ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

Один з найбурхливіших і захоплюючих в історії дер­жавності України, період української революції 1917— 1921 рр. дістав неоднозначну оцінку дослідників. До про­блематики особливостей державо- і правотворення, осно­вних тенденцій формування органів влади, відмінностей їх правового статусу та функцій неодноразово зверталися в численних наукових працях як історики, так і політоло­ги, і юристи.

Нагальна потреба у переосмисленні власної історії, реалізована сучасними дослідженнями в цій царині, пе­редусім пов’язана з новим етапом активного державотво­рення в Україні. Влада незалежної держави підтримувала пошук науковців у цьому напрямі, навіть перетворивши його, до певної міри, на кон’юктурний. З’явилися довго­очікувані можливості для проведення досліджень, у пер­шу чергу завдяки доступу дослідників до раніше «закри­тих» документів і матеріалів.

За підрахунками відомого історика права О. М. Ми- роненка, тільки на початок 1995 р. досліджуваний період висвітлювався вже у більше як «15 тисячах індивідуаль­них та колективних монографій, книжок, брошур та нау­кових статей, майже у 80 збірниках документів доби 1917—1920 рр.» ¹ За останні 15 років кількість відповід­них публікацій зросла ще більше — інтерес дослідників до згаданого періоду не згасає.

Здійснення історико-правового дослідження вимагає урахування його специфіки — необхідність дати вільну

від емоцій та переконань незалежну правову оцінку про­цесам і явищам, які самі по собі є неоднозначними і дис­кусійними.

Об’єктивний аналіз право- і державотворчих процесів досліджуваної епохи можливий лише в діалектичному зв’язку із конкретно-історичними умовами періоду. Тому основу історіографії проблеми складають література і джерела, присвячені державо- та правотворчим процесам в Україні періоду української революції ².

Це передусім праці сучасників досліджуваних проце­сів, їх безпосередніх свідків та учасників.

У роботах радянського періоду будь-які альтернативні державні утворення на території радянських республік взагалі не згадуються, що обмежило дослідження періоду змістовно і кількісно. Упередженість тогочасних поглядів яскраво демонструє радянська періодизація історії держа­ви і права, де період 1917—1920 рр. красномовно імену­ється «роки громадянської війни та іноземної інтервен­ції» або «період внутрішньої антинародної буржуазно-на­ціоналістичної контрреволюції».

Аналіз сучасних праць варто розпочати аналізом суто історичного наукового доробку періоду незалежності на­шої держави, яким поступово вибудовувалось сучасне ба­чення української історії, зокрема періоду оформлення української державності початку XX ст. Вже хрестоматій­ні роботи видатних сучасних істориків В. Ф. Верстюка ⁷,

В. Ф. Солдатенка, О. П. Реєнта ⁸, в яких на базі ґрунтов­ного фактологічного матеріалу вибудовуються нові, су­часні підходи та концепції до вивчення історії українсь­кої революції, задаються нові вектори досліджень такого значущого та, водночас, суперечливого періоду, сьогодні доповнюються новими дисертаційними роботами, звер­неними і на державотворчі аспекти діяльності тогочасних органів влади ⁹.

На жаль, непопулярним залишається проведення суто історіографічних досліджень. Актуальні теоретико-мето- дологічні проблеми історіографічного освоєння досвіду української революції аналізує у фаховій розвідці В. Ф. Сол- датенко ¹⁰, серед яких виділяє вплив кон’юктурних підхо­дів, що призвів до істотних деформацій історичної ретро­спективу слабке освоєння деякими дослідниками наукової методології за умов засудження марксистського підходу, штучний розрив у свідомості між соціальною та націона­льною революціями, нерозуміння взаємозв’язку, механіз­му співдії між ними, а також пошук власної системи ко­ординат для загальної концепції історії національно-де­мократичної революції. Нарікає автор і на нерівномір­ність інтересу до різних етапів революційного процесу — за доби Центральної Ради і за доби Директорії. Якісно нового рівня висновків і узагальнень можна досягти, ви­вчаючи в комплексі різні за сутністю і формами державні утворення, що виникли і функціонували в Україні в 1917-1920 рр.

Хоча в межах досліджуваної проблематики кожний дослідник періоду української революції так чи інакше звертається до історіографії проблеми, зокрема в праці «Ук­раїнська революція: концепція та історіографія» В. Ф. Сол­датенка, окрім ґрунтовної історіографії предмета, автор виклав бібліографію праць з історії української революції (до речі, варта уваги практика) відчувається брак комплек­сних системних історіографічних досліджень цього періо­ду. Виправити ситуацію, що склалася у цій сфері, по­кликані дисертаційні роботи, присвячені історіографії до­сліджуваного періоду. Так, П. Я. Білан ¹¹ здійснив дослід­ження історіографії періоду української революції 1917 — початку 1918 рр., С. В. Грибоедов комплексно дослідив основні групи історіографічних джерел з історії Українсь­кої Держави періоду гетьмана П.

