II. НЕТЯГИ

Гірке й безпорадне було становище тогочасного наймита. Надмірна праця, страшний визиск, напівголодне життя — всього цього доводилося зазнавати вчорашньому козакові чи посполітому, що його наступ гіанськмй примушував кидати свою оселю, своє село і йти в мандри, продаючи єдине, що зосталось,— свою силу.

Часто бувало й так, що ніде було притулитися такому бурлаці, особливо в голодні роки; коли хазяїни — заможне козацтво та селянство,—проганяли своїх наймитів світ-заочі. Єдине лишалося — іти в ліс із такими, як і сам, голодними „нетягами", починати розбишацтво по битих шляхах, по лісах, на перевозах. Ha справжнє розбишацтво ці зголоднілі люди часто не наважувалися, хіба що їм щастило знайти відважного й сміливого ватажка із справжніх прибишів.

Восени 1699 року у Великобудиській сотні тільки й чути було, що того обікрали, того на дорозі спинили та все забрали, у того на хутір, далекий від сотенного містечка, заскочили та забрали харчі. ГІро вбивства, про справжнє, велике розбишацтво, проте, ие чути було. 3 усього видно було, що це орудують не справжні ирибиші, а голодні „нетяги".

Узялося заможне козацтво розшукувати цих злочинців, і в кінці жовтня місцевому сотникові вдалося застукати ватагу „нетяг"... і до б ви думали? Ha хуторі Будиського жіночого манастиря... I в кого ж?

B господі місцевого отамана *, де в них була складка здобичі (місце для переховування награбованого).

У ватазі було шість чоловіка, але сотникові пощастило спіймати тільки трьох: решта, з ватажком на чолі, устигла вислизнути з рук сотникових. 3 майна сотник захопив тільки коняку, рушницю й кожуха, що належали ватажкові.

Спійманих нетяг припровадили до Полтави й передали полковому судові. Тут виступила гіооти них „акторськая" або „укривжоиая сторона". Якийсь Панас, коваль із села Петрівки, скаржився, що йому від ти иетяг „вчинився погром на шляху добро- волномбудянськом":йогообібрали цілком і зняли з чересом (що 40 золотихтав капшуці нашиїзолотих „полсема шість з половиною).

Вислухавши ці скарги, суд узяв підсудних на допит. Запитали першого з них, Хведора Василенка:

— 3 якого ти города і якеє єсть діло твоє і житіє?

I той„без жадного примусу і страху, і карання"

розказав:

— Я з Багачки. Цього літа до черниць пристав. Казали мені, що по Димитрії (26 жовтня) будеш овець пасти, а стало так, що овець не дано пасти ^{[26] [27].}

Тоді я з нетягами знайшовшися, добувалися на шляху, і цього коваля потрусили і щось грошей в нього було в капшуці, ГІОДІЛИЛИСЯ, і іншиї речі 3 воза і з нього позабирали, а отих грошей, які, він говорить — були в чересі, не знаю. A потім і другого чоловіка на тій же дорозі, що їхав із крейдою, розгромили, і борошна чотири міхи взяли, а його самого гіустили. Поти моєї повісти.

Після цієї „іспитки" запитали другого „нетягу Василя", що навіть прізвища не мав. I він дав таке свідчення:

— Родом я з Харкова. До Будищ прийшов того року, як сарана йшла (тобто 1690 року), а житіє моє таке: в людей служив, а тепер, недавно знявшися з нетягами, тому має бути неділь дві, як про- буваємо в лісі, і то шишуючн, знайшов на шляху якогось Максима з Тахтаулова, з возом драбинчастим і з конем рижим, та в возі було вузд 4, хомут зайвий і діжечка липовая з вічком з водою, і там той Максим на дорозі безпечно огонь розкладав, которого я запитав: „Чому ти тут на шкодливім місці.став? Десь ти не маєш бути певний, бо добрий би чоловік не ставав тут". I він мені одказав так: „Бачиш, пане брате, який я, такий же, як і ти, нетяга. Меие Іваї-у Чериячеико, сотник полтавський, у в’язенні кілько неділь держав і бив і я ледве викрутився од нього.

ватажком Максимом, — я і ймення їх не знаю, бо не казали свого імення¹. I не забарившись, того ж часу цього коваля за його (Максимовим) приводом погромили і другого за тим, у которого борошна чотири міхи взяли; тільки ж до грошей, що, мовит коваль, в чересі мали бути, не знаю і не бачив- I до сеї шкоди, що ченці жалуються, я гіризнаюся: ми взяли в їх хуторі сало> полоть солонини і сорочку чорную, n якую сорочку ПШОІІО зав’язали, — було із підситок, і теє все в сховаиню остається у отамана чернечого в Будищах у погребі, а о інших речах не знаю. Воля, панове, ваша зо мною куди хотіти повернути.

Третій нетяга Василь .Грудзичеико зробив таке „призиаття".

— Я з Будищ, у чернечого плугу -всю осінь погоиив^{[28] [29]. І,одставши од плуга, пристав до цих же гультяїв також недавно, перед Димитрієм. Я, панове, без биття признаюся вам по правді, що того ватажка Тахтаулівеького ми всі слухали і за його приводом увечір, на Дмитрія святого, цього коваля розбили, і що в його було на возі і иа шом, побрали, об чім всі знають, о всіх речах, де що поділося, тілько тих грошей, які на ковалеві були, вони не знають, бо я сам з нього, як шарпали одежу, ухватив черес із грішми і там свою пайку і тую, що з кагішука, поділилися, укинув і закопав потай товариства під пня, недалеко од манастиря. Я ті гроші знайду, коли ізвелите туди мене* повести,— всі цілі. Ta й казанок його покинув у ке- ларні. По тій шкоді другого чоловіка шарпали і я притомним (при тому) був, в которого борошно одняли, а більше ие відаю. Над цим нас иіймано трьох, а три з того погрому втекли. A того нашого ватажка кінь в сотгшка Будиського і рушниця, а кожух у осаула; а складка паша із отамана маетности чернечої. Поти моєї повісти.}

Суд визнав „таких неробочих людей^[30] за винних у крадіжці й розбишацтві і, зрозуміла річ, ие звернув жадної уваги, що саме погнало цих нетяг ка розбишацтво. Де ж було судові з заможної старшини та міщанства зглянутися на наймитів- робітників, що їх лиха недоля загнала до розбишацької ватаги?

Суд вирішив покарати їх по заслузі. У Праві Маґдебурзькому, в книзі „Порядок" на арк. 221 знайшли судді таку кару: „зрайцу розбійника лу- пежцю (грабіжника) в коло вплести (колесувати)". Але ця кара була незвичайна, і судді визнали за кращу кару, що її давав Литовський Статут: