Права інтелектуальної власності

Найбільшою групою у структурі нематеріальних активів виступають права інтелектуальної власності. Станом на 1 вересня 2014 року за даними Державної служби інтелектуальної власності в Україні з 1992 року усього зареєстровано 422588 охоронних документів:

• 111337 патентів на винаходи;

• 92755 патентів на корисні моделі;

• 27716 патентів на промислові зразки;

• 190721 свідоцтво на знаки для товарів і послуг з урахуванням розділених реєстрацій;

• 13 свідоцтв на топографії ІМС;

• 20 реєстрацій кваліфікованого зазначення по­ходження товарів;

• 26 свідоцтв на право на використання зареє­строваних кваліфікованих зазначень походжен­ня товарів [275].

Традиційно, відповідно до міжнародних угод, інтелектуальна власність охоплює дві правові сфери: авторське право та промислову власність. Модельний Цивільний кодекс держав-учасниць СНД усі резуль­тати творчої діяльності поділяє на три групи: об'єкти літературно-художньої власності; об'єкти промис­лової власності; засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів та послуг. Саме остання мо­дель покладена в основу ЦК України та була резуль­татом наукових досліджень О.А. Підопригори [146]. Н.В. Любенок [276, с. 266] у своїй праці виділяє об'єкти авторського права, об'єкти суміжних прав, об'єкти права промислової власності (результати винахід­ницької та раціоналізаторської роботи та засоби інди­відуалізації товарів та учасників господарського обігу), особливі об'єкти інтелектуальної власності, фольклор та традиційні знання. У наступній своїй публікації [310, с. 115] авторка вилучила зі складу об'єктів інте­лектуальної власності фольклор та традиційні знання. В.С. Дробов'язко та Р.В. Дробов'язко у складі інтелек­туальної власності виділяють об'єкти авторського пра­ва та суміжних прав, що межують з ними; об'єкти про­мислової власності; засоби індивідуалізації продукції, робіт, послуг; нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності [121, с.

Першу підгрупу становлять авторські та суміж­ні права. Особливістю вживання об'єктів авторського права та суміжних прав суб'єктами господарювання є те, що вони можуть приносити економічну вигоду у специфічних видах господарської діяльності, напри­клад, у видавничій справі, телерадіомовленні, будівни­цтві та дизайні, виготовленні меблів та предметів по­буту тощо.

Найбільш поширеними об'єктами інтелекту­альної власності, що створюються у ВНЗ та запрова­джуються у навчальний процес, можна вважати твори науки, які також містять навчальні твори. Постанова Кабінету Міністрів України від 19.01.1998 р. № 45 «Про затвердження умов, тривалості, порядку надання та оплати творчих відпусток» до наукових праць (творів) відносить дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук, підручники, а також мо­нографії, довідники тощо [277].

Тож далі спробуємо з'ясувати правовий статус творів науки в якості об'єкта у складі нематеріальних активів. Основною метою цих творів є передача фак­тів, спостережень і створених на їх основі теоретичних положень. Особливістю наукового твору, що відрізняє його від художнього, є вираження змісту твору систе­мою понять, а не образів. На думку Е.П. Гаврилова, для художніх творів характерні тема, матеріал, сюжет, ідейний зміст і форми - художні образи і мова. Для наукової, технічної, навчальної літератури до елемен­тів змісту належать наукові факти, гіпотези, теорії, сис­тематизація. Форма такого твору полягає в системно­му викладі матеріалу, наукових ідей науковою мовою [278, с. 11].

Слід зазначити, що вітчизняні науковці не при­діляють достатньої уваги дослідженню цього питання, тому за допомогою необхідно звернутися до досвіду сусідніх країн. Багато продуктів творчої праці, створені за результатами науково-дослідної роботи, володіють властивостями, притаманними об'єктам авторського права. Як зазначає А.П. Сергєєв, охороною, відповідно до російського законодавства, користуються будь-які твори, в яких проявляється творчість і які володіють всіма передбаченими законом ознаками авторського права.

• науково-технічна;

• науково-педагогічна;

• науково-організаційна.

