - органи внутрішніх справ.

Надання допомоги у трудовому і побутовому влаштуванні особам, які звіль­нені умовно-достроково з УВП, здійснюється кримінально-виконавчою інспек­цією у взаємодії з іншими державними органами, органами місцевого самовря­дування, громадськими організаціями й окремими особами у відповідності з вимогами глави 24 КВК України^[47].

4.3. Координувальними органами^[48] взаємодії із зазначених питань є ДДУПВП та його територіальні управління на місцях.

5. Відповідальність за виконання (невиконання) положень наказу щодо обліку та контролю за поведінкою осіб, звільнених з установ виконання по­карань умовно-достроково

5.1. У випадку вчинення злочину зазначеною категорією осіб у період не- відбутої частини покарання або незнятої чи непогашеної судимості: терито­ріальним управлінням ДДУПВП або ДДУПВП (залежно від тяжкості злочи­ну - ст. 12 Кримінального кодексу України)^[49] проводиться службова перевірка, результати якої надсилаються в органи прокуратури^[50] для вирішення питання про притягнення винних посадових або службових осіб до кримінальної від­повідальності, а при прийнятті рішення про відсутність складу злочину^[51] - у територіальне управління чи центральний орган Державної кримінально- виконавчої служби^[52] - для притягнення винних осіб до інших видів юридичної відповідальності^[53].

5.2. Аналогічні дії здійснюються й у випадку винесення окремих ухвал (по­станов) суду на встановлені за справою факти порушення закону, причини й умо­ви, що сприяли вчиненню злочинів і вимагають вжиття відповідних заходів, у порядку ст. 23-2 Кримінально-процесуального кодексу України^[54].

6. Організаційно-ресурсне, матеріально-технічне та фінансове забезпе­чення діяльності кримінально-виконавчих інспекцій щодо обліку та контр­олю за поведінкою осіб, умовно-достроково звільнених з установ виконання покарань

6.1. Штатна чисельність кримінально-виконавчої інспекції для здійснен­ня зазначених функцій встановлюється у межах, визначених Законом Укра­їни “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України”^[55], нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та ДДУПВП^[56].

6.2. Матеріально-технічне, фінансове та інше забезпечення діяльності кримі­нально-виконавчої інспекції з означених питань провадиться у межах кошторису, який щорічно затверджує ДДУПВП на підставі Закону України “Про Державний?? бюджет України”, Бюджетного кодексу України^[57] та з урахуванням положень Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”.

7. Нагляд і контроль за діяльністю кримінально-виконавчої інспекції з питань обліку і контролю за поведінкою осіб, звільнених умовно-достроково з установ виконання покарань

7.1. Порядок прокурорського нагляду за додержанням законів у зазначеній сфері діяльності кримінально-виконавчих інспекцій регламентовані у главі 4 КВК України та Законі України “Про прокуратуру”.

7.2. За діяльністю кримінально-виконавчих інспекцій провадиться відомчий контроль вищими органами управління і посадовими особами ДДУПВП, поря­док якого визначений у нормативно-правових актах Державної кримінально- виконавчої служби України.

7.3. Громадський контроль за дотриманням прав, свобод, обов’язків осіб, звільнених умовно-достроково з УВП, та гарантії їх реалізації здійснюється спо­стережними комісіями, які функціонують на підставі затвердженого Кабінетом Міністрів України положення^[58].

8. Прикінцеві положення

8.1. Зазначений у цьому наказі порядок обліку та контролю за поведінкою осіб, звільнених умовно-достроково з УВП, діє до прийняття відповідних змін і доповнень у КВК України у зв’язку із закінченням дії Перехідних положень цього Кодексу.

8.2. Дія цього наказу поширюється й на ті суспільно-правові відносини^[59], що виникали між кримінально-виконавчими інспекціями та зазначеною категорією звільнених з УВП засуджених до закінчення дії п. 4 Прикінцевих положень КВК України.

8.3. У випадку зміни змісту кримінально-виконавчої політики України^[60] та невідповідності цього наказу чинним нормам права, що складають зміст терміна “законодавство”, застосовуються положення останніх.

Примітка: розробник М. М. Яцишин.

