Адміністративна юрисдикція
Поняття адміністративної юрисдикції в літературі висвітлювалося досить широко. Проте її зміст та визначення потребують відповідних уточнень. Це пов’язано з тим, що адміністративні провадження неоднорідні, різноманітні, більша частина їх спрямована на забезпечення виконавчо-розпорядчої діяльності у сфері публічного управління, на реалізацію норм матеріального адміністративного права позитивного характеру.
В літературі з цього приводу існує кілька поглядів на класифікацію адміністративних проваджень, весь масив яких поділений на: юрисдикційні провадження і провадження неюрисдикцій- ного характеру1; адміністративно-юрисдикційні та адміністративно-регулятивні[142] [143]; конфліктні і неконфліктні[144]; нормотворчі, установчі та правозастосовні провадження[145] та ін.Звичайно, немає сумніву щодо наукової доцільності таких класифікацій адміністративних проваджень. Однак з’ясування структури адміністративного процесу, встановлення видів адміністративних проваджень певним чином впливає на визначення поняття адміністративної юрисдикції. Так, поділ проваджень на юрисдикційні і неюрисдикційного характеру і віднесення до останніх: провадження щодо прийняття індивідуальних актів; провадження щодо застосування адміністративно-попереджувальних заходів; провадження щодо застосування заходів припинення; провадження з реалізації контрольно-наглядових повноважень та ін.[146], штучно звужує зміст юрисдикції.
В юридичній літературі і словниках під «юрисдикційною» розуміється діяльність компетентних посадових осіб (органів влади) щодо вирішення адміністративно-правових спорів і розгляду справ про адміністративні правопорушення[147]. У процесі такої діяльності вирішують юридичну справу, здійснюють правовий захист порушених або оспорюваних інтересів, виносять державно-владне рішення про застосування відповідної правової санкції, відновлення порушеного права.
Розгляд і вирішення юридичних справ, обумовлених позитивними обставинами, не охоплюється юрисдикційною діяльністю1. Адміністративна юрисдикція визначається як встановлена законодавчими актами діяльність органів державного управління і посадових осіб щодо вирішення індивідуальних адміністративних справ і застосування відповідних юридичних санкцій в адміністративному порядку[148] [149].Як бачимо, в цих визначеннях не відображена вся повнота діяльності органів влади, їх посадових осіб відповідно до чинного законодавства. Із визначення поняття виключена така важлива особливість, як здатність уповноважених органів здійснювати свої функції щодо визначених об’єктів у сфері публічного управління, розгляд і вирішення індивідуальних адміністративних справ тощо. Це і є наслідком поділу проваджень на юрисдикційні та неюрисдикційного характеру. У зазначених видах досліджень основні зусилля вчених сконцентровано в бік деліктної адміністративної юрисдикції. Воно і не дивно, адже адміністративні правопорушення належать до найпоширенішого виду порушень законодавства, що вимагає відповідного реагування з боку держави та відповідного обґрунтування заходів боротьби з ними.
Розглядаючи визначення юрисдикції крізь призму компетентності державних органів (судових, виконавчих, місцевого самоврядування) у розгляді й вирішенні справ, що виникають у сфері державного управління, В. К. Колпаков вірно підкреслює, що подальший розвиток уявлень щодо поняття «юрисдикція» повинен пов’язуватися із законодавством України після 1990 р. Саме воно дає підстави для його наповнення ще більшим змістом і можливості розуміти юрисдикцію як юридично сформоване право уповноважених органів (посадових осіб) здійснювати свої функції щодо встановлених об’єктів[150]. Варто погодитися з тим, що термін «юрисдикція» у розумінні поширення повноваження відповідного державного органу дуже широко використовується в законах та інших нормативних актах України1.
Це дає можливість конструювати різні види юрисдикцій: кримінально-правову; цивільно-правову; господарсько-правову. З 1996 р. з’явився такий вид юрисдикції, як конституційна юрисдикція в Україні, особливості якої полягають у здійсненні діяльності у формі конституційного судочинства і гарантуванні верховенства Конституції України[151] [152]. Тобто компетентність Конституційного Суду України у вирішенні питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також виключне право тлумачення Конституції України та законів України, визначає поняття, зміст і межі конституційної юрисдикції. Рішення Конституційного Суду України є загальнообов’язковими, остаточними і оскарженню не підлягають.Використовуючи підхід до розгляду юрисдикції як компетентність органів публічної влади, В. К. Колпаков підкреслює, що адміністративна юрисдикція на відміну від цивільно-правової, кримінально-правової, дисциплінарної (можна доповнити також — від конституційної. — Е. Д.), поділяється на три види:
— адміністративно-регулятивна юрисдикція — встановлена законодавчими актами компетентність органа посадової осо- би)розглядати і вирішувати адміністративні справи, що виникають у сфері публічного управління позитивного характеру;
— адміністративно-судочинна юрисдикція — встановлена законодавством компетентність адміністративних судів щодо вирішення відповідних спорів;
— адміністративно-деліктна юрисдикція — встановлена законодавством компетентність органів (посадових осіб), судів щодо розгляду і вирішення справ про адміністративні правопорушення і накладення адміністративних стягнень[153].
З прийняттям Господарського кодексу України можна вести мову про наявність господарсько-правової юрисдикції, яка в певній мірі перетинається з адміністративною юрисдикцією, особливо в частині застосування адміністративно-господарських санкцій та відповідальності суб’єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства (статті 238—250; 251—257 Господарського кодексу України).
Співвідношення цих видів юрисдикції, їх межі та зміст потребують окремих досліджень та визначення.Адміністративна юрисдикція характеризується певними рисами.
1. Здатністю органів публічної влади, їх посадових осіб відповідно до чинного законодавства здійснювати свої функції у сфері публічного управління, вирішувати правові спори, застосовувати заходи примусу, відновлювати порушене право та розглядати індивідуальні адміністративні справи і приймати рішення у них.
2. Наявністю правового спору, спору про право, порушення встановлених правових норм, індивідуальних адміністративних справ, оспорюваних інтересів у адміністративному порядку без звернення до суду.
3. Належним, повним та всебічним процесуальним врегулюванням діяльності органів публічної влади, сторін та інших учасників процесу, створенням умов для змагальності у вирішенні справи та встановлення особливих процесуальних форм, обов’язкових для юрисдикції. Наприклад, обов’язкове складання протоколу, акта, іншого процесуального документа чи звернення до суду з позовом в установленому законодавством порядку.
4. Обов’язковістю прийняття рішення чи іншого юридичного акта про застосування норм права до конкретного випадку, що означає вирішення спору про право, правового спору чи індивідуальної адміністративної справи по суті. Наприклад, видача свідоцтва про реєстрацію, винесення постанови про накладення адміністративного стягнення, винесення рішення про застосування заходів примусу та ін.
Таким чином адміністративна юрисдикція — це встановлена чинним законодавством компетентність (сукупність повноважень) органів публічної адміністрації (посадових осіб) здійснювати свої функції у сфері публічного управління і розглядати будь-які адміністративні справи у відповідній, визначеній адміністративними актами, адміністративно-процесуальній формі, виносити у них рішення із застосуванням, у необхідних випадках, заходів адміністративного примусу.
Розвиток адміністративних процесуальних відносин, створення адміністративних судів, поглиблення ринкових відносин у державі та необхідність посилення забезпечення суб’єктивних прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб потребують нових підходів і наукових досліджень з урахуванням політичних, соціальних, економічних чинників у адміністративно- процесуальній сфері, за допомогою якої мають здійснюватися основні заходи подолання протистояння держави і людини.
5.7.