Поняття і значення справ окремого провадження в цивільному процесі

На сьогоднішній день Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) оперує поняттям «провадження», виділяючи декілька їх видів. Одним з них є окреме провадження.

Основними сутнісними характеристиками поняття «вид провадження» можна вважати :

1) наявність специфічного процесуального порядку розгляду справ, тобто врегульованої законом правової процедури, визначеній послідовності вчинення процесуальних дій;

2) наявність специфічної категорії справ, що розглядаються і вирішуються судом за допомогою такої процедури^[1].

Провадження цивільного процесу - це специфічна конструкція, морфологічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предметну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юри дико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах - документах^[2].

Розвиток окремого провадження як самостійного виду цивільного провадження протягом останнього десятиріччя йшло двома напрямками: удосконалення процесуального порядку розгляду та вирішення існуючих категорій справ та виділення нових категорій, що відображають зміни в цивільному матеріальному праві.

Однак і на сьогодні превалює думка з приводу того, що справи окремого провадження представляють собою сукупність без інтегрованої ознаки. Іншими словами неможливо виділити ту сукупність властивостей, якими будуть наділені всі справи, розгляд яких здійснюється в окремому провадженні.

Окреме провадження в ст. 234 ЦПК України визначене як вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Ознаками окремого провадження є:

- відсутність спору про право;

- відсутність сторін із протилежними інтересами;

- особливості прояву дії окремих принципів цивільного процесу (диспозитивності, змагальності, одноособовості та колегіальності розгляду цивільної справи, процесуальної рівності та ін.).

Необхідність розуміння такої ознаки як відсутність спору про право має практичне підґрунтя. Відповідно до ч. 6 ст. 235 ЦПК України якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Спір про право має місце тоді, коли наявні або уявляються можливими сторони з протилежними інтересами. Спір про право може мати різний зміст, а підставою його виникнення може бути невизнання, оспорювання або порушення права. Наявність спору про право, як показує судова практика, може бути встановлена самим судом, виходячи зі змісту поданої заяви та доданих до неї документів, а також за заявою заінтересованої особи або її представника. В той же час не вбачається спору про право між заявникм і особою, яку визнають недієздатною, дієздатність якої обмежують, а також між неповнолітньою особою та батьками у справах про надання повної дієздатності.

Практика показує, що у раі заявлення про наявність спору про право суди, як правило, вирішують питання позитивно і залишають заяви без розгляду. Показовим є такий приклад: у справі, що розглядалася Солом’янським районним судом м. Києва заінтересована особа заперечувала проти визнання особи недієздатною, оскільки між нею та цією особою було укладено договір довічного утримання. При цьому у вказаному договорі вказано, що при його посвідченні нотаріусом перевірено дієздатність сторін. За таких обставин суд прийшов висновку, що в даному випадку виникає спір про право, а саме про обґрунтованість підстав та мету визнання особи недієздатною та призначення над нею опікуна^[3].

Встановлення наявності спору про право на різних стадіях процесу має різні з точки зору процесуальних дій наслідки. За загальним правилом, викладеним у ст. 235 ЦПК України, суд залишає заяву без розгляду, якщо наявність такого спору встановлено під час розгляду справи. В справах про встановлення факту, що має юридичне значення, нормами прямо передбачено можливість встановити наявність спору на стадії відкриття провадження у справі. За таких умов суддя постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі (ч. 4 ст. 256 ЦПК України). Щодо інших категорій справ окремого провадження таких спеціальних правил в ЦПК України не міститься, однак в судовій практиці мають місце ухвали про відмову у відкритті провадження у справі на цій підставі. Так, Вільнянсьим районним судом Запорізької області було відмовлено у відкритті провадження у справі про визнання спадщини відумерлою посиланням на ст. 256 ЦПК України. В ухвалі зазначено, що заявник звернувся до суду з заявою про визнання спадщини відумерлою після смерті Особа_2. Після її смерті відкрилась спадщина: житловий будинок. До теперішнього часу спадщину ніхто не прийняв. У померлої особи є недієздатний син, 1968 р. народження, який знаходиться в Кіровському будинку інвалідів з 09.04.1998 року. Є також рішення № 46 виконавчого комітету Вільнянської міської ради від 10 лютого 1998 року про призначення опікуна над недієздатним сином. Згідно домової книги син померлої зареєстрований у спірному житловому будинку. Керуючись ст. 234, 256 ЦПК України, суд ухвалив відмовити у відкритті провадження у справі за заявою виконавчого комітету Вільнянської міської ради про визнання спадщини відумерлою, справа не підлягає розгляду у порядку окремого провадження, спір повинен розглядатися у порядку позовного провадження^[4]. На наш погляд, така ситуація є фактично виправданою, оскільки суддя справді може встановити наявність спору виходячи з документів, що подаються заявником.