Пропозиції розглянуті та схвалені на засіданні кафедри теорії та історії дер­жави і права ВНУ ім. Лесі Українки (протокол № 5 від 23.11.2009 р.)

Додаток Б.5.1

Пропозиції щодо удосконалення роботи Державної кримінально-виконавчої служби України

1. Керуючись вимогами ст. 1, 3 Конституції України щодо побудови правової та соціальної держави і визнання людини основною соціальною цінністю, необ­хідно розробити Концепцію (комплексну цільову програму, доктрину) виконання покарань, у якій закріпити зміст, принципи та механізми реалізації кримінально- виконавчої політики України на сучасному етапі державотворення.

2. Доповнити ст. 3 Закону України від 23 червня 2005 р. “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” положенням про те, що у систему орга­нів та установ виконання покарань входять підрозділи й посадові особи, які здій­снюють дізнання щодо злочинів, вчинених засудженими, на постійній (штатній) або тимчасовій (на умовах сумісництва) основі.

3. Внести зміни у ч. 4 п. 57 Правил внутрішнього розпорядку установ вико­нання покарань, виклавши її у такій редакції: “Виявлення та взяття на профілак­тичний облік засуджених, які вчинили злочини або правопорушення чи мають намір їх вчинити, здійснюється оперативними працівниками у взаємодії та спіль­но з іншими правоохоронними органами та службами установ виконання пока­рань” - і далі за текстом цього пункту Правил.

Така видозміна обумовлена вимогами ст. 104 Кримінально-виконавчого ко­дексу (КВК) України, у якій визначені основні завдання оперативно-розшукової діяльності у колоніях, одним із них є надання допомоги в розкритті, припиненні та попередженні злочинів правоохоронним органам, що здійснюють оперативно- розшукову діяльність в установах виконання покарань (УВП), де профілактичний облік засуджених, зокрема хворих з психічними відхиленнями, ведуть психологи, медичні частини та інші підрозділи колонії, а також наявною (правозастосовчою) практикою.

4. Для створення належних умов реалізації ст. 103 КВК України “Технічні засоби нагляду і контролю” та зменшення кількості злочинів, що вчинюються в житлових зонах УВП, доповнити Інструкцію з організації нагляду за засудже-

ними, які відбувають покарання у виправних колоніях, розділом аналогічного змісту, передбачивши встановлення камер зовнішнього спостереження у всіх приміщеннях, де проживають засуджені. Така практика є загальноприйнятою за кордоном та значно впливає на стан правопорядку в УВП.

5. У навчально-методичних джерелах (підручниках, посібниках тощо) подати розділ “Особливості проведення невідкладних оперативно-розшукових і слідчих дій за злочинами, вчиненими засудженими”, що підвищить рівень знань і прак­тичних навичок майбутніх дізнавачів та осіб, які залучаються до проведення ді­знання в УВП.

6. На міжвідомчому рівні (Державний департамент України з питань ви­конання покарань - ДДУПВП, Міністерство внутрішніх справ, Генеральна про­куратура України) розробити та затвердити спільним наказом Інструкцію про порядок проведення невідкладних слідчих та оперативно-розшукових дій за зло­чинами, вчиненими в установах виконання покарань.

7. Узагальнити судову практику та видати спеціальну постанову Пленуму Верховного Суду України з питань проведення дізнання та досудового слідства за злочинами, вчиненими засудженими в УВП, виховних колоніях і слідчих ізо­ляторах.

8. ДоприйняттявідповіднихзмінідоповненьдоКримінально-процесуального кодексу України внести зміни у штатний розпис ДДУПВП та його територіальних управлінь, передбачивши у ньому посади дізнавачів або осіб, які мають право проводити дізнання за злочинами, вчиненими під час відбування покарання.

9. На науковому рівні (у підручниках, навчальних посібниках і монографі­ях) розробити особливості оперативно-розшукової діяльності, які варто врахо­вувати при порушенні кримінальних справ в УВП та використанні результатів оперативно-розшукової діяльності у кримінальному судочинстві, що значно під­вищить якість такого виду діяльності, обґрунтованість та допустимість доказів за кожною окремо взятою справою.

