III. ЗЛОДІЙСЬКА СКЛАДКА

B кінці 1696 року u селі Мачухах, поблизу від Полтави, в бідної вдови - паламарки Ганки Яцихи злодії обікрали комору. Довго не вдавалося знайти винних, та вже згодом у селі Супрунівці спіймано вівчаря Клима, як він крав чужі вівці.

Там, у невеличкому сільці Хведорках (поблизу Мачух), на пасіці Педорчишиній була злодійська складка і притулок потайний прибишів, з якими її син та зять разом ходили на здобич. Розшукали й привели до полкового суду Педорчиху та її сина Харка, зятеві ж пощастило зникнути. Ha допиті вони спершу цілком спростовували всякі заяви Климові. Але Клим увесь час настирливо викривав їх:

— Чого ся, Педорчихо, таїш, досконале о тім відаєш, що я тобі очне (в вічі) повідаю, що в пасіці вашійсин твій Харко, маючи складку злодійську, передержував прибишів, Юж (уже) того не можеш ся таїти.

„злодій приведений з лицем і правом переконаний, по квестії ^[31] маЄт бути псвішеи". Але Василя і py- дзиченка, „которий свою добич до рук господареві тому, кого розбили, оддав", судді помилували, „пустили на покаяніє", а тих двох, „по квестії, велено на шибеницю видати, поручаючи їх душі судові божому".

Ha це Педорчмха „жадної відповіді ие дала, тільки таїлася, що якоби о том ие відаю*.

Але Клим і вдруге, і втретє заявляв:

— Хіба ж то неправда, Педорчихо, що зять твій у твоїх же добрах добич злодійськую і самих приби- шів передеркував, о чім єси добре відала, бо з твого дому й їсти їм ношено.

Але Педорчиха твердила своє:

— He знаю я о тім нічого, не відаю.

Тоді Клим звернувся до її сина:

— Запам’яталий Харку, чого ся таїш? Передержував ти в пасіці своїй прибишів і всі складки злодійські, о чім. і матка твоя відає. Хоч на той світ піду, остатнюю вам правду повідаю.

Коли б Педорчиха й справді була невинна, то вона, „зносячи з себе потвар" (безчестя), повинна була б покласти на стіл судейський шостака — платню катові —га вимагати, щоб Клима, як явного „злодія", що не заслуговує на довір’я, негайно взяли на муки. Проте Педорчиха цього не зробила. Тоді суд, із власного почину, наказав Клима „на квестію дати", бажаючи допитатися, „як власне, тих покрадених речей лице (речовий доказ) — плахта — йому до рук дісталася".

Покликали ката, і він уже почав був в’язати Кли- мові руки, щоб вести його на катування, але Клим почав „волати, мовлячи⁴⁴:

— Що хочете зо мною, панове, чиніть, а я вам одно повідаю, що Харко, ГІедорчишин син, Йосип Хведченко, зять Педорчишии і Гаврило вівчар, которого за будиські вівці обвішано,— а мене тоді з в’язения пущено і горлом даровано, тії до паламарки викрадати комору ходили. O тім я відаю добре, бо коли я, купуючи в Гаврила тую плахту, за 8 шагів, питав його, де вона єсть добута, тоді мені Гаврило вівчар казав: „Викралисьмо, гіраві, в Гапки паламарки комору три нас: я, Харко, Педор- чншин сии i Юсип Хведчонко* Самую вам правду» паковс, повідаю, хоч і на той сзіт піду. Більше мя ке питайте"

Судді звеліли записати Климове признаття, а його самого, як „приличного злодія" (доведеного), все таки наказали ,.ка пробу попровадити". Педорчиха та її СИІІ, УїК\'Л>: обмовляв Клим, новиииі були стояти нрп тому катуванні; щоб Клим і на тортурах міг їм повторити спої зізнання абож зректися їх. Але тут Педорчиха, схвилювавшись і перелякавшись на смерть, ие витримала і, тремтячи, заговорила:

— He хочу я, панове, того, аби Клим був мучений: єсть у меие чим покрадені речі з худоби нагородити Гапці паламарці. Як перше просила, щоб той злодій Клим ке був па муку виданий, так і тепер O тое npOC!O, і ке хочу за ним туди іти, де він буде мучений.

Після такого щирого признання не треба було судові провадити дальше слідство. Він просто ухв?_ь- лив прпсуд: він визнав, що Педорчиха не тільки не дала знати урядові про прчбишіз, але й сина свого не стримувала від крадіжок та давала в себе притулок прибишам. Через це суд за Статутом—розд. 14, арт. 14—визнав, що Харко „годен єсть обві- піан бути иа шибениці“, але суд, „на молодиї літа його респект міючи“ (вважаючи), дарував його „горлом і назначеинямчлонков“, забов’язавши його з матір’ю виплатити „вину панськую і врядовую", а потерпілу від крадіжки Гапку паламарку „слушне нагородити і во всім успокоїти“. Клима ж вівчаря

суд иаказаіз „одрізанням носа скаравши, з міста по* сторонками (вірьовками) впбити“. Зрозуміло> чому Клим потерпів більше, хоч ти сам і не крав, a ще навіть злодіїв викрив, у нього ж ис було тіаї худоби, що нею він iviir підкупитися від кари, ЯК OTO Харкова мати та сам Харко.

Місяць згодом до тогс ж полкового суду з’явилася Гапка паламарка й заявила:

— Міла я, панове, значниє шкоди у викраденню худоби моєї і вивідалася i;o самой слушности, що Харко Педорченко тоєю ж крадсжею бавився. За тоє мя Мар’я Педорчиха перед людьми зацними, там же на с.елі Мачухах, угодила і во всем перепросила і поєднала *, давши меиі готових грошей 40 золотих, о чім і атестацію передмилостями вашимипрезентую.

A Марія Педорчиха до цього додала:

— Так єсть, пакове: угодила я на в сім Яциху, паламарку за проступство сина мого Харка, що милостям вашим нехай відомо буде, їж бисьмо в сім заводі правнім білше не турбувалися!

Суд наказав прочитати „єднального листа“, складеного перед обома сторонами в Мачухах перед отаманом, попами та іншими „зацними людми".

Полковий суд, з свого боку, наказав сторонам пильно додержувати умови їхньої згоди, а їхню заяву та лист „єднальний" наказав записати до актової книги.

Але згодом цей запис у книжці закреслили. Цс полсшовав тогочасний писар так: „Сія справа ^[32] заперта есть по указу його милости пана Захарія Шийкевича, посланого од його милости вельможно- го пана гетьмана п Полтаву для феровання (розв\'язання) розних справ на той час прилучающихся".

Очевидно, генеральний писар, що приїхав ревізувати до полкового суду його справи, визнав мирову угоду Педорчихи з Гапкою за протизаконну. Чи притягли Харка знову до карної відновідальности, невідомо. Відомо тільки те> що цього Харка, як і його молодшого брата Семена, згодом не одного разу ловили на крадіжках, але тодішній полковник Іван Іскра, великий хабарник і здирщик (це той самий приятель Василя Кочубея, що разом із ним подавав доноса на Мазепу Петрові і разом з ним і загинув), завжди визволяв їх від кари, дістаючи кожного разу в „вічну посесію" (вічне володіння) TO ЛІСОК, TO ґрунтик, то ще щоиебудь із батьківського їхнього добра. Так і щастило двом молодим куркуленкам урятуватися від кари. Ta й полковник був задоволений.