ПЕРЕДМОВА

У цій книзі ми подаємо низку вибраних нарисів із праці O- I.

Ця праця вперше вийшла російською мовою в „Киеисісой Старине" ISOi року та окремо Ї902 року. Є відомості, що О. Левицький наприкінці свого життя переклав був цю свою роботу українського мовою, і тепер цей рукопис переховується в Українській Академії Hayic^[1] і здасться як ці „Очерки" друкуватимуть цілком.

O- I. Левицький дозгі роки свого життя провів на архівній роботі. 3 нього був видатний архіво- знавець. У своїх архівних студіях, так само, як і в усій своїй праці науковій, О. L Левицький великої- ваги надавав зивчению старого побуту, який він знав чудово.

У ЦІЛІЙ ІШЗЦІ своїх робіт О. I. Левицький виявляє надзвичайне вміння оживити сухі архівні документи, так що перед нами проходить ґалерія живих людей з давно минулих віків. Цю його властивість особливо яскраво видно в тій низці нарисів, що їх подаємо в цій киизі.

За підставу для цих нарисів О. L Левицький узяв документальний матеріял, а саме актові книги Полтавського переважно та кількох інших козацьких судів.

Актові книги провадили за часів литовсько-польського панування й на Україні ^[2]. У кожному місті, незалежно від того, чи це було місто панське, чи місто з правом самоврядування, на уряді провадили спеціяльні книги (acta). До цих книг записували і судові вироки, і всякого роду заяви. Записувалося тут заяви про всілякі цивільні справи: записували акти продажу майна, купівлі, тестаменти і т. ін. Записувалося до книг і всілякі скарги в усіх справах— і кримінальних у тому числі. Було кілька розрядів актових книг, і ці актові книги відбивали в собі цілком життя тогочасне; отож, вони становлять величезний і дорогоцінний матеріял для дослідника.

Найстаріші польські актові книги, що дійшли до нас,—це краківські 1386 року. Ha Україні ж актові книги були узаконені цілком другим Литовським Статутом (1566 рік), хоч є дані, що такі книги були й раніше, з початків XVI в. До наших днів дійшла величезна маса, кілька тисяч (5838) актових книг Правобережжя; переховуються вони в Київському Архіві Давніх Актів².

Над цими книгами провадять роботу, складають описи, їх використовують дослідники. Цього року, наприклад, у Києві зроблено відкриття великого значення. Як описували кам’янець-подільеькі актові книги, писані вірменською мовою (у Кам’янці існувала велика вірменська торговельна колонія), виявилося, що є документи, писані вірменським альфа- бетом, але вони належать не вірменам, а половцям. Досі науці відомий був тільки Codex Cumanicus 1303 року та переклад половецькою мовою Корана, що переховується в Стамбулі, який знайшов проф. Ha- джім Гасім бей¹.

Тепер же до всесвітньої науки ввіходить нове джерело, широке й цінне для вивчення як давно вимерлої половецької мови, так і історії решток цього народу, з яким протягом кількох сторіч доводилося мати зносини і зв’язки українським землям.

Але, коли для Правобережжя збереглася сила актових книжок, то для Лівобережжя ми маємо тільки невеличкі уривки, невелику кількість актового матеріялу^{[3] [4] [5] [6]. Відомий знавець актових книг, що за його редакцією видано кілька актових книг лівобережних, В. Модзалевський свого часу подав відповідну записку до Першого Відділу Української Академії Наука. У цій своїй записці В. Модзалевський подав повний список досі вже виданих актових книг Лівобережжя і відзначав надзвичайно малу кількість виданих книг, а до того ж іще деяка частина видана цілком ненауково л.}

В. Модзалевський підкреслював вагу цих матеріялів і пказував на те, що йому відома низка актових книг Лівобережжя, що переховуються по архівосховищах як українських, так і позаукраїкських.

найдутся и остатки малороссийских актовых книг^и3.

Припущення О. Леницького справдилися цілком. Коли 1925 року з „Древлехранилища^[7]* РСФРР переда

вали Українській Центр. Apx. Управі низку архівних матсріялів, тосередфондівстарої Гетьманщини знайдено кілька актових книг Лівобережжя.