Для обліку нематеріальних активів у складі майна ДВНЗ найбільший інтерес становить науково-технічна діяльність, а саме її результат - об'єкт інтелектуальної власності - наукова (науково-технічна) продукція. Згід­но із запропонованим підходом до розуміння правової сутності нематеріальних активів, цінністю виступають майнові права інтелектуальної власності, які в разі ви­конання умов П(С)БО 122 [40] зараховуються на баланс підприємства за первинною вартістю. Незважаючи на те, що відповідно до п. 13 Порядку формування і вико­нання замовлення на проведення фундаментальних на­укових досліджень, прикладних наукових досліджень та виконання науково-технічних (експериментальних) розробок за рахунок коштів державного бюджету [281] визначено, що згідно з законодавством одержана на­уково-технічна продукція з урахуванням висновків на­уково-технічної експертизи та результатів оцінки її від­повідності сучасному рівню науково-технічних знань, тенденціям науково-технічного прогресу, принципам державної науково-технічної та інноваційної політики, вимогам екологічної безпеки, економічної доцільності може передаватися суб'єктам господарювання (корис­тувачам цієї продукції) для практичного застосування, тобто прямо відповідає критеріям майбутньої еконо­мічної вигоди та можливості відчуження, - сьогодні чинне законодавство не передбачає прямої правової охорони всієї наукової продукції, оскільки вона не ви­значена в якості формалізованого об'єкта, що охоро­няється в якості результату інтелектуальної діяльності.

На думку Д. Ліпцик, науковими творами вважа­ються такі твори, проблематика яких розроблена від­повідно до вимог наукової методики. До них відносять­ся як праці в галузі точних, природничих, медичних та інших наук, так і літературні праці наукового характе­ру, а також праці з педагогіки, технічні документи та науково-популярні твори, практичні путівники і т.д., географічні карти, графіки, креслення і образотворчі твори, що стосуються географії, топографії і в цілому природничих наук [283, с. 76].

Таким чином, усі твори, що розкривають зміст технічних рішень, незалежно від їх кваліфікації в якос­ті об'єктів патентного права (винаходи, промислові зразки, корисні моделі), можуть користуватися автор­сько-правовою охороною як твори науки. При цьому необхідно пам'ятати, що авторське право охороняє не зміст наукових досліджень, а тільки форму, яка може виражатися в статті, монографії або науковій допові­ді. Тут слід чітко розмежовувати, в яких випадках на­укові дослідження відносяться до творів науки і охо­роняються авторським правом, а в яких випадках такі дослідження є винаходами та іншими об'єктами па­тентного права.

Одним з найцікавіших видів наукових творів ви­ступають дисертаційні дослідження. Останнім часом спостерігається значне зростання кількості кандидат­ських і докторських дисертацій, що захищаються. Так за науковим звітом ДВНЗ «Ужгородський національний університет» (далі - УжНУ) у 2013 році захищено 39 кан­дидатських та 8 докторських дисертацій. Порівняємо з 2009 роком: 19 та 3 відповідно [284]. Тобто у співвідно­шенні з іншими творами науки: підручниками, посіб­никами, монографіями, науковими статтями та ін., дис­ертації займають значне місце у загальному науковому доробку ВНЗ.

Таким чином, дисертаційне дослідження - це ре­зультат творчої діяльності науковця, який, відповідно до Закону України «Про авторське право та суміжні права» [62], підлягає правовому захисту тільки за умо­ви вираження твору у визначеній формі. Ця вимога ви­конується у відповідності до норм чинного законодав­ства України [286]: «Дисертація на здобуття наукового ступеня є кваліфікаційною науковою працею, вико­наною особисто здобувачем у вигляді спеціально під­готовленого рукопису або опублікованої монографії». Таким чином, ми маємо всі підстави стверджувати, що дисертація на здобуття наукового ступеня є об'єктом авторського права.

Відповідно до чинного законодавства України та ст.

