Права користування майном

Право користування визначається як нематері­альний актив на підставі укладених договорів, що пе­редбачають довгострокове користування матеріальни­ми та нематеріальними об'єктами.

І.А. Бігдан [21, с. 40] пропонує поділяти право ко­ристування майном на дві групи: право користування матеріальним майном та право користування немате­ріальним майном. Якщо з матеріальним майном усе зрозуміло, то об'єкти, віднесені автором до нематері­ального майна, викликають сумнів. Так, наприклад, право на провадження окремих видів діяльності та міс­ця на товарній (фондовій) біржі доцільніше було б від­нести до групи «Інші нематеріальні активи», яка згідно з законодавством охоплює права на провадження ді­яльності та використання економічних та інших приві­леїв. Право користування місцем на фондовій і товар­ній біржі також затверджується договором. Обидва права не розкривають у своєму змісті правомочності користування як такої, скоріше за все вони відобража­ють можливість суб'єкта господарювання розширити коло своїх повноважень за рахунок наданого права на здійснення того чи іншого виду діяльності [317, с. 393].

У свою чергу І.І. Криштопа, вирізняючи як кла­сифікаційну ознаку «об'єкти охорони прав власності», поділяє право користування майном на об'єкти пра­ва, що є складовими права власності, та інші специ­фічні права (права на провадження діяльності, права на користування природними ресурсами, права на користування неприродними (телекомунікаційними) ресурсами) [251, с. 77]. До неприродних телекомуніка­ційних ресурсів авторка відносить право на користу­вання номерним ресурсом телефонної мережі, право на користування нумерацією нетелефонної мережі (доменні імена, пейдженгові коди); право на користу­вання телекомунікаційними каналами; право на ко­ристування радіочастотними ресурсами.

В.А. Ягнюк поділяє думку І.І. Криштопи [318, с. 29] і також пропонує відносити права користування ресурсами та майном до однієї групи, оскільки вони мають схожі риси [319]:

❖ умови виникнення права (за окремими госпо­дарськими договорами або на основі рішення відпо­відного державного органу);

❖ обсяг правомочностей (право користування та право на провадження діяльності припускають мож­ливість виділяти з об'єкта корисні властивості, не роз­поряджаючись ними та не змінюючи на свій розсуд його основні властивості та параметри);

❖ економічний зміст.

Стосовно природних ресурсів замість традицій­ної тріади правомочностей власника застосовується правомочність управління [320, с. 89]. Виняток станов­лять земельні ресурси, які можуть перебувати у влас­ності, наприклад земельні ділянки. По відношенню до споживаних природних ресурсів вживається термін «користування», яке поділяється на загальне та спеці­альне.

Спеціальне користування природними ресур­сами здійснюється за плату і припускає обов'язкову наявність у користувача дозволу, виданого уповнова­женим державним органом. У складі майна суб'єкта господарювання право користування природними ресурсами відноситься до основних фондів, а саме до нематеріальних активів. Наслідком реалізації суб'єктом господарювання свого права природоко­ристування виступають здобуті природні ресурси, які за своєю суттю є сировиною і матеріалами, ви­користовуваними для виробництва товарів. Тобто вони набувають матеріальної форми і переходять вже в іншу частину майна - оборотні кошти або то­вари.

Товари, відповідно до ГК України [52], визнають­ся як вироблена продукція (товарні запаси), викона­ні роботи та послуги. Разом з тим більш повним, на нашу думку, є визначення, наведене у Законі України «Про здійснення державних закупівель» [322] - «це продукція, об'єкти будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, вироби, устаткування, технології, предмети у твердому, рідкому, газоподібному стані, а також послуги, пов'язані з поставкою товарів, якщо вартість таких послуг не перевищує вартості самих то­варів».

Відповідно до рішення Конституційного суду України від 22 вересня 2005 року [323], правовий ре­жим власності на природні ресурси визначається зако­нами України. Основні засади природокористування у сфері господарювання передбачені ГК України [52] та Законом України «Про охорону навколишнього при­родного середовища» [324].

