6.1. Основні екологічні права й обов’язки громадян в сфері природокористування та природоохорони

Друга половина ХХ століття ознаменувалась розвитком норм міжнародного та національного права, що регулюють екологічні права громадян. Історично екологічні права громадян спочатку віднайшли своє відображення у міжнародних документах.

Визначальним досягненням в екологічному праві стало офіційне визнання екологічних прав громадян у системі прав людини і громадянина та їх законодавче закріплення на конституційному рівні. Зокрема, у ст. 50 Основного закону держави, відповідно до положень якої кожному гарантовано право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення.

На відміну від положень Основного закону держави, що гарантує екологічні права «кожному», що свідчить про наявність законодавчого закріплення екологічних прав за загальним суб’єктом – людиною і громадянином, ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає перелік екологічних прав громадян України. Закріплення в Конституції прав людини і громадянина не свідчить про поділ даних суб’єктів і визнання людини в якості самостійного суб’єкту права, а відсутність в екологічному законі вказівки на приналежність екологічних прав людині не позбавляє дані права їх властивості природних прав людини^[77].

Екологічні права визначаються як вид суб’єктивних прав, що становлять сукупну міру можливої поведінки у сфері забезпечення екологічної безпеки, належності екологічних об’єктів, їх використання, відтворення й охорони довкілля^[78]. Пропонується їх класифікувати: 1) за юридичною силою на: конституційні (ті, що передбачені Конституцією України); встановлені у спеціальних законах (права, закріплені у Законі «Про охорону навколишнього природного середовища»); передбачені підзаконними нормативними актами і договорами; 2) за формою реалізації: індивідуальні (права, що здійснюються громадянами самостійно) і колективні (права громадських екологічних організацій); основні екологічні права (закріплені у Конституції України) й інші екологічні права, до яких належать права в галузі природокористування та охорони навколишнього природного середовища, передбачені законами та іншими нормативно-правовими актами^[79].

Екологічні права громадян розглядаються й дещо в іншому вимірі, а саме: у вузькому розумінні – безпосередньо як право на безпечне навколишнє середовище; у широкому розумінні – як права, пов’язані з використанням і відтворенням природних ресурсів та охороною довкілля^[80].

Як якісно нову групу прав громадян, які відрізняються від раніше існуючих прав природокористування спрямованістю на задоволення екологічних, а не матеріальних, духовних, естетичних потреб і інтересів, пропонує розглядати екологічні права Н.Р. Кобецька^[81]. На думку вченої, слід розрізняти поняття «права громадян в галузі екологічних відносин» і «екологічні права громадян». При цьому екологічні права є більш вузьким поняттям, початковим і вихідним моментом яких є можливість людини користуватись незабрудненим довкіллям, проживати в екологічно збалансованому природному середовищі. Тоді як права громадян в галузі екологічних відносин включають всі повноваження громадян, які так чи інакше пов’язані з навколишнім природним середовищем, природними ресурсами.

Традиційно в еколого-правовій доктрині становлення екологічних прав громадян пов’язується саме з визнанням права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, що є центральним у системі зазначених прав. Відповідно, система екологічних прав формується на основі зазначеного права. Гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей, згідно з п. «б» ч. 1 ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», визнано одним із основних принципів охорони довкілля. Зміст права на безпечне для життя і здоров’я довкілля – це можливість проживати та користуватися довкіллям, у якому відсутня будь-яка небезпека шкідливого впливу на життя і здоров’я людини в результаті певної діяльності та інших негативних факторів; можливість користуватися безпечними природними ресурсами; можливість духовного сприйняття природного оточення тощо.

На сучасному етапі розвитку простежується тенденція до зростання ролі екологічної інформації в суспільстві. На національному рівні право на екологічну інформацію проголошено у ст. 50 Конституції України і у ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» як право вільного доступу до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічної інформації) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом.

Основний Закон держави, окрім права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, гарантує кожному право на відшкодування шкоди, завданої порушенням цього права (ст. 50). У п. «з» ч. 1 ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплено право громадян України на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. На відміну від права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, що за своїм характером є пасивним правом, бо підставою для його виникнення є норма закону, право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, – це активне право особи, яке реалізується шляхом звернення до суду з позовом до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди не лише здоров’ю, а й майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище^[84].

Невід’ємним правом людини, проголошеним у Загальній декларації прав людини (ст. 20) та гарантованим Конституцією України (ст. 36), є право громадян на свободу об’єднання. Право громадян на об’єднання в громадські природоохоронні формування закріплено у переліку екологічних прав у п.

Окрім зазначених, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» гарантовано цілу низку інших екологічних прав, до яких належать права на: участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань (п. «б» ч. 1 ст. 9); участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів; здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів (п. «г» ч. 1 ст. 9); участь у громадських обговореннях з питань впливу планованої діяльності на довкілля (п. «є» ч. 1 ст. 9); одержання екологічної освіти (п. «ж» ч. 1 ст. 9); оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом (п. «и» ч. 1 ст. 9). Законами України можуть бути визначені й інші екологічні права громадян.

Права не можуть існувати без обов’язку. Суб’єктивне право однієї сторони правовідносин забезпечується шляхом покладення на іншу сторону юридичного обов’язку, що відповідає цьому праву. Загальна декларація прав людини у ст. 29 закріпила, що кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи, а здійснення прав і свобод кожною людиною вимагає належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Екологічні обов’язки громадян тісно пов’язані з їх правами так як реалізація останніх залежить від виконання іншими особами покладених на них обов’язків у сфері охорони довкілля. Законодавче закріплення екологічних обов’язків громадян, як правило, відбувається разом із закріпленням відповідних прав. Не випадково у Конституції України, що передбачає у ст. 50 основні екологічні права громадян, визначено й те, як ці права мають забезпечуватися. А саме, у ст. 66 Основного закону держави зазначено, що кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Врешті, якби конституційним правам не відповідали чиїсь обов’язки, то ці права перетворились би на конституційні фікції.

Відповідно, екологічні обов’язки громадян є регламентованою законом мірою належної поведінки з охорони навколишнього природного середовища, гарантованою державою, що забезпечує екологічні права інших осіб. Зміст екологічного обов’язку в еколого-правовій доктрині запропоновано розглядати у двох аспектах: по-перше, в необхідності здійснювати активні позитивні дії, що відповідають вимогам екологічного законодавства. По-друге, у необхідності утримання від дій, заборонених чинним екологічним законодавством.

Загальний обсяг екологічних обов’язків громадян визначено у ст. 12 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно з якою громадяни зобов’язані: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб’єктів; вносити штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Даний перелік не є вичерпним так як зазначена норма містить посилання на необхідність виконувати й інші обов’язки у галузі охорони навколишнього природного середовища відповідно до законів України. Перелік таких екологічних обов’язків, що закріплені у поресурсових кодексах, інших законах, визначається уже виходячи зі специфіки самих природних ресурсів, сфери господарської діяльності тощо. Так, згідно з ч. 3 ст. 66 Лісового кодексу України на громадян під час здійснення загального використання лісових ресурсів покладено обов’язок виконувати вимоги пожежної безпеки в лісах, користуватися лісовими ресурсами, способами і в обсягах, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів, не погіршують санітарного стану.