10. У доктринальних джерелах (підручниках, посібниках, коментарях до кодексів тощо) варто чітко визначитись у таких поняттях, як “виконання ви­року”, “виконання покарання”, “кримінально-процесуальна діяльність??” та “кримінально-виконавча діяльність” тощо, оскільки це безпосередньо впливає на правильну кваліфікацію злочинів у сфері правосуддя та на формування у законо­давстві України реальних механізмів захисту прав потерпілих від злочину на всіх стадіях кримінального судочинства.

Відповідні зміни та доповнення з цих питань можуть бути внесені й у відомчі нормативно-правові акти правоохоронних органів.

11. Для належного нормативно-правового забезпечення спільної діяльності суб'єктів кримінально-виконавчої сфери в установах виконання покарань вкрай важливою умовою є визначення на теоретичному та практичному рівнях приро­ди таких понять, як “взаємодія”, “координація”, “організація діяльності”, “управ­ління” тощо.

12. Відновити діяльність спеціальних профілактичних підрозділів у право­охоронних органах, включаючи Державну кримінально-виконавчу службу Украї- ни, які б функціонували як на загальнодержавному (ДДУПВП), так і на регіональ­ному (обласному) рівнях. Новостворені служби мають займатися аналітичною, методологічною, координаційною діяльністю, їм слід забезпечити реальні мож­ливості для впливу на ситуацію, включаючи латентну злочинність. У функціо­нальні обов'язки представників цих органів держави має бути включене завдання з виявлення обставин щодо прихованої злочинності та розроблення об'єктивних методик її аналізу, стану, структури тощо.

13. З урахуванням результатів останніх наукових досліджень уточнити так­тичні схеми індивідуального запобігання злочинам на основі типових варіантів віктимної поведінки особи (стан сп'яніння; особиста дезорганізація; схильність до легкої наживи; легковажність щодо знайомств і вживання спиртних напоїв з випадковими особами).

У кожній УВП створити інформаційно-аналітичний банк даних про потен­ційні жертви злочинів та передбачити проведення спеціальних заходів-тренінгів з цією категорією осіб на рівні індивідуальної профілактики злочинів.

14. Оскільки в основі поділу галузей права лежить предмет і метод правового регулювання, слід гармонізувати та привести у відповідність норми кримінально- правового циклу (кримінального, кримінально-процесуального та кримінально- виконавчого права) і цивільного законодавства. Так, захист прав потерпілого від злочину, у тому числі в УВП, унаслідок якого йому були завдані матеріальні збит­ки, має здійснюватись у межах норм першого, а так званої упущеної вигоди та моральної шкоди - нормами другого виду.

15. Здійснити ретельний моніторинг національного законодавства України на предмет виконання взятих зобов'язань з імплементації відповідних міжнарод­них договорів та їх реалізації у заздалегідь визначені терміни.

16. Виходячи з того, що рівень латентної злочинності у сфері службової ді­яльності органів і установ виконання покарань залишається високим, а також те, що у її структурі чільне місце займають такі явища, як зловживання владою і перевищення посадових повноважень, що мають безпосереднє відношення до приховування від обліку вчинених злочинів, слід змінити порядок обліку інфор­мації про злочини, яка надходить у вигляді усних повідомлень від жертв злочи­нів в УВП. Будь-яке звернення особи має фіксуватися не лише у спеціальному журналі обліку інформації, а й автоматично - на магнітно-електронних носіях (за аналогією телефонного режиму чергових частин інших правоохоронних органів, зокрема міліції). Для цього слід внести відповідні зміни в Інструкцію про порядок розгляду звернень громадян, їх особистого прийому в органах і установах вико­нання покарань та інші нормативно-правові акти з цих питань.

17. Внести доповнення у розділ 12 Кримінально-процесуального кодексу України “Провадження у кримінальних справах, пов'язаних з міжнародними від­носинами”, передбачивши норми щодо екстрадиції злочинців та процедури щодо виконання вироків суду іноземних держав, включаючи рішення Європейського суду з прав людини.