Серед цих актових книг найцінніша Остерська актова книга, що про неї досі не було ніяких відомостей. Починається вона з 1626 року. Писана вона до революції 1648 року польською, а після революції — староукраїнською актовою мовою. Місто Остеру XVII віці в економіці України багато важило, і ця книга, що охоплює кілька десятиріч, являє собою дорогоцінне джерело для вивчення життя тогочасного міста. Цю книгу з ухвали Центральної Архівної Управи УСРР нині готують до друку. Отже, тепер джерела до історії лівобережного міста набагато попозиюються.

За тих часів, коли О. I. Левицький писав свої „Очерки", цих джерел було просто відомо, не TO що видано, куди менше. Але він спромігся навіть із того матеріялу вибрати яскравіший, оживити його та подати читачам, що більшість із них, звичайна річ, ніколи б не читала актових книг.

Сам О. I. Левицький підкреслює, що подані ним

нариси, написані па підставі актових книг, в цілому охоплюють найрізноманітніші сторони та прояви тогочасного життя. _;.,В цілому — це низка ніби стенографічних звітів, тільки коротших.

процесу, зберігаючи всі характеристичні особливості живого слова, з різними іноді наївиостями, записуючи навіть різноманітні форми звертання до суду позивача, підсудного або свідків.

Через такиЙ спосіб викладу, актові книги козацьких судів мають надзвичайну силу захоплювати: ними просто таки можна зачитуватися, як реально- художнім твором. Перед вами проходять наче живі люди XVII століття; наче з фонографа, ви чуєте їхню справжню мову, відчуваєте ніби подих давно минулої старовини. I кого тільки нема в цій чарівній панорамі. Через єдність суду, перед вами проходять живі тіні з різних верств тогочасного безстанового суспільства"^[8].

У цій книжці ми подаємо тільки вибрані нариси з „Очерков" Лезицького. Вибираючи ці нариси, ми намагалися в основному взяти ті, де ясно й яскраво можна бачити тогочасне суспільство в його клясо- вих взаєминах, в його клясових сутичках, не просто милуючися з усього, що діялось у давній давнині. Так само в цій книжці змінено цілу низку приміток, перероблено деякі вступи до нарисів і цілком змінено передмову. Для сучасного читача цілком зрозуміло буде, що деякі пояснення авторові здавалися б тепер наївними та анахроністичиими. Ак. Василенко в своїй роботі, в своєму широкому некролозі про О. I. Левицького теж визнає це. Отже, ПІДХОДЯЧИ обережно ДО ЦЬОГО TEOpy О. Левицького, автор цієї передмови мусів IIOpO- бити всі тії зміни.

О. I. Левицький своїми поглядами належав до крайньої правої частини „Старої громади". Вихований у Київському університеті під впливом В. Антоновича, цього яскравого й видатного ідеолога дрібнобуржуазної української інтеліґенції, О. Леви-

¹ „Ккевская Старина", 1901, січень, стор. 9—10. Переклад наш, як і n інших посиланнях ми „Киозек. Старину".

цький ніколи не дорівнювався до свого вчителя своїм політичним темпераментом. Тогочасні обставини, подув страшенної реакції поклали виразний відбиток на всю діяльність О.

Він сам писав у листі до В. Яцеика б березня 1886 року: „Я й за дитинства лякавсь усякого брязкоту зброї і ніколи не поклонявся богові брані. Ta й поводився я завсігди відповідно до своєї вдачі. A втім знайшовся ж якийсь дурень, що прийняв мене за „небезпечну людииу“. О, непорозуміння" ^J.

Tc, що для О. Левицького здавалося непорозумінням, цілком логічно випливало з усього тодішнього стану. B своєму наступі російський уряд намагався змітати геть чисто все сумнівне й підозріле, неосвячене, иедозволене цілком. Отже, навіть українофільство, невиразне, бліде, навіть воио за небезпечного ворога здавалося урядові, наляканому боротьбою з революційним рухом, із першими громами широких робітничих рухів.