Особливості правового регулювання викорис­тання, відтворення та охорони конкретних природних ресурсів конкретизуються у нормах природноресурс­ного законодавства: Земельному [170], Водному [325], Лісовому [326], Повітряному кодексах [327], Кодек­сі про надра [328]; законах України «Про тваринний світ» [329], «Про рослинний світ» [330], «Про охорону атмосферного повітря» [331], «Про природно-заповід­ний фонд України» [332]

Природні ресурси як об'єкти правовідносин ста­новлять особливу категорію об'єктів, що обумовлює специфічність їх правового режиму - регулювання їх ви­користання, відтворення та охорони забезпечується ви­могами як публічного, так і приватного права [54, с.

> об'єктами права власності можуть виступати тільки ті, що є відносно стабільними та підля­гають індивідуалізації;

> їх неможливо відокремити від природного се­редовища;

> при відчуженні об'єкта власник передає право на одержуваний з нього прибуток [333, с. 75].

На титулі права природокористування в Україні суб'єктами господарювання використовуються надра, води, ліси, об'єкти тваринного та рослинного світів, природно-заповідного фонду, атмосферне повітря, земля. Зокрема, інтерес викликає саме використання атмосферного повітря в господарській діяльності та залучення права користування на нього до складу не­матеріальних активів.

Деякі дослідники взагалі заперечують віднесення атмосферного повітря до природного ресурсу [334]. Проте, як правильно вказує С.В. Виноградов, така по­зиція є непереконливою, адже, не зважаючи на те, що атмосферне повітря істотно відрізняється від інших природних ресурсів, воно є матеріальним об'єктом, використання якого є невід'ємною умовою будь-якої діяльності [335, с.26].

Таку ж позицію розділяє і М.М. Бринчук, який в праці «Правовая охрана атмосферного воздуха» вка­зав, що «неубедительность такой позиции очевидна. Представляется, что подобные размышления были направлены на оправдание названия зарождающейся отрасли воздушного права. Что же касается атмосфер­ного воздуха, то он всегда был природным ресурсом и имел хозяйственное значение. Другое дело, что по объективным причинам в начале XX века в обществен­ном сознании еще не сложилось представление об атмосферном воздухе как о природном ресурсе, ка­чество и количество которого может быть изменено до опасных для человечества пределов, что и вызовет необходимость правового регулирования» [336, с.48].

Як об'єкт правового регулювання атмосферне по­вітря має деякі специфічні ознаки.

По-перше, атмосферне повітря є найціннішим економічним природним ресурсом, елементи, що вхо­дять до його складу, використовуються для виробни­цтва продукції в різних сферах діяльності, зокрема у хімічній та металургійній промисловості, машинобу­дуванні, енергетиці та ін.

По-друге, правомірно говорити про використан­ня атмосферного повітря у рамках загального приро­докористування.

По-третє, атмосферне повітря використовується як природний резервуар для викидів забруднюючих речовин. Викиди забруднюючих речовин в атмосфер­не повітря є видом його використання, подібно вико­ристанню водних об'єктів для скидання стічних вод [337, с.48]. Видається, що зазначений вид природоко­ристування слід розглядати у складі нематеріальних активів за ознакою використання привілеїв.

По-четверте, основні споживачі атмосферного повітря виступають і його забруднювачами [338, с.322].

Крім того, атмосферне повітря використовуєть­ся задля цілей цивільної та військової авіації. Корис­тувачами повітряного простору України виступають суб'єкти господарювання, яким у встановленому по­рядку надано право на провадження діяльності з ви­користання повітряного простору України. Зазначене право визначається Повітряним кодексом України як право на експлуатацію повітряної лінії. Таке право надає змогу авіаперевізнику використовувати націо­нальний та міжнародний простори для цілей госпо­дарської діяльності.

Наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації [339] визначено поняття міжнародної повітряної лінії: це маршрут між пунк­том в Україні та пунктом за кордоном, який експлуа­тується шляхом виконання міжнародних регулярних рейсів з використанням комерційних прав, тобто пра­ва здійснювати перевезення пасажирів, вантажу та по­шти.

