М'яке право Ради Європи

2.2.2.1. Стандарти КЗК щодо обмежень прав в'язнів

Наше дослідженння рекомендацій КЗК, які тривалий час не вико­нуються в Україні^[701], демонструє, що найгірше імплементуються саме ті рекомендації, які стосуються обмежень прав в’язнів.

Комітет формулює свою позицію щодо обмежень прав, виходячи із принципу, що «в’язні відправляються до в’язниці як покарання, а не для того, щоб бути підданим покаранню» («envoyees en prison en tant que punition, et non pour y subir une punition»)^[702]. Цим самим за основу береться принцип мінімізації та недопущення зайвих, не потрібних з точки зору безпеки обмежень прав.

Підхід КЗК до обмежень прав в’язнів базується на стандартах Євро­пейського суду. Він сам експліцитно вказує на це у своїх стандартах: «для того, щоб установити, чи є застосування того чи іншого заходу обґрунто­ваним належить застосовувати традиційні критерії, що містяться в поло­женнях Європейської конвенції з прав людини і розвинуті в прецедентно­му праві Європейського суду з прав людини»^[703].

Разом з тим Комітет пропонує дещо специфічне бачення стандартів Суду і по-своєму інтерпретує їх. Найбільш комплексно цей стандарт бу­ло описано стосовно обмежень, пов’язаних із одиночним ув’язненням^[704]. Він дає орієнтири не тільки щодо одиничного ув’язнення, а й щодо того, якими мають бути обмеження взагалі. Отже, обмеження мають бути:

1. Пропорційними: будь-яке додаткове обмеження прав в’язнів має бути пов’язане із фактичною або потенційною шкодою, яку в’язень за­вдав, або завдасть своїми діями (або потенційною шкодою, якій він/вона піддається) у тюремному закладі.

2. Законними: у національному праві має бути положення щодо кож­ного виду одиночного ув’язнення і це положення має бути обґрунтова­ним. Воно має повідомлятись у зрозумілій формі всім, кого воно може стосуватись. Закон має встановлювати чіткі обставини, за яких кожен із цих видів одиночного ув’язнення може бути застосований, осіб, які мо­жуть їх застосовувати, процедуру, права особи бути представленою та на отримання всебічних мотивів рішення, частоту можливості перегляду та оскарження рішення.

Ці вимоги однаковою мірою стосуються й інших обмежень прав та без­посередньо відображають першу складову трискладового тесту обґрунто­ваності обмежень ЄСПЛ — закріплення обмежень у законі, який має бути якісним. У порівнянні з ЄСПЛ КЗК додатково розставляє акценти в цій ви­мозі: необхідність якомога більш чіткої регламентації процедури застосу­вання обмеження, а також особлива увага приділяється закріпленню про­цедурних гарантій, таких як можливість бути представленим захисником та отримання детальної мотивації рішення. Ці акценти спричинені спе­цифікою дисциплінарного стягнення у вигляді одиночного ув’язнення та безпосередньо з нею пов’язані. Однак наш подальший аналіз покаже, що деталізований характер процедури застосування обмежень та їх мо­тивації підкреслюється КЗК і щодо обмежень інших прав, зокрема прав на контакти із зовнішнім світом.

3. Підзвітними: мають бути детальні записи (реєстрація) щодо всіх рішень про застосування обмеження (нагадаймо, що йдеться саме про одиночне ув’язнення як один із типів обмежень). Записи мають містити інформацію щодо чинників та інформації, які бралися до уваги. Також має бути запис щодо відмови в’язня брати участь у процесах вирішення його справи.

У більш широкому контексті застосування інших обмежень ці вимо­ги вказують на необхідність якомога повнішого відображення в рішеннях про застосування обмеження всієї інформації та фактів, які вплинули на його прийняття.

4. Необхідними: дозволяються тільки ті обмеження, які необхід­ні для безпечного, впорядкованого ув’язнення та для вимог правосуддя. Відповідно, не має бути автоматичного позбавлення права на побачення, телефонні дзвінки, кореспонденцію чи доступу до ресурсів, які зазвичай доступні (як-то доступ до друкованих матеріалів)^[706]. Так само режим має бути достатньо гнучким, щоб дозволяти пом’якшення будь-якого обме­ження, яке не є необхідним в індивідуальних випадках.

Необхідність гнучкості обмеження означає, що навіть тоді, коли ав­томатичне застосування обмеження мало місце всупереч стандартам, все одно мають бути процедури для їх скасування в індивідуальних випад­ках. У цьому сенсі КЗК (як і ЄСПЛ) тяжіє до надання якомога більшої дис- креції в’язничній адміністрації не тільки у тих випадках, коли йдеться про можливість пом’якшення обмежень прав, а й узагалі коли йдеться про можливість застосування обмежень. Втім, противагою суттєвій дискреції мають бути належні процедурні гарантії застосування обмеження.

5. Недискримінаційними: треба стежити не тільки за тим, щоб бра­лися до уваги всі питання, які є важливими у справі, але також за тим, щоб не бралися до уваги ті питання, які не мають значення для справи. Орга­ни влади мають стежити за застосуванням будь-якого виду одиночного ув’язнення для того, щоб переконатися, що цей захід не застосовується непропорційно, без об’єктивного і розумного виправдання і не є спрямо­ваним проти конкретного ув’язненого або групи ув’язнених.