Лекція як один з основних об'єктів авторського пра­ва все ще недостатньо обліковується. Слід зазначити, що сьогодні жоден вищий навчальний заклад не виконав вимог наказу Мінфіну № 732 від 22.11.2004 р. [211] щодо вжиття заходів для вирішення питань бухгалтерського обліку лекцій викладачів ДВНЗ - об'єктів права інтелек­туальної власності в якості нематеріальних активів.

Крім того, не враховуються на балансі об'єкти су­міжних прав - публічне виконання лекції. що, в свою чергу, також негативно відображається на матеріаль­ному заохоченні праці викладача, а так само й на сти­мулюванні його до активної та плідної праці. Тож як виконавець викладач ДВНЗ має отримати гарантовану державою винагороду за використання своїх майнових прав на ОПІВ - доведення лекції до відома студентів під час її виконання. Найнижчою ставкою для виконав- ців-лекторів Постанова КМУ № 72 [291] визначила 1% з доходу особи, яка продає контрактним студентам ви­конання лекцій під час їх здійснення викладачем. Ціл- ком зрозуміло, що забезпечення прав інтелектуальної власності викладачів - це вимога інтеграції національ­ної освітньої системи до європейського та світового освітнього просторів, крім того, це запорука підвищен­ня якості надання освітніх послуг викладачами та спо­нукання до підвищення їх викладацького потенціалу.

Окремої уваги у діяльності ДВНЗ також потребу­ють збірники творів, збірники обробок фольклору, ен­циклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори. Ужгородський національний універси­тет має потужний досвід у створенні таких об'єктів: На­уковий вісник УжНУ (11 серій), вісім фахових видань та інші збірники наукових праць, зокрема за результатами науково-практичних конференцій. У науковій роботі та­кого профілю цікавий досвід має Навчально-науковий інститут євроінтеграційних досліджень, який випускає серію видань «Євроінтеграція: український вимір» та 2 періодичних видання - збірники наукових праць «Гео­політика України: історія і сучасність» і «Міжнародний науковий вісник», окремі номери яких дублюються ан­глійською мовою та мають міжнародний стандартний номер ISSN [292, с. 4].

Відповідно до П(С)БО, твори науки або навчаль­ні твори мають приносити економічну вигоду у май­бутньому, тобто використовуватись для управлінських потреб організації чи для діяльності, спрямованої на досягнення цілей створення некомерційної організа­ції. Практика засвідчує, що усі спроби з постановки творів на баланс ДВНЗ матимуть сенс лише за наяв­ності реального покупця.

Ще одним цікавим об'єктом права інтелектуаль­ної власності виступає компіляція (база) даних (далі БД). Прикладом БД може бути база даних в універ­ситеті з інформацією про студентів: курси, що вони відвідують, стипендії, які вони отримують, про вже вивчені предмети, про результати заліків, різних іс­питів і т.д. [293]. Якщо такі бази даних є результатом творчої діяльності відносно підбору та організації, то вони, згідно із законодавством, виступають об'єктами авторського права, а отже - нематеріальними актива­ми. Якщо ні, то вони охороняються в межах sui generis, або «своєрідного права», «права особливого роду» - у такому випадку вони можуть обліковуватися в якості інших нематеріальних активів. Також у зв'язку з на­бранням чинності Закону України «Про захист персо­нальних даних» [294] постало питання віднесення баз персональних даних до сфери інтелектуальної влас­ності. Виходячи з того, що база даних - це сукупність інформації, яка скомпільована у відповідному поряд­ку та за відповідними ознаками, - цілком логічним є те, що база персональних даних може виступати об'єктом захисту права інтелектуальної власності. На­приклад, на базі ДВНЗ може бути створена компіля­ція персональних даних студентів та аспірантів або на­уково-педагогічних працівників.

