§ 1. Загальні положення виконання покарання у виді довічного позбавлення волі

Ще донедавна найбільш суворим видом покарання в українсько­му кримінальному законодавстві була смертна кара, тобто позбавлен­ня злочинця права на життя — найдорожчого, що є у людини.

розглядати положення протоколу № 6 як додаткові статті Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини. Беручи до уваги ці обставини (а на додаток ще й під загрозою відлучення від європей­ського співтовариства) та підтверджуючи таким чином європейській вибір шляху розвитку нашої країни і з метою досягнення більшого єднання з державами-членами Ради Європи, 22 лютого 2000 р. Верхо­вна Рада України внесла відповідні зміни та доповнення до чинного на той час кримінального та виправно-трудового законодавства, ска­сувавши покарання у виді смертної кари та ввівши до системи по­карань довічне позбавлення волі. Стаття 64 КК України 2001 р. ви­значає, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується за умови, якщо суд не знайде підстав для застосування позбавлення волі на певний строк.

Основними міжнародними документами, що визначають правила поводження з особами, засудженими до довічного позбавлення волі, є Рекомендації ООН стосовно довічного позбавлення волі (1995 р.) і Ре­золюція (76)-2 «Про поводження з в'язнями, що відбувають тривалий строк ув 'язнення», яка була прийнята у 1976 р. Комітетом міністрів Ради Європи, та Рекомендація R (82) 17 «Про тримання під вартою й пово­дження з небезпечними в'язнями», що була прийнята Комітетом міністрів Ради Європи у 1982 р. Основна ідея цих документів полягає в тому, щоб із засудженим до довічного позбавлення волі поводитися як з особистіс­тю, поважаючи його людську гідність, і задовольняти його потреби у спілкуванні та соціально-корисних контактах із зовнішнім світом.

При характеристиці довічного позбавлення волі достатньо навіть побіжного погляду, щоб переконатися, що цей новий для вітчизняної практики виконання покарань захід державного примусу наочно де­монструє торжество принципів, притаманних діяльності органів та установ виконання покарань. Так, по-перше, не може бути ніяких сумнівів, що запровадження довічного позбавлення волі як альтерна­тиви смертній карі відповідає сучасним уявленням про гуманізм у сфері застосування покарань та поводження із засудженими. Запро­ваджений режим довічного позбавлення волі створює умови для за­побігання можливої деградації особи через багаторічну ізоляцію від суспільства. По-друге, при застосуванні довічного позбавлення волі у засуджених залишається право на життя, що є втіленням принципу поважання прав людини, сформульованому в Загальній декларації прав людини. По-третє, зміст даного заходу державного примусу, де знаходить свій вираз у максимально (порівняно з іншими категоріями 278

позбавлених волі) можливому ступені ізоляція засуджених до довіч­ного позбавлення волі, відповідає вимогам справедливості при за­стосуванні покарання, бо певним чином відображає співрозмірність злочину та кари. По-четверте, втіленням принципу невідворотності виконання покарання є те, що засуджені до довічного позбавлення волі мають зазнавати відповідних правообмежень, притаманних цьо­му виду покарань, протягом щонайменше 20 років перед тим, як у них виникне можливість клопотатись про помилування. По-п'яте, реалізацією принципу законності буде те, що КВК України ставить обмеження прав і свобод засуджених до довічного позбавлення волі у певні межі і зобов'язує всіх суб'єктів виконання-відбування даного покарання дотримуватись вимог законодавства, тобто їх поведінка має відповідати запропонованій законодавчій моделі.