18. Досі ні на практиці, ні в науці не розроблені обґрунтовані критерії наван­таження на одного державного службовця в Україні, включаючи персонал Дер­жавної кримінально-виконавчої служби України, що вкрай негативно впливає на ефективність і якість їх роботи, як і в цілому на реальний стан кримінально- виконавчої політики.

19. Для відображення об’єктивної ситуації у сфері попередження злочинів необхідно внести зміни до проекту Закону України “Про профілактику злочинів”, у якому серед суб’єктів запобігання злочинам закріпити Державну кримінально- виконавчу службу України, її функції та повноваження.

Примітка: розробник М. М. Яцишин.

Пропозиції розглянуті та схвалені на засіданні кафедри теорії та історії дер­жави і права ВНУ ім. Лесі Українки (протокол № 4 від 14.10.2009 р.)

Додаток Б.5.2

Рекомендації

щодо приведення чинного кримінально-виконавчого законодавства України у відповідність з міжнародними стандартами

- зменшити співвідношення персоналу установ виконання покарань (УВП) і засуджених до позбавлення волі як 1:2;

- закріпити на законодавчому рівні в Бюджетному кодексі України чітку ставку державного фінансування Державної кримінально-виконавчої служби (ДКВС) України;

- запровадити альтернативні покарання за такі поширені злочини, як кра­діжка, грабіж, розбій і шахрайство у вигляді громадських робіт, штрафів (з мож­ливим розстроченням сплати деяких з них до трьох років);

- внести зміни до Закону України “Про інформацію” щодо розширення меж збирання, поширення та використання інформації про засудженого відповідно до його правового статусу (ст. 7 Кримінально-виконавчого кодексу - КВК України), а саме: УВП мають право здійснювати таку діяльність у всіх сферах життєдіяль­ності особи, оскільки це обумовлено правовою природою застосування засобів виправлення і ресоціалізації та завданнями й метою кримінального покарання (ст. 1, 6, 50 КВК України);

- ст. 5 КВК України доповнити принципом “пріоритетності та збереження загальнолюдських цінностей і поваги до прав людини при виконанні криміналь­них покарань”;

- ст. 2 КВК України доповнити ч. 2 такого змісту: “Рекомендації (декларації) міжнародних організацій з питань виконання покарань і поводження із засудже­ними реалізуються в кримінально-виконавчому законодавстві України за наяв­ності економічних і соціальних можливостей держави”;

- ст. 2 КВК України доповнити ч. 3 такого змісту: “Якщо міжнародним договором, згоду на який подано Верховною Радою України, встановлені інші правила виконання покарань і поводження із засудженими, ніж передбачено кримінально-виконавчим законодавством, то застосовуються положення міжнародного договору”;

- ч. 4 ст. 7 КВК України доповнити словами “і міжнародними договорами, згоду на які дала Верховна Рада України” та викласти у такій редакції: “Правовий статус засуджених визначається законами України і міжнародними договорами, згоду на які дала Верховна Рада України, а також цим Кодексом, виходячи з по­рядку й умов виконання та відбування конкретного виду покарання”;

- ст. 1 КВК України доповнити такою приміткою: “Нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням із засудженими слід вважати недотримання передбачених законом умов тримання цих осіб в органах і установах виконання покарань, порушення їх загальнолюдських прав і свобод, незабезпечення безпеч­них умов відбування покарання та інші випадки, що пов'язані з посяганням на права, свободи і законні інтереси засуджених, що охороняються”;

- регламент Верховної Ради України доповнити положенням про те, що зміст та діяльність законодавчого органу України та суб'єктів законодавчої іні­ціативи становлять загальноприйняті міжнародно-правові цінності, права і свободи людини та громадянина, які є універсальними і неподільними. Закони та інші нормативно-правові акти України мають ґрунтуватись на загальновиз­наних міжнародних стандартах, які утверджують і забезпечують права та сво­боди людини і громадянина, що є головним обов'язком держави (ст. 3 Консти­туції України);

- завершити процес підпорядкування Державного департаменту України з питань виконання покарань (ДДУПВП) Міністерству юстиції України, як того вимагає Рада Європи у своєму висновку № 190 (1995) та зобов'язання, які Україна взяла на себе добровільно при вступі до Ради Європи;