Утім, тематично найближчими до нашої проблемати­ки є сучасні історико-правові розвідки, звернені до різ­них аспектів законотворчої діяльності національних дер­жавних утворень періоду української революції.

Спочатку звернемося до студій, так чи інакше пов’я­заних із законотворчим процесом — переважно цей ма­сив складають роботи, присвячені вивченню діяльності органів влади — учасників законодавчого процесу і здійс­ненням ними своєї законодавчої функції.

Доступ до унікальних на той час архівних документів та матеріалів відкрив широкі можливості для досліджень історії українського державотворення поч. XX ст. на заса­дах цілісності та наступності української державної традиції. Логічно, що показова в цьому сенсі нормо- та законотвор­ча діяльність УЦР стала одним із напрямів уже хрестома­тійної праці О. М. Мироненка «Світоч української держав­ності. Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради» ¹⁶. Не оминув увагою вчений і процедурних момен­тів законодавчого процесу: у загальних рисах окреслено ме­ханізм проходження законопроектів у органах державної влади, також висвітлено деякі аспекти порядку внесення законопроектів та опублікування прийнятих законів.

Безпосереднім предметом низки статей вченого стала законодавча процедура Української держави (Гетьманату П. П. Скоропадського) ¹⁷ та УНР періоду Директорії ¹⁸.

Розвідки, присвячені діяльності державних органів, які брали участь в законодавчому процесі, законодавчому процесу загалом та окремим складовим законодавчої тех­ніки, зокрема правничій термінології доби функціону­вання УЦР, Гетьманату П.

Головні моменти, квінтесенція юридичного аналізу законотворчої діяльності органів влади періоду українсь­кої революції О. М. Мироненка уміщені у Юридичній енциклопедії ²², а також, частково, у книзі «Українській парламентаризм: минуле і сучасне» ²³.

Проблематиці законодавчого процесу та законодавчої техніки присвячені наукові статті О. Л. Копиленка ²⁴, во­на також знайшла певне відображення в монографічних працях автора ²⁵.

До правових основ діяльності вищих та місцевих ор­ганів влади державних утворень періоду української рево­люції звертаються Б. Й. Тищик та О. А. Вівчаренко у пра­цях «Українська Народна Республіка (1917—1920)» ²⁶, «Ста­новлення державності в Україні 1917—1922» ²⁷.

Окремі елементи парламентського процесу розглядає В. Ф. Верстюк, характеризуючи Загальні Збори загалом як малоефективну структуру Центральної Ради ²⁸.

Відносно мало досліджень, де подається правова оці­нка діяльності Всеукраїнського національного конгресу. Здебільшого правовий статус цього органу намагаються визначити в рамках загальніших робіт, присвячених дія­льності органів влади в Україні в цей період, також увагу привертають декілька окремих розвідок ²⁹.

Одним з перших до правових засад діяльності Геть­манської держави 1918 р. звернувся Т. Г. Андрусяк ³⁰ в ювілейному збірнику пам’яті П. П. Скоропадського.

Аналізуючи державну діяльність Директорії, історик В. М. Яблонський досліджує зокрема здійснення законо­давчої функції Директорії УНР ³¹. Дистанціюючись від іс­нуючих кліше та вже майже аксіоматичних оцінок особи­стості С.

У рамках циклу робіт ³², присвячених діяльності цен­тральних органів виконавчої влади (міністерств, секрета­ріатів), історик О. Б. Кудлай розглядає і функції Генера­льного Секретаріату ЦР, згодом народного міністерства судових справ УЦР, у процедурі прийняття законодавчих актів ³³, оприлюднюючи ряд законодавчих актів, пов’яза­них з цією діяльністю Генерального Секретаріату, а та­кож аналізує елементи законодавчої процедури періоду Гетьмана П. Скоропадського ³⁴.

Однією з перших дисертаційних робіт, присвячених законодавчим функціям вищих органів державної влади у 1917—1920 рр. стало дослідження Ж. О. Дзейко ³⁵, в якій авторка серед іншого приділила увагу питанням законо­давчого процесу, запровадивши дискусійну, але цікаву ідею декількох шляхів, якими, на думку автора, здійсню­валась законодавча функція у досліджуваний період.