Цікаво, що такий об'єкт авторського права, як комп'ютерна програма, може бути створений на будь- якому підприємстві, оскільки основною метою цього твору виступає вирішення певної проблеми завдяки розробленому алгоритму, що знаходить відображен­ня у тексті. Характерними рисами сучасного ДВНЗ є розвиток та розширення комунікації в системі освіти, зокрема в освітньому сегменті Інтернет-простору. Ці тенденції обумовлені активним розвитком інформа­ційних ресурсів, зростаючою доступністю нових кана­лів поширення інформації, впровадженням в освітні установи локальних комп'ютерних мереж та організа­цією доступу до Інтернету [295]. При цьому веб-сайт ВНЗ одночасно є: комунікаційним середовищем функ­ціонування, збереження та поширення електронної навчальної документації та комунікаційним каналом, що презентує ВНЗ в інформаційно-освітньому Інтер- нет-середовищі [296, с. 5]. Яскравим прикладом впро­вадження електронного сегменту в освітній процес є діяльність Навчально-наукового інституту інформа­ційно-комунікаційних технологій (далі - ННІ ІКТ) ДВНЗ «УжНУ», основні дослідження якого спрямовані на розробку комплексних проблем інтеграції дистан­ційних та е-технологій у навчальний процес як спосо­бу створення єдиного освітнього простору, реалізації Національної програми інформатизації України та Програми розвитку системи дистанційного навчання. За останній час ННІ ІКТ в рамках розвитку процесу інформатизації здійснювалась розробка та підтримка інформаційних систем для потреб організації навчаль­но-методичної роботи, роботи приймальної комісії та адміністративного персоналу:

> АС «Абітурієнт-ЄДЕБО»;

> АС «Електронний документообіг»;

> АС тестування знань BrainTester - модульний, по­точний і підсумковий контроль знань студентів;

> АС «Університет» - автоматизація та впрова­дження інноваційних технологій у адміністра­тивні та навчальні процеси вищого навчально­го закладу;

> офіційний веб-сайт університету;

> середовище електронного навчання Moodle та ін.

Ще одним з невирішених питань обліку висту­пає відображення веб-сайту у складі нематеріальних активів. На нашу думку, такий об'єкт інтелектуальної діяльності, як веб-сайт, по-перше, відповідає усім ви­могам віднесення до складу нематеріальних активів, по-друге, за своєю природою він виступає результа­том творчої діяльності - складною річчю, що включає у себе ознаки як комп'ютерної програми, так і творів дизайну, фотографічних та картографічних творів тощо. У чинному законодавстві питання віднесення веб-сайту до складу нематеріальних активів вирішено у листі Державного казначейства України «Про опера­ції з придбання програмного забезпечення» [297] та в Порядку інформаційного наповнення і технічного за­безпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади [298] - «придбані веб-сторінки, веб-сайти, веб- портали є різновидом спеціалізованого програмного забезпечення і повинні обліковуватись їх власниками за наявності охоронних документів на них (патентів, свідоцтв) як на нематеріальні активи». Таким чином, затрати, пов'язані з розробкою без передачі права власності та експлуатацією зазначених об'єктів, відно­сяться до витрат звітного періоду; такий підхід зако­нодавця підтверджує думку про те, що об'єкти автор­ського права та суміжних з ним прав у господарській діяльності в першу чергу виступають товаром, а не за­собом виробництва. Разом з тим, уявляється більш до­цільним включати такі витрати до вартості веб-сайту та відображати їх у складі нематеріальних активів за субрахунком «Авторське право та суміжні з ним пра­ва».

Наступна підгрупа - це права промислової власності. Об'єкти, що входять до цієї групи, висту­пають результатом науково-технічної діяльності. Пра­ва промислової власності можна умовно поділити на дві групи - патентовані та непатентовані. Окрім пра­ва на раціоналізаторську пропозицію, усі інші права промислової власності є виключними. Слід зазначити, що правовідносини щодо використання раціоналіза­торської пропозиції є наймасовішими серед викорис­таних об'єктів інтелектуальної власності. Оформлення прав на раціоналізаторську пропозицію здійснюється відповідно до Положення про свідоцтво на раціоналі­заторську пропозицію [299], за яким автор звертається з корисною пропозицією, що відповідає критерію міс­цевої новизни та направлена на вирішення технічного або організаційного порядку. Свідоцтво видається під­приємством, на якому вона була розроблена, та є без­строковим. Таким чином, раціоналізаторська пропо­зиція, на відміну від наукового відкриття, мова про яке йшла вище, відповідає критеріям віднесення до складу нематеріальних активів.

