Страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів

Одним з важливих нормативних актів, який регулює страху­вання цивільної відповідальності власників автотранспортних за­собів, є Директива 2000/26/ЄС Європейського парламенту та Ра­ди «Про наближення законів держав-членів щодо страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів та про внесення змін і доповнень до Директив Ради 73/239/ЄЕС та 88/357/ЄЕС (четверта Директива страхування відповідальнос­ті)» від 16 травня 2Oθ0 р.(далі — Директива).

Метою Директиви є встановлення спеціальних положень, що застосовуються до потерпілих сторін, які мають право на одер­жання компенсації стосовно будь-яких збитків чи шкоди, що ви­никають у результаті пригод, що трапляються у державі-члені іншій, ніж держава-член проживання потерпілої сторони, і спри­чинюються використанням транспортних засобів, які застрахова­ні та звичайно перебувають у державі-члені.

Не порушуючи законодавства третіх країн щодо цивільної відповідальності та міжнародного приватного права, Директива також застосовується до потерпілих сторін-резидентів держави- члена, які мають право на одержання компенсації стосовно будь- яких збитків чи шкоди, що виникають у результаті пригод, котрі трапляються в третіх країнах, національні бюро страховиків яких, як визначено в ст.

Необхідність ухвалення Директиви викликана тим, що в да­ний час існують відмінності між положеннями, установленими законом, постановою чи адміністративним провадженням у дер­жавах-членах, які стосуються страхування цивільної відповідаль­ності власників автотранспортних засобів, і такі відмінності ста­новлять перешкоду вільному руху осіб та страхових послуг.

Тож виникла потреба наблизити ці положення для сприяння стабільному функціонуванню єдиного ринку.

Директивою 72/166/ЄЕС Рада схвалила положення щодо на­ближення законів держав-членів стосовно страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів та вико­нання зобов’язання страхувати таку відповідальність.

Директивою 88/357/ЄЕС Рада схвалила положення щодо узго­дження законів, постанов та адміністративних положень, що сто­суються прямого страхування іншого, ніж страхування життя, та встановлюють положення на сприяння ефективному застосуван­ню свободи надання послуг.

Застосування цієї Директиви до пригод, що трапляються у третіх країнах, охоплених системою «Зелена картка», яка має вплив на потерпілі сторони, що є резидентами у Співтоваристві, та з залученням транспортних засобів, що застраховані та зви­чайно перебувають у державі-члені, не означає поширення обов’язкового територіального покриття транспортного страху­вання, як передбачено в ст.

Це тягне за собою надання потерпілій стороні прямого права вживати заходів проти страхового підприємства відповідальної сторони.

Кожна держава-член передбачає, що потерпілі сторони, про які йдеться в ст. 1 Директиви, у разі пригод у межах значення та­кого положення користуються прямим правом пред’явлення по­зову проти страхового підприємства, що покриває цивільну від­повідальність відповідальної особи.

Загальновідомо, що система бюро «Зелена картка» забезпечує швидке врегулювання претензій у власній країні потерпілої сто­рони, навіть коли інша сторона походить з іншої європейської країни.

Водночас система бюро «Зелена картка» не розв’язує всіх проблем потерпілої сторони, що має претензії в іншій країні до сторони-резидента такої країни та страхового підприємства, яке має там дозвіл (іноземна правова система, іноземна мова, невідо­мий порядок врегулювання та часто необгрунтовано вповільнене врегулювання).

Своєю постановою від 26 жовтня 1995 р. про врегулювання претензій, що виникають у результаті транспортних пригод, що трапляються поза межами країни походження особи, що заявляє претензії (6), Європейський парламент закликав Комісію подати пропозицію щодо Директиви Європейського парламенту і Ради на розв’язання цих проблем.

Ухвалення Директиви фактично доповнило заходи, що вста­новлені Директивами 72/166/ЄЕС, 84/5/ЄЕС (7) та 90/232/ЄЕС (8), для того щоб гарантувати потерпілим сторонам, котрі зазнали збитків чи втрат у результаті автотранспортної пригоди, однакове ставлення незалежно від того, де на території Співтовариства трапляються пригоди; для пригод, що підпадають під сферу за­стосування цієї Директиви, що трапляються в державі іншій, ніж держава проживання потерпілої сторони, існують прогалини що­до врегулювання претензій сторін, що зазнали збитків.

Задовільним рішенням для потерпілих сторін, які зазнали збит­ків чи втрат як результат автотранспортної пригоди, що підпадає під сферу застосування цієї Директиви та трапляється в державі іншій, ніж держава їх проживання, може бути право на вимогу в державі-члені їх проживання до представника, який розглядає претензії і призначений там страховим підприємством відповіда­льної особи.