Про застосовність цих стандартів до засуджених, які не утримаються в умовах додаткової ізоляції, можна зробити висновок із пункту 61 цієї ж Доповіді «Як це і з іншими режимами, які застосовуються до ув’язнених, принцип, що ув’язнений, поміщений в одиночну камеру, повинен підля­гати лише тим обмеженням, які необхідні для їх безпечного і впорядкова­ного утримання, має дотримуватись».

Далі знову підкреслюється недопустимість автоматичного характеру обмежень: «Крім того, щоб мінімізувати негативні наслідки, до яких його (додаткового ув’язнення — прим. авт.) застосування може призвести, ма­ють бути докладені особливі зусилля стосовно режиму тримання тих, хто утримується в умовах тривалого одиничного ув’язнення і тих, хто пере­буває тривалий строк в одиночній камері, як таких, що потребують особ­ливої уваги. Не обов’язково застосовувати підхід «усе або нічого» («tout ou rien»). Кожне обмеження має застосовуватися тільки в разі потреби, яка відповідає оцінці небезпеки кожного в’язня».

У цьому разі під «усе або нічого» розуміється такий підхід, при якому всім без винятку засудженим забороняється вчиняти якісь дії, володіти якимись предметами без будь-якої індивідуалізації, тобто без вимоги застосування таких обмежень тільки тоді, коли вони дійсно необхідні в кожному конкретному випадку. Замість пошуку компромісу для гнуч­кого застосування обмеження, застосовується автоматичне обмеження в деяких правах усіх засуджених з певним статусом (наприклад, статусом такого, що перебуває в ДІЗО, ПКТ).

Наприклад, про це ж було наголошено в Доповіді про візит в Украї­ну 2009 року (п. 150): «Слід додати, що ув’язнені, які поміщаються в ДІЗО/ карцер і ПКТ, є, як правило, автоматично позбавленими контактів із зовнішнім світом (тобто відвідувань, листів і телефонних дзвінків). КЗК рекомендує українській владі вжити заходів для забезпечення то­го, щоб приміщення засуджених у ДІЗО/карцері та ПКТ не включала в себе повну заборону на сімейні контакти (див. також правило 60 (4) Європейських тюремних правил). Будь-які обмеження сімейних кон­тактів, як форма покарання мають використовуватися тільки там, де порушення має відношення до таких контактів (виділено авт.)». В останньому реченні йдеться про те, що якщо дисциплінарне стягнення було накладено внаслідок порушення порядку проведення побачень, то тільки тоді особу може бути обґрунтовано обмежено в побаченнях (така інтерпретація випливає з огляду на окремі доповіді КЗК^[707]).

Право на контакти з сім’єю є одним із найбільш підходящих для аналізу стандартів обмежень прав. Це рівною мірою стосується й аналізу відповідних стандартів КЗК. Наприклад, Комітет звертає увагу на недо­пустимість автоматичного характеру таких обмежень. їх він ще називає «бланкетними». Вони розглядаються як частина покарання, адже засто­совуються автоматично на підставі покарання, яке застосовуються щодо окремої категорії засуджених^[708]. На думку КЗК, система, у відповідності до якої обсяг контактів в'язнів із зовнішнім світом визначається ав­томатично як частина призначеного покарання є фундаментально хибною (виділено авт.)^[709]. «Надання контактів із зовнішнім світом має бути нормою, а їх заборона — винятком», — вказує КЗК за результатами візиту до Ліхтенштейну^[710]. Цим принципам, які випливають із практики ЄСПЛ та ЄВП^[711], Комітет неухильно слідує завжди, коли оцінює обґрунто­ваність обмежень контактів із зовнішнім світом.

Наприклад, під час візиту до Фінляндії у 2014 році^[712] він звернув увагу на таке. В’язні у тюрмах Riihimaki та Vantaa скаржились на те, що вони не могли доторкатись до своїх близьких та/або дітей під час побачень. Вони також скаржились, що ці обмеження застосовувалися бланкетним спосо­бом. Наприклад, таке застосування могло статись через те, що в’язень був засуджений за злочини, пов’язані із наркотиками. При цьому не врахо­вувалась його поведінка в самій тюремній установі. Комітет досить ви­важено підкреслив свій стандарт. Він вказав, що «визнаючи, що для ок­ремих засуджених протягом певного періоду часу може бути необхідно піддаватись обмеженням стосовно порядку, в якому відбуваються поба­чення, КЗК рекомендує, щоб теперішня практика була переглянута так, щоб гарантувати, що вказані обмеження застосовуються в такому обсязі та на такий час, який є обґрунтований загрозою (як-то проникнення неза­конних речовин чи заборонених предметів), яку представляє відповідний засуджений» (п. 84).

Стандартними мотивами, задля яких, на думку КЗК, можуть допус­катися обмеження права на побачення, вважаються безпека^[713] та обґрун­товані інтереси слідства (коли це стосується осіб під вартою)^[714]. Тим не менш, обмеження мають залишатися винятком, який має місце тільки в окремих індивідуальних справах (п. 56)^[715]. Цим підкреслюється необ­хідність врахування принципу пропорційності та його складової — вимо­ги мінімальної необхідності обмеження.

