І. ПРИБИШІ.

У серпні 1688 року якийся Прокіп Сголчанмн, житель полтавський, бувши в Решетилівці, зверпув увагу місцевої старшини на одного дуже буидючнсго гуляку, який „марне копійками и зншими грішми шафує і под час калі в сап’янових чоботіх D грязі ходить“.

Місцева старшина так і зробила, і виявилося, іцо це Процик Стадкичекко; віи і раніше колись бував у Решетилівці, був тут за шинкаря, а потім зиик і лишив по собі пам’ять, як людина непевна.

Запитали Процика, з чого він тепер живе і де здобув отії гроші, якими так „марне шзфує“, але на це пптаиия Процик не дав як слід відповіді. Отож сотник вирішив вирядити його, як підозрілу людину до Полтави, де в той час відбувалося слідство й сидів цілий гурт заарештованих по різних місцях прибишів (розбишак). Може ж, і Ііроцик був з тієї компанії.

e сам

Сотник не помилився. Там у Полтаві з полковій тюрмі справді таки серед арештантів були старі знайомі Процикові, що радо привітали його, ал

Процик уперто заперечував ке то що яку свою провину, ба навіть знайомство з ішшь

Иастав день розгляду цієї справи із полковому суді. Потягли на допит і Процика, та він і на суді заперечував усяку свою провину, удавав із себе цілком кеповинну людину, що її так гаиебно скривдили, обвинувачуючи в тяжких злочинах. Але в цей

час із юрби, що зібралася послухати цікавої справи, виступив заможний козак „паи“ Тиміш Гаевський:

— Панове, я зараз пізнав того неробочого, при- биша Процика. Хіба ж я,— провадив він, звертаючись до підсудного — не відаю досконале о твоїх ігецнотах? Як був я висланий од бувшого полковника Семеновича в Новім Санджарі, а ти самочварт (вчотирьох) з прибишами в купця Краснокутського оріхи з воза викралисте і оріхи тії волоськіє міхом носи- листе в Старий Санджар, гіродаючи чумакові, і того чумака, як злодія, за тії оріхи карано, і шкуру возовую порізалисте, явний злодію.

Нічого не міг відповісти на це обвинувачення Процик. Хто його знає, які взаємини були в нього з значним товаришем паном Гаєвським. Певне, за тої старої зустрічі не просто так собі змилосердився пан Гаєвський над Проциком, бо ж, бувши висланий від Полтавського полковника, Гаєвський, очевидно, не один штраф судовий на полковника й на себе загарбав. Мабуть, ото й Процикові довелося відкупатися від цього полковникового посланця.

Ta на цьому не стало. До столу підійшов полтавський міщанин Марко Тесля, „зацная персона", і так повідав:

— Панове, того запам’яталого різуиа людського, прибиша, Процика Стадничеика новосаиджарівського з гріхом вам його живити (лишати живим) для великих шкод, які він плодить по різних місцях, по ріках, у лісах, людей мордуючи. От і прошлого року нід час походу військового в сторожів, у iiaci- ці чернецькій МНОЗТБО він з прибишами людей руських ¹ порізали, тілько копійки і оружжа доброе одбираючи. A в манастиру часто буваютьзимою^{[23] [24], бо з Паськом шинкарем товариство міли. A як Процик з в’язення полтавського втік, много він в ровнях (по степах), в ріках людей невиииих помучили з Кик- тем і з Чутом, коториї Кикот і Чуть і тепер з при- бишамм самочварт в стінці (гора, поросла лісом) Білицькій, зостают, а цей Процик, товариш Киктів і Чутів для слави будто в торговлю кинувся, ша- фуючи скарбом людським, которого скарбу приби- стволз, людей невинних різучи добули. Увесь Подол наш під манастирем досконале о том свідом...Той же Процик уже три рази в містра (ката) в руках бував, а все з в’язення тікає. Більших злостей Процикових не можна виповісти. Toe вам істотно повідаю. Знає ж Процика і брат Паськів рідний Самійло (один з підсудних), бо вони з тим Самійлом із в’язення полтавського втікли, а капотім чоловіка зарізавши, коні й вози побрали.}

Далі обізвався Левко Хлібенко,козак полтавський і, так звертаючись до Процика мовив:

— Азаж (хіба ж) ти, злодію, з прибишами не приходив під мою кімнату, хтячи кімнатноє окно од- крутити, а мене сторож дворовий остеріг, так я вибіг на мій двір, аж ти і твоє товариство, втікаючи через перелаз одбігли сокирку, которая і тепер при мені зостав, а тебе, злодію, піймав я в тіні місячній під кімнатою, і ти з рук моїхутік.Оповіщавятвою злость сусідам і приятелем (родичом) моїм Іваном Красноперичем.

