Поняття і види методів поліцейської діяльності

Великий тлумачний словник сучасної української мови визна­чає метод як прийом або систему прийомів, що застосовується в якій-небудь галузі діяльності (науці, виробництві тощо)^[37].

Поліцейська діяльність, будучи спрямованою на вплив на сус­пільні відносини з метою досягнення певних цілей (забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки й порядку), має передусім управлінський харак­тер. З огляду на це її методи передусім є різновидами методів державного управління в цілому.

Зокрема, В. К. Колпаков визначає методи державного уп­равління як різні способи, прийоми та засоби цілеспрямованого, організуючого впливу суб'єктів управління на об'єкти, віднесені до їх ведення^[38]. В. М. Плішкін визначає метод управління як спосіб організуючого впливу суб'єкта управління на керовану систему або конкретний об'єкт управління, за допомогою якого реалізуються функції, вирішуються поставлені завдання, досягаються цілі^[39]. В. Б. Авер'янов визначає методи державного управління як певні способи практичного здійснення органами виконавчої влади та іншими суб'єктами державного управління владно-організуючого впливу на керовані об'єкти, що відповідають характеру й обсягу наданих цим суб'єктам функцій та повноважень (компетенції), а також особливостям керованих об'єктів^[40].

Будучи способом виконання певних завдань, у контексті дія­льності органів публічної влади, у тому числі суб'єктів поліцейсь­кої діяльності, методи відбивають у собі характер та сутність цих завдань, будучи обумовленими ними. У поліцейській діяльності завдання і функції пов'язано передусім із забезпеченням публічної безпеки та порядку, охороною прав і свобод громадян та інтересів суспільства і держави, протидією злочинності, наданням послуг із допомоги особам, які цього потребують з особистих, економічних чи соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій.

Важливою ознакою методів державного управління в цілому та методів поліцейської діяльності зокрема є також їх нормативно- правова регламентація. Так, Ю. П. Битяк указує, що у методах від­биваються воля держави, повноваження юридично-владного хара­ктеру, що належать виконавчим органам; у зв'язку із цим методи управління юридично оформлені, закріплені адміністративно- правовими нормами^[41]. Нерозривний зв'язок методів державного управління з їх нормативно-правовою регламентацією закріплено в Конституції України: відповідно до частини 2 ст. 19 Основного Закону органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Окрім заданих вище, в науковій літературі виділяються й інші ознаки методів державного управління. Так, В. К. Колпаков та О. В. Кузьменко серед ознак методів називають такі: 1) методи реалізуються у процесі державного управління; 2) методи виража­ють управлінський (упорядковуючий) вплив суб'єктів управління на об'єкти управління, становлять зміст цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об'єкт (індивідуальний чи коле­ктивний); 3) у методах державного управління завжди міститься управлінська воля держави; 4) методи використовуються суб'єк­тами державного управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції; 5) методи, як і будь-який зміст, мають свою форму, своє зовнішнє вираження у формах державного управління^[42]. Схожий перелік ознак методів державного управління подає і В. Б. Авер'я- нов; на його переконання, вони характеризуються такими ознаками:

- вони органічно пов'язані з цільовим призначенням управ­лінської діяльності як особливого виду практичної реалізації за­вдань і функцій держави;

- вони виражають владно-організуючий (тобто управлінсь­кий) вплив органів виконавчої влади та інших суб'єктів державно­го управління на відповідні керовані об'єкти;

- вони здійснюються у взаємозв'язках між суб'єктами та об'єктами державного управління;

- вони використовуються суб'єктами державного управління як засоби реалізації закріпленої за ними компетенції і безпосеред­ньо виражають повноваження державно-владного характеру;

- вони завжди мають своїм адресатом відповідні керовані об'єкти (індивідуальні або колективні);

- у методах управління у відповідному обсязі виявляється державний (публічний) інтерес;

- адміністративно-правова форма опосередкування методів і вияв їх у правових актах управління;

- вибір конкретних методів управління прямо залежить не лише від особливостей організаційно-правового статусу суб'єктів виконавчої влади, а й насамперед від особливостей керованого об'єкта (наприклад, від форми власності, індивідуального або ко­лективного характеру тощо)^[43].

Як уважає Ю. П. Битяк, найбільш характерними для методів управління рисами є те, що вони являють собою:

1) способи впливу виконавчого органу (посадової особи) на підпорядкований йому орган та громадян;

2) вираження державного публічного інтересу, керівної ролі держави;

3) засоби досягнення мети;

4) способи організації, прийоми здійснення функцій, що вини­кають у процесі здійснення спільної діяльності;

5) способи реалізації компетенції^[44].