З іншого боку, дещо суперечливий вигляд має допущення Комітетом можливості обмеження права з огляду на «міркування, які пов’язані із на­явними ресурсами»^[716]. Річ у тім, що Європейські в’язничні правила, навпа­ки, заперечують таке обґрунтування в принципі, який закріплений у пра­вилі 4, де вказується, що тюремні умови, які «втручаються у права в’язнів», не можуть бути обґрунтовані недостатністю ресурсів. Формально в цьому правилі йдеться тільки про умови, але дух цього принципу явно не є спри­ятливим для обмежень інших, ніж право на тримання в належних умовах прав на підставі недостатності ресурсів. Як вказують співавтори ЄВП, це правило йде далі умов тримання і стосується обмежень прав та вимагає від держави виділення належних ресурсів для забезпечення такого режи­му, який здатний гарантувати реалізацію прав. Більше того, враховуючи наявність альтернативних санкцій, держава не повинна мати в’язничну систему, за якої вона не може забезпечити здійснення прав в’язнів^[717].

Іноді Комітет безпосередньо відсилає до практики ЄСПЛ, формулюю­чи свою позицію щодо тих чи інших обмежень. Наприклад, у своїй доповіді щодо візиту до Вірменії у 20 14^[718] році він посилався на рішення Тросіна про­ти України, де Суд визнав порушення Конвенції, оскільки «відповідні поло­ження національного законодавства передбачали автоматичні обмеження частоти та тривалості побачень для всіх довічників і не дозволяли жодної гнучкості для встановлення того, чи були такі суворі обмеження належни­ми або необхідними в кожному окремому випадку, навіть незважаючи на те, що вони застосовувалися до засуджених за найбільш суворе покаран­ня». Як наслідок, він рекомендував вірменській владі, щоб усі довічники «як правило, мали право отримувати короткострокові побачення у відкри­тих умовах (тобто побачення за столом) і щоб побачення через перегородку застосовувалися тільки на підставі індивідуальної оцінки ризиків» (п. 22). Комітет навіть недвозначно заявляє, що візити за столом (тобто без пере­городок) мають бути правилом, а візити з перегородками — винятком^[719].

Традиційним є врахування Комітетом питання безпеки як такого, що може обґрунтовувати певні обмеження прав, що критикуються. Часто він використовує формулювання на кшталт «Комітет повністю усвідомлює» необхідність окремих обмежень. Це стосується як конкретних обмежень прав, так і надмірних заходів безпеки, що можуть обмежувати права опо­середковано.

Наприклад, в одній зі словацьких тюрем Комітет звернув увагу на спеціальне скло вікна камери, яке не дозволяло бачити оточення за ме­жами камери та, на його думку, призводило до гнітючого ефекту. Він вказав: «КЗК повністю розуміє, що окремі специфічні заходи безпеки, які спрямовані на попередження ризику змови та/або кримінальних право­порушень, можуть бути необхідними щодо окремих в’язнів. Однак вжит­тя такого роду заходів має бути скоріше винятком, ніж правилом. Це оз­начає, що відповідна влада має розглянути справу кожного в’язня з тим, щоб упевнитись, чи дійсно специфічні заходи безпеки є обґрунтованими в його справі»^[720].

Іноді, коли це стосується питань безпеки, КЗК вказує на конкретні випадки, у яких застосування обмежень може бути обґрунтованим. На­приклад, під час візиту до Італії у 2012 році^[721], вказувалось, що «КЗК ро­зуміє, що відеоспостереження всередині камер може бути обґрунтованим у індивідуальних випадках, наприклад, коли особа вважається такою, що має ризик членоушкодження, суїциду або якщо є конкретна підозра, що в’язень здійснює у камері діяльність, яка може нашкодити безпеці. Рі­шення застосувати відеоспостереження до конкретного в’язня має завж­ди базуватись на індивідуальній оцінці ризиків та має переглядатись на регулярній основі» (пункт 60)^[722]. Таким чином, окрім традиційної вимо­ги індивідуальної оцінки ризиків вказується й на іншу процедурну га­рантію — необхідність регулярного перегляду обмеження. Така вимога доволі часто зустрічається в доповідях КЗК, але здебільшого в контексті гарантій для осіб, які тримаються в додатковій ізоляції, а не як вимога до інших обмежень.

Як і інші заходи, пов’язані із гарантуванням безпеки, обмеження у ви­гляді застосування наручників має зводитись до мінімуму. Так у пункті 33 11-ї Загальної доповіді, який стосується довічників та засуджених на тривалі строки, КЗК вказує: «...багато хто з таких засуджених піддаються особливим обмеженням, які здатні посилити шкідливі ефекти, властиві тривалому тюремному ув’язненню; прикладами таких обмежень можуть бути... застосування наручників, коли ув’язнений виводиться з камер... КЗК не бачить виправдання застосуванню повсюдних обмежень до всіх ув’язнених, засуджених до певних видів покарання, без належного ураху­вання індивідуального ризику, який вони можуть (або не можуть) пред­ставляти».

У п. 102 Доповіді про візит до України у 2002 році зазначалось: «КЗК нагадує, що практика регулярного надягання наручників на осіб, засуджених до довічного ув’язнення, коли вони перебувають поза каме­рами, досить сумнівна, тим більше, що це робиться, коли ув’язнені пе­ребувають у місці забезпечення безпеки. Такі заходи явно невиправдані та можуть розглядатися тільки як покарання. Крім того, надягання на­ручників при зустрічі з відвідувачами, безсумнівно є принизливим як для ув’язненого, так і для відвідувача. КЗК рекомендує українським по­садовим особам негайно покласти край вищеописаній практиці». Необ­хідність оцінки індивідуального ризику стосується й ізоляції від інших засуджених, заборони комунікації з ними і т. ін.

