3. Поняття Європейського адміністративного простору.

Результатом політичної, економічної, юридичної і культурної діяльності Європейського Союзу став процес формування єдиного європейського адміністративного простору внаслідок взаємодії норм і інститутів країн учасниць Європейського Союзу.

Публічне управління завжди було внутрішньою справоюдля держав-членів ЄС, хоча національні державні адміністрації повинні виконувати директиви ЄС і рекомендацій таким чином, щоб європейські громадяни мали змогу користуватися правами, наданими їм відповідно до договорів ЄС, незалежно від країни, в якій вони живуть. ЄС зацікавлений в тому, щоб кожна національна адміністрація мала порівняннящодо якості та професіоналізму, а, отже, адміністративних можливостей держав-членів.

Європейська комісія запровадила політику вирівнювання публічного управління країн-членів ЄС з принципами та стандартами, які вже запроваджені в державному управлінні «старих» членів ЄС.

Основна увага в оцінках систем управління на горизонтальних рівнях передбачала наявність у нових держав-членів ЄС та держав-кандидатів адміністративних систем, здатних забезпечити імплементацію на національному рівні, відповідно Копенгагенським і Мадридським критеріям членства в ЄС.

Горизонтальні системи управління в країнах-кандидатах повинні були відповідати певним вимогам, які мають вирішальне значення для надійної роботи всієї адміністрації, в тому числі в галузі законодавства ЄС. Однак відсутність загального законодавства ЄС, застосовуваного в галузі публічного управління та адміністрації, створювала проблеми. Тим не менше, упродовж певного часу було досягнуто широкого консенсусу з ключових критеріїв, які на сьогоднішній день можна розглядати як частину законодавства ЄС і які можуть бути згруповані в наступні чотири категорії:

1. Верховенство закону, тобто правова визначеність та передбачуваність адміністративних дій та управлінських рішень, відповідно до принципів законності та поваги законних очікувань фізичних осіб.

2. Відкритість та прозорість, спрямовані на забезпечення раціонального контролю адміністративних процесів і результатів та їх відповідності заздалегідь встановленим правилам.

3. Відповідальність державного управління, адміністративної, законодавчої чи судової влади щодо забезпечення дотримання законності.

4. Ефективність використання державних ресурсів; ефективність в досягненні політичних цілей, встановлених законодавством, та в забезпеченні дотримання законодавства.

Основні конституційні правові документи Європейського Союзу не передбачають конкретну модель публічного управління, але деякі важливі адміністративно-правові принципи, які вже вказані в Римському договорі, такі як право на судовий перегляд адміністративних рішень, прийнятих інститутами ЄС (ст. 173) якщо зобов’язання дають підстави для управлінських рішень ЄС (ст. 190).

На пропозицію Європейського омбудсмена Європейським Парламентом у 2001 р. був прийнятий Кодекс належної адміністративної поведінки для установ і органів ЄС.

Свободи, прийняті в Римському договорі, а саме: вільний рух товарів, послуг, людей і капіталу, означають, що національні органи публічного управління держав-членів повинні працювати таким чином, щоб уможливити реалізацію цих свобод ефективним у всіх відносинах способом. Попри те, що кожна держава-член має повну свободу приймати рішення щодо шляхів і засобів досягнення результатів, передбачених у договорах, існують загальні засоби і принципи та розроблені в рамках Союзу адміністративні та організаційні механізми і структури, необхідні у зв’язку з великою різноманітністю установ у різних країнах-членах. Очевидно, існує ряд факторів, що ведуть до конвергенції в публічній адміністрації.

Постійна взаємодія між публічними службовцями держав-членів та службовців ЄС послужила стимулом для встановлення спільних стандартів щодо результатів політики, передбачених у договорах та інших законодавчих актах ЄС.

Система критеріїв щодо готовності країни до вступу в ЄС та щодо відповідності їх адміністративних систем вимогам Європейського адміністративного простору визначалась наступним чином:

– Копенгаген, 1993: стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство закону і права людини;

– Мадрид, 1995: готовність адміністративних і судових структур щодо імплементації законодавства ЄС і його ефективного здійснення;

– Люксембург, 1997: зміцнення й удосконалення державних інституцій щодо їх надійності;

– Гельсінкі, 1999: зобов’язання країн-кандидатів поділяти цінності та цілі Європейського Союзу, викладені у договорах.

Таким чином, формування та функціонування єдиного Європейського адміністративного простору – творчий, неоднозначний процес. Створений шляхом конвергенції національних державних систем, єдиний європейський адміністративний простір реалізується в рамках двох процесів: з одного боку, так званої європеїзації, що відбувається як результат політичної, економічної, юридичної і культурної діяльності Європейського Союзу, з іншого – відповідно до загальносвітової тенденції переходу до нових систем управління на засадах дотримання та захисту прав людини.