ВИСНОВОК (Частина ІІ)

Положення, які стосуються обмежень прав засуджених, містять­ся як у загальних міжнародних стандартах з прав людини, так і в спеціальних міжнародних документах щодо прав в’язнів. Деякі з них містять загальні та/або спеціальні лімітативні клаузули, а деякі — тільки окремі норми, що опосередковано закріплюють стандарти обґрунтова­них обмежень.

Усі проаналізовані стандарти дотримуються визнаного принципу, що в’язні повинні продовжувати максимально користуватися тими ж права­ми, що і вільні особи. Винятки з цього правила мають зводитися до міні­муму, а самі обмеження мають бути мінімально необхідними.

Іншою загальновизнаною ідеєю є доктрина «неминучих обмежень», яка передбачає, що в’язні продовжують користуватися тими правами, обмеження яких не «випливає з неминучістю» з ув’язнення. Тим не менш, ми піддаємо її критиці через неспроможність бути додатковою гарантією незастосування необґрунтованих обмежень і навіть навпаки.

Загальні стандарти обмежень, які сформульовані в документах ООН (головним чином у Декларації та Пакті про громадянські та політичні пра­ва), цілком стосуються прав в’язнів. Однак вони конкретизуються в м’якому праві — у Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими та інших документах ООН. М’яке право розвинуло вказані загальні поло­ження, підкресливши необхідність мінімізації обмежень прав в’язнів.

Головний внесок у розвиток теорії та практики обмежень прав в’язнів здійснила Рада Європи. Європейський суд протягом певного періоду на початку своєї практики використовував теорію неминучих в ув’язненні обмежень, яка дозволяла позбавляти конвенційного захисту права в’язнів. Пізніше Суд визнав повне застосування трискладового тесту обґрунтова­ності обмежень до обмежень прав в’язнів. Разом з тим вплив доктрини неминучих обмежень на практику Суду спостерігається і по сьогодні, зок­рема в контексті неминучих в ув’язненні страждань у справах щодо пору­шення статті 3 Конвенції.

Як і у інших сферах практики Суду, стандарт пропорційності став ключовим у пенітенціарній сфері. Тим не менш, наш аналіз прецеден­тного права демонструє деякі специфічні риси застосування цього тес­ту в пенітенціарному контексті. Загалом ці риси свідчать про додатко­ву готовність поступатись гарантіями захисту прав в’язнів. На додаток, специфіка пенітенціарної сфери призводить до ситуації, коли стандарти обмежень прав залежать від цілей покарання та ув’язнення в національ­ному законодавстві. Наші висновки підтверджують той факт, що застосу­вання Європейським судом загального підходу до обмежень прав людини у в’язничній сфері призводить до його корегування з огляду на специфіку цієї сфери.

Що стосується м’якого права Ради Європи, то воно значною мірою ґрунтується на практиці ЄСПЛ. Стандарти КЗК, тим не менш, містять дещо відмінне бачення стандарту обмежень, а сам КЗК не застосовує трискла­довий тест Суду. З іншого боку, Комітет виробив низку практичних гаран­тій, які сприяють втіленню стандарту Суду у в’язничних реаліях. Серед них вимоги встановлення чіткої тривалості застосування обмежень, кола осіб, яких вони стосуються, необхідність прийняття окремих рішень про застосування обмежень, їх належна мотивація та ін.

Як стандарти КЗК, так і рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи пронизані ідеєю, що обмеження мають бути мінімальними. Також вони мають бути індивідуалізованими, що стримує негативну тенденцію до застосування підходу «всіх під одну гребінку», яка передбачає однакові обмеження для всіх або певної групи в’язнів. Принцип мінімальності як і принцип індивідуалізації є відображенням більш загального принципу пропорційності. Принцип мінімальності безпосередньо закріплюється у правилі 3 ЄВП, а також відображений у інших положеннях щодо окремих прав. Принцип індивідуалізації відображається в багатьох положеннях ЄВП та інших рекомендацій Ради Європи.

Наш аналіз демонструє, що існує певна непослідовність між практи­кою ЄСПЛ та м’яким правом Ради Європи в питанні стандарту обмежень прав в’язнів.

Стандарти Ради Європи, на відміну від стандартів ООН, не приділя­ють особливої уваги доктрині неминучих в ув’язненні обмежень. Нато­мість вони набагато більше акцентують увагу на принципах мінімальності (пропорційності) та індивідуалізації. Більше того, особливо важливо, що ці принципи відображаються в конкретних практично орієнтованих стан­дартах, які виробляються в процесі застосування стандартів Ради Євроми Європейським судом та КЗК.

Вимоги індивідуалізації та мінімальності обмежень, максимального наближення правового статусу в’язнів та вільних осіб, жорсткого ліміту­вання правообмежувальної репресії держави фактично стали імперати­вами, які визначають зміст та спрямованість міжнародних пенітенціар­них стандартів. Тим не менш ці стандарти не дають достатніх орієнтирів для розуміння того, якою мірою повинні мінімізуватися обмеження. На наше переконання, в остаточному підсумку головну роль у майбутнь­ому пропорційності у пенітенціарному контексті відіграватиме безпека. Можемо припускати, що це відбуватиметься в умовах недостатніх емпі­ричних даних та порівняльних досліджень для полегшення імлементації вказаних міжнародних стандартів.