Те ж саме стосується використання собак у в’язничних установах. У Доповіді про візит до України 2012 року КЗК висловився щодо сис­тематичного використання службових собак (п. 49): «КЗК із заклопо­таністю відзначає, що ніякого перегляду надмірних заходів безпеки, що застосовуються до довічно ув’язнених чоловіків, не було проведено з часів попередніх візитів. До ув’язнених цієї категорії продовжували систематично застосовувати наручники під час виведення з камери супроводжуючим персоналом, який завжди повинен був бути в супро­воді працівника кінологічної служби та сторожової собаки. Сторожові собаки, як вказувалось, залишалися без намордника, а іноді спонука­лися до гавкання. Комітет знову закликає українську владу забезпечи­ти, щоб систематичне застосування наручників до довічно ув’язнених чоловіків при виведенні їх з камер було припинено... Комітет ре­комендує поставити крапку на систематичній практиці вико­ристання службових собак у вищевказаних обставинах....» (шрифт оригіналу. — авт.).

Систематичне проведення обшуків, у тому числі з роздяганням, без індивідуальної оцінки ризику також не є сумісним зі стандартами КЗК^[723]. Логічною є думка Комітету щодо недопустимості колективних обшуків^[724].

Так само виправданою є індивідуалізація обмежень шляхом пока- мерного розміщення засуджених. У своїй 11-ій Загальній доповіді (2001 р.) Комітет критикував «сам принцип розміщення (в’язнів) у гуртожитках із великою кількістю місць», адже часто тримання в таких гуртожитках «призводило до тримання в тісноті та шкідливих умовах». На додаток до недостатності приватності, Комітет встановив високий ризик залякуван­ня й насилля окремих в’язнів та проблеми контролю з боку персоналу. Більше того, належне розміщення в’язнів у відповідності до їхнього ін­дивідуального ризику ставало практично неможливим. Відхід від колек­тивного тримання є однією із передумов незастосування автоматичних, колективних обмежень. Наприклад, складно уявити індивідуалізацію обмежень права на приватність у приміщенні, у якому утримується 50­100 чоловік.

У документі «Житловий простір на одного в’язня у в’язничних уста­новах: стандарти ЄКЗК» Комітет резюмує, що з огляду на проблеми ма­сового колективного тримання в гуртожитках, він тривалий час виступає за відхід від багатомісних приміщень гуртожитків на користь менших житлових відділень^[725]. Ці стандарти є особливо актуальними для постра­дянських країн і, зокрема, для України, у якій колективне тримання при­зводить до низки похідних проблем з погляду прав людини та в’язничного менеджменту^[726].

У своїй Загальній доповіді про діяльність у 2015 році КЗК, розгля­нувши стандарти виконання довічного позбавлення волі, також звернув увагу на необхідність індивідуалізації обмежень. Як і для засуджених до строкових покарань, довічники не мають піддаватись жодним обмежен­ням, які не є необхідними для підтримки належного порядку, безпеки чи дисципліни у в’язниці^[727]. Рівень безпеки, який застосовується до кож­ного індивіда, має бути пропорційним ризику, який представляє особа. При цьому вчинений особою злочин — це тільки один із чинників, що ма­ють враховуватись під час такої оцінки. Застосування режиму має завжди базуватись на індивідуальній оцінці і не бути автоматичним результатом покарання, яке застосовується (п. 77)^[728].

Таким чином, стандарти Комітету не дозволяють автоматичного, без індивідуальної оцінки ризику застосування обмежень до в’язнів. У його доповідях ці стандарти обмежень найчастіше згадуються в контексті об­меження права на приватність (право на телефонні дзвінки, письмову ко­респонденцію, побачення), хоча мають місце і щодо заходів безпеки (як-то застосування наручників чи використання собак).

В окремих випадках ним вказується і більш загальний підхід до об­межень у контексті режиму, який застосовується до особи. Наприклад, у доповіді про візит до Албанії у 2010 році зазначалось: «...будь-які об­меження режиму, який застосовується до засуджених в’язнів, мають базуватись винятково на міркуваннях безпеки, які піддаються оцінці (security concerns of an appreciable nature), та застосовуватися в кожному конкретному випадку в’язничною адміністрацією, замість того, щоб за­стосовуватись автоматично як частина покарання»^[729]. Загалом, критика автоматичних обмежень Комітетом та вимога індивідуалізації є логічним продовженням підходів ЄСПЛ до принципу пропорційності у в’язницях.

Комітет звертає особливу увагу на обмеження прав під час поперед­нього ув’язнення. З його точки зору, відправним пунктом для оцінки ре­жиму попередньо ув’язнених осіб має бути презумпція невинуватості й принцип, що в’язні не мають піддаватись обмеженням більше, ніж це суворо необхідно для забезпечення їхнього безпечного утримання та ін­тересів правосуддя.

Будь-які обмеження мають зводитись до мінімуму та бути якомога ко­ротшої тривалості^[730]. Більше того, Комітет вважає, що попередньо ув’язнені повинні мати навіть більші права, зокрема, що стосується побачень^[731].

Характерні риси стандартів Комітету простежуються й у неодноразо­вих рекомендаціях Українському Уряду щодо контактів із зовнішнім сві­том осіб, які знаходяться в попередньому ув’язненні.

