встѵп
У сучасних умовах розвитку національної юридичної науки значна увага приділяється поглибленому та неупередже- ному вивченню праводержавницької спадщини українського народу.
Важливе завдання покладається на історію держави і права України, що має стійкі тенденції пізнання зародження, утвердження і розвитку державно-правових інститутів на українських землях, змістом яких було й залишається відображення їхньої історії з позиції українського державознавства. Значний інтерес у цьому сенсі становить науковий аналіз процесів утвердження та розвитку державно-правових і самоврядних інститутів на українських землях, який дає змогу глибше зрозуміти специфіку державно-правового розвитку українського народу, відновити систему правових відносин, що характеризують самобутність правової системи України, показати тяглість української історичної традиції та з’ясувати закономірності й забезпечити наступність розвитку національного права, яке має власне історичне коріння.Ha сучасному етапі вагоме значення належить дослідженню особливостей формування та функціонування державно- правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського Королівства (1349-1569 pp.), яке набуло синтетичного характеру і конкретизувалося в розширенні предметної та джерельної основи дослідження, застосуванні нового пізнавального інструментарію. Це проблема не лише науки історії держави і права України, а й загальноюридична, соціальна та політична. Річ у тому, що Україна, проголосивши державність на межі другого та третього тисячоліть, постала перед своєрідною проблемою вибору: де знаходиться українське коріння та де формується українське майбутнє? Уряд України декларує інтеграційно-європейські наміри, але виникає питання, чи справді за своїм розвитком у різних сферах сучасного буття українська правова традиція має спільне коріння з країнами Європи?
Відповіді на ці й інші запитання варто шукати, насамперед, у власній історії, відновленні та розвитку власних державницьких традицій, у розкритті власного історичного коду, з’ясуванні своєї етнічної самобутності, ідентичності, неповторності, а також упевненості у власних інтелектуальних і творчих силах.
Упродовж багатьох століть окремі частини України входили до складу різних держав. Політика, яку проводили поневолювачі українських земель, переважно негативно позначалася на етносвідомості українського народу. Специфікою Галичини й інших західноукраїнських земель була довготривала відірваність від основної частини українських земель - Наддніпрянської України і перебування у складі іноземних держав. Для історичного обґрунтування анексії українських земель правлячі кола окупаційних держав поширювали всілякі псевдонаукові концепції про “неукраїнський характер” західних земель України, “незрілість українського народу до самостійного життя”, навіть заперечували саме існування української нації. Ці концепції стосувалися всіх частин західноукраїнських земель (Галичини, Волині, Закарпаття та Буковини). Особливо важких випробувань зазнала Галичина.
Галичина - це споконвічна українська територія, яка входила до складу Київської Русі, а від 1199 p. - складова утвореної
Галицько-Волинської держави, що продовжила українські державотворчі традиції. Проте через відсутність князівської єдності, свавілля заможного боярства, татаро-монгольського нашестя Галицько-Волинська держава послабшала, а 1349 p. унаслідок загарбницької політики польського короля Кази- мира III припинила існування. Галичина стала частиною володінь Польського Королівства. Загалом у XIV ст. історичні події розвивалися для України несприятливо. Ha її землях, зокрема в Галичині, розпочався період глибокого економічного, політичного та культурного занепаду. Приєднання Галичини до складу Польського Королівства перервало процеси українського державотворення, можливість збереження власної держави на багато століть. Сповільнення розвитку українського політичного, економічного, релігійного життя, духовності та культури торкнулося всіх верств тогочасного українського суспільства, поставило під сумнів у часи найглибшої кризи саме існування українського народу.
Усебічне висвітлення ролі та значення Галичини у збереженні етнічної ідентичності, відродженні й поширенні державницької ідеї в конкретних історичних умовах, вивільнення від ідеологічних і догматичних стереотипів уявляється необхідним і має вагоме значення для розвитку сучасної української істори- ко-правової науки.
