V. ПІП - УБИВЦЯ

9-го лютого 1692 року прийшов ізПазленок, инні передмістя Полтави, бідолаха, що навіть не мап власного прізвища, в акті його названо „Проник — Савишии сват"— і заявив перед полковим судом таку плачливу скаргу:

— Панове, мас я сика Семена, кравця, котрий мешкав в манастиру нашім Полтавськім у кравечній¹.

Надзвичайно пригноблений вигляд Процика, сумний до без краю тон Jroro скарги, а найбільше те, що такий великий злочинець був піп, так здивували суддів, так вразили їх, що вони того ra дня відрядили до Сем’яиівки, де сталася подія, двох бурмістрів, „людей віри годних", Петра Юревича та Процика Со\'ляиика, щеб вони „подлуг самої слуш- иости тому забоЗству вивели інквізицію (інквізи- ^{[34] [35] ція — початкове слідство з допитами) і, що належить порядне все казали записати“.}

Слідчі поїхали спершу в Петрівку, взяли з собою місцевого отамана та двох „зацних людей“ як понятих, і хотіли їхати з ними до Сем’янівки. Але їм сказали, що петрівський ссавулець¹ Олихвір Бей, разом із небіжчиком Семеном Проценком був при зборі осипу, сам бачив, як того бип піп і може дати докладні зізнання про всі події. Через те що Бей в ‘цей час був недужий, не міг нікуди з хати своєї вийти, довелося слідчим із понятими йти до нього додому. Там вони й записали з кого слів таке:

— Панове! Прийшовши в Сем’янівку, небожчик Семен Проценко погнався, жартуючи, за Терпилосою дитиною, а вернувшись, увійшов у корчму чернецькую \'~, де отець Іваи Терпило, свящєкик сем’янш- ський, сидів.

Після цього слідчі вирушили в Сем’янівку. Допитали там спершу Тимоиіа Ложечника, який „тоє ж признав, як і Олихвір слово в слово“. Потім прикликали шинкарку Явдоху Білку, що в її корчмі трапилось „забойство".

„По ианомпенню їй (як і іншим свідкам) боязні божої“, Білка посвідчила так:

— Мої ласкаві панове! Од власних рук Терпило- вих той Проценко з цього світа пішов: очима своїми ^{[36] [37] бачила, що бив його отець Іван Терпило нещадно, без милости, і за горло з годину давив. Bce ж тое діялося, де я шинкую горілкою, в дому чернецькім, де на той час був при тім бої і Тиміш Ложечник, і що ся там чинило од отця Терпила, все тое по самій істинній правді перед милостями вашими ви- свідчаю.}

Ha цьому й закінчилось перше слідство. Допитали трьох свідків - самовидців, а самого попа - злочинця на допит не брали.

Коли бурмістри, виконавши покладене на них доручення, повернулися до Полтави й на відкритому засіданні суду доповіли про наслідки слідства, то їхні повідомлення справили велику сенсацію. Виходило так, що піп розпочав у корчмі бійку з манастирським слугою і побив його на смерть. Такий злочин у тодішній карній хроніці траплявся не так уже часто. I зараз же поставало питання: щ,о ж робити тепер з „забойцею": не будь він духовна особа, його зараз же „дали б до в’язнення" і судили б у полковому суді, як звичайно.

Але за старими законами духовні особи рішуче в усіх злочинах підлягали виключно духозному судові, світський же уряд, саме гродський суд за часів ще литовсько-польських, мав право тільки приймати скарги иа злочинців-духівнмків та провадити почат- ковеслідство — так звану „скрутенію", тобто мав право провадити розгляд і оцінку доказіс, що їх подавали в судовому засіданні обидві сторони, після чого стороні, що потерпіла, світський суд видавав формально засвідчений випис судового протоколу.

Але в цій справі цеіі лад порушили, і розгляд пішов зовсім незвичайним шляхом. Полтавське міське духівництво не могло потерпіти, щоб така „шановна" особа, як отець Іван Терпило, та зазнала кари за якогось там Проценка. Коли духівництво ознайомилося з наслідками „інквізиції", що її па місці провадили бурмістри, воно одностайно визнало цю іпквізицію за цілком невірну і, „хотячи самої істини дійти", настирливо просило уряд, „аби виведена була" друга „інквізиція" в Полтаві, де б узяли с.пільну участь уряд світський і духовний. Духівництво домагалося, щоб викликали не тільки тих свідків, кого вже допитали бурмістри, а й інших, „хто тільки був тому бою притомний". Полковий уряд задовольнив бажаніш духівництва, і друга „інквізиція" відбулася 11 лютого, через два дні після першої.

He в ратуші— звичайному місці судових засідань,— а в „братерському дворі пречистському", як місці, що більше відповідає гідності попівській, зібрався уряд духовний та світський „для виведення другої інквізиції". Головував, звичайна річ, полтавський протопоп Лука Сімеонович, „при битності чеснихотців презБитєрів парахіяльних полтавських, з притомністю уряду городового": наказного полковника та полкового судді і при „многих обчих (сторонніх) персонах". Як бачимо, ні войта, ні бурмістрів уже не було в складі слідчої комісії. Духівництво подбало, щоб усунути їх, бо ж, певпа річ, вони б обстоювали дані, здобуті на їхньому слідстві. Збіглося подивитися на слідство чимало люду полтавського, скрізь тільки й мови було, що про попа-злочинця. Тим часом урочисто почало попівство допити. Ha аналої покладені були євангелія й хрест, щоб приводити свідків до присяги. Першого допитали Олихвіра Бея. Дарма що він був при смерті, дарма що він міг померти дорогою, духівництво домоглося нового його до-

(І*

3.

питу. Олихвірові нагадали, щоб він „пам’ятав на смерть і на суд божий" і говорив правду. Після короткої присяги Олихвір „визнав тими сло

«

вами

— Вибираючи ми осип з небіжчиком Семеном, прийшлисьмо на Сем’янівці в двір шинковий чернецький, де трапився і син отця Терпила, присланий з пляшкою но горілку. Купивши горілку, він пішов додому, а небіжчик Семен, жартуючи, погнався за ним, а не вдарив його ні разу, вернувся і пішов до школи, а потім прийшов до воза і поїхалисьмо добирати осипу. Потім другим разом прийшлисьмо u корчму чернецьку горілку пити. Ha скорім часі прийшов до тієї ж корчми чернецької отець Терпило і став небожчи* кові мовити: „Для чого тигнався за моєю дитимою?" I, вхопивши Семена за груди, став давити пальцем у горло, аж я мусив їх розвести. Отець Іван Терпило сів на лаві. Мало часу s. одивши, другим разом, почав бити його палицею, а б’ючи і кінець тієї палиці уломив. A по тім бою пішов отець Терпило додому і, осідлагіши коня, мів їхати до начальника з скаргою па небожчика, а ми збитого небожчика, що не міг о своїй силі йти, взявши, вииеслисьмо з хати і в віз вложили. Тут над’їхав отець Терпило і, видячи ке- божчика барзо збитого, над возом просив його о прощенії і попростилися з собою, а иебожчмк Про* цєнко при прощенії т м дав йому й руку. I зараз поїхалисьмо. Були при тім люди зацні, меновите: Тиміш Ложечник, Іван Байрак; Іван Коробочка і шинкарка чернецькая прозвиськом Білка.

Слідчі „веліли Беєві, яко хорому, сісти, а другого свідка призвати".

Прикликали Явдоху - шинкарку. По присязі вона „под сумненням зав’язаним повідала", але не так певне та рішуче, як перед бурмістрами, бож уже її, певке, духівництво чимало лаяло, що проти духовної особи свідчить:

— Я, панове, кс бачила того, як небожчик Семен •яа хлошдеы отця Терпиловмм гошпзся* тілко тое мені школярі казали; а що побоіі стався в чернецькій хаті, де я шинкую, тое вам по самій істині повідаю, душу мою господу богу ховаючи, що отець Терпило раз тілько всього того змерлсго Семена затяв ку- даког/і і то вперед межи ними стався посвар за хлопця, за которим I-їЄбоЖЧИК ГОНИВСЯ, ХОТЯЧИ 3 ПЛ5ІШ-

кою одняти.

\'1

днаньщипа — могорич, що його n ють, як миряться.

повторне прощення межи собою взяли. Поклонився той небожчик Проценко отцю Іванові і поцілував в

руку.

Сказавши це, Білка „обернулася до Олихвіра і рекла":

— A чи не так було?

Ta Олихвірові, тяжко хворому, було до всього байдуже. Отже, він і відповів цілком спокійним байдужим до всього тоном:

— Правда. По прощенії булисьмо в хаті і купив я за шаг горілки.

Тут „урядові особи" зауважили Білці:

— A чому ж ти так перед тим не свідчила, коли виводили інквізицію посланці наші? Тебе там записано так, що ти повідала, що од власних рук Tep- пилових зійшов з світу Семен небожчик і що давив небожчика отець Терпило за горло з годину і бив нещадно.

Білка трохи зніяковіла, але зараз же відповіла:

— Висланії з ратуша, коториї туди, на Семянівку, з’їздили найбарзій Олихвірової мови слухали і тоє писати — казали, що він повідав. A я того часу самую істиную правду повідати перед ними хотіла, але мені не дали в річі моїй віри, повідаючи: „Неправду ти мовиш — Олихвір правду мовит“, а на- потім підписали мене, як би і я так посвідчала, як Олихвір, а то єсть неправда.

Покликали третього свідка, Тимоша Ложечника, який так посвідчив.

— Сидів і я, пакове, в дому чернецькім з господином^[38] Терпилом і з Іваном Коробочкою і з Левком Куцем, ктитарем. Того жчасу прийшоволихвір і за ним зараз небожчик Проценко Семен. Став мовити тому небожчикові Семенові отець Іван: „Защо ти, праві, мого хлопця бив і гонився яа иим“ і налаяв його за тое. A Нроценко также отцю Іванові налаяв прикро. Отець Іван вставши, ударив кулаком раз усього, а за горло не давив, як Олихвір повідає, не було того. Барзо ще й на потім межи собою сварилися, і лая.з Проценко отцю Івану, защо хотів його отець Іван палицею вдарити, а я щоб кровопролиття не було, уложився (втрутився) до справи. Тоді він мене не хотячи в той час палицею вдарив по пальцях. A щоб давив за горло отець Терпило небожчика Семена то не єсть правда. I не виносив його Олихвір до воза: сам небожчик, ще й похвалки чинячи на отця Івана, з хати к возові пішов. Діялося то на масниці у вівторок. I пот