- змінити пріоритети у нормотворчій діяльності відомства, надаючи перева­гу питанням дотримання прав людини перед проблемами технічного функціону­вання ДДУПВП та його структурних підрозділів. При цьому слід посилити увагу до питань дотримання прав людини та поваги гідності як осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі, так і персоналу установ виконання покарань;

- провести комплексний аналіз нормативно-правових актів ДДУПВП щодо їх відповідності міжнародним стандартам, залучивши до цієї роботи незалежних фахівців, у тому числі з міжнародних організацій, акредитованих в Україні, та Пе­нітенціарного товариства України;

- скасувати ті норми (положення) відомчих нормативно-правових актів ДКВС України, які порушують права людини або не відповідають вимогам Євро­пейських пенітенціарних правил та рекомендаціям Європейського комітету з пи­тань запобігання катуванням або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню;

- у практичній діяльності УВП дотримуватись положень Європейських пе­нітенціарних правил, особливо у випадках, коли вітчизняним законодавством певні суспільні відносини у сфері виконання покарань не відрегульовані;

- привести у відповідність до Конституції України та норм Закону України “Про обов'язкове страхування” відомчі нормативно-правові акти ДДУПВП та впровадити обов'язкове соціальне страхування засуджених, що працюють в УВП, з обов'язковим нарахуванням їм внесків до Пенсійного фонду України;

- розробити та впровадити у співпраці з провідними правозахисними орга­нізаціями процедуру дієвого та швидкого реагування на повідомлення про ймо­вірні порушення прав людини в УВП;

- створити незалежний інспекційний орган відповідно до рекомендацій місії експертів Ради Європи в Україну в 1996 р., зокрема впровадити мобільні групи за зразком таких структур, що діють нині в Міністерстві внутрішніх справ України;

- започаткувати практику обов’язкового ознайомлення й обговорення в ор­ганах та установах виконання покарань результатів незалежних досліджень та моніторингів, річних доповідей, які готуються та поширюються громадськими організаціями й іншими незалежними інституціями, та вживання заходів реагу­вання за фактами виявлених порушень;

- запровадити на рівні ДДУПВП та його територіальних управлінь посади радників керівників цих органів виконання покарань з питань дотримання прав людини;

- забезпечити правовою літературою, передусім Європейськими пенітенці­арними правилами та іншими правовими актами з питань виконання покарань бібліотеки установ виконання покарань;

- створити при територіальних управліннях ДДУПВП прес-служби за зраз­ком таких в інших правоохоронних органах.

Примітка: розробник М. М. Яцишин.

Рекомендації розглянуті та схвалені на засіданні кафедри теорії та історії дер­жави і права ВНУ ім. Лесі Українки (протокол № 4 від 14.10.2009 р.)

Додаток В.1.3

Джерело: Історія українського права [текст] / За ред. О. О. Шевченка. - К. : Олан, 2001.

Додаток Д.1.3

Покарання у Литовсько-Руській державі

Джерело: Іванов В. М. Історія держави і права України [текст] : навч. посібник / В. М. Іванов. - К. : Атіка, 2007.

Додаток Ж.1.3

Джерело: Іванов В. М. Історія держави і права України [текст] : навч. посібник / В. М. Іванов. - К. : Атіка, 2007.

Додаток З.1.3

Кримінальні покарання у Радянському Союзі

Позбавлення волі

Заслання Вислання

Смертна кара

Виправні роботи без позбавлення

волі

Джерело: Іванов В. М. Історія держави і права України [текст] : навч. посібник / В. М. Іванов. - К. : Атіка, 2007.

Додаток 1.1.3

Додаток К.1.3

Джерело: Загальна інформація ДДУПВП: http://www.kvs.gov.ua/punish/control/uk/publish/

article?art_id=63531&cat_id=57063

430

Схема Додаток М.4.3

системи демократичного цивільного контролю за діяльністю

Державного департаменту України з питань виконання покарань

ДОДАТКИ

Джерело: Загальна інформація ДДУПВП: http://www.kvs.gov.ua/punish/control/uk/publish/

article?art_id=63531&cat_id=57063

11. Як часто Ви стикалися з випадками незадовільного виконання персоналом УВП своїх обов’язків?

