ПЕРЕДМОВА

Законотворча діяльність була, є й залишатиметься прі­оритетною функцією кожної держави, незалежно від її правової системи. Водночас, сучасна практика бурхливих засідань парламенту наочно демонструє неабияку залеж­ність нормальної її реалізації від якісного інструмента­рію — усталеного демократичного законодавчого процесу і законодавчої техніки.

Утім, якщо більшості галузей процесуального права України приділяється стабільна увага як з боку науков­ців, так і з боку законотворців, то вироблення цілісної наукової теорії законодавчого процесу та його наукове осмислення залишаються перспективним напрямом юри­дичної науки, що потребує подальшої розробки. Щопра­вда, останнім часом спостерігається стрімке зростання інтересу до проблематики — збираються наукові форуми, лише за останні 10 років в Україні захищено понад де­сять дисертацій, здійснюються заходи на державному та міжнародному рівнях. Однак керує цим процесом радше нагальна потреба в урегулюванні окремих проблемних мо­ментів та науковий інтерес окремих дослідників, аніж по­слідовна державна правова політика.

Досі залишаються неурегульованими важливі аспекти «прикладної» законотворчості, а нормативним положен­ням бракує наукової обґрунтованості, часом просто текс­туальної вивіреносгі, що спричиняє численні зміни та доповнення до законодавчих актів, колізії та суперечнос­ті між діючими нормами тощо.

Одним з таких каменів спотикання залишається «за­кон про закони», ефективність якого доведена законодав­чою практикою інших держав, зокрема на т. зв. постра­дянському просторі [*]. І хоча гарячі дискусії щодо при­наймні двох основних альтернативних законопроектів у науковій літературі та в стінах Верховної Ради України точаться вже не один рік, доводиться констатувати відсут­ність відповідної конструктивної законодавчої політики. Відверте затягування справи призводить до постійного збільшення масиву законодавства, що потребуватиме по­дальшого доопрацювання, зокрема і юридико-технічного.

На цьому шляху запорукою удосконалення та розвит­ку законодавчого процесу та законодавчої техніки могло б стати комплексне використання світового і національ­ного історичного досвіду розвитку теорії та практики за­конотворення. Адже лише тривалим історичним застосу­ванням певних нормативів, зокрема у сфері законотвор­чості, формується оптимальна модель регулювання відпо­відних відносин, що довела свою практичну цінність і беззаперечно заслуговує на повсякденне використання в процесі творення законів.

Процесуальні аспекти вітчизняного законотворчого досвіду державних утворень, що в різний час існували на території України, стали предметом монографічних досліджень відомих вчених — В. Д. Месяца, А. П. Тка­ча, І. Б. Усенка, О. М. Мироненка, Ж. О. Дзейко та де­яких інших авторів. Неоціненим джерелом емпіричного матеріалу залишається період української революції поч. XX ст. — унікальний період історії вітчизняного дер­жавотворення, коли стрімке формування, розвиток та різка зміна владних режимів дають змогу рельєфно спо­стерігати певні тенденції взаємозалежностей та взаємо- обумовленостей форми правління із побудовою системи державних органів, зайнятих у законодавчому процесі, із процедурою здійснення ними власних законодавчих фун­кцій, а також можливі впливи організації та діяльності цих органів на застосування ними правил та вимог за­конодавчої техніки.

Цей законотворчий досвід, як видається, наочно де­монструє: якщо неурегульованість законодавчого проце­су відбивається на сутності цілого закону, а звідси і на системі законодавства загалом, то від рівня розвитку за­конодавчої техніки залежить, насамперед, зміст конкрет­ної норми (який, до речі, часто є визначальним для конкретних правовідносин) і, звичайно, форма всього законодавчого акта, яка є яскравим показником рівня професіоналізму законотворців.

У цій книзі авторка спробувала виявити і узагальнити досвід УНР періодів УЦР та Директорії, а також Україн­ської Держави (Гетьманату П. П. Скоропадського) з пи­тань законодавчого процесу і законодавчої техніки та внести деякі пропозиції щодо раціонального його вико­ристання в сучасній Україні.

До предмета дослідження свідомо не включений зако­нотворчий досвід Західноукраїнської Народної Республі­ки[†], зважаючи на специфіку західноукраїнської держав­ності, зумовлену впливом австро-угорських традицій. Не розглядався і відповідний досвід радянського законотво­рення, який теж має помітну специфіку, та й досить ши­роко висвітлений у науковій літературі [‡].

Пропонована монографія є результатом дослідження масиву архівних матеріалів, оприлюднених у тогочасній періодиці документів, певною мірою реалізованого в кан­дидатській дисертації, доповідях на наукових форумах та публікаціях автора.

Автор висловлює вдячність всім колегам з відділу іс- торико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького за зауваження та рекомендації в про­веденні дослідження. Окрема подяка І. Б. Усенку, О. В. Ти­мощуку та В. Т. Окіпнюку за увагу та підтримку при під­готовці монографії.