Проблема має своїм джерелом декілька складових:

а) у відповідності до статті 12 Закону України «Про попереднє ув’яз­нення» побачення з родичами або іншими особами може^[732] надава­тися взятим під варту особам адміністрацією місця попереднього ув’язнення лише з письмового дозволу слідчого або суду, які здійс­нюють кримінальне провадження, не менше трьох разів на місяць. Дещо лицемірний вигляд має остання частина диспозиції, вказую­чи на те, що кількість побачень має бути не менше трьох на місяць. Насправді, якщо немає дозволу слідчого або суду, які здійснюють кримінальне провадження, то немає й побачень, а тому така гаран­тія є примарною;

б) згідно з п. 1.1 Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоля­торів Державної кримінально-виконавчої служби України (Наказ Мін’юсту від 18.03. 2013), дозвіл слідчого або суду, які здійснюють кримінальне провадження, є дійсним тільки на одне побачення. Це призводить до «біганини» родичів (або захисника, який допо­магає родичам потрапити на побачення) для того, щоб отримати побачення із взятим під варту, що потрібно робити окремо для кожного побачення;

в) умови проведення побачень є далекими від таких, що сприяють підтриманню нормального контакту хоча б із родичами. Такі по­бачення виключають можливість безпосереднього контакту з ни­ми, а спілкування відбувається за допомогою телефонної трубки та через скло (подвійне скло завтовшки 6 мм кожне або органіч­не скло).

Ув’язненим дозволяється бачитися з захисником в умовах «що виклю­чають можливість прослуховування чи підслуховування», при цьому по­бачення проводяться в умовах, що дозволяють адміністрації СІЗО бачити ув’язненого або засудженого і захисника, але не чути. Разом з тим такі умови не стосуються побачень із родичами та близькими, які здійснюєть­ся «у присутності посадових осіб СІЗО». Про необхідність організації по­бачень в СІЗО у більш відкритих умовах КЗК зазначав неодноразово.

Як не дивно, особам, що утримуються під вартою, не дозволяється от­римувати телефонні дзвінки. Закон України «Про попереднє ув’язнення» не передбачає можливості отримання телефонних дзвінків за жодних умов, а тому вони не дозволяються. Забороняється листування із близьки­ми та родичами, побачення з ними за винятком отримання згоди слідчо­го або органу, що проводить слідство. До того ж дозвіл на побачення часто доводиться отримувати окремо щодо кожного побачення. Усі ці правооб- меження виявляються необгрунтованими з огляду на їх «автоматичне» застосування до всіх узятих під варту, замість того, щоб застосовувати їх на індивідуальній основі.

Ці заборони також викликають певні логічні зауваження, якщо спро­бувати обґрунтувати її інтересами слідства. Ув’язненому в СІЗО дозво­ляється отримувати конфіденційні побачення із адвокатом, якому в разі необхідності може бути передана вся інформація співучасникам злочинів і т. ін. Однак саме загроза передачі негативної інформації лежить в корені мотивування поширеної заборони побачень із іншими особами.

Також замість тотальної заборони телефонних дзвінків не вбачається перешкод для надання права телефонних дзвінків з можливістю їх про- слуховування адміністрацією установи для всіх ув’язнених і передбачен­ня можливості заборони таких дзвінків у разі, якщо є підстави вважати, що це може зашкодити слідству.

Усі ці характеристики вітчизняного законодавства про тримання під вартою йдуть урозріз зі стандартами КЗК. Головний принцип, на якому будуються відповідні стандарти, полягає в тому, що «взяті під варту особи повинні, як правило, мати можливість отримувати побачення і комуніку- вати із їхніми сім’ями та іншими особами (в тому числі телефоном) у та­кий же спосіб, як і засуджені; це також позиція, яка міститься в Європей­ських в’язничних правилах»^[733].

Уже у п. 168 своєї доповіді щодо візиту до України у 1998 році^[734] КЗК вказує:

«Комітет розуміє, що іноді в інтересах правосуддя, можливо, слід обмежувати побачення з окремими в’язнями, що утримуються в СІЗО. Але ці обмеження мають бути аргументовані потребами справи і мають застосовуватися, по можливості, протягом якомога коротшого часу. По­бачення особи, яка перебуває в СІЗО, зі своєю сім’єю не мають забороня­тися на тривалий час ні з яких причин. Якщо існує ризик змови, бажано дозволяти зустрічі, але під суворим наглядом. Цей підхід має стосуватися і листування з родичами.

Комітет рекомендує переглянути у світлі вищевказаних заува­жень питання надання особам, які перебувають в попередньому ув’язненні, побачень і можливостей листування....» (виділення збере­жено. — авт.).

У п. 106 Доповіді щодо візиту в Україну у 2002 році Комітет зазначив: «КЗК вважає, що прийшов час українській владі переглянути також ре­жими попереднього ув’язнення та ув’язнення в очікуванні остаточного вироку (після подачі апеляції). Ці режими мають певні неприйнятні ри­си, наприклад, ув’язнені повинні одержувати дозвіл слідчого, прокурора або суду (залежно від стадії процесу) на роботу та підтримку контактів із зовнішнім світом (відвідування, листування). Делегація зустрічалася зі значною кількістю таких ув’язнених, дорослими та неповнолітніми, які провели місяці, будучи замкненими у своїх камерах по 23 години на добу, без жодних занять і позбавлені контактів з родинами.

