Предметна та суб'єктна юрисдикція

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та

адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

У порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства (кримінального, господарського чи

адміністративного).

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду 101

судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Отже, критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є:

- по-перше, наявність у них спору про право цивільне.

Так, наприклад, в п. 7 Постанови пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» № 1 від 27.02.2009 визначено, що відкриваючи

провадження у справі, суд має з'ясувати, за правилами якого судочинства підлягає розгляду заява. Оскільки характер спірних правовідносин у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи є цивільно-правовим (незалежно від суб'єктного складу), то всі справи зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, за винятком справ про захист ділової репутації між юридичними особами та іншими суб'єктами підприємницької діяльності у сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності, що розглядаються в порядку господарського судочинства.

- по-друге, норма законодавства, якою встановлено, що розгляд справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, провадиться за правилами цивільного судочинства;

- по-третє, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Якщо позовна заява містить кілька вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, суд має відкрити провадження в частині і відмовити у відкритті провадження в частині вимог, які не відносяться до цивільної юрисдикції і їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

У спрощеному вигляді розмежування цивільної та господарської юрисдикції можна представити у вигляді схеми:

До господарської юрисдикції належать справи

за суб’єктним складом

за характером правовідносин

- між юридичною особою

та юридичною особою

- між юридичною особою та фізичною особою - підприємцем

- фізичною особою - підприємцем та фізичною особою - підприємцем

- справи про банкрутство

- приватизаційні окрім спорів

приватизації ДЖФ

- корпоративні спори

спори, щодо

Критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. За правовою позицією ВП ВС позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному позовному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Зокрема ВС вирішуючи питання про юрисдикцію справи за позовом до боржника (юридичної особи) та поручителя (фізичної особи) зауважив, що суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники, а солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Досить спірна позиція з огляду на ст. 20 ЦПК України, де зазначається, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. З іншого боку, Верховним Судом при визначенні юрисдикції судів було вироблено методологічні підходи або загальні критерії, одним з яких є прагнення запобігти ситуаціям штучного створення преюдиції чи ситуаціям, коли для вирішення одного спору потрібно ініціювати два і більше процесів у судах різних юрисдикцій. Верховний Суд виходить з того, що рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду потрібно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення - це означає, що обраний спосіб захисту (який часто зумовлений обмеженнями, що діють у певній юрисдикції) є неефективним. «Один спір - один процес» - це правило, якого ВП ВС намагається дотримуватися і забезпечувати його через ухвалені правові висновки щодо юрисдикційності спорів^[13].

У справах, які за характером правовідносин віднесено до господарської юрисдикції, учасниками справи можуть бути і фізичні особи без статусу підприємця. Тобто в таких справах суб'єктний склад не береться до уваги.

Визначальним у справах про банкрутство є дата порушення справи про банкротство стосовно роботодавця, а саме - 19 січня 2013 року, коли набрали чинності зміни в

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Якщо відносно роботодавця, який є юридичною особою, порушено справу про банкротство після 19 січня 2013 року, то усі майнові вимоги працівника (зокрема, про виплату заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні) розглядаються тим господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство відносно роботодавця, що виключає можливість розгляду таких вимог працівника у порядку цивільного судочинства.

Якщо ж така справа про банкрутство порушена господарським судом відносно роботодавця до 19 січня 2013 року, або вже закрита судом, то майнові вимоги працівника підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства місцевими загальними судами (районними, міськими судами за місцем проживання працівника).

Корпоративні спори є особливою категорією судових справ, які розглядаються в господарському судочинстві. При визначенні того, чи є спір корпоративний необхідно керуватися поняттям корпоративних прав, визначеним частиною першою статті 167 ГК України, згідно з якою корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Практики відзначають тенденцію до зменшення використання правових позицій, попередньо сформованих 105

судовою практикою. Тим не менш вартими згадки є Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» та Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 25.02.2016 р. №4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин».

В цивільному судочинстві суди розглядають справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

7.3.