Існує думка, що в окремому провадженні відсутній спір про право, але присутній спір про охоронюваний законом інтерес^[5]. Сучасними російськими вченими констатується факт, що науці не вдалося відійти від «спірності» в окремому провадженні, а тому актуальним залишається питання про пошук інших критеріїв, що дозволяє виявити сутність окремого провадження і відмежувати його від інших видів цивільного судочинства^[6].

Українськими науковцями проголошується, що відносини, які складаються в окремому провадженні мають специфічний характер — не спору про право, а спору про стан, факт, обставину^[7]. На нашу думку, про спір в окремому провадженні мова не йде. Суд в окремому провадженні виконує фактофіксуючу діяльність. Розгляд судом справ окремого провадження не є здійсненням судочинства з цивільних справ, а є здійсненням, так би мовити, «судового управління» у випадках, коли законодавець покладає на суд невластиву йому функцію встановлення тих чи інших обставин без вирішення спору про право. При цьому законодавець виходить із доцільності такого вирішення питання. З точки зору юридичної природи окреме провадження виступає унікальним явищем в правовій регламентації встановлення юридичних фактів судом і представляє собою сурогат судового процесу, оскільки ця діяльність суду за своїм змістом не має судочинного характеру^[8].

Відсутність сторін з протилежнми інтересами виключає можливість спору. Хоча, справедливо буде зазначити, що ознаки спірності присутні в окремих категоріях справ, зокрема, про встановлення правового статусу особи.

Аналіз юридичної літератури дозволяє дійти висновку про те, що для кожного процесуального провадження є характерними:

1) специфіка суб’єктного складу;

2) специфіка об’єкту захисту;

3) особливості прояву дії принципів цивільного процесу;

4) специфіка здійснення доказової діяльності (щодо предмета доказування, суб’єктів доказування тощо);

5) особливості провадження досудового розгляду та судового розгляду.

Специфіку суб’єктного складу справ окремого провадження вбачають в тому, що відсутні сторони із протилежними інтересами.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 ЦПК України у справах окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їх представники. Окрім того у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Таким чином, можна говорити про три групи осіб, які беруть участь у справах окремого провадження:

1) заявник та його представники;

2) заінтересовані особи та їх представники;

3) органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатність осіб, які беруть участь у справах окремого провадження визначається за загальними правилами, встановленими ст. ст. 28, 29 ЦПК України.

В законодавстві щодо окремих справ чітко визначені особи, які можуть бути заявниками. Так, наприклад, заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї, органом опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом (ч. 1 ст. 237 ЦПК України). Однак щодо окремих категорій справ існує проблема невизначеності суб’єкта звернення (наприклад, для справ про госпіталізацію до протитуберкульозного закладу в примусовому порядку).

Питання про заінтересованих осіб в окремому провадженні залишається недостатньо дослідженим. Заінтересованими особами у справах окремого провадження є всі особи, прав, свобод та інтересів яких тією чи іншою мірою може стосуватися ухвалене у справі окремого провадження рішення. Оскільки окреме провадження не повязане із вирішенням матеріально-правового спору, заявники та інші заінтересовані особи не протистоять одне одному, а отже, і не є сторонами цивільної справи^[9].

В якості заінтересованих осіб залучаються органи реєстрації актів цивільного стану, що відмовилися внести виправлення чи зміни в запис про акт, нотаріус чи посадова особа, яка здійснила нотаріальну дію чи відмовилася від її вчинення, органи опіки та піклування.

Слід дійти висновку, що у справах окремого провадження можливих заінтересованих осіб вказує заявник, однак суд не позбавлений можливості залучати і інших заінтересованих осіб у справі. Так, у п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31.03.1995 року зазначено, що для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у кожній справі після її порушення суддя зобов'язаний провести підготовчі дії, передбачені ЦПК, зокрема, з'ясувати, які фізичні особи і організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання. Невірне визначення зі суб’єктним складом учасників судового розгляду позбавляє можливості належну заінтересовану особу брати участь у судовому розгляді заяви, дослідженні та поданні доказів з метою встановлення та перевірки фактичних обставин справи, і, як наслідок, може призвести до скасування рішення.