КЗК нагадує, що, на його думку, у деяких випадках необхідно, в інте­ресах слідства, обмежувати контакти ув’язнених з іншими ув’язненими або зовнішнім світом. Однак рішення про такі обмеження має сприйма­тися відповідно до обставин у кожному конкретному випадку й засто­совуватися протягом якомога коротшого часу. Далі, необхідність накла­дення обмежень на окремих ув’язнених не може виправдувати введення режиму обмеження для всіх без винятку ув’язнених. Нарешті, КЗК не ба­чить причин для того, аби особи, що очікують остаточного вироку, ут­римувалися при такому режимі тільки на тій підставі, що вони подали апеляцію проти вироку.

КЗК рекомендує українській владі негайно вжити заходів, вклю­чаючи, якщо потрібно, ліквідацію існуючих законодавчих перешкод, для припинення обмежуючого режиму для осіб, що перебувають у попередньому ув’язненні, і тих, хто очікує остаточного вироку....» (виділення збережено. — авт.).

У продовження цих рекомендацій та у зв’язку з їх невиконанням Ко­мітет не переставав повторювати ті ж самі зауваження та наполягати на своїх рекомендаціях з приводу контактів в’язнів із зовнішнім світом.

У п. 152 доповіді щодо візиту у 2009 році зазначалось: «Незважаючи на попередні рекомендації КЗК, ситуація, що стосується контактів осіб, які перебувають під вартою з зовнішнім світом залишається незмінною. Для таких осіб рідкістю було, включаючи неповнолітніх, отримати дозвіл на побачення і навіть не було дозволено відправляти/отримувати листи і здійснювати телефонні дзвінки. У деяких випадках заборона на відві­дування тривала навіть після того, як кримінальна справа була закрита. Делегації зустрічалися ув’язнені, які не отримували жодних побачень протягом 21 місяця.

КЗК закликає українську владу вжити заходів для забезпечен­ня того, щоб особи, які утримуються в попередньому ув’язненні, мали право на побачення і право відправляти/отримувати листи, як справа принципу. Будь-яка відмова дати дозвіл на відвідуван­ня або відправляти/отримувати листи повинна бути спеціально обґрунтована потребами розслідування, що має вимагати схвален­ня органом, непов’язаним з розглядом справи, і має застосовува­тися протягом певного періоду часу, із зазначенням мотивів. У разі необхідності, мають бути внесені зміни до відповідних законодав­чих актів та положень.

Крім того, КЗК рекомендує, щоб був гарантований доступ до те­лефонних розмов для слідчо-заарештованих осіб; будь-яке рішення заборонити або ввести обмеження на доступ до телефонних дзвін­ків має базуватися на обґрунтованому ризику змови, залякування або іншої незаконної діяльності і має бути введеним на певний пе­ріод часу. Мають бути внесені відповідні зміни до законодавства» (виділення збережено. — авт.). З відповіді на це зауваження щодо візиту 2009 року видно, що національна влада також визнала, що такі обмеження також призводять до позбавлення можливості дистанційного навчання ув’язнених в СІЗО.

Нарешті, у п. 50 доповіді щодо візиту у 2011 році Комітет вказав:

«...незважаючи на конкретні рекомендації, зроблені Комітетом після всіх попередніх візитів в Україну, жорсткі обмеження як і раніше часто застосовуються до контактів із зовнішнім світом осіб, узятих під варту. Багатьом утримуваним під вартою не дозволялося отримувати будь-які побачення з особами, які не є їх адвокатом (чи законним представни­ком), ні здійснювати телефонні дзвінки протягом тривалого часу; в ряді випадків, ця ситуація тривала вже більше року. Такий стан справ є не­прийнятним.

КЗК знову закликає українську владу вжити заходів для того, щоб переконатися, що слідчо-заарештовані, як справа принципу, мають право на отримання побачень та отримання/відправлення листів. Будь-яка відмова дати дозвіл на відвідування або відправ- лення/отримання листів має бути спеціально обґрунтована потре­бами розслідування, вимагати схвалення органом, не пов’язаного з відповідною справою і застосуватися на вказаний період часу, із зазначенням причин. У разі необхідності, відповідне законодавство і правила мають бути змінені.

Крім того, Комітет підтверджує свою рекомендацію про необхід­ність вжиття заходів для забезпечення того, щоб слідчо-заарешто- ваним, як правило, надавався постійний доступ до телефону. Якщо є передбачуваний ризик змови в окремих випадках, конкретний телефон­ний дзвінок завжди може відстежуватися. Будь-яке рішення, забороня­ти або обмежувати доступ ув’язнених до телефону має базуватися на обґрунтованому припущенні про ризик змови, залякування або іншої незаконної діяльності і застосовуватися протягом визначено­го періоду» (виділення збережено. — авт.).

Вимога мотивації рішення є суттєвою гарантією попередження зло­вживання та свавілля, можливості належного оскарження рішення (адже в’язень знає, чому саме застосовано відповідне обмеження) та легітим- ності рішення. КЗК, розуміючи надзвичайну важливість належної мо­тивації, зазвичай, особливо підкреслює цю вимогу в контексті оцінки деяких обмежень прав. В окремих випадках він детально уточнює цю рекомендацію. Наприклад, у доповіді про візит до Ісландії у 2004 році^[735] була звернена увага на надто загальні формулювання мотивів заборони контактів із зовнішнім світом та було вказано на необхідність «письмо­вого викладення специфічних мотивів, які обґрунтовують засто­сування обмежень на попередньо ув'язнену особу, і що в'язень має бути проінформований щодо цих мотивів (зрозуміло, що ці моти­ви можуть не включати деталі, які в інтересах слідства доцільно не повідомляти в'язням). Метою цих рекомендацій є забезпечення того, щоб суди могли проводити належну оцінку (meaningful assessment) того, чи є необхідними специфічні обмеження. Обмеження мають зводитись до ситуацій, де має місце дійсний ризик шкоди в контексті відповідного кримінального розслідування і де цей ризик є достатнім для гарантуван­ня використання конкретних обмежень в конкретній справі» (виділення збережено. — авт.).