Даремне і Левицький, і навіть лівіші за нього „громадяни" маніфестували свою аполітичність. Bce одно всі вони на собі відчували всемогутню на той час руку царського самодержавства. Сам О. Левицький довгий час навіть не знав, що він, смиренний урядовець, перебуває під негласнйм доглядом поліції. Ha нього, мов грім з ясного неба, ударила зовсім непередбачена пригода: 3 серпня 1885 року, коли до Києва мав приїхати Олександер III, з О. Левицького взято підпис, що він на час ¹

перебування царя в Києві, як підозріла людина, має виїхати з міста. Це на смерть перелякало О. Левицького. Тепер він знову намагався навіть у найдрібкіших своїх вчинках додержувати щонайбільшої льояльиости. Він скрізь, на кожному кроці намагався виявити себе цілком благонадійною, з погляду уряду, особою. Зокрема він заборонив із цього часу користатися з його адреси і скрізь вимагав, щоб йому писали „по-русски, а не по-мало- русски“ *.

Коли 1897 року він підшукував учительку для своїх дітей, то раніше дуже пильно збирав відомості про її політичну благонадійність і тільки тоді взяв кан- дидатку, коли переконався, ujo вона з політичного погляду цілком „невинна", цілком благонадійна.

Навіть свої зв’язки з українськими колами О. Ле- вицький намагався не афішувати, ие показувати.

Проте О. Левицького ввесь час тягло до тієї роботи, яку, здавалось би, уряд ие розцінював як революційно - неблагонадійну, яка, з другого боку, мала проходити па ґрунті розробки української історії.

Геть від політичної боротьби, треба науковою працею творити підвалини для відродження українського народу, треба бути мудрим і лукавим, щоб зберегти своє життя звичайне, свою посаду, та одночасно треба й не кидати роботи там, де вона може дати користь широким колам народнім — таке гасло всього життя О. Левицького. Неборець, а політичний культурник, віїг, проте, близький зв’язок тримає з українськими науковими організаціями, просвітніми закладами, як от із „Киевской Стариной* тощо.

B обставинах наступу поміщицько - кріпацьких верхів усяка діяльність, навіть найскромиіша, навіть ^[9]

найльояльшша, як от у Левицькогс, викликала підозру, нагінки. I Левицькому часто-густо доводилося задумуватися над своїм майбутнім. Навіть для иього, нереволюціоиера, тяжка неймовірно здавалася атмосфера царської Росії. Тим то й недивно, що з таким замилуванням погляди Левицького йшли в минуле, туди, де він міг знайти принадні для себе картини. Його цікавлять широкі рухи, цікавить життя широких мас, але скрізь і в усьому він зостається народником, що не може з клясової суті своєї викрити ясно й яскраво рушійні сили революційних рухів, не може ясно й яскраво показати клясової боротьби минулого; окремі сторінки з його робіт своїм добором матеріялу та освітленням указують і яскраво підкреслюють народницькі тенденції автора. Так само як у всіх своїх працях, так і в „Очерках" у своїй передмові та поясненнях О. Левицький виступає перед нами, як виразний народник, з усіма його помилками. От саме через те й мусимо замінити його передмову, переробити деякі примітки, інакше оформити деякі нариси. Як можна розцінювати тепер хоч би такі місця з його передмови: „Історія Малоросії більше, ніж якась інша, є історія народня. За найблискучіший та найцікавіший її період справедливо вважається XVII вік, коли український народ виявив найвище напруження своїх духовних сил і, хоч на короткий час, улаштував своє життя за своїми одвічними ідеалами, коли, за образним\' виразом поета,

„Братерськая наша воля,

Без холопа і без пана,

Сама собі, у жупані,

Розвернулася весела".

Тут ми маємо справжнісінький букет: одвічні ідеали українського народу (хоч таких ідеалів, звичайна річ, ніколи не існувало, а існували вони в уяві українських народників), тут ми маємо й український народ, як щось єдине ціле, маємо і „найвище напруження духовних сил“— одне слово, одного цього прикладу досить, щоб зрозуміти, що О. ЛевицькиЙ і своїм світоглядом, і тим, як він виявляв цей свій світогляд у своїх працях, є народник. Звичайно, таке освітлення занадто наївне.

