§ 1. Банківська система України

Структура вітчизняної банківської системи включає центральний банк та інші банки, а також філії іноземних банків, що створені і діють на території України. Характер відносин між центральним банком держави та іншими банками дає змогу зробити висновок про дворів­неву структуру банківської системи, що, у свою чергу, передбачає відносини двох типів: вертикальні та горизонтальні.

Системоутворюючим елементом банківської системи є банк. Ле­гальне визначення цього поняття наведено у Законі України «Про банки і банківську діяльність» і 2011 р. зазнало суттєвих змін. Законо­давець перейшов від простого перерахування видів операцій, які мо­жуть здійснювати банки, до поняття «банківські послуги», хоча визна­чення цієї категорії не надав. Лише опосередковано можна дійти ви­сновку про те, що банківські послуги становлять: 1) залучення у вкла­ди (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; 2) відкриття та ведення поточних (корес­пондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах; 3) розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Надання банківських послуг є фактичним здійсненням банківської діяльності, хоча підхід законодавця до визначення цієї категорії зовсім не відображає її дійсного змісту. Так, банківська діяльність - це залу­чення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та роз­міщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Але, безсумнівно, зміст зазначеної категорії є наба­гато ширшим, оскільки, по-перше, здійснюючи банківську діяльність, банки надають не тільки безпосередньо банківські послуги, а й інші фінансові послуги (крім послуг із страхування); по-друге, крім фінан­сових послуг, банк має право здійснювати діяльність щодо інвестицій, випуску, розповсюдження та проведення лотерей, інкасації коштів та перевезення валютних цінностей тощо. Отже, банківська діяльність не обмежена лише банківськими послугами, останні ж можуть бути на­дані виключно банками; по-третє, при здійсненні власної діяльності банки не тільки вступають у приватно-правові відносини з клієнтами з метою надання їм відповідних послуг, а й стають учасниками широ­кого кола правовідносин, які виникають у процесі державного регулю­вання банківської діяльності та регулюються імперативним методом. Банківська діяльність охоплює значне коло відносин, побудованих на змішаному правовому режимі.

Багатоаспектність державного регулювання діяльності банків, ви­користання різних форм (адміністративного та індикативного регулю­вання), застосування Нацбанком України до банків заходів впливу в разі порушення ними банківського законодавства - все це свідчить про те, що банківська діяльність як складний об’єкт правового впливу перед­бачає формування засад публічно-правового регулювання. Саме пуб­лічно-правові відносини за участю банківських установ є предметом регулювання відповідного фінансово-правового інституту.

У середині 2011 р. нижній рівень банківської системи України за­знав суттєвих змін. Законом України «Про банки і банківську діяль­ність» передбачено поділ банків на універсальні та спеціалізовані. За спеціалізацією виділяли ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові) банки. Вимоги, що ставили до банків з метою одержання статусу спеціалізованого, закріплювалися зазначеним Законом та по­становою Правління Нацбанку України від 31 серпня 2001 р. № 375 «Про затвердження Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень» (втра­тило чинність 7 листопада 2011 р.). Банк набував статусу спеціалізо­ваного банку (інвестиційного, іпотечного, розрахункового) у разі, якщо більше 50 % його активів є активами одного типу. Певно, що виділен­ня як спеціалізації емісії та розміщення цінних паперів, що здійсню­ються за рахунок грошових коштів приватних інвесторів, розміщення під заставу землі чи нерухомого майна, розміщення активів на клірин­гових рахунках наразі втратили свою актуальність.