Серед інших об'єктів прав промислової власнос­ті Паризька конвенція з охорони прав промислової власності [300] вирізняє право на захист від недобро­совісної конкуренції. О.В. Безух зазначає, що захист від недобросовісної конкуренції як об'єкт права промис­лової власності виникає, по-перше, за наявності кон­курентної ситуації, коли інтелектуальні досягнення ви­користовуються для досягнення переваг в конкуренції, по-друге, за наявності відповідного творчого результа­ту, в тому числі такого, що не охороняється іншими за­конами стосовно інтелектуальної власності, по-третє, при неправомірному використанні чужого досвіду, творчого результату з комерційною метою [301, с. 9]. Основні прояви недобросовісної конкуренції визна­чаються в Законі України «Про захист від недобросо­вісної конкуренції» [302] та ГК [52] України. За своїми ознаками право захисту від недобросовісної конкурен­ції виступає різновидом майнового права інтелекту­альної власності, воно об'єктивно сприяє отриманню економічної вигоди в майбутньому. Вартісна оцінка цього права визначається через вартість об'єктів, на які посягає конкурент, та тими збитками, що несе суб'єкт господарювання у результаті діянь антиконкурентно­го характеру впродовж звітного періоду. Таким чином, можна визнати право на захист від недобросовісної конкуренції складовою частиною нематеріальних ак­тивів.

Рис. 3.2. Структура прав промислової власності у складі нематеріальних активів

До третьої підгрупи відносяться права на засоби індивідуалізації учасників та товари господарського обігу. На сьогодні дискусійним постає питання відне­сення торговельної марки, яку часто ідентифікують з категорією «бренд», до складу нематеріальних активів підприємств. На ринку освітніх послуг торговою мар­кою виступає назва навчального закладу, а брендом - набір уявлень споживача про послуги, які надає цей заклад. Водночас поняття «бренд» є більш широким, оскільки в нього включається не лише назва ДВНЗ, а весь набір характеристик та очікувань, асоціацій та обіцянок тих чи інших переваг в отриманні освітніх послуг та інтелектуальних продуктів [303, с. 278]. Тоб­то він цілком відповідає ознакам неідентифікованого нематеріального активу, який, наприклад, може бути частиною гудвілу ДВНЗ.

З внесенням змін до П(С)БО 8 [34] витрати на створення торгової марки були кваліфіковані як ви­трати звітного періоду. Інакше кажучи, створена тор­гова марка, що індивідуалізує суб'єкт господарюван­ня, фактично не перебуває на його балансі, що нівелює можливість не тільки її правової охорони, передбаче­ної законом [61], але й її використання у господарській діяльності, зокрема - передачі прав та захист від не­добросовісної конкуренції. У стандарті не йде мова про інші види засобів індивідуалізації - комерційне найменування та зазначення походження товарів. Так, ГК [52] України визначені вище права інтелектуальної власності відносить до складу майна суб'єктів господа­рювання. Крім того, визначає можливість їх передачі до статутного капіталу суб'єкта господарювання та звернення на неї вимог кредиторів. Тобто П(С)БО [34] фактично обмежує права суб'єкта господарювання на використання ОПІВ у засновницькій діяльності, що на практиці може викликати безліч протиріч.

Якщо розглядати правове положення ДВНЗ у вузь­кому розумінні - як некомерційного суб'єкта господа­рювання, то виходить, що потреба у такій формалізації відсутня. Тим не менш, конкуренція між освітніми закла­дами України за абітурієнта з кожним роком зростає, фі­нансування за рахунок державних коштів зменшується [304], що не дає можливості ДВНЗ формувати достатні для свого розвитку бюджети, а змушує функціонувати його на принципах «утримання» та «виживання» [305, с. 94] - все це створює передумови ефективного викорис­тання результатів інтелектуальної власності для свого розвитку. Тому гадаємо, що створення власної торгової марки університету - це цілком правомірна відповідь на виклики сучасних реалій конкурентного середовища. Основними функціями торгових марок є:

1) функція вирізнення товару або послуг серед інших подібних, що перебувають у цивільному обігу;

2) функція інформування про походження това­ру або послуг;

3) функція інформування про певну якість това­рів і послуг;

4) функція реклами певного товару і послуг [306].