Отже, узявши нариси Левицького, вибравши з них найяскравіші, ті, що найбільше освітлюють життя Гетьманщини другої половини XVII віку, ми в дальшій своїй передмові намагатимемося змалювати, як ці оліивлені О. Левицьким актові документи сами говорять за себе, як вони яскраво змальовують клясове суспільство тих часів.

Треба відзначити попереду, що Левицький, подаючи й обробляючи актові документи, додержувався таких вимог: „Щоб зберегти в нашому переказі,— пише він,— те враження живої безпосередности, що його справляє читання справжніх книг, ми, йдучи за способами тодішніх писарів, подаємо промови дійових осіб текстуально, як їх запротокольовано, але, щоб не утрудняти нефілологів, дозволяємо незначні текстуальні зміни, саме — усуваємо небагато явно книжних висловів і форм (переконані, що вони належать писареві, а ие записані з народніх уст) та заміняємо тодішній безсистемний правопис близьким до сучасного.

Через це подані від нас численні зразки тодішньої мови з боку форм та написів не задовольнять суворих вимог філолога,— його ми радимо звернутися до автентичних актів, але з погляду лексичного вони цілком відповідають ориґіиалам“ Ч

У нашому перекладі цей основний напрям О. Левицького збережено. Промови дійових осіб дано сучасним українським правописом; він набагато більше ^[10] иадмться, щоб відтворити ориґіналй XVlI віку, ніж старий російський правопис.

Ак.Василеико відзначає, що „«Очерки» набувають значення для історії українського права взагалі й для звичаєвого права зокрема й переважно* ‘.

Справді „Очерки народной жизни Малороссии*¹ О. Левицького після свого виходу n світ стали за джерело як для дослідників істориків-юристів, так і просто для дослідників історії України. Ha них посилаються геть чисто в усіх, хоч і нечисленних працях з історії українського права. Щоправда, після виходу в світ кількох актових книг, вигідніше стало для дослідника вдаватися безпосередньо до актових книг, аніж до художньої обробки їх.

Але для ширших кіл читачів ця праця Левицького має досі своє значення. He одсилати ж їх до актових книг. Через це й ми спинимося трохи на тих даних, що їх подають нариси О. Левицького до історії судівництва на Україні XVII віку.

Ак. Покровський відзначає: „В клясовому суспільстві суд є найбезпосередніше знаряддя клясового пригноблення — в революційні епохи, коли низ став верхом, він править за найбезпосередніше знаряддя клясової самооборони від спроб відновити пригноблення* ^{[11] [12] [13].}

Отже, пам’ятаючи про цю думку, пам’ятаючи загалом марксистські характеристики ваги суду в клясовому суспільстві, ми й повинні підходити до оцінки судівництва Гетьманщини другої половини XVII віку.

Щодо судоустрою другої половини XVII віку та початків XVIII,—в основному маємо такі інстанції²:

1) C І Л b C h K И й C у д — до складу ЙОГО ВВІХОДИЛИ по козацьких селах отаман та 2-3 чоловіка з товариства, по селах із поспільством ^{[14] [15]} до суду ввіходив війт та „люди", „жителі". Іноді бере участь і місцеве духівництво й панські прикажчики. Коли справу провадили по селах із мішаним населенням із козаків і посполитих, то збирався ,*зуполний уряд", спільно засідали і війт, і отаман.

Сільськийсудрозглядав дрібніші справи, як кримінальні, так і цивільні, ухвалюючи на них свої вироки. У важливих справах сільський суд часто-густо тільки проводить початкове слідство, а вже саму справу розглядає дальша інстанція. Велику участь у сільському суді брала вся громада, всі „козаки й мужики".

Сільський суд мав і функції нотаріяту: він заии» сував всілякі акти: тестамеити, купчі, дарчі, всякі заяви та угоди.