Дослідження цієї проблеми сприяє також забезпеченню плюралістичних підходів до розгляду маловив- чених періодів історії держави і права України, для вироблення новітньої концепції українського державотворення.Монографічне дослідження спрямоване на обґрунтування ідеї про те, що в період перебування у складі Польського Королівства Галичина як споконвічна українська територія, населена переважно українцями, завдяки своїй самобутності не втратила етнічної ідентичності. До змістовних ознак цієї ідентичності належать: територія, мова, звичаї, традиції, мораль, культура, побут, економічний уклад, свідомість, менталітет, історичне минуле, спільна мета, ідеали тощо. Галицькі українці - складова українського народу в тому вигляді, в якому його можна спостерігати в сучасних умовах, - сформувалися внаслідок безперервного етнонаціонального розвитку. Одним з головних елементів етнонаціонального розвитку України, її етнічної ідентичності була правова традиція. Це пов’язано з визначальним ціннісним значенням права у суспільстві, адже воно увесь час супроводжує людину та суспільство загалом, регулює найважливіші суспільні відносини, виховує суспільство та ін. Важливу роль у збереженні етнічної ідентичності, зокрема галицьких українців, відіграла історична територія Галичини, що охоплювала у досліджуваний період частину земель колишньої Галицько-Волинськоїдержави.
Певне значення для збереження української етнічної ідентичності в Галичині у складі Польського Королівства мали економічні чинники. Зокрема, основне місце в економіці Галичини посідало сільське господарство з давніми традиціями. Воно досягло, як для того часу, високого рівня розвитку.
Визначенню етнічної ідентичності Галичини значну увагу приділяло галицьке православне духовенство. Воно підтримувало почуття етнічної ідентичності галицьких українців, сприяло збереженню самоврядних інститутів у регіоні.
До надзвичайно важливого чинника існування та збереження етнічної ідентичності галицьких українців належала староукраїнська “руська” мова.
^Вагомими були, як уже зазначалося, культурні особливості: традиції, звичаї, побут та інші об’єктивні чинники. Важко переоцінити і значення суб’єктивних факторів, зокрема етнічної обізнаності, етнічних почуттів, етнічної свідомості тощо.
Суттєве значення для етнічної ідентифікації галицьких українців мали державно-правові традиції, котрі вони успадкували від Галицько-Волинської держави, - прагнення до власної державності, демократичності у формуванні самоврядних інституцій, здійсненні судочинства та ін.
Галицькі українці, володіючи культурно-національними та державотворчими традиціями ще від часів Київської Русі, Га- лицько-Волинськоїдержави і проживаючи у Центрально-Східному регіоні Європи, зазнали впливів її прогресивних культурних, економічних, правових традицій. Це започаткувало стійкий контакт українського етносу зі загальноєвропейськими соціально-економічними та політико-правовими досягненнями, які формувалися у XIV-XVI ст. Проте неоднозначну роль у цьому процесі відіграло те, що формування і діяльність державно-правових інститутів у Галичині, коли вона потрапила до складу Польського Королівства, відбувалися під ідеологічним впливом католицизму як домінуючої релігії, що сповідувалася панівною польською верхівкою. Галицькі українці, завдяки волелюбності й патріотизму та закликові своєї православної церкви, зберегли себе від повної асиміляції, а Галичина стала в майбутньому важливим політико-ідеоло- гічним центром для всієї України.
Історико-правове дослідження органів влади та права у Галичині в складі Польського Королівства дасть змогу нагромадити початкову емпіричну базу даних, спираючись на яку сучасні вчені-правознавці, політики і державні діячі можуть створити оптимальну модель державно-правових і самоврядних інститутів з урахуванням помилок та досягнень, які мали місце у минулому.
Автор пропонованої монографії зробив спробу комплексно проаналізувати особливості створення та функціонування органів влади і права у Галичині в складі Польського Королівства.
Вона є підсумком тривалих авторських студій, що поступово сформували світоглядні, методологічні, фактологічні складники наукової позиції. Дослідник осмислює і трактує державно-правові й самоврядні інститути як основу державно-правового розвитку суспільства, котрі утворюються в конкретних історичних умовах і надають сталості та визначеності суспільним процесам. їх вивчення в Україні потребує критичності, тобто осмислення та переосмислення історичних фактів і процесів.Ґрунтовних спроб історико-правового дослідження цього процесу дотепер фактично не було, хоча необхідність у них очевидна і з погляду пізнання становлення та розвитку державно-правових, самоврядних інститутів, зокрема в Галичині, й із погляду використання отриманих результатів у процесах державотворення та правотворчості в сучасній Україні. Саме ці міркування визначили актуальність теми монографії та зумовили її вибір.