Що стосується поліцейської діяльності як різновиду державно­го управління, то особливості методів, притаманні їй, визначають­ся передусім цілями, що стоять перед нею, з яких органічно випли­вають і особливості компетенції, закріпленої за суб’єктами такої діяльності, і способи її реалізації, і конкретні форми державного управління, в яких ці методи знаходять своє відображення. Так, О. С. Проневич визначає метод діяльності поліції як спосіб органі­заційного та правового впливу на суспільні відносини з боку орга­нів (посадових осіб) поліції (міліції) під час охорони суспільного блага, запобігання і припинення протиправних посягань, надання допомоги населенню в усуненні загроз^[45]. Інше визначення пропо­нує розуміти методи поліцейської діяльності як сукупність спосо­бів, засобів і прийомів юридичного та організаційного впливу, що постійно використовуються органами поліції з метою досягнення поставлених цілей щодо охорони громадського порядку, забезпе­чення громадської безпеки, профілактики та боротьби зі злочина­ми й іншими правопорушеннями^[46].

В обох наведених визначеннях рисою, яка дозволяє виділити методи, що застосовуються під час здійснення поліцейської діяль­ності, із загальних методів державного управління, є саме цільове спрямування їх застосування. Виходячи із цього, методи поліцей­ської діяльності можна охарактеризувати як законодавчо закріп­лені способи впливу суб’єктів поліцейської діяльності на суспільні відносини з метою забезпечення публічної безпеки й порядку, охо­рони прав і свобод громадян та інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, надання послуг із допомоги особам, які цього потребують з особистих, економічних чи соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій.

У науковій літературі існує низка поглядів на класифікацію методів поліцейської діяльності. Достатньо часто як універсальні або загальні методи поліцейської діяльності виділяють методи переконання та примусу^[47]; окремі автори також як окремий метод згадують заохочення^[48]; разом із цим останній за своєю сутністю можна також віднести до групи методів переконання. Заохочення - публічне визнання заслуг людини, її нагородження, вияв громад­ської пошани за досягнуті нею успіхи в роботі чи виконанні гро­мадського обов'язку^[49]; таким чином, у разі його застосування заді- юється той самий механізм, що й під час застосування методу пе­реконання: вплив на свідомість з метою добровільного вибору особою того чи іншого варіанту поведінки.

Методи примусу і переконання не є специфічними для полі­цейської діяльності і притаманні будь-якій сфері державного уп­равління. Поєднання цих методів становить універсальний прин­цип соціального управління, який поширюється через систему стимулюючих методів, включно з адміністративними, соціально- психологічними та економічними^[50].

Методи переконання передбачають здійснення впливу на свідомість і поведінку людей для спонукання їх до певних дій (або утримання від них), формування у них певних переконань. Під час застосування методу переконання бажаний результат досягається добровільною поведінкою самої особи, на яку здійснюється вплив. Як зауважує А. В. Іваниця, в діяльності Національної поліції переко­нання являє собою спосіб впливу на свідомість і поведінку людей і виражається у комплексі виховних, роз'яснювальних та заохочува­льних заходів, що сприяють закріпленню у свідомості людей право­вих ідей, поглядів, цінностей і принципів поведінки, які відповіда­ють природі конституційного ладу, а також досягненню стану, коли реалізація власних прав не порушує прав і свобод інших осіб^[51].

Натомість методи примусу передбачають застосування до особи незалежно від її волі й бажання передбачених законодавст­вом заходів впливу з метою реалізації поставлених перед Національ­ною поліцією завдань.

Незважаючи на те, що поліцію для виконання покладених на неї завдань наділено правом застосування примусу, саме метод переконання є основним методом у поліцейській діяльності; ме­тод примусу, хоча і є важливим та необхідним для діяльності орга­нів та підрозділів поліції, є допоміжним і застосовується лише у тому випадку, коли перший метод не дозволяє досягти поставле­них цілей. Це, наприклад, відображається у положеннях частини 1 ст. 43 Закону України «Про Національну поліцію», відповідно до яких поліцейський перед застосуванням поліцейських заходів примусу зобов’язаний заздалегідь попередити особу про їх застосу­вання і надати їй достатньо часу для виконання законної вимоги поліцейського. У частині 1 ст. 44 Закону України «Про Національну поліцію» прямо зазначається, що застосування поліцейським фізич­ної сили може здійснюватися, лише якщо застосування інших полі­цейських заходів не забезпечує виконання поліцейським повноважень.

Водночас слід наголосити, що якщо метод переконання є осно­вним у тому значенні, що саме йому має віддаватися перевага за можливості вибору способів впливу на об’єкти поліцейської діяль­ності, метод примусу є основним з точки зору виокремлення полі­цейської діяльності як різновиду державного управління. Так, О. С. Проневич зауважує, що поліцейська діяльність розглядається як вид державно-управлінської діяльності та форма реалізації по­ліцейської функції держави, що полягає у можливості застосування уповноваженими органами державної влади легітимних заходів примусу (поліцейських заходів^[52]).