2) Сотенний суд — на цю інстанцію натрапляємо в нарисах О. Левицького. До складу його ввіходили представники і від козацького, і від міського уряду, отоя: у ньому беруть участь сотник, отаман, війт із бурмістрами. Як значніші козаки, так само і міщани беруть участь у роботі суду. Іноді в в цьому с}\'ді беруть участь особи, надіслані від полковника чи гетьмана. Сотенний суд розглядав справи, що траплялись не тільки в місті й містс^мку, але загалом до цього суду вдавалися, обминаючи сільський. До сотенного суду на апеляцію надходили справи з сільського. Компетенція сотенного суду загалом була и XVlI піці дуже велика. Він міг ухвалювати й смертні присуди. Виконував він так само й нотаріялькі фуігсції. B його роботі велику вагу мала громада^[16] —козаки й поспільство.

Сотенний суд міг надсилати нерозв’язані важливі справи безпосередньо до Генерального суду, обминаючи третю інстанцію — полковий суд.

3) 11 о л к о в и м c у д — до складу ввіходить і козацька старшина (полковник, полковий обозний, полковий суддя, сотник полкового міста, отаман городовий та інші), і міський уряд—війт із бурмістрами та іншими виборними людьми. Коли мова йшла про духовну> особу, то запрохували до суду й представників від місцевого духівництва.

Велику вагу мала громада. У низці дальших нарисів видко її участь.

Полковий суд був як апеляційна інстанція, так і суд першого ступеня з широкою компетенцією.

У XVH віці полковий суд засуджував і на смерть, і ці присуди викопували, нс подаючи на затвердження вищих інстанцій.

Полковий суд розглядав усі карні й цивільні справи всього населення полку, крім ссіб, узятих гетьманом „в особливую протекцію й оборону": бунчукових товаришів, полковників і генеральної старшини, що їх судив Генеральний суд.

У справах, що їх розглядав полковий суд, початкове слідство часто-густо провадив на місці місцевий уряд, іноді ж від полкового уряду чи суду на місця надсилалося спеціяльно в тій чи іншій справі так званих „розищиків“. Особливо часто це практикувалося в суперечках за мсжі та землі, коли неодмінно треба було справу провадити на місці.

4) Г e н e p а л ь н и й c у д — найвищий суд Гетьманщини. B XVII віці Генеральний суд не мав виразних організаційнихформ. Складавсявін здебільша з двох генеральних суддів. Іноді разом із ними в розв\'язанні справ брали участь інші особи з генеральної, полкової старшини або загалом із значної козацької старшини.

5) Гетьман — зверхній суддя. Здебільша гетьман у судових справах спирається на Генеральний суд.Він стверджуєвироки і Генерального суду, і нижчих інстанцій, інструктує нижчі суди, стежить за розв\'язанням судових справ по всіх інстанціях тощо.

Такі були судові іистанціїГетьмаищини.

Дослідники, вказуючи на переваги козацьких судів проти попередніх, говорять не тільки про простоту та відсутність формалізму, але найбільше підкреслюють, що це були „бсзстанові⁴ свою коханку, полтавську шинкарку Гапку.Коли суд ухвалив покарати Тимка на смерть, то від полковника надійшов наказ, що він, мовляв, зглянувшись па „усиловні кривавосльозні" прохання матері, тещі й жінки Тимкової, дарує його горлом, але зате Тимко мусить виплатити відповідний штраф на користь суддів, так звану „вину врядову“, заплатити поголовщииу сестрі забитої та відправити відповідні відправи за душу забитої. Щож до „вини панської", то полковник Іван Іскра, звичайно, свого не проминув: із указу його видно, чому це саме змилосердився полковник. Тимко—„во ВІЧНИЄ Il иеу- ставаючиє роди з жоною своєю поручил себе дожи- вотною домуііому панському службу“,— тобто зобов’язався на віки-вічні і за себс, і за нащадків своїх служити панові.

Коли навіть злочинця віддавали иа кару на горло, то й тоді судді та уряд брали на свою користь величезні штрафи.

3 поданих нарисів і повстає надзвичайно яскрава картина того, як так званий козацький суд у Гетьманщині XVII віку був иевие джерело для збагачування так суддів, як і уряду, що виходили з лав козацької старшини та верхів міщанства.