Тобто визнання власної торгової марки універ­ситету - це перший крок до змін у самофінансуванні за рахунок комерціалізації об'єктів інтелектуальної власності. На підтвердження ефективності цього меха­нізму можна навести досвід Національного універси­тету біоресурсів і природокористування України (далі НУБіП України). Навесні 2011 року студентською ор­ганізацією університету був ініційований конкурс ін­телектуально-творчих робіт «Торговельна марка про­дукції НУБіП України», основною метою якого було створення торгової марки продовольчої продукції, яку виробляють НДГ НУБіП України [307]. Крім того, НУБіП України у своїй діяльності використовує здо­бутки відомих на весь світ вищих навчальних закладів, таких, як Оксфордський, Гарвардський, Кембрідж- ський та інші університети, - створення магазинів, які пропонують усім бажаючим придбати речі з символі­кою цих закладів. Самі засновники визначають мету проекту так: «Створення студентською організацією для Національного університету біоресурсів і при­родокористування України власного представництва інтернет-магазину сувенірної та поліграфічної про­дукції «Капрізік.ком», де студенти, викладачі, співро­бітники та просто шанувальники університету могли б придбати різну продукцію з символікою нашого улю­бленого навчального закладу» [308]. На наш погляд, такий інструмент дозволить використовувати торгову марку ДВНЗ для поширення інформації про нього се­ред іноземних студентів, викладачів, що дає підстави стверджувати, що торгова марка є невід'ємною скла­довою нематеріальних активів у складі майна ДВНЗ, а практика її реєстрації має бути поширена в Україні.

За своїми ознаками засоби індивідуалізації това­рів та послуг відповідають вимогам віднесення до скла­ду нематеріальних активів, отриманих у результаті розробки, зокрема вони можуть бути оцінені, прино­сити економічну вигоду в майбутньому, можуть бути ідентифіковані та не мають матеріальної форми, тому ми пропонуємо вилучити з п. 9 П(С)БО 8 «витрати на створення торгових марок (товарних знаків)».

Останньою підгрупою у складі прав інтелектуаль­ної власності виступають права на інформацію: «ноу- хау» та комерційна таємниця.

Проблемним та неоднозначним є питання внесен­ня до складу нематеріальних активів прав на «ноу-хау». Перш за все необхідно визначити, що таке «ноу-хау».

Міжнародна торгова палата визначала «ноу-хау» як відомості, професійні знання, досвід для виготов­лення продукту, технології для здійснення запатенто­ваного процесу, практичні методики та дослідження виробничих процесів у конкурентів.

Міжнародна асоціація з охорони промислової власності кваліфікує «ноу-хау» як знання і практичний досвід технічного, комерційного, управлінського та ін­шого характеру, які мають практичне застосування у виробництві та професійній практиці [309, с. 43].

У законодавстві Російської Федерації поняття «ноу-хау» ототожнюється з поняттям «комерційна таємниця», зокрема охорона права на «ноу-хау» ана­логічна механізму захисту комерційної таємниці. Комерційна таємниця («ноу-хау», або таємниця ви­робництва за ЦК РФ) розуміється як інформація, що дозволяє її власнику збільшити прибуток, уникнути невиправданих ризиків, зберегти становище на ринку чи отримати нову комерційну вигоду [310]. Такий під­хід не знайшов своєї підтримки в законодавстві Укра­їни і Республіки Білорусь, де «ноу-хау» визначають як інформацію, що була отримана під час науково-тех­нічних досліджень. На нашу думку, об'єднання двох ОПІВ в одному недоречно, оскільки під поняття «ко­мерційна таємниця» підпадає інформація, яка визна­чає внутрішній стан роботи суб'єкта господарювання, у тому числі й технологію виробництва. А «ноу-хау», що відноситься до непатентованих ОПІВ, визначає лише технологію виробництва, процес.

Вітчизняний законодавець також не дійшов єди­ного розуміння «ноу-хау». У багатьох нормативно-пра­вових актах [129, 311] зазначена категорія наводиться в переліку, що свідчить про його неоднозначне розуміння.