Це рішення дасть змогу потерпілим сторонам, що зазнали шкоди поза межами держави-члена їх проживання, мати справу з зазнаними збитками згідно з відомим їм порядком.

Ця система, що передбачає існування представників, які роз­глядають претензії, у державі-члені проживання потерпілої сто­рони, не впливає ні на матеріальне право, що має застосовуватись у кожному конкретному випадку, ні на питання підсудності.

Існування прямого права вживати заходів проти страхового підприємства для сторони, що зазнала збитків чи втрат, є логіч­ним доповненням призначенню таких представників та, крім то­го, покращує правову позицію потерпілих в автотранспортних пригодах сторін, що трапляються поза межами держави-члена проживання такої сторони.

Для усунення відповідних прогалин Директивою передбача­ється, що держава-член, в якій страховому підприємству надано дозвіл, має вимагати від підприємства призначення представни­ків, що займаються розглядом претензій, що є резидентами чи за­сновані в інших державах-членах, для зібрання всієї необхідної інформації щодо вимог, що виникають у результаті таких пригод, та вживати належних заходів для врегулювання претензій від імені та за рахунок страхового підприємства, включаючи виплату компенсації; представник, що займається розглядом претензій, повинен мати достатні повноваження представляти страхове під­приємство стосовно до осіб, що зазнають збитків з таких пригод, а також представляти страхове підприємство перед національни­ми органами, зокрема, за потреби, перед судами, тією мірою, якою це сумісно з правилами міжнародного приватного права при встановленні юрисдикції.

Діяльність представника, що розглядає претензії, не є достат­ньою для встановлення юрисдикції судів у державі-члені прожи­вання потерпілої сторони, якщо правила міжнародного приватно­го права щодо визначення юрисдикції цього не передбачають.

Призначення представників, що розглядають претензії, має бути однією з умов доступу до страхової діяльності та здійснення страхової діяльності, що перерахована у вигляді 10 пункту A До­датка до Директиви 73/239/ЄЕС (9), за винятком відповідальності перевізників; така умова повинна, таким чином, охоплюватися єдиним офіційним дозволом, що видається органами держави- члена, де страхове підприємство засновує свій головний офіс, як визначено в Розділі II Директиви 92/49/ЄЕС (10); така умова та­кож застосовується до страхових підприємств, головний офіс яких розміщений поза межами Співтовариства і які одержали до­звіл, що надає їм доступ до страхової діяльності в державі-члені Співтовариства; до Директиви 73/239/ЄЕС мають бути внесені відповідні зміни та доповнення.

На додаток до забезпечення того, щоб страхове підприємство мало представника в державі, в якій проживає потерпіла сторона, є доцільним гарантувати особливе право потерпілої сторони одер­жати швидке врегулювання претензії; отже, потрібно внести до національного законодавства належні ефективні та систематичні фінансові чи еквівалентні адміністративні санкції, такі як судові заборони в поєднанні з адміністративними штрафами, звітування наглядовим органам на регулярній основі, перевірки на місці, пу­блікації в національному офіційному часописі та в пресі, зупи­нення діяльності компанії (заборону укладання нових договорів протягом певного періоду), призначення спеціального представ­ника наглядових органів, відповідальних за моніторинг відповід­ності діяльності підприємства законам у сфері страхування, від­кликання дозволу на лінію бізнесу, санкції, що підлягають накладенню на директорів та керівний склад, — у разі коли стра­хове підприємство чи його представник не виконує свого зо­бов’язання зробити пропозицію про надання компенсації протя­гом розсудливого періоду часу; це не має перешкоджати застосуванню будь-якого іншого заходу, особливо відповідно до законодавства про нагляд, який може вважатися за доцільне; од­нак є умова про те, що тривалі зобов’язання, збитки та шкода не повинні викликати сумнівів, з тим щоб страхове підприємство було спроможне зробити обґрунтовану пропозицію протягом пе­редбаченого періоду часу; обґрунтована пропозиція про надання компенсації має бути в письмовій формі та містити підстави, на основі яких зобов’язання та збитки були оцінені.

На додаток до таких санкцій є доцільним передбачити, що на суму компенсації, що пропонується страховим підприємством чи присуджується потерпілій стороні судом, повинні сплачуватися відсотки, якщо пропозицію не зроблено протягом зазначеного встановленого періоду часу; якщо держави-члени мають націона­льні правила, що покривають вимогу про сплату відсотків за про­строченими платежами, це положення може бути імплементова- но через посилання на такі правила.

Потерпілі сторони, що зазнають збитків або шкоди в резуль­таті автотранспортних пригод, інколи мають труднощі в установ­ленні назви страхового підприємства, що надає страхування ци­вільної відповідальності власників автотранспортних засобів, залучених до пригоди.

