§5. Сингулярне наступництво

В римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступ­ництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження їх будь-якими обов\'язками. Це були так звані відписи.

Відпис — це виділ із спадкової маси, який здійснювався не шляхом призначення спадкоємця, а шляхом вступу\' в яке-небу дь право чи зобов\'язання померлого.

У римському праві відпис мав дві форми: легату (legatum) і фіде- їкомісу (fideicommissum).

Легати існували в давньому\' праві, відзначалися суворим характе­ром, властивим всім інститу там цивільного права, і надавали легата- рію право на позов. Тому за характером позову розрізняли чотири їх види.

1. Legatum per vindicationem. За цією формою легату якась певна річ давалась певній особі: do — lego. Заповідач — власник речі — легатарій одерновав право власності з моменту вступу\' спадкоємця у володіння спадщиною або з моменту відкриття спадщини. Якщо спадкоємець був suits (свій), він міг вимагати видати річ шляхом позову actio rei vindicatio, іменем якого названо і сам легат.

2. Legatum per damnationem. За цією формою спадкоємець був зобов\'язаний дати якусь річ легатарію — dare damnas esto. Спадко давець міг відписати свою чи чу жу\' річ, наприклад: спадкоємця свого зобов\'язую купити будинок і передати легатарію. Легатарій мав проти спадкоємця тільки особистий позов — actio in personam.

3. Legatum per praeceptionem. Спадкодавець відписував самому\' спад коємцю якусь свою річ додатково до спадкової частки. Цей легат захищався позовом про поділ спадщини — actio familiae herciscundae.

4. Legatum sidnendi modo. Це — легат найпізнішого походження. За ним відписувалася річ, що належала спадкодавцеві або спадкоємцеві.

Встановлення легатів супроводжувалося дуже формалізованою процедурою. Спадкодавець не міг вільно ані встановити, ані скасу­вати легату (наприклад, перед смертю) без дотримання складного обряду.

Фідеїкоміси могли накладатися і на спадкоємців за законом. Спочатку для спадкоємця фідеїкоміс був швидше зобов\'язанням морального плану — спадкодавець звертався ніби до fides, тобто честі спадкоємця, але з часів Августа (27 р. до н. є. — 14 р. н. є.) він отримав захист закону.

Так званий fideicomissum hereditas — універсальний фідеїкоміс використовувався з метою зобов\'язати спадкоємця передати усе майно чи більшу його частку третій особі.

Найчастіше в такому заповіті йшлося про імператора, про юридичні особи чи про церкву (оскільки юридичні особи згідно з нормами цивільного права були позбавлені можливості успадковувати

майно фізичних осіб). Але. звісно, могло йтися і про фізичних осіб, до яких спадкодавець таким чином виявляв свою прихильність. Спад­коємцю залишалися самі лише борги. Зрозуміло, для нього це було невигідно. Єдиний вихід полягав у відмові від спадщини, тоді третя особа також нічого не отримувала.

У І ст. н. є. (за іншими даними — у 40 р. до н. є.) було прийнято закон Фальцидія. за яким фідуціарний спадкоємець у разі прий­няття спадщини отриму є право на її четверту частину — quatra. У разі відмови від прийняття фідуціарноі спадщини (наприклад, на знак протесту, аби фідеїкомісарій також нічого не отримав), його змушують-таки Ті прийняти за законом і виконати вимогу спадко­давця, але вже без виділення належної четвертої частки.

У законодавстві Юстиніана (указ 529 р.) легати і фідеїкоміси були об\'єднані за суттю і за формою: було встановлено, що будь- який легат чи фідеїкоміс створює для особи, на користь якої він встановлений, обов\'язкову вимогу до спадкоємця, забезпечену закон­ною іпотекою на спадкове майно.

Інший указ Юстиніана 531 р. остаточно підтвердив злиття легатів та фідеїкомісів.