Найбільшим досягненням у розумінні сутності «ноу-хау» можна вважати положення Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері транс­феру технологій» [124], яке визначає його як технічну, організаційну або комерційну інформацію, що отри­мана завдяки досвіду та випробуванням технології та її складових, яка не є загальновідомою чи легкодоступ­ною, є істотною; є визначеною, тобто описаною достат­ньо вичерпно, щоб можливо було перевірити її відпо­відність критеріям незагальновідомості та істотності.

Специфічною особливістю права «ноу-хау» по­стає те, що воно засноване на фактичній монополії певної особи стосовно деякої сукупності знань, і тому будь-яка особа, яка правомірно отримала ці знання або виробила їх самостійно, незалежно від власника «ноу-хау» має право на їх використання [312, с. 268].

Наразі «ноу-хау» захищається шляхом застосування загальних норм режиму конфіденційної інформації, що унеможливлює його ефективний захист. Особли­вим способом захисту виступає бажання автора не фіксувати та не поширювати знання, досвід, навичку інакше, як за договором про передачу «ноу-хау».

Таким чином, «ноу-хау» відповідає вимогам, які були визначені вище для віднесення об'єкта до складу нематеріальних активів суб'єктів господарювання.

Для визначення змісту правового режиму комер­ційної таємниці слід виходити з юридичної природи права на комерційну таємницю, враховуючи при цьому юридично значимі ознаки самої комерційної таємниці:

> можливість досягнення конкурентної переваги, отримання прибутку, збереження становища на ринку у зв'язку з використанням цієї інформації;

> нематеріальний характер та самостійність інфор­мації (об'єкт нетілесний) по відношенню до свого матеріального носія (об'єкт тілесний);

> відсутність виключного права на неї;

> кількісна визначеність інформації [313, с. 11 - 12];

> відсутність на законних підставах вільного до­ступу до інформації;

> наявність заходів, прийнятих суб'єктом госпо­дарювання (володарем інформації) до охорони її таємності;

> охоронювана правом комерційна таємниця не може існувати поза суб'єктом господарювання [314, с. 8].

Що ж стосується поняття комерційної таємниці, то воно ширше за змістом, ніж «ноу-хау», тому є по­няттям родовим, а «ноу-хау» - видовим. Тим не мен­ше комерційна таємниця та «ноу-хау» мають спільні та відмінні риси. По-перше, у правовідносинах з «ноу- хау» можуть брати участь як фізичні так і юридичні особи. По-друге, комерційна таємниця не може бути відокремлена від підприємства, а «ноу-хау» може бути відчужений за договором про його передачу. По- третє, різниця у відповідальності за порушення права на комерційну таємницю та на «ноу-хау».

Відповідно до ГК України комерційна таємниця є майновою основою суб'єкта господарювання. Вона відповідає критеріям віднесення до складу нематері­альних активів, але, як і всі інші ОПІВ, обліковується не інформація, що захищається, а тільки право на неї. Такої ж думки дотримується Л.Д.Топалова [315, с. 10], яка в своєму дисертаційному дослідженні зазначає, що, виходячи з аналізу П(С)БО 8, комерційна таємни­ця є нематеріальним активом, але обліку підлягає не сама інформація, яка становить комерційну таємни­цю, а право на неї.

Разом з тим, враховуючи специфіку діяльності ДВНЗ, спрямовану на отримання і використання но­вих знань, йому, крім зазначених вище, може належати специфічний вид - право на науково-технічну інфор­мацію - наукові статті, книги, брошури, періодичні ви­дання, патентну документацію, нормативно-технічну документацію, промислові каталоги, конструкторську документацію, звітну науково-технічну документацію з науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, депоновані рукописи, переклади науково-технічної літератури і документацію, а також інші види систе­матизованого зібрання науково-технічної літератури і документації. Відповідно до ЗУ «Про науково-технічну інформацію» [316] вона виступає об'єктом права інте­лектуальної власності у тому разі, якщо є продуктом інтелектуальної творчої праці.

3.3.