До цього джерела тягло руки й духівництво. Духовні суди так само з суду творили джерело для свого збагачування. Іноді між духівництвом та представниками козацької старшини справа доходила до конфліктів. Наприклад, 1719 року прилуцький полковий суддя Маркович скаржився гетьманові Скоропадському на духівництво за те, що воно втручається в справи про вбивства та перелюбство і бере на свою користь великі штрафи, „чого

/

2. Op. ЛевицькиА. 3700

нѣкогды в полку нашем не бывало, ибо, в том не труждаючися, неприлично и брати". Маркович прохав, ,-чтобы з саку духовного в такие дела не интересовался ииісто... бо, если бы мѣла духовкая власть тиє себс иеиалежиіе подгорнуті приходи, TO 3 чого будет и власть свѣтская жити, развѣ з того, что бы тилко градские порядки устроевати и всякие трудности одбувати дармо“ ^А.

Ta „Нариси“ Левицького цікаві не тим тільки, що вони подають дані про тогочасне судівництво. їхня вага є ще в тому, що в своїх нарисах Аевицький подає низку яскравих побутових малюнків. Він сам у своїй передмові відзначає: „через єдність суду перед вами проходять живі тілі з різких верств тодішнього безстанового суспільства. Тут уся Малоросія часів Самойловича й Мазепи, — щоправда, ггереважно в особі своїх порочних громадян; але й самі їхні пороки та злочини нерідко такі своєрідні, так різко віддзеркалюють характер того ориґіналь- мого побуту та віку,

„I нам здавалось, що ніщо не зможе так безпосередньо ввести читача до тієї доби, як простий нехитрий переказ характеристичніших процесів, з потрібними тільки історигЮ\'їіобутовими поясненнями.

„Мм намагалися ,вибрати такі справи, де розгортаються по змозі різні боки та прояЕи тодішнього життя" ³.

Справді, внарисах переднами проходять найрізноманітніші кола тогочасного суспільства. Бачимо тут і заможного пана, і бундючного багатого міщанина, і вбогого козака, і манастирського підданого, і най- мита-бурлаку, і грішного ченця. Перед нами проходять ^[22] живі люди на ярмарках, на бенкетах, у чумацьких дорогах. у приятельських бесідах, у сварках та бійках.

Бачимо, як. тогочасне життя викидає цілу масу збезземелеиих козаків і селян, бачимо, як шукають вони собі притулку, шукають собі роботи, як по хуторах, по пасіках, по глапастирях иукають вони собі пристановища.

Життя невеличкого міста, містечка проходить перед нами.

Бачимо дрібне буденне життя, щоденні справи, та іноді в цей будеиь, порушуючи його спокій, врізаються події — вбивства, грабунки, ґвалти.

Проходить перед нами і своєрідний сімейний побут.

Постають перед нами, мов живі, тогочасні школи — осередки немудрої освіти і разом притулки всякого непевного люду.

Повстають перед нами й шинки з їхнім бурхливим, буйним населенням.

Бачимо й дрібненького злочинця, бачимо й чарівниць, а за кими всіма бачимо постать козацького старшини, що з суду зробив собі джерело для прибутків.

Життя, як воно є, мов стрімка річка, ллється перед нами. Оживають давні далекі віки, оживають давні далекі люди з їхніми радощами, з їхніми болями, з їхніми стражданнями.

О. Аевицький зумів оживити сухі архівні сторінки, і кожен читач, перечитуючи його нариси, відчуватиме ясно й яскраво ту добу, коли ще ке згасли вогні великої революції 1648 року, а вже нове панство йшло в рішучий наступ на широкі козацько-селянські маси.

Читач побачить, що в тій державі — Гетьманщині— вже иа другий день після революції широкі маси козацько-селякські опинилися в руках ьового панства; побачить він і трьох друзів: заможного козака, заможного міщанина й ченця. Побачить він, як суд став справжнім знаряддям в руках цих друзів пригноблювати широкі маси. Нариси Левицького дають яскравий образ тогочасного суспільства. Ми тут не маємо сторінок бурхливих клясовихсутичок, мм маємо тут буденне, звичайне, щоденне життя, але в проявах того життя на кожному кроці бачимо затаєну жорстоку клясову боротьбу.

M и к. Г о p б а н ь

ПO CУДAX ГET ЬMAHЩИHИ