Так, Апеляційним судом Волинської області було скасовано рішення Луцького міськрайонного суду та постановлене нове рішення, в якому зазначалося, що суд першої інстанції розглянув заяву про встановлення факту проживання на території України за участю Переспівської сільської ради Рожищенського району Волинської області, як заінтересованої особи, хоча в даного органу місцевого самоврядування відсутня пряма заінтересованість у результаті вирішення справи. Враховуючи, що встановлення факту проживання необхідне заявнику для отримання громадянства, слід було залучити до участі у справі, в якості заінтересованої особи, орган державної влади, до компетенції якого відносяться дані питання, а саме управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України у Волинській області. Внаслідок неправильного визначення суб’єктного складу поза увагою суду залишилися питання перевірки наявності в заявника громадянства іншої держави, фактів працевлаштування в колгоспі села Переспа, Рожищенського району, фактичної реєстрації місця проживання в зазначений період часу та інші.

Законом України «Про громадянство України» та Указом Президента України № 215/2001 від 27.03. 01 року «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» передбачено випадки та порядок розгляду заяв щодо набуття громадянства України. Ухвалюючи рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, суд не звернув уваги на зазначені положення та не врахував, що законодавством передбачено чіткий перелік документів, які можуть підтвердити факт безперервного проживання на законних підставах на території України.

Оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з порушенням норм процесуального права і неповним зясуванням обставин, що мають значення для справи, його слід скасувати і ухвалити нове рішення відповідно до ст. 309 ЦПК України^[10].

Заінтересованість осіб у справах окремого провадження має іншу характеристику ніж заінтересованість осіб у справах позовного провадження. Виходячи з того, що у справах окремого провадження відсутня матеріально- правова вимога до сторони з протилежними інтересами, як і сама така сторона, то про матеріальну заінтересованість як таку мова не йде. Однак матеріальна заінтересованість може мати місце у разі наявності спору про право, а за таких обставин не йде мова про окреме провадження у справі.

Коло заінтересованих осіб визначається взаємовідносинами із заявником у зв’язку з обставинами, що підлягають встановленню і які можуть вплинути на їх права та обов’язки^[11].

Інтерес як психологічна складова в одних випадках виникає з

особистих потреб особи, в деяких - з інтересів держави, в інших - із

трудових обов’язків^[12]. Уважаємо, що у заінтересованих осіб

заінтересованість може виникати з особистих потреб, а також з

функціональних обов’язків, а за тим слід виділити особисту

заінтересованість та заінтересованість функціональну. Особисту заінтересованість, наприклад, окрім заявника, у справах про обмеження

цивільної дієздатності особи або визнання особи недієздатною мають інші члени сім’ї особи, щодо якої відкрито провадження у справі. Функціональну заінтересованість мають органи державної влади, до компетенції яких відносяться питання, що вирішуються у справі або мають безпосередній зв'язок з ними.

Заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права і обов'язки сторін, за винятками, встановленими у розділі IV ЦПК України. Відповідно до ст. 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.

Органи та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси осіб, віднесено до осіб, що беруть участь у справі. Відповідно до ст. 45 ЦПК України визначається дві форми залучення таких органів та осіб до участі:

1) у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів;

2) органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі в справі або взяти участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

Друга форма участі передбачає долучення або залучення до справи в статусі заінтересованої особи. У справах окремого провадження часто заявниками самостійно заінтересованими особами зазначаються органи державної влади. Уважаємо, що в такому разі слід визнати, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені до участі в справі не лише за своєю ініціативою або якщо суд визнає це за необхідне, але й у разі, коли заявник вкаже цю особу як заінтересовану особу.

Органи та інші особи, які відповідно звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють. Відмова органів та інших осіб, які звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або зміна вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку, мають процесуальні права і обов'язки, встановлені статтею 27 ЦПК України, а також мають право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті.

Проблемою може стати те, що відповідно до ч. 2 ст. 57 ЦПК України засобами доказування визнаються пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів, і жодним чином не згадується про пояснення заінтересованих осіб як засобу доказування. Відповідно до ч. 5 ст 46 ЦПК України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку мають право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті, однак ЦПК України не визначено процесуальне значення такої думки.

