IV. КОЗАЧЕ НАСИЛЬСТВО

Переходи війська на Україні—чи це було чужоземне, чи своє—завжди позначалися в воєнний час величезним насильством. Нема чого згадувати про польських жовнірів, які ввесь час славилися своєю розбещеністю, своїми здирствами так, що навіть польські пани іноді скаржилися, нарікали гірко иа теє військо, що їх же обороняло, їх же захищало від повстань селянських.

1657 року бідна вдова Олена Шовкоплясиха, селянка з села Вишнівки, гірко скаржилася Ніжен- ському полковому судові, що коли козаки з її села виступали в похід, то один із них, Нечипір Яцькович, ні за що, ні про що так побив її сина Мартина, винника (робітника на винниці), що той на другий день гіомер. Обвинувачуваний на допиті зараз жс признався в своєму злочині, а виправдувався тим, що він чинив убивство не навмисне, а через нещасливу „пригоду“,6о був тоді п’яний. Як він розказував, справа була так;

Тоді др.оє з козаків, Василь Волошин та Мисько Татарченко, зікшли з коней, доручивши подержати їх третьому товаришеві Myciem Мульченкові, а сами погналися за жінками. Ударом обуха збили вони Вівдю та її дочку з ніг, а сестра Віздина встигла втекти. Хоч як кричала Вівдп і хоч поблизу були пастухи, але Волошин зараз же зґвалтував її, а Мисько зірвав із дівчини намисто, „з московчиками" (привісні великоруські монети) ціною близько 10 кіп литовських, та ще відібрав готових грошей щось із три копи.

Головний злочинець Василь Волошин, як виявилось, був виросток^[33] гетьмапьского шуряка,великого пана Василя Золотаренка, колишнього ніжекського полковника (він потім теж удруге був тут же в Ніжені за полковника). Волошин на допиті ,,не признався до учинку і вимовлявся непам’яттю же (що) був п’яний". Його товариш Мульченко був відвертіший. Він так оповідав:

— Ми, самотреть, під Пальчики їхали. Обачивши, що жінгси ідуть боком, Волошин, зсівши з коня, а мені давши держати, сам погнався за жінками, і Мисько за ним там же бігав, де Василь, Борисиху бивши по челюсті, ґвалт їй поповнив.

Мисько Татарченко також „признав очетзисто на Василя, що незбожний учинок ґвалтом виполнив над Борисихою".

Потім допитали свідків, самовидців злочину.

Старий дід Пилип дав таке пояснення:

— Шукав я шкапи своєї в полю і йду до води пити, аж иевіста (жінка) бігучи, ґвалт волаючи, мене просить, оповідаючи, іцо її сестрі ґвалт Василь

Волошин чинить. Я надбігши виділем Василя над тою невістою на ґвалтовнім учинку> тілько обавялемся (побоювався) дати ратунку, бо вони, ґвалтівники, при оружі, а я з голими руками.

Другий свідок, пастух Омелько, розказував:

— Виділем Василя Волошина на тім ґвалтовнім учинку в полі, як і Пилип, і Миська Татарченка виділем, що ся за дівчиною гонив, і бив нагайкою, якож і мене той Мисько, набігши, бив, аби з .чередою преч отогиався і мусілем з боязні далеко одійти, а вони що хотіли там повнили.

Теж ствердив і Федор, чередник батуринський.

Суд, пославшись на відповідні пункти Статуту та Саксона, наказав потерпілій Вівді Борисисі „при свідках поприсягиути", після чого і Василь Волошин і Мисько Татарченко мали бути скарані „на горлі“ мечем.

Але тут сталася несподівана пригода. Потерпіла „ґвалтовииків своїх поприсягать не хотіла", не тому, звичайно, щоб вона мала якийсь сумнів у їхньому злочині, а тому, що їй важко було вести людей на шибеницю.

Але суд не погодився так відпустити без кари обох злочинців і тільки зменшив її. За новим декретом згідно з „Порядком" (карта 132) суд ухвалив: „аби Василеві й Миськові містр по вуху одрізавши, з міста посторонками внсвідчив, щоб і в полку тутешнім ні B кого І ІІІХТО їх передержувати не важився, под горловим ска- ранням; а Мусій Мульчеико, при том же ґвалто- вном учинку будучи, що не дав жодного рятунку, повинен буде Борисисі „почтивоє нав’язати ведле її стану (тобто заплатити встановлену Статутом нав’я- зку — грошову віднагороду за безчестя) шкоди і виклади понагорожати й пину на уряд належитую заплатити".

Так n одии день Ніжепському судові довелося розглядати дві справи про козачі насильства. Звичайна річ, таких насильств траплялося чимало і може тільки невелика частина доходила до суду, до кар. Це траплялося в тому разі, коли потерпілі мали змогу так чи інакше вказати, хто саме завдав Ум шкоди. Це було в мирний час, а що ж говорити про воєнні часи, коли більшість таких злочинів зоставалась цілком безкарна.