Згодом на дисертаційному рівні означеною проблема­тикою займались В. М. Єрмолаєв ³⁶, предметом дослід­ження якого були історико-правові аспекти діяльності вищих представницьких органів влади в Україні, С. Г. Бла­говісний ³⁷, який дослідив організаційно-правові засади діяльності урядів обох УНР.

Загальним питанням формування та діяльності держав­ного апарату в Україні присвячено невелику, але змістов­ну науково-документальну збірку, видану до 90-річчя запровадження державної служби Центром сприяння ін- ституційному розвитку державної служби ³⁸. Також у ви­данні опубліковано деякі нормативно-правові акти та ар­хівні документи періоду Української Держави (29 квіт­ня — 14 грудня 1918 р.), пов’язані із запровадженням та функціонуванням державного апарату в цей період.

Побачило світ і окреме видання «Нариси історії дер­жавної служби в Україні», яке однак здебільшого обхо­дить увагою цікаві для нас юридичні аспекти ³⁹.

Не можна обійти увагою й роботи, присвячені Кон­ституції УНР, зокрема варто згадати матеріали круглого столу, присвяченого її 80-річчю, що відбувся на спіль- йому засіданні кафедр Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого, Харківського національного уні­верситету внутрішніх справ України та відділення теорії та історії держави і права АПрН України 29 квітня 1998 р. ⁴⁰ На засіданні обговорювались питання історії розробки та прийняття Конституції УНР, аналізувався розподіл гілок влади, в т. ч. проводилось порівняння норм Конституції з пізнішою радянською Конституцією 1919 р., а також із діючою на той момент редакцією Конституції України 1996 р. тощо.

За останні роки увага дослідників змістилась у бік іс­торії галузевого, зокрема кримінального, кримінально- процесуального, земельного права та законодавства пері­оду української революції ⁴¹.

У центрі уваги, безумовно, перебуває конституційне право та законодавство ⁴².

До конституційних аспектів, зокрема особливостей форм державного правління і устрою державних утворень 1917—1922 рр. одним з перших звертається В. О. Рум’ян- 43 цев.

Варта уваги робота А. Й. Присяжнюка, присвячена конституційному будівництву в УНР доби Директорії ⁴⁴.

Історію конституційного розвитку на території УНР періодів УЦР та Директорії, Української Держави періоду Гетьманату та ЗУНР досліджує у дисертаційній роботі Н. В. Єфремова ⁴⁵. Аналізуючи головним чином чинні ак­ти конституційного характеру та законодавчі акти, при­йняті у галузі конституційного права у конкретно-історич­них умовах, автор приділяє належну увагу і конститу­ційним проектам, розробленим на території України у цей період. Родзинкою роботи є висновок Одеського на­уково-дослідного інституту судових експертиз Міністер­ства юстиції України щодо авторства «Проекту Основних Законів Української Держави», яким встановлено, що ру­кописні правки на Проекті Основних Законів Українсь­кої Держави виконані не П. Скоропадським, хоча в нау­ковій літературі вважалося, що єдиним автором цього проекту був Гетьман.

Видана у 2002 р. монографія О. М. Мироненка «Вито­ки українського революційного конституціоналізму 1917— 1920 рр. Теоретико-методологічний аспект» ⁴⁶ стала знач­ним кроком вперед та комплексно заповнила лакуну в іс- торико-правовій науці, адже на базі аналізу доктриналь­ного праворозуміння і державознавства 1917—1920 рр. фор­мулюються теоретичні засади українських конституцій та конституційних проектів, досліджуються численні кон­ституційні проекти 1917—1920 рр., до наукового обігу вводяться повні тексти неопублікованих конституційних проектів Української держави.

Деякі аспекти законодавчого процесу досліджує Т. О. Подковенко ⁴⁷ у дисертаційній роботі «Становлення системи законодавства Центральної Ради, Гетьманату, Директорії». Автором згадано основні закони, що визна­чали порядок прийняття законодавчих актів у трьох укра­їнських республіках, запропоновано дві схеми: законодав­чий процес за Конституцією УНР 29 квітня 1918 р.; по­рядок розгляду та затвердження законопроектів в Україн­ській Державі.

У дослідженнях законотворення неможливо оминути комплекс мовно-термінологічних проблем, багато з яких і сьогодні не втратили актуальності, а в контексті форму­вання і становлення української правничої мови зрозумі­лою є увага широкого кола спеціалістів — юристів, істо­риків, філологів — до цієї проблематики ⁴⁸.