Об’єктом захисту у справах окремого провадження є охоронюваний законом інтерес. Окремими вченими радянського періоду наряду з ним в зміст предмета судового захисту окремого провадження включалося і безспірне суб’єктивне право^[13]. Інтерес відрізняється від суб’єктивного права тим, що йому не протистоїть юридичний обов’язок іншої особи, а також тим, що інтереси, хоча і можуть бути виражені в конкретній формі, однак прямо не передбачені законом.

Інтерес заявника може полягати в усуненні перешкод у здійсненні свого права, у створенні умов, які сприятимуть нормальному здійсненню та захисту прав, у встановленні правового статусу.

Принципами цивільного процесуального права є основні нормативні положення, що визначають побудову процесу, його природу та методи здійснення правосуддя в цивільних справах.

Систему принципів цивільного процесу складають загальноправові, міжгалузеві та галузеві принципи цивільного судочинства. Галузевими принципами є принцип змагальності (ст. 10 ЦПК України), диспозитивності (ст. 11 ЦПК України), одноособовості та колегіальності розгляду цивільної справи, здійснення правосуддя на засадах поваги до честі та гідності, рівності перед законом і судом тощо. Відповідно до ч. 3 ст. 235 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Щодо принципу диспозитивності, то в окремому провадженні дія цього принципу має свою специфіку. Уважаємо, що дія принципів одноособовості та колегіальності розгляду цивільної справи, здійснення правосуддя на засадах поваги до честі та гідності, рівності перед законом і судом не може мати обмежень в жодному з видів провадження у цивільному судочинстві.

Принцип змагальності реалізується у всіх стадіях цивільного процесу і полягає в правах та обов'язках сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо подання доказів та участі в їх дослідженні, а також у змагальній формі процесу. Принцип змагальності обумовлює можливість суду розглянути справу лише за тими доказами, що були зібрані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; розглянути справу за відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи, якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, на підставі наявних у справі даних чи доказів (постановити заочне рішення). Тобто принципом змагальності стримується активна роль суду у пошуці обставин на обґрунтування вимог та заперечень, а також збиранні та подачі доказів на їх підтвердження.

Принцип диспозитивності є одним з основоположних в системі принципів цивільного процесуального права і полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.

Принципи змагальності та диспозитивності надаючи можливість учасникам процесу визначатися зі своїми вимогами та їх підставами, доказами, якими будуть підтверджені наявність обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення тощо, створюють умови для свободи в процесуальних діях сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, одночасно обмежуючи свободу дій суду. Зважаючи на необхідність повного та об’єктивного з’ясування обставин справи, що належать до окремого провадження, принцип змагальності не вважається принципом судочинства в окремому провадженні, а дія принципу диспозитивності є обмеженою.

Складовими положеннями змісту принципу диспозитивності є шість груп прав: 1) права, що характеризують повноваження на порушення провадження по справі; 2) права, спрямовані на зміну вимог; 3) права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивного розгляду справи та виконання судових рішень; 4) права, пов'язані із залученням до справи заінтересованих осіб; 5) права щодо здійснення окремих процесуальних дій; 6) інші права, що забезпечують захист у процесі по справі^[14].

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Ініціатива порушення цивільної справи може надходити і від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, які можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів. Однак при цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів. У справах окремого провадження це положення застосовується не завжди. В окремому провадженні підтверджувати наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів, не є необхідним, коли завником є орган державної влади або місцевого самоуправління, або фізична чи юридична особа, яі діють в інтересах інших осіб, у разі коли вони прямо зазначені в якості можливих заявників у конкретній справі. за таких умов вони діють не лише з метою захисту приватних інтересах, а й з метою захисту публічних інтересів (наприклад, орган опіки і піклування, психіатричний заклад тощо). У разі, коли особи звертаються в інтересах інших осіб і прямо не зазначені як можливі заявники у цій спрві, вони мають підтвердити наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення осіб до суду для захисту своїх інтересів (наприклад, у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення).

За загальним правилом дії принципу диспозитивності особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги (ч. 2 с. 11 ЦПК України). Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди (ч. 5 ст. 235 ЦПК України).

До прав, спрямованих на зміну вимог, в позовному провадженні належать право на зміну підстави або предмету позову, відмова від позову, визнання позову. В окремому провадженні судочинство здійснюється, як вже зазначалося, за правилами встановленими для позовного провадження, однак з окремими виключеннями та обмеженнями. В окремому провадженні відсутні інститути, пов’язані з позовним порядком захисту прав, а відтоді не є застосовними відмова від позову, визнання позову, зміна підстави та предмету позову. Замість цих інститутів позовного провадження для окремого провадження практикою запроваджено аналогічні інститути щодо заяви: відмови від заяви, зміна підстави або предмету заяви.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. В ч. 2 ст. 235 ЦПК України встановлено, що з метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

До особливостей провадження до судового розгляду та судового розгляду слід віднести встановлення спеціальних правил підсудності. Особливості підготовки справи до судового розгляду обумовлені матеріально-правовою специфікою справ окремого провадження, що знаходять своє відображення у відповідних нормах ЦПК України та постановах Пленуму ВСУ.

