Поняття та сутність окремого провадження

На сьогоднішній день ЦПК України оперує поняттям «провадження», виділяючи декілька їх видів. Одним з них є окреме провадження.

Основними сутнісними характеристиками поняття «вид провадження» можна вважати:

1) наявність специфічного процесуального порядку

розгляду справ, тобто врегульованої законом правової процедури, визначеній послідовності вчинення

процесуальних дій;

2) наявність специфічної категорії справ, що розглядаються і вирішуються судом за допомогою такої процедури^{[46] [47].}

Провадження цивільного процесу - це специфічна конструкція, морфологічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предметну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юри дико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах - документах⁴'⁷.

Розвиток окремого провадження як самостійного виду цивільного провадження протягом останнього десятиріччя йшло двома напрямками: удосконалення процесуального порядку розгляду та вирішення існуючих категорій справ та виділення нових категорій, що відображають зміни в цивільному матеріальному праві. Однак на сьогодні превалює думка з приводу того, що справи окремого провадження представляють собою сукупність без інтегрованої ознаки. Іншими словами неможливо виділити ту сукупність властивостей, якими будуть наділені всі справи, розгляд яких здійснюється в окремому провадженні.

В той же час в ч. 7 ст. 19 ЦПК України визначено, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

В ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження визначено як вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Ознаками окремого провадження є:

- відсутність спору про право;

- відсутність сторін із протилежними інтересами;

- особливості прояву дії окремих принципів цивільного процесу (диспозитивності, змагальності, одноособовості та колегіальності розгляду цивільної справи, процесуальної рівності та ін.).

Необхідність розуміння такої ознаки як відсутність спору про право має практичне підґрунтя. Відповідно до ч. 6 ст. 294 ЦПК України якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Спір про право має місце тоді, коли наявні або уявляються можливими сторони з протилежними інтересами. Спір про право може мати різний зміст, а підставою його виникнення може бути невизнання, оспорювання або порушення права. Наявність спору про право, як показує судова практика, може бути встановлена самим судом, виходячи зі змісту поданої заяви та доданих до неї документів, а також за заявою заінтересованої особи або її представника. В той же час не вбачається спору про право між заявником і особою, яку визнають недієздатною, дієздатність якої обмежують, а також між неповнолітньою особою та батьками у справах про надання повної дієздатності.

Практика показує, що у разі заявлення про наявність спору про право суди, як правило, вирішують питання позитивно і залишають заяви без розгляду. Показовим є такий приклад: у справі, що розглядалася Солом'янським районним судом м. Києва заінтересована особа заперечувала проти визнання особи недієздатною, оскільки між нею та цією особою було укладено договір довічного утримання.

Встановлення наявності спору про право на різних стадіях процесу має різні з точки зору процесуальних дій наслідки. За загальним правилом, викладеним у ст. 294 ЦПК України, суд залишає заяву без розгляду, якщо наявність такого спору встановлено під час розгляду справи. В справах про встановлення факту, що має юридичне значення, нормами прямо передбачено можливість встановити наявність спору на стадії відкриття провадження у справі. За таких умов суддя постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі (ч. 4 ст. 315 ЦПК України). Щодо інших категорій справ окремого провадження таких спеціальних правил в ЦПК України не міститься, однак в судовій практиці мають місце ухвали про відмову у відкритті провадження у справі на цій підставі. На наш погляд, така ситуація є фактично виправданою, оскільки суддя справді може встановити наявність спору виходячи з документів, що подаються заявником. В той же час, уважаємо, що посилання на ст. 315 ЦПК України є дещо неправильним, оскільки за місцем розташування, ця норма урегульовує відносини у чітко визначеній категорії справ і щодо інших категорій навряд чи може бути застосовною. А за таких умов слід констатувати прогалину в законодавстві. Однак здебільшого в цьому питанні судова практика йде шляхом відкриття провадження у справі, а в подальшому залишенні її без розгляду.

Існує думка, що в окремому провадженні відсутній спір про право, але присутній спір про охоронюваний законом інтерес^[49]. Російськими вченими констатується факт, що науці не вдалося відійти від «спірності» в окремому провадженні, а тому актуальним залишається питання про пошук інших критеріїв, що дозволяє виявити сутність окремого провадження і відмежувати його від інших видів цивільного судочинства^[50].

Українськими науковцями проголошується, що

відносини, які складаються в окремому провадженні мають специфічний характер — не спору про право, а спору про стан, факт, обставину^[51]. На нашу думку, про спір в окремому провадженні мова не йде. Суд в окремому провадженні виконує фактофіксуючу діяльність. Розгляд судом справ окремого провадження не є здійсненням судочинства з цивільних справ, а є здійсненням, так би мовити, «судового управління» у випадках, коли законодавець покладає на суд невластиву йому функцію встановлення тих чи інших обставин без вирішення спору про право. При цьому законодавець виходить із доцільності такого вирішення питання. З точки зору юридичної природи окреме провадження виступає унікальним явищем в правовій регламентації встановлення юридичних фактів судом і представляє собою сурогат судового процесу, оскільки ця діяльність суду за своїм змістом не має судочинного характеру^[52].

Відсутність сторін з протилежними інтересами виключає можливість спору. Хоча, справедливо буде зазначити, що ознаки спірності присутні в окремих категоріях справ, зокрема, про встановлення правового статусу особи. Відносини між заявником та судом не повинні сприйматися як спірні, адже мета їх діяльності у справах окремого провадження є однією: повне та

об'єктивне встановлення всіх обставин, що мають значення для ухвалення рішення.