Привертають увагу дослідження професора І. Б. Усен­ка ⁴⁹, присвячені діяльності Правничо-термінологічної комісії ВУАН, особливо що стосується підготовки прав­ничого словника української мови. Видається, лише ком­плексна оцінка діяльності цієї комісії та державних уста­нов дає змогу відтворити більш-менш цілісну картину розроблення української правничої термінології та впро­вадження її в законотворчу діяльність української держави.

Ефективність роботи правничо-термінологічної комі­сії дає додаткову аргументацію на користь функціонуван­ня спеціальної фахової державної чи академічної комісії з питань юридичної термінології, на чому вже неодноразо­во наголошувалось, зокрема і автором ⁵⁰. До речі, в Укра­їні в 1995—2000 рр. така державна комісія діяла.

Слід також відмітити філологічні праці, присвячені мовно-термінологічним проблемам досліджуваного пері­оду, зокрема роботи H. С. Трач ⁵¹, О. М. Данилевської ⁵² та деякі інші.

Малочисельними, а донедавна фактично відсутніми, є студії з історії законодавчої техніки в Україні. До певної міри цю лакуну заповнила ґрунтовна монографія Ж. О. Дзейко ⁵³, присвячена історії становлення та розвит­ку законодавчої техніки в Україні. Також предмет роз­крито у циклі статей науковця, присвячених законодав­чій техніці у нормотворчості державних утворень періоду української революції ⁵⁴.

Теоретичні фундаментальні дослідження, необхідні для правильного визначення предмета, об’єкта та форму­вання категоріального апарата дослідження докладніше проаналізовано у відповідному підрозділі.

Як вбачається, стан та розвиток законодавчого проце­су та законодавчої техніки у досліджуваний період висві­тлюються в юридичній науковій літературі нерівномірно, деяким, як правило, найзагальнішим питанням присвя­чено багато розвідок, при чому більшість наявних дослід­жень присвячені історії держави та державних інститутів. Останнім часом спостерігається пожвавлення інтересу до проблем законодавчої техніки, зокрема до історії її в Ук­раїні. Втім, це традиційно є результатом реалізації живо­го наукового інтересу окремих шанованих дослідників, нестимульованого, на жаль, державною політикою в цій галузі.

Мусимо констатувати і відсутність комплексного до­слідження історії законодавчого процесу та законодавчої техніки в Україні на сьогоднішній день. Певна інформа­ція міститься у фундаментальних (дисертаційних або монографічних) роботах, присвячених діяльності органів законодавчої влади відповідного періоду загалом, та зга­даних вище працях науковців, проте найповнішим дже­релом дослідження залишаються тогочасні документи і матеріали, більшість з яких, на жаль, донині не опубліко­вані та зберігаються в архівах.

Безперечно, одним із найцінніших джерел проведен­ня історико-правового дослідження є оригінальні докуме­нти і матеріали, зокрема протоколи засідань органів держа­вної влади, внутрішні обіжники, розпорядження, листу­вання, які доступні завдяки архівним фондам, а також періодичній літературі того часу, у т. ч. офіційним друко­ваним виданням. Джерельну базу дослідження склали ма­теріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, зокрема: Ф. 128. Міністерство судових справ; Ф. 905. Державний сенат Української Держави (1918 р.); Ф. 1063. Опис 1. Генера­льний секретаріат УНР (червень 1917 — 9 січня 1918 р.); Ф. 1063. Опис 2. Рада Народних Міністрів УНР (1918 р.); Ф. 1064. Опис 1. Рада Міністрів Української держави; Ф. 1065. Описи 1 — 5. Рада Міністрів УНР Директорії; Ф. 1115. Опис 1. УЦР; Ф. 1216. Опис 1. Міністерство внутрішніх справ (1918 р.); Ф. 1429. Описи 1 — 4. Канце­лярія Директорії УНР (1919 р.); Ф. 2207. Міністерство су­дових справ Української держави (1918 р.); Ф. 2208. Мі­ністерство юстиції УНР (1919—1920 рр.); Ф. 3766. Опис 1. Державна Канцелярія Української держави.

На окрему увагу заслуговують вже опубліковані доку­менти і матеріали. Так, суттєво полегшили роботу дослід­ників та стали помітним вкладом в історико-правову нау­ку видання збірок документів і матеріалів періоду УЦР ⁵⁵ та Директорії УНР ⁵⁶. Обидві роботи — двотомні зібрання основних законів УНР, постанов, декларацій, протоколів засідань уряду тощо, — є важливими документами дослі­джуваного періоду. Всього упорядниками кожного з ви­дань зібрано понад 400 документів.