11.1. Декілька разів на рік 79%

11.2. Декілька разів на місяць 18%

11.3. Декілька разів на тиждень 3%

12. Чи корумпований персонал УВП?

12.1. Ні 12%

12.2. Можливо, але у мене немає конкретних фактів 13%

12.3. Так 53%

12.4. Так, але корумповані лише окремі служби УВП 22%

13. Чи відчуваєте Ви наявність внутрішнього контролю за дисципліною персоналу УВП?

13.1. Так 67%

13.2. Частково 12%

13.3. Ні 21%

14. Наскільки незалежним є персонал УВП від політичного впливу?

14.1. Повністю залежний 52%

14.2. Більш-менш незалежний 37%

14.3 Повністю незалежний 11%

15. Чи потрібно створювати незалежні, недержавні організації з контролю за роботою персоналу УВП?

15.1. Так 72%

15.2. Ні 11%

15.3. Швидше так, ніж ні 17%

Примітка: дослідження проведено у 2005-2009 рр. В УВП??? у Волинській, Рівненській, Львівській та Черкаській областях.

Додаток П.4.1

Причини вчинення злочинів засудженими у місцях позбавлення волі

Примітка: дослідження проведено у 2004-2009 рр. в УВП Волинській, Львівській, Рівненській, Чернігівській та Черкаській областях.

Додаток П.4.2

Анкета

опитування персоналу УВП

щодо гарантій захисту їх життя та здоров'я під час виконання службових обов'язків

1. Опитано осіб (всього) 560 (100%)

2. Чи стикалися Ви із загрозою тілесних ушкоджень або загибелі під час

виконання службових обов'язків?

2.1. Так 59%

-щодня 15%

- кілька разів на тиждень 14%

- кілька разів на рік 30%

2.2. Досить рідко: 17%

- один раз на кілька років 17%

2.3. Ні 24%

3. Чи наражалися Ви на ризик зараження інфекційними захворюваннями?

3.1. Постійно 24%

3.2. Часто 28%

3.3. Рідко 30%

3.4. Ні 18%

4. Чи достатнє, на Вашу думку, для захисту життя персоналу УВП

нормативно-правове забезпечення використання спеціальних засобів, засобів фізичного впливу та зброї?

4.1. Недостатнє 61%

4.2. Достатнє лише частково 26%

4.3. Абсолютно недостатнє 13%

5. Чи робить керівництво ДДУПВП усе можливе для забезпечення

Вашого права на життя?

5.1. Так 10%

5.2. Частково 30%

5.3. Недостатньо 28%

5.4. Ні 32%

6. Чи робить керівництво УВП усе можливе для забезпечення

Вашого права на життя?

6.1. Так 52%

6.2. Частково 11%

6.3. Ні 37%

7. Чи достатньо Ви екіпіровані для збереження Вашого життя

та здоров'я під час виконання своїх функціональних обов'язків?

7.1. Так 20%

7.2. Частково 17%

7.3. Ні 63%

8. Чи достатньо Ви професійно підготовлені і навчені для збереження життя під час виконання функціональних обов’язків?

8.1. Так 77%

8.2. Частково 13%

8.3. Ні 10%

Примітки: дослідження проведено у 2005-2009 рр. в УВП ДКВС України у Волинській, Львівській, Рівненській та Черкаській областях.

Додаток Р.4.4

Довідка-меморандум

щодо одержання інформації про дотримання Закону України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” на громадянина_______

П.І.Б. звільненого з УВП

1. Дата звільнення__________________________________________________

2. Місце звільнення_________________________________________________

3. Дата і місце народження___________________________________________

4. Місце проживання до засудження ___________________________________

5. Судимості_______________________________________________________

6. За якою кримінальною справою відбував покарання ___________________

7. Місця попереднього ув’язнення, в яких трималась особа, номер камерної

картки_______________________________________________________________

8. Місця, де особа відбувала покарання, та номери особових справ__________

9. Співвідношення основних засобів виправлення та ресоціалізації:

9.1. Наявність заохочень_________________________________________

9.2. Наявність стягнень__________________________________________

9.3. Виконання трудових обов’язків _______________________________

9.4. Рівень освіти _______________________________________________

9.5. Професійні навички_________________________________________

9.6. Підтримання соціально корисних зв’язків, у тому числі

з громадськими формуваннями___________________________________________

10. Дані про застосування амністії чи помилування________________________

11. Дані про застосування інших форм звільнення від покарання та його

відбування ___________________________________________________________

12. Дані про звільнення від кримінальної відповідальності__________________

13. Рівень виправлення:

13.1. Став на шлях виправлення __________________________________

13.2. Твердо став на шлях виправлення ____________________________

13.3. Довів своє виправлення_____________________________________

13.4. Не став на шлях виправлення ________________________________

14. Дані про перебування на профілактичному обліку______________________

15. Статус у злочинному середовищі ___________________________________

16. Клички _________________________________________________________

17. Особливі прикмети________________________________________________

18. Обізнаність з методами, прийомами та засобами оперативно-розшукової

діяльно сті ____________________________________________________________

19. Інші дані про особу:

19.1. Про стан фізичного здоров'я_________________________________

19.2. Психологічний стан ________________________________________

19.3. Рівень соціально-психологічної запущеності ____________________

19.4. Рівень педагогічної запущеності______________________________

19.5. Інші відомості, що становлять кримінологічний інтерес

(комунікабельність, рівень культури, дотримання правил співжиття у суспільстві тощо) ________________________________________________________________

Начальник установи виконання покарань

«____ »____________ 20__ р.

П.І.Б.

Виконавець_______________________

П.І.Б.

Тел.:___________

Примітка: розробник М. М. Яцишин.

Довідка-меморандум розглянута та схвалена на засіданні кафедри теорії та історії держави і права ВНУ ім. Лесі Українки (протокол № 5 від 23.11.2009 р.)

Додаток С.4.1

Анкета

для анонімного опитування громадян щодо оцінки діяльності кримінально-виконавчої системи України

1. Стать опитуваного______________________________________________

2. Громадянство _________________________________________________

3. Місце проживання (місто, село, область) ___________________________

4. Вік __________________________________________________________

5. Професія______________________________________________________

6. Ставлення до судимості _________________________________________

Примітка: розробник М. М. Яцишин.

Анкета розглянута та схвалена на засіданні кафедри теорії та історії держави і права ВНУ ім. Лесі Українки (протокол № 14 від 11.06.2009 р.)

Загальні положення щодо процедури опитування

1. Відповідно до вимог ст. 28 Конституції України кожен громадянин має право, але не зобов’язаний давати відповіді на поставлені в анкеті запитання та брати участь у дослідженні.

2. Дослідження проводиться на добровільній основі, як форма моніторингу - виявлення реального стану речей у системі виконання покарань, її оцінки та з метою розробки пропозицій компетентним органам влади і управління з підвищення ефективності рівня її діяльності.

3. Дослідження проводиться анонімно, тобто в опитуваного не вимагається називати свої повні ідентифікаційні дані - прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання тощо.

4. Відповіді на запитання побудовані за тричленною структурою. Опитуваному необхідно вибрати лише один з варіантів, обвівши його кружечком.

5. Результати дослідження публікуватимуться в офіційних наукових виданнях України і в жодному разі не будуть використані на шкоду законним інтересам осіб, які брали участь в опитуванні, засуджених та їх близьких родичів (перелік їх наведений у ст. 32 Кримінально- процесуального кодексу України).

6. Особа, яка проводить опитування, попереджена про відповідальність за розголошення даних щодо опитуваного та про неможливість примусової участі останнього в анкетуванні.

Примітка: дослідження проведено у 2004-2009 рр. у Волинській, Львівській, Рівненській, Черкаській та Чернігівській областях.

Запитання для опитування

Прикінцеві положення

Дякуємо за участь у дослідженні та надіємось на подальшу співпрацю.

Побажання, пропозиції та інші звернення ми чекаємо за адресою: м. Луцьк, вул. Винниченка, 30, корпус № 1 Волинського національного університету ім. Лесі Українки, кафедра теорії та історії держави і права.