Таким чином, можна стверджувати, що до прав користування природними ресурсами відноситься та­кож і право на використання атмосферного повітря, яке включає у себе правомочності користування пові­тряними лініями та права підприємств провадити ді­яльність, пов'язану із штучними змінами стану атмос­фери та атмосферних явищ.

Право користування неприродними ресурсами включає до себе права користування об'єктами мате­ріальної та нематеріальної форми.

Особливістю відображення такого об'єкта нема­теріальних активів на балансі ДВНЗ є те, що до скла­ду необоротних НА можуть зараховуватись лише такі права на користування майном, термін дії яких за уго­дою перевищує один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік). На практиці все частіше при укла­данні договору оренди нежилого приміщення орендо­давцем встановлюється максимально можливий строк оренди - 1 рік^{[1] [2], що обумовлює той факт, що витрати на придбання таких прав будуть вважатися витратами звітного періоду.}

Що ж стосується земельних ділянок, то вони, від­повідно до ЗК України [170], передаються у постійне користування державних вищих навчальних закладів

[340]. Головне контрольно-ревізійне управління дало роз'яснення, що зарахування на баланс та порядок ві­дображення в обліку земельних ділянок залежить від таких чинників, як організаційно-правова форма влас­ності, що на ній засноване підприємство, установа чи організація (бюджетні установи й організації або під­приємства та організації небюджетної сфери), а також право підприємства, установи чи організації на земель­ну ділянку (власності на землю, постійного користу­вання земельною ділянкою або тимчасового користу­вання). Останнє, до речі, втратило свою актуальність у зв'язку з набранням чинності Положення з бухгалтер­ського обліку необоротних активів бюджетних установ

[341]. Тепер право користування землею обліковується на субрахунку 101 «Земельні ділянки» - земля, яка згід­но із законодавством придбана та/або надана у корис­тування установі, у тому числі передана в оренду. Та­ким чином, право користування земельною ділянкою не є нематеріальним активом у складі майна ДВНЗ.

Відповідно до роз'яснення Державного казначей­ства України від 29.04.2005 №07-04/853-3685 [343], на суб­рахунку 122 «Інші нематеріальні активи» рахунку 12 «Нематеріальні активи» обліковуються права корис­тування природними ресурсами, вичерпний перелік яких викладено у статті 39 Закону України «Про охо­рону навколишнього природного середовища» [324].

Більшість питань виникає саме з використанням суб'єктами господарювання у своїй діяльності об'єктів не­матеріальної форми. На думку Р. Саватьє, право власнос­ті, об'єктом якого є безтілесні речі, має велике економічне значення. Люди полюбляють фізично володіти належ­ним їм майном. Це можливо й щодо безтілесних речей, які не можна сприймати дотиком. Для того, щоб надати власнику можливість розпоряджатися ними, юридична техніка розробила засоби, завдяки яким абстрактні блага уявляються конкретними речами [344, с. 108].

Найбільш типовим щодо обліку нематеріальних активі постає право користування об'єктами інтелек­туальної власності, яке здійснюється за ліцензійним договором, авторським договором, договором ко­мерційної концесії, договором на передачу прав на «ноу-хау» та договору про трансфер технологій. За лі­цензійним договором можуть передаватися права ко­ристування об'єктами промислової власності та засо­бами індивідуалізації товарів та послуг. За авторським договором передаються об'єкти авторського права та суміжних прав. Предметом договору комерційної концесії є комплекс майнових прав, у тому числі прав інтелектуальної власності правоволодільця, його діло­вої репутації, комерційного досвіду.

Ще одним цікавим об'єктом, за яким суб'єкту господарювання може належати право користування, є технологія. У своєму дисертаційному дослідженні О.М. Давидюк доводить, що технологію як особли­вий вид майнової основи господарювання слід ви­значати як окремий тип виробничого активу, з яким пов'язаний комплекс правових можливостей суб'єкта господарювання щодо володіння, користування, роз­порядження виключними правами на цей актив в гос­подарській діяльності і який зокрема здатний визна­чати зміст виробничого процесу та належати йому на титулах права власності, господарського відання, опе­ративного управління [345, с. 14].