Підготовка справи до розгляду - це обов’язкова стадія цивільного процесу у справах будь-якого провадження. Для справ окремого провадження, виходячи з особливостей провадження, метою стадії підготовки справи до розгляду можна визначити забезпечення правильного, повного, всебічного та швидкого з’ясування всіх обставин, що мають значення для справи. Така мета підготовки розгляду справ як з’ясування можливості досудового врегулювання спору не буде наявною в окремому провадженні.

У справах окремого провадження підготовка до судового розгляду здійснюється у формі одноособової діяльності судді суду першої інстанції, виходячи з активності суду у цих справах та недоцільності проведення попереднього засідання, яке в свою чергу спрямоване на підтримання публічності та змагальності^[15].

Вимоги статей 209, 215 та 218 ЦПК України щодо порядку ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення суду як єдиної процесуальної форми вирішення справи є обов'язковими для окремого провадження.

Виділяють три групи справ окремого провадження:

1) справи, порядок розгляду та вирішення яких визначений цивільним процесуальним законодавством. Це справи про:

обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

усиновлення;

встановлення фактів, що мають юридичне значення;

відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;

передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

визнання спадщини відумерлою:

надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб ( ч. 2 ст. 234 ЦПК України).

Справи цієї групи авторами курсу цивільного процесу запропоновано поділяти на справи про зміну правового статусу фізичної особи (про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення дієздатності фізичної особи, про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, про усиновлення) та встановлення фактів, що мають юридичне значення; справи про визнання або відновлення неоспорюваних суб'єктивних прав (про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі, про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність, про визнання спадщини відумерлою); справи про застосування встановлених законом заходів щодо захисту прав та законних інтересів (про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб)^[16].

2) справи, які тільки поіменовані ЦПК України, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства (ч. 3 ст. 234 ЦПК України). Такими є справи про:

надання права на шлюб (ст. 23 СК України);

розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 СК України);

поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК України); встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя (ст.

119 СК України).

3) справи, що можуть розглядатися у порядку окремого провадження, якщо вони віднесені актами законодавства до цивільної юрисдикції. С. С. Бичкова виходячи із законодавчих конструкцій відповідних правових норм, визначити, що у порядку окремого провадження можуть розглядатися такі справи (непоіменовані справи): Це справи про: визнання шлюбу неукладеним (ст. 48 СК України); визнання розірвання шлюбу фіктивним; 3)

припинення режиму окремого проживання подружжя; про надання права на побачення з дитиною матері, батькові, які позбавлені батьківських прав; повернення дитини батькам чи іншим особам; визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі (ч. 1 ст. 184 СК України); звільнення опікуна та піклувальника (ст. 75 ЦК України); зміну мети установи та структури управління ( ч. 1 ст 103 ЦК України); встановлення факту недостовірності інформації, поширеної стосовно фізичної особи та (або) членів її сім’ї, і спростування такої інформації (ч. 4 ст. 277 ЦК України); зміну мети

використання пожертви (ч. 2 ст. 730 ЦК України); індексацію чи збільшення розміру відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, на підставах, визначених у ст. 1208 ЦК України.

Питання для самостійного дослідження:

1. Які основні критерії відокремлення суб’єктивного права від законного інтересу, запропоновані О. Вінник^[17] та А. В. Малько^[18]? Які, на Ваш погляд, критерії є можливими для застосування, а які Ви не вважаєте доречними? Обґрунтуйте Вашу думку.

2. В чому полягало обґрунтування пропозиції вилучити з окремого провадження справи про визнання особи недієздатною або обмежено дієздатною^[19]? Яка Ваша позиція щодо необхідності такого вилучення? Обґрунтуйте її.

3. Прослідкуйте історичний процес формування категорій справ окремого провадження. Порівняйте категорії справ окремого провадження за ЦПК УРСР та ЦПК України, зробіть висновки з приводу змін, в чому вони полягають, з’ясуйте їх «якісні» та «кількісні» характеристики?