В інтересах таких потерпілих сторін держави-члени повинні створити інформаційні центри для забезпечення того, що така інформація робиться доступною швидко; такі інформаційні центри повинні також надавати потерпілим сторонам інформацію стосовно представників, що розглядають претензії; необхідно, щоб такі центри співпрацювали один з одним та швидко надава­ли відповіді на запити про надання інформації про представників, що розглядають претензії, які подаються центрами в інших дер­жавах-членах. Таким центрам доцільно збирати інформацію про фактичну дату припинення страхового покриття, а не про припи­нення початкової дійсності поліса, якщо чинність контракту три­ває завдяки неприпиненню.

Директивою також передбачаються конкретні положення сто­совно транспортних засобів (наприклад, урядових чи військових транспортних засобів), що підпадають під виключення із зо­бов’язання щодо страхування цивільної відповідальності.

Директива визнає право потерпілої сторони мати законний ін­терес бути поінформованою про особу власника транспортного засобу чи особи, що звичайно керує транспортним засобом, чи зареєстрованого власника транспортного засобу, наприклад, як­що вона може одержати компенсацію тільки від таких осіб, оскі­льки транспортний засіб не є належним чином застрахований чи шкода перевищує страхову суму, ця інформація також повинна надаватися відповідно.

Певна інформація, що надається, така як ім’я та адреса влас­ника транспортного засобу або особи, що звичайно керує транс­портним засобом, та номер страхового поліса чи реєстраційний номер транспортного засобу, становить особові дані в значенні Директиви 95/46/ЄЕС Європейського парламенту та Ради від 24 жовтня 1995 р.

Директива встановлює положення щодо компенсаційного ор­гану, до якого потерпіла сторона може звернутись у разі, коли страхове підприємство не призначило представника або очевидно зволікає з урегулюванням претензії, чи коли страхове підприємс­тво не може бути встановлене, для забезпечення того, що потер­піла сторона не залишиться без компенсації, на одержання якої вона має право; втручання компенсаційного органу має обмежу­ватися нечастими окремими випадками, коли страхове підприєм­ство не виконує своїх зобов’язань, незважаючи на вплив потен­ційного накладення штрафних санкцій.

Роль, яку відіграє компенсаційний орган, полягає в урегулю­ванні претензій стосовно будь-яких збитків чи шкоди, зазнаних потерпілою стороною тільки у випадках, які можна об’єктивно встановити, і, таким чином, компенсаційний орган повинен об­межити свою діяльність перевіркою того, що пропозицію про на­дання компенсації було зроблено відповідно до встановлених ча­сових меж та процедури, без будь-якої оцінки суті питання.

Юридичні особи, до яких у порядку суброгації переходять ви­моги потерпілої сторони до особи, відповідальної за пригоду, чи страхового підприємства останньої (такого як, наприклад, іншого страхового підприємства чи органів соціального забезпечення), не повинні мати права подавати відповідну претензію компенса­ційному органу.

Компенсаційний орган повинен мати право суброгації тією мірою, якою він надав компенсацію потерпілій стороні; з ме­тою сприяння виконанню претензії компенсаційного органу до страхового підприємства у випадках, коли воно не призначило представника, що розглядає претензії, чи очевидно зволікає з урегулюванням претензії, орган, що надає компенсацію у дер­жаві потерпілої сторони, повинен мати автоматичне право на відшкодування із суброгацією до прав потерпілої сторони з боку відповідного органу в державі, в якій засновано страхове підприємство; цей останній орган найкращим чином розміще­ний для порушення провадження в порядку регресу проти страхового підприємства.

Навіть якщо держави-члени можуть передбачити, що претен­зія до компенсаційного органу може бути другорядною, потерпі­ла особа не повинна бути зобов’язана подавати свою претензію особі, що відповідальна за пригоду, до подання її до компенса­ційного органу; у такому разі потерпіла сторона повинна бути принаймні в такій самій позиції, як і в разі претензії до гарантій­ного фонду згідно зі Статтею 1(4) Директиви 84/5/ЄЕС.

Цю систему можна змусити працювати за допомогою укла­дення договору між компенсаційними органами, заснованими чи затвердженими державами-членами, що визначає їхні функції та зобов’язання, а також порядок відшкодування.

У разі якщо ідентифікувати страховика транспортного засо­бу неможливо, потрібно передбачити, щоб остаточним борж­ником стосовно збитків, які підлягають виплаті потерпілій стороні, був гарантійний фонд, який передбачається у Статті 1(4) Директиви 84/5/ЄЕС, що розміщений у державі-члені, в якій трапилася пригода.