Технологія за своєю природою нематеріальна, являє собою інформацію, яка заснована на сучасних наукових розробках, «провідних» об'єктах права ін­телектуальної власності, що в свою чергу зумовлює можливість їх створення та розроблення винитково на рівні спеціалізованих установ та організацій, які опо­середковують здійснення фундаментальних наукових розробок [346, с. 151 -152].

У Законі України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» [124] техно­логія визначена як результат науково-технічної діяль­ності, сукупність систематизованих наукових знань, технічних, організаційних та інших рішень про пере­лік, строк, порядок та послідовність виконання опера­цій, процесу виробництва та/або реалізації і зберіган­ня продукції, надання послуг. До специфічних ознак технології належить такі:

> технологія - це результат науково-технічної ді­яльності;

> можливість ідентифікації об'єктів науково-тех­нічної діяльності;

> технологія включає у себе як патентовані, так і не- патентовані об'єкти інтелектуальної власності;

> технологія може виступати основою господар­ської діяльності.

Таким чином, технологія відповідає ознакам від­несення об'єктів до нематеріальних активів, де може бути врахована у якості комплексного об'єкта інтелек­туальної власності. В свою чергу неможливо не пого­дитись з Б.М. Падучаком, який визнає, що право на технологію поширюється на всю сукупність результа­тів, що входять до неї, в тому числі і на ті, що не підля­гають правовій охороні як на єдине ціле [347, с. 58-59].

Окрім технологій, достатньо новим об'єктом пра­ва на сьогодні виступає телекомунікаційна мережа, щодо якої суб'єкт господарювання може здійснювати діяльність з телекомунікації. Закон України «Про теле­комунікацію» [348] визначає її як передавання, випро­мінювання та/або приймання знаків, сигналів, пись­мового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах. Суб'єкти господа­рювання, що здійснюють діяльність у сфері телеко­мунікації, поділяються на операторів та провайдерів. Обидва ці суб'єкти мають право на здійснення діяль­ності у сфері телекомунікацій, проте першому, крім того, належить ще й право на технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційних мереж.

Порядок діяльності операторів та провайдерів визначається Правилами надання та отримання теле­комунікаційних послуг [349], законами України «Про радіочастотний ресурс України» [350] та «Про телеба­чення і радіомовлення» [351]. Зокрема, суб'єкти госпо­дарювання у передбачених законом випадках повинні мати ліцензії на провадження відповідного виду ді­яльності у сфері телекомунікацій та/або користуван­ня радіочастотним ресурсом України (далі - ліцензії) (для операторів) чи копії ліцензій (для провайдерів). З наведеного бачимо, що у сфері телекомунікації ді­ють специфічні суб'єкти господарювання, яким нале­жать майнові права матеріального та нематеріального характеру. Відповідно до класифікаційних вимог не­матеріальних активів до прав користування об'єктами матеріальної форми можна додати групу «Права ко­ристування технічними засобами телекомунікації».

Щодо прав, які виступають продуктом телекому­нікаційних послуг: право на користування номерним ресурсом телефонної мережі; право на користуван­ня нумерацією нетелефонної мережі (доменні імена, пейдженгові коди); право на користування телекому­нікаційними каналами; право на користування радіо­частотними ресурсами, то їх слід віднести до прав ко­ристування нематеріальними об'єктами. Такий підхід обумовлений відсутністю матеріальної структури, мож­ливістю ідентифікації таких прав, їх договірним обґрун­туванням та здатністю приносити економічну вигоду.

Видається, що об'єднання зазначених видів не­матеріальних активів за ознакою «права користування об'єктами права власності» за своїм змістом є логічним, а тому можна запропонувати таку структуру прав ко­ристування у складі нематеріальних активів (рис. 3.3.).

Рис. 3.3. Структура прав користування у складі нематеріальних активів

3.3.