Нарешті виступила якась Палажка Кунтушівна і „доброволне сама иа себе тоє визнала":

— A що ж, панове, як шинкувала я в пана Якова Перехрести, добре ся знала з прибншами, а з цим Проциком прибишем і дитину собі приплодила, которое дитя вмерло.

Де ж було Процикові далі таїтися. Мусів він признатися в своїх провинах і так „доброволне {тобто без катування) сам на себе визнав":

— A що ж, панове, рік тому буде, о святій I Ькрові, як я на ярмарку в Ніжені вкрав в купця московського шістьсотзолотих і тиї гроші марие пошафу- вав, пустившися до чумацтва, хтів горілкою шинкувати, і дім купив був собі у Решетилівці; а що ся грошенят зостало, позичив Савві Литвииові Орляи- ському ¹ копійок десять золотих, чехів 7 коп., ножни иа саф’яні під еребром і з ланцюжком срібним, дав Савці до спряти, але Савка о моїх злостях не відає. Для тего купив я дьогтю півтори бочки і риби в’ялої пів-п’яти голови і ще в Савки моїх три міхи борошна пшеничного і житного міхів два. Остатнюю вам правду повідаю, хоч уже й на той світ іду.

Перейшли до інших обвинувачуваних. Почали допитувати Самійла, товариша Процикового. Проти нього виступив, як обвинувач, не хто інший, а брат його, Пасько, кажучи так:

— Пайове, маю пеБниї відомості, що Самійло, po- жоиий брат мій, з прибишами туляючися по розиих

¹ Тобто мешканцеві міста Орлгі — тепер містечко Орлик над Дніпром..

такого декрета: „Не допускаючи злим на світі жити і запобігаючи тому, аби ся тая злость в городі й но селах не діяла“, застосувати до підсудних артикул Маґдебурзького права, який казав „по кве- стії (після допиту з катуванням) злодій має биті обвішан".

Коли засуджених узяли на катування — три рази катували їх „сродзє (дуже) розпаленим" залізом — вони почали викривати всіх своїх передержувачів. Процик „волал (уголос кричав): у отця мого єсть дві бляси срібра і глек ¹ грошей, поділилисьмо з ним; в Кобеляці, в Миколая Мирного жупан фаленби- шовий (дуже поширене за тих часів серед заможних кіл вбрання) і бочка борошна; з Афанасіем чернцем в Коломаку сховалисьмо під коморним помостом, по правім боку од пекарні, саблю під срібром яничарську, в Яська Бабенченка — саблю під ящуром². Хоч і на той світ піду, останню вам правду повідаю".

Деякі з засуджених на тортурах, бачачи свою загибіль, намагалися визволити від кари тих, кого вони раніше обмовляли, як своїх помічників і передержувачів: „Дмитро Козубенко,— „волали" вони,— зацний (чесний) чоловік: він того злого діла нічого не відає, дарма на нього безчестя наволокли були, а тепер його не хочем дарма каляти“.

Коли, після тортур, засуджених уже повели на шибеницю, суд двом із них зменшив кару: замість шибениці, наказав: „Тим розбойником кождому по одной руці й по нозі втяти (одрубати), абися тая злость не множила".

^J За тих часів гроші часто переховували в глечиках, які заможні козаки часто закопували в землю на cxon. Бувало не раз і так, що навіть і той, хтозакопав грошів землю, забував, де саме, абоиі помирав, не зоставивши ніяких відомостей.

² Яничарська шабля—це крива шабля, що на них великий попит був за тих часів. Яничарки — здебільша були з дамаської сталі і славилися тоді на всю Еврогіу. Шабля нід ящуром — це шабля з піхвами, що нагадували ящірку.

Так урятувалося двоє з усієї компанії. Hc знати, чи зосталися вони живі після тієї „легкої" кари.

Лиха доля спіткала 1700 року п’ятьох прибишів, спійманих ма злих учинках. Суд ухвалив скарати їх страшною карою — четвертуванням ³.

I цієї суворої кари зазнали вони, як сказати, но дуже за великий злочин. Три з них заскочило на пасіку, на Коломаці.

Другого разу воии вночі заскочили na хутір полтавського козака Стецька Сергіенка, про якого чу- цали, „що в нього грошей много". Сергієнко був завзята людина. Скільки його не пекли, він твердив одне: „Мої гроші по людях (тобто Сергієнко позичав, звичайио, під великі відсотки, свої гроші), люди моїми грішми орудують".

Так нічого й не добилися, хоч замучили його на смерть.

шкіру

Тільки й того було що, йдучи від Сергієнка, взяли волячу й порізали собі на постоли, ухвалив, як ми сказали, для них сувору кару, мотивуючи її так:

„ГІоиеваж (через те) воии, не пам’ятаючи на господа бога, на право посполітоє і на карность строгую, і не маючи літости (жалю) над чоловіком ^[25]