Не можна оминути увагою й посилання Комітету на Європейські в’язничні правила, які рівною мірою поширюються на осіб, які утриму­ються під вартою. Зокрема, правило 24.1, що передбачає: «ув’язненим необхідно дозволяти максимально часто спілкуватися поштою, по те­лефону або в інші способи спілкування зі своїми родинами, іншими особами та представниками зовнішніх організацій; необхідно дозво­ляти також відвідування ув’язнених зазначеними особами» та п. 99, який закріплює таке: «За відсутності спеціальної заборони, вста­новленої судовою інстанцією в конкретній справі (виділено авт.) на конкретно визначений термін, ув’язнені, справи яких ще не розглянуті, мають право:

a) на відвідування, і їм дозволяється спілкування з родиною та інши­ми особами таким же чином, як і засудженим ув’язненим;

b) на додаткові відвідування та на додатковий доступ до інших видів контактів;

c) доступу до книг, газет та інших засобів інформації».

У Доповіді за результатами візиту в Україну у 2013 році КЗК вкотре повторив свою рекомендацію щодо необхідності зміни філософії обме­ження фізичних контактів із зовнішнім світом цієї категорії ув’язнених, які, до того ж, de jure вважаються невинуватими (пункт 125): «поперед­ньо ув’язнені можуть отримувати не менше трьох візитів протягом від одного до чотирьох годин на місяць. Однак такі візити можуть мати міс­це тільки на підставі письмового дозволу слідчого або суду. Слід нага­дати, що подібний дозвіл має бути також отриманий щодо листування. Крім того, як і в минулому, телефонні дзвінки не дозволені законом... Слідчі/судді рідко дозволяють візити (або можливість надсилати лис­ти). Крім того, багато ув’язнених, з якими говорила делегація, вважали, що їм не дозволили контакти із зовнішнім світом у помсту за їх відмо­ву надати зізнання або надати іншу інформацію слідчим. Що стосуєть­ся невеликої кількості попередньо ув’язнених, уповноважених на отри­мання візитів, їм, як правило, не дозволявся фізичний контакт зі своїми відвідувачами».

У зв’язку з цим Комітет рекомендував чіткі пропозиції змін зако­нодавства: «Запровадити зміни до чинного законодавства з метою за­безпечення того, щоб попередньо ув’язнені, як правило, мали право на отримання візитів, виконування/отримання телефонних дзвінків і від- правлення/отримування листів. Будь-яке обмеження/заборона, встанов­лене на них відносно відвідувань, телефонних дзвінків чи листування, мають бути спеціально обґрунтовані потребами розслідування, завжди вимагати схвалення судовим органом і застосовуватися протягом певного періоду часу, із зазначенням причин для цього. Водночас, слідчим і суд­дям має бути нагадано, що відправною точкою для розгляду прохання про відвідування і для відправки листів мають бути презумпція невину­ватості і принцип, що попередньо ув’язнені повинні піддаватись такій кількості обмежень, яка суворо необхідна для інтересів правосуддя, і що, якщо немає чітко визначеної причини для заборони візитів/ листування або для накладення певних обмежень (наприклад, ор­ганізація відвідувань через перегородку) протягом заданого періоду в кожному окремому випадку (виділено авт.), попередньо ув’язнені по­винні бути уповноважені отримувати принаймні три візити до чотирьох годин на місяць, а також відправляти/отримувати листи, як це передба­чено законом».

Як видно, КЗК вказує на те, що обмеження осіб, узятих під варту, ма­ють схвалюватись судовим органом. Проте в деяких випадках формулю­ються дещо відмінні рекомендації. Наприклад, у п. 137 Доповіді про візит до Азербайджану у 2002 році^[736] рекомендувалось, щоб «Будь-яка відмо­ва слідчим отримувати побачення має бути спеціально обґрунтована потребами слідства й вимагає затвердження органом, який не пов’язаний з цією справою, та має застосовуватись на визначений період». Така ж ре­комендація міститься у згаданому п. 152 про візит до України у 2009 році. Із доповідей КЗК не є однозначним чи йдеться лише про суд як допусти­мий орган для затвердження обмежень.

У будь-якому разі, коли суддя затверджує обмеження контактів із зовнішнім світом, вони мають бути суворо необхідними і використовува­тись протягом якомога коротшого періоду^[737]. Крім того, обмеження в по­передньому ув’язненні та їх обґрунтування мають регулярно перегляда­тись, а в’язні повинні мати можливість їх оскаржити до суду чи іншого незалежного органу^[738].