Чинна редакція Закону України «Про банки і банківську діяльність» не дає чіткого розуміння поділу банків нижнього рівня банківської системи. Більш того, зі змісту ст. 4 цього Закону неможливо зрозуміти, чи залишилися в Україні універсальні банки. Відповідь на це запитан­ня криється в Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, що затверджена постановою Правління Нацбанку України від 28 серпня 2001 р. № 368 із відповідними редакційними змінами, що були внесені постановою Правління Нацбанку України від 28 груд­ня 2011 р. № 479. Так, нижній рівень банківської системи складають універсальні та спеціалізовані банки. За спеціалізацією банки можуть бути двох видів (а не чотирьох, як було раніше) - ощадні та довірчого управління. Статусу спеціалізованого ощадного банк набуває, якщо більше ніж 50 % пасивів є вкладами фізичних осіб (незалежно від типу активів), а статусу спеціалізованого банку довірчого управління - якщо обсяг операцій за договорами довірчого управління становить 100 % і більше сукупних активів банку.

Слід звернути увагу й на організаційно-правову форму банків. В Україні банки створюються у формі публічного акціонерного това­риства або кооперативного банку. Порядок створення банків та їх відокремлених підрозділів регламентовано низкою законів: Цивільним та Господарським кодексами України, законами України «Про банки і банківську діяльність», «Про акціонерні товариства», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців». Процеду­ру реєстрації банків регламентовано Положенням про порядок реєстра­ції та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, за­твердженим постановою Правління Нацбанку України від 8 вересня 2011 р. № 306. Мінімальний розмір статутного капіталу на момент державної реєстрації юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, не може бути меншим 120 мільйонів гривень.

Певна специфіка створення характерна для державних та коопера­тивних банків. Державний банк - це банк, 100 % статутного капіталу якого належать державі. Такий банк створюється за рішенням Кабіне­ту Міністрів України. При цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України має право формувати статутний капітал державного земельного банку за рахунок грошових внесків та внесків у вигляді земельних ділянок. Кабінет Міністрів України зобов’язаний одержати позитивний висно­вок Нацбанку України з приводу наміру заснування державного банку. Одержання висновку Нацбанку України є обов’язковим також у разі ліквідації (реорганізації^-) державного банку, за винятком його ліквіда­ції внаслідок неплатоспроможності. Статут державного банку затвер­джується постановою Кабінету Міністрів України. Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку, якими є наглядова рада та правління банку.

Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. Міні­мальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативно­го банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учас­ників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової фор­ми або ліквідації.

Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві коопе­ративні банки. До функцій центрального кооперативного банку нале­жать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцеви­ми кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяль­ністю кооперативних банків регіонального рівня.

Дещо відокремленою ланкою банківської системи України були банківські об’єднання (банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група). Наразі законодавець ліквідував такі об’єднання (трансформувавши при цьому банківську та фінансо­ву холдингову групу у банківську холдингову компанію) і виділив банківські групи, що становлять групу юридичних осіб, які мають спільного контролера і складаються: а) з материнського банку і його українських та іноземних дочірніх та/або асоційованих компаній, які є фінансовими установами; б) з двох або більше фінансових установ та в якій банківська діяльність є переважною.

Виділяють іноземні, міжнародні та національні банківські групи. Іноземною банківською групою є банківська група, яка є частиною між­народної банківської групи. Міжнародною банківською групою є гру­па фінансових установ, пов’язаних відносинами контролю, діяльність якої представлена більш ніж в одній країні та яка підлягає нагляду на консолідованій основі з боку іноземного органу нагляду. Національною банківською групою є банківська група, яка не є частиною міжнародної банківської групи. Ідентифікація та визнання банківських груп здій­снюються на підставі Положення про порядок ідентифікації та визнан­ня банківських груп, затвердженого постановою Правління Нацбанку України від 9 квітня 2012 р. № 134.

Банківська холдингова компанія - фінансова холдингова компанія, в якій переважною діяльністю фінансових установ, що є її дочірніми та асоційованими компаніями, є банківська діяльність. У свою чергу фінансова холдингова компанія - це юридична особа, основним видом діяльності якої є участь у статутному капіталі юридичних осіб, та ді­яльність фінансових установ, які є її дочірніми та/або асоційованими компаніями, є основною.