Під час написання монографії автор використав праці багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених, значну увагу приділив характеристиці історіографії проблеми. У процесі роботи були залучені також розвідки українських істориків, різних за глибиною, змістом, напрямами, ідеологією й обсягом досліджень проблем, що стосувалися окремих\'ас- пектів соціально-економічного та політичного становища Галичини у складі Польського Королівства. З-поміж найвагоміших досліджень цих проблем - праці М.Грушевського, І.Крип’якевича, Н.Полонської-Василенко, Н.Яковенко, Я.Ісає- вича, П.Толочка, М.Котляра, Л.Войтовича, Л.Зашкільняка, Р.Шуста, М.Капраля, Р.Дашкевича, О.Сухого, М.Крикуна, А.Заяця, О.Заяця, Ю.Зазуляка та ін.
Під час написання монографії використовувалися дослідження радянських істориків права, в тому числі С.Юшкова, О.Софроненко, К.Ліванцева.
Окремі проблеми розвитку деяких аспектів формування державно-правових інститутів у Галичині в складі Польського Королівства обґрунтовували польські вчені Ю.Рафач, Р.Губе, С.Кутжеба, О.Бальцер, П.Домбковський, Ю.Серадзький, Ю.Бардах, Б.Лєснодорський, М.Пієтрчак, М.Калляс та ін.
Теоретичним й історико-методологічним підґрунтям монографії стали також праці таких сучасних відомих учених у галузі історії та теорії держави і права: Т.Андрусяка,
В.Бабкіна, В.Гончаренка, В.Журавського, М. Кобйлецького, М. Козюбрй, О.Копйленка, В.Кульчйцького, В.Лемака,Л.Луць, В.Макарчука, О.Мироненка, М.Никифорака, О.Петрйшйна, П.Рабіновича, А.Рогожина, В.Рум’янцева, І.Сафронової, О.Святоцького, О.Скакун, М.Страхова, В.Тація, О.Тимощука, Б.Тищика, І.Усенка, Ю.Шемшученка, О.Ярмйша та ін.
Складність історико-методологічних аспектів дослідження вимагає ретельного опрацювання значної кількості джерел: привілеїв, універсалів, едиктів, статутів польських королів, рішень вального сейму Польського Королівства і сеймиків Руського воєводства, рішень судово-адміністративних установ у Галичині в досліджуваний період, опублікованих та неопуб- лікованих матеріалів і документів, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Львові, у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В.Стефаника, а також публікацій джерелознавчого характеру, здійснених Б. Зиморовичем, М.Капралем, О.Купчинським, Р.Дашкевичем, В.Інкіним, Ю.Зазуляком, M. Ковальським.
Хронологічні межі монографії охоплюють 1349- 1569 pp. У 1349 p. польський король Казимир III приєднав Галичину до складу Польського Королівства (спроби захоплення Галицьких земель польським королем робилися і раніше (1340 p.), але були короткотривалими). У 1569 p. була підписана Люблінська унія, згідно з якою Польське Королівство і Велике князівство Литовське створили єдину державу - Річ Посполиту, а отже, Польща, а в її складі й Галичина вступили в новий етап державно-правового розвитку, що тривав до 1772 p., коли Галичина була приєднана до складу Австрії.
Територіальнімежімонографічного дослідження. Термін “Галичина” у цьому дослідженні використовується як умовна назва Галицької Pyci (XII - перша половина XIV ст.), однієї з етнічних українських земель, розташованої в басейні рік
Сяну, Дністра та Західного Бугу. Ця історична українська територія охоплювала землі, котрі впродовж 1349-1370 pp. перебували під владою польського короля Казимира III; у 1370-1387 pp. - під владою угорського короля Людовика; з 1387 p. до 1569 p. - у складі Польського Королівства, відтак з 1569 p. - у складі Речі Посполитої (до 1772 p.). У досліджуваний період Галичина охоплювала територію сучасних Івано- Франківської, Львівської, Тернопільської областей України та Підкарпатського й частини Малопольського і Люблінського воєводств Республіки Польща. Від 1349 p. до 1434 p. в офіційних документах Галичина йменувалася як Руське Королівство (Королівство Русі), а з 1434 p. до 1569 p. - Руське та Белзьке (з 1462 p.) воєводства як адміністративно-територіальні одиниці Польського Королівства.
