ВИСНОВОК (Частина ІІІ)

Здійснений аналіз законодавства та практики зарубіжних країн де­монструє схожі проблеми їхніх стандартів обмежень прав в’язнів. Головним нашим спостереженням є те, що практично в них усіх існує стандарт обмежень, який не повною мірою імплементує ідею пропорцій­ності та похідної від нього вимоги мінімальності обмежень.

Аналіз також демонструє, що роль лімітативної клаузули залежить від її використання на практиці, адже часто стандарт має скоріше декла­ративний, аніж регулятивний характер. Посилення регулятивного впливу лімітативної клаузули може здійснюватись шляхом надання їй процедур­ного характеру, вказівки щодо порядку її застосування, строків обмежень та ін. Також те, чи має стандарт обмежень значення на практиці, головним чином залежить від того, чи використовується він і, якщо так, то чи пов- ною мірою він використовується судами для оцінки обґрунтованості об­межень. Саме розвинута судова практика є найкращим показником ефек­тивності та якості стандарту обмеження. Пенітенціарна адміністрація, яка розуміє, що обмеження прав може бути скасоване судом, а особливо якщо це може мати для неї певні юридичні наслідки, буде більш схильною до практичного застосування стандартів обмежень.

Допустимість та межі втручання судової влади в діяльність в’язничної адміністрації знаходиться в центрі дискусії питань щодо посилення ролі судів у запобіганні необґрунтованих обмежень (США, Великобританія, Франція). Разом з тим історія прогресу захисту прав від необґрунтованих обмежень за кордоном демонструє, що важливим, якщо не визначаль­ним, чинником у ньому є посилення судового контролю за обмеження­ми прав. Чим вищими є судові стандарти, які, у свою чергу, залежать від закріплених у законодавстві стандартів, тим меншою є вірогідність не­обгрунтованих обмежень прав. Більше того, як свідчить приклад Фран­ції, по розвитку судового контролю над пенітенціарною сферою можна оцінювати розвиток її розвиток. Ось чому такою важливою для розвитку стандартів обмежень прав є посилення ролі судів щодо застосовуваних до в’язнів обмежень і загалом щодо пенітенціарної сфери. Зарубіжний та вітчизняний досвід дозволив нам сформулювати певні міркування, як це можна зробити. Серед них безпосереднє залучення посадових осіб, які застосовували обмеження, до судового процесу, можливість настання для них наслідків дисциплінарного характеру, покращення доступу в’язнів до суду, в т. ч. шляхом впровадження інституту пенітенціарних суддів, скасування судового збору за звернення в’язнів до суду, пряме закріплен­ня у законі обмежень прав як таких, щодо яких суд має контроль, та ін.

Частина III також демонструє протистояння, яке викликають нама­гання впровадити в законодавство та практику вимоги пропорційності/ мінімальності обмежень. Цілком логічним є протистояння в’язничного відомства (Канада та Україна), адже розвиток стандарту обмежень неми­нуче тягне за собою посилення юридичних гарантій від необґрунтова- них обмежень. Ці гарантії можуть вимагати від в’язничної адміністрації здійснювати таку роботу, яка зазвичай від них не вимагається: підготовка та мотивування спеціальних рішень, оцінка ризиків окремих осіб, відсто­ювання правильності власної позиції в судах.

Спільною рисою для всіх аналізованих країн є визначення допусти­мості обмеження з огляду на його потенційні наслідки для безпеки та по­рядку установи.