Також слід відмітити спільне видання Інституту істо­рії України HAH України; ЦДАВО України та Дослідний інститут сучасної української історії (Філадельфія) «Укра­їнський національно-визвольний рух. Березень — листо­пад 1917 року: Документи і матеріали» ⁵⁷.

Окремі конституційні закони та основні нормативно- правові акти неодноразово публікувались у різного роду хрестоматійних виданнях. Однією з перших стала робота «Історія української конституції» ⁵⁸, упорядкована А. Г. Слю- саренко і М. В. Томенко, а також «Конституційні акти України 1917—1920 рр. Невідомі конституції України» ⁵⁹. Повні тексти неопублікованих конституційних проектів Української держави введено у науковий обіг у вищезга­даному дослідженні О. М. Мироненка.

Основні конституційні проекти 1917 — 1920 рр. опуб­лікував Д. Б. Яневський. Аналізуючи документи на пред­мет втілення та реалізації в них доктрини державного бу­дівництва, а також впливу її на процес державотворення загалом, автор торкнувся і деяких аспектів законодавчої техніки ⁶⁰.

Справою видання документів та матеріалів, що з при­мхи долі та історичних обставин опинилися за кордоном, займались і вчені діаспори. Так, широко цитованим є ви­дання за редакцією Т. Гунчака книги «Українська рево­люція: документи 1919—1921 рр.» ⁶¹

Незамінним джерелом дослідження державотворчих процесів на території України, а також діяльності, зокре­ма законодавчої, органів державної влади є періодична преса. Звичайно, оцінювати пропоновані аналітичні ма­теріали необхідно із урахуванням політичної заангажова- ності більшості видань. Однак на сьогодні саме загал пе­ріодичних видань містить найповніше зібрання офіційної інформації, зокрема законів.

У роботі використані матеріали періодики 1917— 1921 років, зокрема: «Вістник Генерального Секретаріяту Української Народньої Республіки» [§], «Вісти з Українсь­кої Центральної Ради», «Нова Рада», «Вістник Ради На­родних Міністрів Української Народньої Республіки», «Державний Вістник», «Вістник Державних Законів для всіх земель Української Народної Республіки», «Вістник Української Народної Республіки» тощо.

У здійсненні законодавчої функції УЦР — більшою мірою, а Гетьман П. П. Скоропадський і Директорія — меншою, спиралися на досвід вищих органів влади Ро­сійської імперії. Тому незамінним джерелом дослідження предмета є законодавство Російської імперії, що регламен­тувало законодавчий процес, а також основні правила та елементи законодавчої техніки. Найціннішим збірни­ком російського законодавства досліджуваного періоду, безперечно, є Звід законів Російської імперії, нормами якого регулювались вимоги до процедури підготовки тек­сту нормативно-правового акта, його прийняття, опри­люднення та введення в дію.

Домінуючі на той час доктринальні погляди щодо державного будівництва містять праці видатних політич­них і громадських діячів того часу, зокрема М. С. Гру- шевського, В. К. Винниченка ⁶², Д. І. Дорошенка ⁶³, П. О. Христюка ⁶⁴, О. Доценка ⁶⁵, Н. Я. Григоріїва ⁶⁶, П. П. Скоропадського ⁶⁷, К. Ю. Костіва ⁶⁸, І. П. Мазепи ⁶⁹,

С. П. Шелухіна, М. Ю. Шаповала, А. І. Яковліва. Серед цих праць увагу привертає література мемуарного харак­теру ⁷⁰, втім, високий ступінь суб’єктивізму робить її ці­кавою для дослідників передусім, як бачення сучасників досліджуваних подій, погляд, так би мовити, «зсередини». До речі, деякі з них, зокрема книги «Відродження нації» В. К. Винниченка, «Україна в огні і бурі революції» І. П. Мазепи, відомий історик Р. Я. Пиріг вважає твора­ми не суто мемуарного жанру, а характеризує як синте­тичне видання дослідницького, мемуарного і археографі­чного характеру ⁷¹. Загалом значення мемуарної літерату­ри в дослідженнях української революції є предметом студій В. Ф. Солдатенка, В. Ф. Верстюка, Р. Я. Пирога ⁷², А. О. Малика ⁷³ та ін.

Отже, беззаперечно можна стверджувати про наяв­ність великого дослідницького інтересу до періоду украї­нської революції як істориків, так і правознавців. Втім, аналіз архівних джерел дає підстави говорити про необ­хідність їх подальшого опрацювання та введення в науко­вий обіг. Цікавим і актуальним видається і подальше до­слідження правотворчої діяльності державних утворень періоду української революції.

1.2.