Аналіз юридичної літератури дозволяє дійти висновку про те, що для кожного процесуального провадження є характерними:

1) специфіка суб'єктного складу;

2) специфіка об'єкту захисту;

3) особливості прояву дії принципів цивільного процесу;

4) специфіка здійснення доказової діяльності (щодо предмета доказування, суб'єктів доказування тощо);

5) особливості провадження досудового розгляду та судового розгляду.

Специфіку суб’єктного складу справ окремого провадження вбачають в тому, що відсутні сторони із протилежними інтересами.

Відповідно до ч. 3 ст. 42 ЦПК України у справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи.

В законодавстві щодо окремих справ чітко визначені особи, які можуть бути заявниками. Так, наприклад, заяву про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подано членами її сім'ї, органом опіки та піклування, закладом з надання психіатричної допомоги. (ч. 1 ст. 296

ЦПК України). Однак щодо окремих категорій справ існує проблема невизначеності суб'єкта звернення (наприклад, для справ про госпіталізацію до протитуберкульозного закладу в примусовому порядку).

Об'єктом захисту у справах окремого провадження є охоронюваний законом інтерес. Окремими вченими радянського періоду наряду з ним в зміст предмета судового захисту окремого провадження включалося і безспірне суб'єктивне право^[53]. Інтерес відрізняється від суб'єктивного права тим, що йому не протистоїть юридичний обов'язок іншої особи, а також тим, що інтереси, хоча і можуть бути виражені в конкретній формі, однак прямо не передбачені законом.

Інтерес заявника може полягати в усуненні перешкод у здійсненні свого права, у створенні умов, які сприятимуть нормальному здійсненню та захисту прав, у встановленні правового статусу.

Особливості дії принципів цивільного процесу в окремому провадженні полягають в тому, що відповідно до ч. 3 ст. 294 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.

Принципами цивільного процесуального права є основні нормативні положення, що визначають побудову процесу, його природу та методи здійснення правосуддя в цивільних справах.

Принцип змагальності реалізується у всіх стадіях цивільного процесу і полягає в правах та обов'язках сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо подання доказів та участі в їх дослідженні, а також у змагальній формі процесу. Принцип змагальності обумовлює можливість суду розглянути справу лише за тими доказами, що були зібрані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; розглянути справу за відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи, якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, на підставі наявних у справі даних чи доказів (постановити заочне рішення).

Принцип диспозитивності є одним з основоположних в системі принципів цивільного процесуального права і полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.

Складовими положеннями змісту принципу

диспозитивності є шість груп прав: 1) права, що

характеризують повноваження на порушення провадження по справі; 2) права, спрямовані на зміну вимог; 3) права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивного розгляду справи та виконання судових рішень; 4) права, пов'язані із залученням до справи заінтересованих осіб; 5) права щодо здійснення окремих процесуальних дій;

6) інші права, що забезпечують захист у процесі по справі^[54].

Учасники справ окремого провадження не позбавлені можливості клопотатися про залишення заяви без розгляду, змінювати заявлені вимоги тощо. В той же час суд вправі вийти за межі заявлених вимог. Наприклад, справі про визнання особи недієздатною заявник може не просити призначити опікуна чи не визначити його конкретно. Суд, розглядаючи таку справу, не вправі залишити це питання відкритим. В такій справі суд обов'язково має призначити опікуна.

Принципи змагальності та диспозитивності надаючи можливість учасникам процесу визначатися зі своїми вимогами та їх підставами, доказами, якими будуть підтверджені наявність обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення тощо, створюють умови для свободи в процесуальних діях сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, одночасно обмежуючи свободу дій суду. Зважаючи на необхідність повного та об'єктивного з'ясування обставин справи, що належать до окремого провадження, принцип змагальності не вважається принципом судочинства в окремому провадженні, а дія принципу диспозитивності є обмеженою.

До особливостей підготовчого провадження та судового розгляду слід віднести встановлення спеціальних правил підсудності. Особливості підготовки справи до судового розгляду обумовлені матеріально-правовою специфікою справ окремого провадження, що знаходять своє відображення у відповідних нормах ЦПК України, постановах Пленуму ВСУ та правових позиціях ВС.

Підготовче провадження - це обов'язкова стадія цивільного процесу у справах будь-якого провадження. Особливості цього провадження у справах окремого провадження визначено в статтях, що стосуються розгляду та вирішення окремих категорій справ. При цьому збережено термінологію попередньої редакції ЦПК і застосовується термін «підготовка до розгляду». Для справ окремого провадження, виходячи з особливостей провадження, метою стадії підготовчого провадження можна визначити забезпечення правильного, повного, всебічного та швидкого з'ясування всіх обставин, що мають значення для справи. Така мета як з'ясування можливості досудового врегулювання спору не буде наявною в окремому провадженні.

У справах окремого провадження підготовка до судового розгляду здійснюється у формі одноособової діяльності судді суду першої інстанції, виходячи з активності суду у цих справах та недоцільності проведення попереднього засідання, яке в свою чергу спрямоване на підтримання публічності та змагальності^[55]. Так, відповідно до ст. 307 ЦПК України суд у справах про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою до початку розгляду справи встановлює осіб (родичів, співробітників тощо), які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також запитує відповідні організації за останнім місцем проживання відсутнього (житлово-експлуатаційні організації, органи реєстрації місця проживання осіб або органи місцевого

самоврядування) і за останнім місцем роботи про наявність відомостей щодо фізичної особи, місцеперебування якої невідоме. Одночасно суд вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено.

Вимоги статей ЦПК України щодо порядку ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення суду як єдиної процесуальної форми вирішення справи є обов'язковими для окремого провадження.

20.2.