Методологію дослідження визначають засоби і прийоми наукового пізнання: філософські, загальнонаукові та спеціально-наукові. Засадничим єдіалектичний метод, поєднуваний з методом філософського плюралізму (діалогу). B умовах методологічного плюралізму це дало змогу уникнути монополізації права на істину лише одного методу наукового пізнання, розкрити досліджувані процеси об’єктивно, повно та всебічно. Це дало право авторові монографічного дослідження викласти своє бачення чи хоч би сформувати власне ставлення до проблем, визначенихудослідженні. Найадекватнішим подібному розумінню об’єкта і предмета історико-правового пізнання є цивілізаційний підхід до аналізу історико-правової дійсності, який дав змогу зосередитись на об’єктивному та всебічному вивченні характерних рис і елементів окремих явищ істори- ко-правовоїдійсності, до яких належать питання формування та функціонування органів влади і права у Галичині в складі Польського Королівства (1349-1569 pp.).
Використання загальнонаукових методів - системного, структурного, функціонального-допомогло розкрити основні політико-правові й соціально-економічні чинники, що вплину- ли на формування та функціонування органів влади і права в Галичині у складі Польського Королівства. Використання таких спеціально-наукових методів, як ісгорико-правовий, формально- юридичний, порівняльно-правовий, хронологічно-проблемний та інших, дало змогу проаналізувати сутність і значення реалізації адмінісгративно-правової автономії Руського Королівства (1349-1434 pp.) і впровадження польського державного ладу та права у Руському воєводстві (1434-1569 pp.).
Завдяки використанню комплексу сучасних методів, авторові вдалося висунути й обґрунтувати гіпотезу, відповідно до якої галицькі українці, дотримуючись своїх історичних, культурних традицій, сформували в умовах перебування в складі Польського Королівства адміністративно-правові й самоврядні інститути, котрі автономно функціонували у Галичині до остаточної інкорпорації краю (1434 p.), яку за особливостями можна назвати “галицькою моделлю”.
Комплексність дослідження зумовила характеристику низки політичних соціально-економічних і правових відносин у Галичині в складі Польського Королівства з метою висвітлення процесів творення та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського Королівства, який заслуговує на увагу з погляду теорії і практики як новий напрям у національних дослідженнях проблем державно-правового розвитку в Центрально-Східній Європі в період Середньовіччя.
Запропонована праця не претендує на вичерпне і всебічне висвітлення проблемних питань історії держави та права України. Вона є лише складовою частиною процесу дослідження історії державно-правового розвитку України, який розпочався з проголошенням Україною незалежності, коли новітня методологія й об’єктивний аналіз історико-правових джерел заклали міцне підґрунтя для вивчення особливостей формування та діяльності державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині, в тому числі в складі Польського Ko-
I. И. Бойко ^4%^
12
ролівства. Автор далекий від думки, що положення і висновки, викладені в монографії, будуть беззаперечно сприйняті й допоможуть вирішити більшість існуючих проблем з формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів України в контексті сучасних процесів державотворення. Адже історико-правова проблема - це лише складне теоретичне питання, яке потребує вирішення, а не фактичне його вирішення. Однак сподіваємось, що це історико-правове дослідження привнесе у правничу науку нові ідеї та положення, нові підходи у розв’язанні актуальних наукових проблем науки історії держави і права України.
Якщо пропонована праця слугуватиме поштовхом і своєрідним стимулом для проведення подальших наукових досліджень у науці історії держави і права України, автор вважатиме своє завдання виконаним.
Ідеєю написання монографії та її втілення у життя автор завдячує знаним науковцям, авторитетним професорам Володимирові Семеновичу Кульчицькому та Борисові Йосиповичу Тищику, які чи не найбільше прислужилися в сучасній істори- ко-правовій науці своїми дослідженнями проблем державно- правового розвитку України.
Автор висловлює щиру вдячність провідним науковцям за цінні зауваження та допомогу в роботі над монографією: Володимирові Дмитровичу Бабкіну, Володимирові Дмитровичу Гончаренку, Миколі Івановичу Козюбрі, Людмилі Андріївні Луць, Михайлові Васильовичу Никифораку, Василеві Тимофійовичу Нору, Петрові Мойсейовичу Рабіновичу, Ользі Федорівні Скакун, Олександрові Валентиновичу Тимощуку, Ігореві Борисовичу Усенку, Олександрові Назаровичу Ярмишу.
Автор вдячний колективу кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка за допомогу та доброзичливі рекомендації під час написання монографії.