3.1. Зарубіжний досвід протидії жіночому насильству

Під час становлення України як суверенної, демократичної та правової держави, особливого значення набуває необхідність використання позитивного зарубіжного досвіду у сфері протидії злочинності.

В той же час, будь-які зміни до законодавства повинні відповідати потребам практики, рівню розвитку суспільства та менталітету тієї країни, де діятиме зазначене законодавство. Насамперед, зміни у законодавстві повинні враховувати національні інтереси, що полягають у збалансованій діяльності правоохоронних органів, компетенція і порядок дій яких чітко визначені законодавством [48, с. 42–50].

Крім того, важливе значення має і людський фактор. Адже, як зазначає Костенко О.М. «без участі людського фактора українське право не вдасться узгодити з правом країн ЄС. Текст українського законодавства очевидно можна привести у відповідність із текстами законодавст­ва країн ЄС, але без «європеїзації» соціальної культури громадян України, і, зокрема, без «європеїзації» ук­раїнської правової доктрини, цей текст буде всеодно застосовуватись по-українськи, тобто відповідно до стану українського людського фактора. Якщо мати на увазі, що правова доктрина - це прояв соціальної (в тому числі правової) культури громадян, то можна зробити висновок, що правова реформа не може відбуватися без «реформування» правової культури громадян України. А останнє означає узгодження волі і свідомості громадян України із законами природного права, як це сьогодні має місце у громадян Швеції, Німеччини чи Японії» [134, с. 309–313]. Теоретичний і практичний досвід соціальної роботи в зарубіжних країнах, впровадження програм боротьби із злочинністю взагалі, а з жіночою злочинністю особливо, відповідає демократичним поглядам демократичної країни.

Програми профілактики, що містять засоби запобігання злочинності, доводять актуальність та необхідність використання іноземного досвіду, що полегшує вирішення проблем боротьби з жіночою злочинністю в Україні.

Умови відбування покарання особливими групами ув\'язнених – як і взагалі всіх ув\'язнених, необхідно вирішувати шляхом їх подальшого законодавчого опрацювання, враховуючи міжнародні стандарти у цій сфері.

Особливу увагу стосовно «перевиховання» жінок, які вчинили злочини, слід приділити в установах виконання покарань, адміністрації яких мають реальну можливість ефективно впливати на процес нейтралізації детермінант злочинності у державі загалом [98, с. 32]. Зокрема, у Норвегії ув\'язненими займаються 3400 осіб, що входять до виправної служби, що діє при Управлінні юстиції. При цьому співробітники відомства проходять обов\'язкове навчання і ретельний відбір. У норвезьких в\'язницях, кожен працівник має як мінімум освітній рівень бакалавра. Результатом такого підходу є відсутність випадків вчинення злочинів співробітниками виправної служби. Тому в Норвегії, немає окремих в\'язниць для співробітників правоохоронних органів, в той час як в Україні колишні співробітники правоохоронних органів утримуються окремо.

Одна з основних функцій норвезької в\'язниці - збереження і розвиток соціальних зв\'язків засуджених. Тому, там існує посада «соціонома» - відповідального за соціальні зв\'язки ув’язнених, до яких відносяться як до звичайних громадян, просто позбавленого свободи [30, с. 5]. Крім того, в країні є «перехідні» в\'язниці, завдання яких полягає в тому, щоб підготувати засудженого до звільнення. Всього в Норвегії близько 50 в\'язниць. Найменша розрахована на 16 осіб, у найбільшій міститься близько 400 осіб [204].

Надання засудженим медичної допомоги, здійснюється тільки медичними працівниками з муніципальних установ. Засудженого і звичайного громадянина, лікує один і той же лікар. При цьому, утримання засудженого фінансує муніципальна влада, з тієї місцевості, де жив засуджений до ув\'язнення. З ув\'язненими добре налагоджена індивідуальна робота. До кожного приставлений як мінімум один співробітник. Це дозволяє чисельність персоналу. Якщо в жіночій в\'язниці Норвегії на 64 засуджених припадає 84 співробітника виправної служби, то в Україні в середньому на одного працівника може припадати близько 100 засуджених, а на психолога – близько 500.

Перебуваючи у в\'язниці Норвегії, засуджений зобов\'язаний вести активний спосіб життя: навчання, робота, лікування, участь у різноманітних програмах. Мета роботи - підготовка до соціальної адаптації. Всі без винятку особи, які порушили закон, в обов\'язковому порядку повинні пройти досить довгі курси з соціальної інтелігентності, моралі і етики і здати досить серйозні іспити з предметів типу: «Правильне вирішення конфліктних ситуацій», «Зняття стресів та емоційної напруженості», «Грамотне спілкування і взаємодія з оточуючими» і т. д. У в’язниці можна отримати будь-яку освіту: від початкової до вищої, а навчання в школі прирівнюється до роботи в тюремних майстернях – це теж частина системи перевиховання. За навчання засудженому платять гроші, які в основному перераховуються на ощадкнижку, щоб при виході на свободу людині було на що жити, але невелика частина видається на руки для кишенькових витрат. Країна має один з найнижчих рівнів рецидивної злочинності, так як, вийшовши на свободу, колишні ув’язнені швидко адаптуються до звичайного життя.

3 міжнародного досвіду профілактичної діяльності щодо жінок заслуговує на увагу досвід створення жіночої карної поліції в ряді країн (Німеччина, Великобританія, Італія). У післявоєнні роки там були створені поліцейські служби, що спеціалізуються на попередженні правопорушень з боку жінок і підлітків, а також у відношенні до цих осіб.

Залучення на службу жінок в поліцейські організації більшості країн починалося з призначення їх на посади наглядача. У США, наприклад, перші жінки-наглядачі були найняті на службу в 20-ті рр., 19 ст. В Росії жінки отримали право займати посади помічників начальників в\'язниць, наглядачів та інших чинів тюремного відомства в кінці 19 ст.

Спочатку завдання співробітниць полягало у боротьбі із злочинністю неповнолітніх і жінок. В Італії, зокрема, на підставі закону № 1085 від 7 грудня 1959 року діє така жіноча поліція, що здійснює нагляд за жінками і підлітками жіночої статі, що перебувають на обліку за вчинення правопорушень, або знаходяться у стані "моральної та соціальної занедбаності", а також контроль за дотриманням вимог нормативних ак­тів, що регламентують порядок прийому на роботу і питання охоро­ни праці жінок і підлітків [270].

У Франції роль жінок-поліцейських обмежується патрульним спостереженням за правилами паркування автомобілів без права приймати рішення на місці правопорушення. При всьому цьому, в Індії жінка-поліцейський в патрулюванні участі не приймає, в її обов\'язки входить тільки робота з жінками і дітьми у випадках вчинення ними правопорушень. Приблизно такі ж функції виконують жінки-поліцейські в країнах Африки і Тайвані, а в Японії одна з обов\'язків жінок-поліцейських полягає у викладанні спеціального курсу правил дорожнього руху дітям дошкільного віку. Крім того, у суспільстві змінюється ставлення до використання жіночого персоналу в поліцейській роботі, відбувається перехід до більш досконалим і ефективним формам, цілям, структурі та методам на базі постійного пошуку, розробки та реалізації кадрових нововведень.

Соціальна і медична турбота про вагітних жінок могла б зменшити рівень дітовбивств. Як правило, це жінки, які не мають сім\'ї, житла і стійкого джерела існування. Наприклад, у Німеччині жінкам, які вирішили відмовитися від новонародженої дитини, пропонують приходити в спеціальне місце, приховане від чужих очей та камер спостереження. Дитину кладуть на підніс, який плавно через отвір у стіні опускає дитину на ліжечко, що обігрівається. Сигнал тривоги попереджає працівників соціальної служби про появу нового підкидька лише тоді, коли мати мала вдосталь часу, аби зникнути. Завдяки таким програмам значно зменшується рівень дітовбивств. Подібні системи запроваджено у Пакистані, Філіппінах та Японії.

Кримінальним законодавством Норвегії навіть передбачена кримінальна відповідальність чоловікові, який уникає надавати допомогу або підтримку жінці, яка від нього завагітніла у зв\'язку з її вагітністю або пологами, якщо в результаті вона може опинитися в скрутному матеріальному становищі або безпорадному стані.

Необхідна корінна перебудова пенітенціарної системи, яка повинна відповідати європейським стандартам і служити адаптації ув’язненої жінки до нормальних умов життя. Зокрема, дуже важливим елементом статусу засудженої жінки є її материнство. "Усі ми родом із дитинства", писав Антуан де Сент-Екзюпері [80]. Дійсно, люди виростають такими, яким було їх дитинство, і обов\'язок дорослих – наповнити ці роки любов\'ю та радістю. Немовлята, які виховуються в дитячому будинку при установі, повинні бути нерозривні із своєю матір\'ю, враховуючи європейські пенітенціарні правила, що сприятиме наповненню їх дитинства любов\'ю [81].

За даними численних досліджень вітчизняних і зарубіжних учених, найбільший деформуючий вплив на особистість дитини надає відсутність матері, позбавлення материнської любові. Англійський психіатр Д. Боулбі, вивчаючи таких дітей, прийшов до висновку, що відсутність матері при дитині у віці до 2-3 років веде до зниження у останніх інтелекту, до зривів в поведінці, до нервової напруги.

Існує і думка, що не можна тримати при колонії малолітніх дітей. Трирічні діти вже багато що розуміють, і згодом для них є психічною травмою усвідомлення того, що перші роки життя вони провели "за гратами". Але ще більшої психологічної травми завдає усвідомлення дитиною того, що вона була покинута матір\'ю з народження. На підставі цього з\'явилася ідея про доцільність проведення експерименту по сумісному проживанню засудженої матері з своєю дитиною.

Досить позитивним є міжнародний досвід щодо утримання матері з дитиною в одній із жіночих тюрем "Неве Тірца" в Ізраїлі, що розташована у центральній частині Ізраїлю. На диво, жінка постійно знаходиться з дитиною, спільно проживаючи з нею, що дозволяє підтримувати постійний нерозривний зв\'язок матері з дитиною. Більш того, побачення з батьком є необмеженими, що дозволяє підтримувати жінці зв\'язок з чоловіком, а дитині – з батьком [244]. Залучати батька та рідних до підтримки можна за допомогою сучасних засобів в режимі online-skype. Адже, використання сучасних засобів спілкування - це виклик часу та потреба у розвитку ефективного діалогу матері, дитини та рідних. Наявність такої можливості, сприятиме збереженню сім\'ї, що в свою чергу в подальшому впливатиме на зменшення детермінанту злочинності.

Схожа система виконання карних покарань діє у Фінляндії, де для осіб, що перебувають у тюремному ув\'язненні, створені спеціальні блоки матері та дитини. Коли мати зайнята на роботі, діти знаходяться під доглядом кваліфікованих дитячих працівників. Решту часу мати з дитиною проводять разом [225, с. 51]. Звичайно, при ухваленні рішення про спільне проживання повинні враховуватися стан здоров\'я матері та її ставлення до дитини. Неприпустиме надання такого права жінкам, що не пройшли курс лікування від венеричних захворювань, а також тим, хто має психічні відхилення. Крім того, необхідно враховувати поведінку засудженої під час відбування покарання, її психолого-педагогічну характеристику.

КВК України (ст. 142) містить норму, яка передбачає можливість проживання жінок, засуджених до позбавлення волі, за межами колонії у зв\'язку з вагітністю і пологами [159]. Проте, не передбачений сам порядок проживання за межами колоній. Тобто, жінка яка відбуває покарання, не має реальної можливості скористатися таким правом.

Як показує кримінологічна теорія та прогресивна світова практи­ка протидії злочинності, у наборі засобів цієї діяльності важлива роль відводиться громадськості як суб\'єкту запобігання злочинності, що сприяє зменшенню рівня криміногенного потенціалу суспільства.

Оптимізувати й удосконалити вітчизняну практику участі населення у справі протидії злочинності можна за допомогою вивчення найкращого та найпрогресивнішого досвіду інших країн світу. Допомогти в ньому може вивчення та узагальнення міжнародно-правових документів, присвячених цій проблематиці. Одними із таких є конгреси 00Н із запобігання злочинності і кримінального правосуддя, що відбуваються кожні п\'ять років у різних країнах світу починаючи з 1995 р. Конгреси становлять універсальні форуми, на яких не тільки підсумовують співробітництво держав світу у сфері запобігання злочинності, а й пропонують нові стратегії запобігання різним її проявам, у тому числі шляхом участі громадськості [52, с. 169–177].

У Голландії та Японії, за матеріалами цього конгресу, гідні поваги добровільні працівники беруть на поруки кілька осіб, достроково звільнених з місць позбавлення волі. У Великій Британії та країнах Британської співдружності (Канада, Австралія) працюють комітети тюремної інспекції, що наглядають за діяльністю виправних установ. У Індії існують гуртожитки для колишніх засуджених, що засновуються та контролюються громадськістю [122, с. 265–274].

Проблемним є питання отримання засудженими жінками відпусток додому. Вони реально такої можливості не мають, бо відсутня законодавчо визначена процедура їх надання. Тобто, право виїзду засудженої до дітей за межі колонії не реалізується, хоча саме на виправлення і поліпшення людських взаємин має бути спрямована особлива увага. Саме тому, у зарубіжній пенітенціарії засудженим дозволяється мати нерегламентовану кількість побачень із близькими родичами (від 1 до 8 годин). З метою прискорення адаптації засуджених до життя в суспільстві, їм дозволено короткострокові відпустки з виїздом на місце проживання, а також звільнення на вихідні дні для вирішення питання працевлаштування.

Наразі, дуже поширеним (зокрема у США) є метод впливу «терапія громадою», який використовується під час відбування покарання. Суть цього методу полягає в покладанні відповідальності за виправлення і ресоціалізацію не тільки на персонал, але й на самого засудженого. При такому підході в’язниця являє собою досить творчий інститут суспільства, де ув’язнений є активним співробітником, який може вплинути на будь-яке рішення, яке його стосується, а персонал заохочує самостійні відповідальні дії. З цією метою всі актуальні проблеми «громади» обговорюються в присутності і за участю всіх службовців і засуджених, причому персонал повинен допомогти ув’язненим допомагати самим собі і самостійно визначати свої завдання і шляхи їхнього рішення [277, с. 34–40].

Застосування аналогічних методів роботи із засудженими жінками можливе і в установах виконання покарань України.

Для попередження рецидивів правопорушень виділяють закордонні програми, які спрямовані на протидію насильству. З цією метою, осіб винних у вчиненні насильства, спонукають до усвідомлення своїх вчинків; їх намагаються навчити контролювати поведінку, що відхиляється від норми, і уникати деяких критичних ситуацій; їм також прививають принципи соціального спілкування, які дозволять їм надалі виражати себе, не вдаючись до насильства.

У деяких країнах існують так звані «програми втручання», тобто спеціальні програми, призначені для осіб, винних у вчиненні насильства [109].

Програми, які спонукають осіб не вдаватися до застосування насильства, мають важливе державне та суспільне значення. Адже згідно з теорією попередження злочинів, юридичний порядок буде доти міцний, доки всі громадяни мають сильну волю не порушувати закон. Тобто, уже наявність у особи можливості посягання дає право державі певним чином попереджувати настання можливих суспільно-небезпечних дій. Програми цього типу були розроблені й здійснюються в Ірландії, Ісландії і Норвегії.

Як інший приклад, слід згадати досвід датської тюремної адміністрації, яка пропонує особам, які відбувають покарання за вчинення насильства, пройти курс підготовки, направлений на розвиток здібностей самопізнання, з метою спонукати їх до зміни своєї поведінки.

Завдання цих заходів мають поля­гати в самопізнанні засуджених, їх умінні володіти власними емоціями, прагненні до вдосконалення, формуванні почуття впевненості у собі, створенні позитивних установок. Усе це спри­ятиме ресоціалізаціїї особи засудженої жінки, потягу до переосмислення власної особистості й шляху свого подальшого життя.

Посилення уваги до проблем насильства є однією з характерних ознак розвитку сучасного світового співтовариства. Цьому питанню пріоритетну увагу приділяє вся світова спільнота та владні структури держав.

По суті, кожний конкретний варіант насильства – самостійна проблема, яка має специфічні риси. Причини, умови, форми прояву насильства, наслідки насильницьких дій в залежності як від об\'єкта (жертви), так і від суб\'єкта (насильника) будуть мати свої особливості, які необхідно враховувати при здійсненні попередження насильства в сім\'ї.

Як визначено у Законі України «Про попередження насильства в сім\'ї», попередження насильства в сім\'ї – система соціальних і спеціальних заходів, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню насильства в сім\'ї, припинення насильства в сім\'ї, яке готується або вже почалося, притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні насильства в сім\'ї, а також медико-соціальна реабілітація жертв насильства в сім\'ї [222].

На початковому етапі, запобігання насильству в сім’ї увійшло в поле зору світової спільноти як складова подолання насильства щодо жінок загалом. Дане питання було актуалізоване завдяки активним діям міжнародного руху на захист прав жінок.

На жаль, доводиться констатувати, що абсолютна більшість досліджень, пов\'язаних з проблемою насильства в сім\'ї, спрямовані на вивчення жінок-жертв насильства в сім\'ї та пошук механізмів їх захисту, і практично не приділяють уваги чоловікам-жертвам насильства в сім\'ї та дослідженню образу насильника, будь то жінка чи чоловік.

Оскільки жіноча злочинність – складова частина всієї злочинності і підкоряється її загальним закономірностям та змінам, то буде доцільно проаналізувати досвід країн, що досягли певного успіху у сфері протидії насильству загалом та жіночому насильству, зокрема.

Важливим етапом у сфері відповідальності за вчинення насильства у сім´ї є процесуальне затримання особи, яка його вчинила.

У Австрії, наприклад, були засновані так звані «центри втручання», які пропонують безкоштовні консультаційні послуги й підтримку потерпілим від насильства у сім’ї. Це неурядові організації, які фінансуються Федеральними міністерствами внутрішніх і соціальних справ. Їх основними завданнями є турбота про людей, що зазнають насильства, і налагодження контактів з усіма інституціями, які займаються захистом від насильства [3].

У тих випадках, коли особі загрожує небезпека, поліція повинна мати можливість примусити винного у вчиненні насильства в сім\'ї негайно залишити житло, без урахування його прав на це житло і, попри заперечення з боку інших осіб, що проживають в ньому. А також передбачається заборона особі, яка винна у вчиненні насиль­ства, наближатися до місця проживання жертви та/або до інших місць або видання заборонного судового наказу (тоді як в традиційних зако­нодавствах залишити житло мала жертва). Подібні заходи, засновані на бажанні захистити жертву і уберегти її від потрясінь, пов\'язаних з необ­хідністю залишити своє житло, застосовуються в Австрії і Фінляндії. Як приклад можна навести австрійське законодавство, згідно з яким виселення особи, винної у вчиненні насильства, поліцією є адміністративним заходом, якій згодом має бути підтверджений рішенням судді.

На нашу думку, позитивним для впровадження у вітчизняне законодавство є досвід країн Європейського Союзу та США, за яким застосовується підхід вилучення з сім´ї не жертви насильства, а особи, яка його вчинила. Як зазначає Євсюкова М., у цьому випадку «особа, яка постраждала і яка є жертвою, не змушена шукати притулок, поки інший член сім´ї заспокоїться та прийде до тями» [82, с. 359].

Доречі, проведене дослідниками опитування 2000 осіб у США показало, що приблизно 3% літніх людей (старших за 65 років) зазнають насильства, 2% - стають жертвами психічного насильства. За результатами емпіричного дослідження, проведеного інститутом кримінології Нижньої Саксонії, жертвами насильства у західних землях стають 3,7% літніх чоловіків і 3,9% жінок цієї ж вікової категорії. У східних землях ці показники, відповідно, становлять 2,6 і 2,3% (одна з причин низького рівня сімейного насильства серед літніх людей у ФРН полягає в тому, що більша частина з них має окреме житло) [284, с. 125–128].

Цікавим є досвід Бразилії, яка у 2006 році прийняла закон про сімейне насильство. Відповідно до цього закону, працівникам правоохоронних органів дозволяється затримувати агресора не тільки за вчинення насильства, а й у випадках, коли в його діях існує реальна загроза для життя жертви цього насильства.

Аналізуючи досвід діяльності спеціальних відділів поліції по боротьбі з домашнім насильством, які створені у кожному районному поліцейського відділку Англії, слід зазначити, що поліцейські, які прибули на виклик, пов\'язаний з домашнім насильством, можуть затримати особу, яка вчинила насильство в сім´ї, навіть без прохання жертви сімейного насильства. При цьому, за наявності підстав, може бути порушена кримінальна справа навіть без згоди жертви [226, с. 58–70].

За Кримінальним кодексом Польщі від 6 червня 1997 року насильство в сім’ї потрапляє до категорії «злочини проти сім’ї і опікунства». Визначення насильства в сім’ї включає в себе фізичну і психологічну складові: у статті 207 §1 Кримінального кодексу сказано: «усі ті, хто завдають шкоди фізичної чи психологічної природи членові своєї сім’ї, особі, яка постійно чи тимчасово перебуває під їхньою опікою, неповнолітньому чи беззахисній особі, підлягають ув’язненню від трьох місяців до п’яти років» [247, с. 25].

Строк позбавлення волі збільшується до десяти років, якщо правопорушник діяв із надзвичайною жорстокістю, а також щонайменше на два роки і щонайбільше на дванадцять років, якщо постраждала особа намагається покінчити життя самогубством унаслідок дій правопорушника [194, с. 37].

В Україні психологічне насильство, на відміну від інших видів насильства в сім’ї, тягне за собою відповідальність лише в досить рідкісних випадках. Як окремий, самостійний вид злочину, психологічне насильство в сім’ї виявляється в учиненні погрози вбивством та погрози знищення чужого майна шляхом підпалу, вибуху або іншим загально небезпечним способом. Зазначені погрози тягнуть за собою кримінальну відповідальність лише за умови наявності реальних підстав побоюватися здійснення цих погроз.

Дуже часто на практиці трапляються випадки, коли заяви про насильство в сім’ї розглядаються як заяви про злочин, хоча насильство в сім’ї далеко не завжди має форму злочину. Це призводить до того, що необхідні заходи попередження і припинення насильства в сім’ї спеціально уповноваженими органами не вживаються, а жертва насильства отримує відповідь про відмову в порушенні кримінального провадження за відсутності складу злочину. Такі дії є істотним порушенням законодавства України.

Так, в Білорусії у 2013 році вирішена одна з найбільш гострих проблем притягнення сімейних скандалістів до адміністративної відповідальності. Статтю 9.1. Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення було доповнено нормою, що передбачає адміністративну відповідальність за нанесення побоїв, що не викликає спричинення тілесних ушкоджень, умисне спричинення болю, фізичних або психічних страждань, вчинених щодо близького родича або члена сім’ї. З моменту набрання чинності відповідних змін (28.08.2013) за такі діяння до адміністративної відповідальності притягнено 5 690 правопорушників. Зміни були зумовлені загостренням проблеми насильства в сім’ї. Із зареєстрованих в 2014 році вбивств (113) близькими людьми здійснене кожне п’яте (21,2%) [252, с. 65]. Крім того, сприяє цьому необізнаність жертв про проблему насильства в сім’ї, а також відсутність інформації щодо організацій, які надають допомогу.

Таким чином, досвід боротьби з насильством в сім’ї в Республіці Білорусь свідчить про активну діяльність державних та громадських організацій. На особливу увагу заслуговують проекти громадських організацій спрямовані на надання всебічної допомоги жертвам насильства в сім’ї та на профілактику насильства в цілому.

У Франції насильство було визнано проблемою державного рівня, зокрема у парламенті Франції на обговоренні перебуває законопроект про нові заходи по боротьбі з насильством у сім´ї. Новелою цього законопроекту є: введення в законодавство поняття «психологічного насильства в сім´ї», за яке передбачається покарання у вигляді позбавлення волі строком до 3 років та штраф у розмірі 75 тис. євро; можливість судового захисту жертви насильства з моменту подачі заяви, що передбачає, крім інших заходів, зміну місця проживання; застосування новітніх технічних засобів – електронних браслетів під час нагляду за дотриманням особою, яка вчинила насильство в сім´ї, захисних приписів.

За законодавством деяких країн, зокрема Республіки Польщі, одним із заходів впливу на правопорушників є «подання ухвали про покарання до відома публіки в загальному порядку». На нашу думку, оприлюднення фактів вчинення насильства в сім´ї, особливо в сім´ях публічних осіб, буде додатковим чинником профілактики насильства в сім´ї.

В кризових умовах сім\'я стає чи не єдиною ланкою, здатною витримати психологічні, економічні і соціальні перевантаження, забезпечуючи при цьому етико-психологічну і духовну підтримку. Ця підтримка є сво­єрідним за­хистом та має антикримінальне значення не тільки в період відбування покарання, але і після звільнення. Найважливішим завданням сім\'ї в умовах боротьби за виживання є акумуляція та захист моральних, родинних цінностей, формування громадянської та національної свідомості людини, її природне прагнення до реалізації своїх можливостей у певній галузі діяльності, у розвитку й вихованні осо­бистості.

На сучасному етапі насильство вважається одним з найсерйозніших порушень прав людини та є суттєвою перешкодою для досягнення рівності між чоловіками та жінками в суспільстві.

Держави зобов’язані визнавати, захищати та дотримуватися прав людини, а також вживати всіх заходів для попередження, розслідування та покарання за різні форми злочинного насильства.

Отже, аналізуючи проблему на­сильства, варто виходити з теорії системності, оскільки лише цей підхід може забезпечити об\'єктивність і різнобічність бачення й розуміння дослі­джуваного явища, що дозволить зробити сутнісні висновки щодо протидії різним злочинним проявам насильства в суспільстві, державі, кож­ній сім\'ї.