У зв’язку із цим центральне місце серед спеціальних методів поліцейської діяльності посідає адміністративний примус. Цей метод до певної міри є змістоутворюючим для поліцейської діяль­ності, адже, як указує О.

Адміністративний примус визначається як застосування відпо­відними суб’єктами до осіб, які не перебувають в їх підпорядкуванні, незалежно від волі й бажання останніх передбачених адміністра­тивно-правовими нормами заходів впливу морального, майнового, особистісного та іншого характеру з метою охорони суспільних відносин, що виникають у сфері державного управління, шляхом попередження і припинення правопорушень, покарання за їх учи­нення^[54]. До ключових ознак адміністративного примусу можна віднести такі:

- адміністративний примус використовується в державному управлінні для охорони суспільних відносин, що виникають у цій сфері державної діяльності;

- механізм правового регулювання адміністративного при­мусу встановлює підстави і порядок застосування відповідних примусових заходів;

- порядок застосування примусових заходів регулюється, як правило, нормами адміністративного права, що охоплюють норми адміністративного законодавства або адміністративно-правові норми актів виконавчих і розпорядчих органів;

- застосування адміністративного примусу - це результат реалізації державно-владних повноважень органів державного управління і лише у виключних, установлених законодавством випадках такі засоби можуть застосовувати суди (судді)^[55].

Таким чином, адміністративний примус у поліцейській дія­льності - це сукупність передбачених адміністративно-правовими нормами заходів, що застосовуються органами Національної полі­ції до осіб незалежно від їх волі й бажання з метою реалізації пос­тавлених перед поліцією завдань із забезпечення публічної безпе­ки й порядку, охорони прав і свобод людини, а також інтересів сус­пільства і держави, протидії злочинності, надання в межах, визна­чених законом, послуг із допомоги особам, які з особистих, еконо­мічних чи соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

У свою чергу, залежно від мети застосування примусу виділя­ються три групи заходів.

1. Адміністративно-запобіжні заходи. Ця група заходів за­стосовується, коли факт правопорушення відсутній, проте існує реальна можливість його вчинення або настання інших негатив­них наслідків (наприклад, в умовах стихійного лиха, техногенної катастрофи тощо). Метою таких заходів є:

- попередження чи виявлення конкретних правопорушень;

- забезпечення публічної безпеки й порядку;

- запобігання негативним наслідкам надзвичайних ситуацій.

2. Заходи адміністративного припинення. Ці заходи застосо­вуються за наявності факту правопорушення. Метою їх застосу­вання можуть бути:

- припинення протиправних дій особи;

- усунення шкідливих наслідків протиправної поведінки;

- створення умов для можливого подальшого притягнення винних до відповідальності (забезпечення провадження у справах про адміністративні проступки).

3. Адміністративні стягнення застосовуються з метою пока­рання осіб, які вчинили правопорушення^[56]. Окрім власне адмініст­ративних стягнень, в окремих випадках можуть також застосову­ватися й інші заходи із притягнення особи до адміністративної відповідальності (наприклад, заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх, передбачені ст. 24-1 Кодексу України про адмініст­ративні правопорушення).

Підсумовуючи викладене, можна зробити такі узагальнюючі висновки.

1. Методи поліцейської діяльності є різновидом методів дер­жавного управління та являють собою законодавчо закріплені способи впливу суб'єктів поліцейської діяльності на суспільні від­носини з метою забезпечення публічної безпеки й порядку, охоро­ни прав і свобод громадян та інтересів суспільства і держави, про­тидії злочинності, надання послуг із допомоги особам, які цього потребують з особистих, економічних чи соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій.

2. Універсальними методами поліцейської діяльності є переко­нання і примус, застосування яких є характерним для всіх сфер управлінської діяльності.

3. Переконання є основним методом поліцейської діяльності, і йому по змозі має надаватися перевага. Широкі можливості засто­сування методів примусу є характерною рисою поліцейської діяль­ності, однак їх слід розглядати як крайній захід, застосування якого є можливим лише у випадку, якщо іншими методами цілі поліцей­ської діяльності досягти неможливо.

4. Центральне місце серед спеціальних методів поліцейської ді­яльності посідає адміністративний примус, який являє собою суку­пність передбачених адміністративно-правовими нормами заходів, що застосовуються органами Національної поліції до осіб незалежно від їх волі й бажання з метою реалізації поставлених перед поліцією завдань із забезпечення публічної безпеки й порядку, охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, надання в межах, визначених законом, послуг із допо­моги особам, які з особистих, економічних чи соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

5. Заходи адміністративного примусу поділяються на адмініс­тративно-запобіжні заходи, заходи адміністративного припинення та адміністративні стягнення.

2.2.