Варто додатково підкреслити, що необхідність обмежень для потреб слідства завжди звертає особливу увагу Комітету^[739]. У своїй доповіді про візит до Данії у 2014 році ним підкреслювалося особливе значення гаран­тій того, щоб надмірні обмеження не мали місця. Обмеження мали бути безпосередньо пов’язані із цілями слідства. Наприклад, метою слідства у справі одного засудженого, якого зустріла делегація, було попереджен­ня залякування свідків, хоча, водночас, йому було заборонено телефону­вати до своєї сім’ї. Такі обмеження, на думку Комітету, були надмірними. У зв’язку з цим він рекомендував посилити гарантії від надмірних обме­жень, серед яких особливо цінною є згадка про необхідність мотивації та про те, що застосування окремих обмежень на побачення, телефонні дзвінки та листування має розглядатись окремо^[740]. Звідси випливає важ­ливий аспект стандарту — необхідність диференціації обмежень, а не застосування їх як одного комплексу, навіть якщо цей комплекс був за­стосований на підставі вмотивованого рішення. Диференціація обмежень у такому разі може розглядатись як логічне продовження вимоги гнучкого підходу до обмежень.

Чи не найбільш повно відповідні вимоги артикулювались у візиті Ко­мітету до Швеції у 2003 році^[741]. Особливо підкреслювалась необхідність щоб обмеження застосовувались тільки у тих випадках, коли прокурор як особа, яка могла звертатись до суду за затвердженням відповідних об­межень, «може переконати суддю, що має місце справжній ризик шкоди в контексті відповідного кримінального розслідування і що цей ризик є достатнім для того, щоб обґрунтувати застосування конкретного обме­ження у справі» (пункт 43). Кожен раз, коли прокурор звертається до суду за застосуванням чи продовженням обмежень, він має надати:

а) пояснення щодо специфічних обмежень, які він бажає застосувати до особи;

б) належні мотиви, які обґрунтовують такі обмеження у світлі об­ставин справи. Заповнення відповідних документів має здійсню­ватися так, щоб чітко встановлювати обґрунтовані підстави для застосування обмежень. Законодавчі положення мають передба­чати, що як перше застосування, так і продовження обмежень, має бути індивідуалізованим та повністю обґрунтованим (пункт 49). Зауважимо, що КЗК приділив таку велику увагу деталям у зв’язку із ситуацією, що склалася із застосуванням та продовженням за­стосування обмежень до осіб під вартою. Річ у тім, що суди надзви­чайно формально підходили до підтвердження обмежень, про які клопотав прокурор, а прокурори практично не вказували мотивів або лише формально зазначали їх у загальних термінах. Як один із наслідків, адвокати, з якими спілкувалась делегація, скаржились, що через недостатність інформації щодо мотивів оскаржуваних обмежень суди майже ніколи не скасовували їх.

Незважаючи на критику підходів Швеції до застосування обмежень прав осіб, узятих під варту, яка розпочалась з самого першого візиту Комі­тету до цієї країни у 1991 році, проблема надмірних обмежень залишаєть­ся. Останніми роками мали місце деякі зміни в нормативній базі з цього приводу, однак на практику ці зміни майже не вплинули. У зв’язку з цим Комітет під час свого останнього візиту до цієї країни у 2015 році рішуче закликав до вжиття необхідних заходів^[742], здійснивши імпліцитну дипло­матичну погрозу цій країні.

Варто зазначити, що раніше Комітет установив певні докази того, що відповідні обмеження іноді використовувалися поліцією для здійснення тиску на підозрюваних. Однак він не ризикнув визнати «психологічні ка­тування» у зв’язку з цим, на відміну від натяків на те, що за певних умов тривале тримання в одиночному ув’язненні могло становити нелюдське або принижуюче поводження^[743].

Комітет вважає, що навіть якщо обмеження (контактів із зовнішнім світом) обґрунтовані законом, вони можуть мати шкідливі наслідки, які можна компенсувати такими заходами:

— огляд лікаря щодо фізичного та психічного стану в’язня і, якщо потрібно, можливі наслідки обмеження;

— створення можливостей корисної діяльності на додаток до щоден­них прогулянок^[744].

Аналіз змісту всіх вищенаведених стандартів свідчить про те, що са­ма філософія обмеження контактів у попередньому ув’язненні має бути змінена. Замість презумпції заборони контактів (побачення, листування, телефонні розмови) має бути презумпція дозволу цих контактів. І тіль­ки коли цього суворо вимагають потреби слідства, за умови дотриман­ня принципу пропорційності та належного обґрунтування, орган влади повинен мати можливість обмежувати такі контакти. Як випливає з ци­тованих стандартів КЗК, кожне рішення щодо обмеження має обґрунто­вано мотивуватися в разі наявності підвищеного ризику змови чи іншої незаконної діяльності особи, яка взята під варту, а також має визначати чіткий строк такого обмеження. Звичайно ж, щодо такого рішення для ув’язнених повинна бути можливість оскарження, це також має бути за­кріплено в законодавстві, як і сама необхідність прийняття окремих про­цесуальних обґрунтованих та мотивованих рішень слідчим чи органом, що проводить слідство.

На наш погляд, варто відрізняти два типи обмежень під час попе­реднього ув’язнення. Перший — обмеження, пов’язані зі слідством. Во­ни мають застосовуватися органом, що здійснює слідство; адміністрація пенітенціарної установи не повинна могти встановлювати такі обмежен­ня. Другий тип — обмеження, пов’язані із необхідністю забезпечення безпеки та порядку в установі. Такі обмеження можуть застосовуватись адміністрацією пенітенціарної установа, наприклад, до порядку прове­дення побачень^[745], обшуків та ін. У такому разі адміністрація повинна ма­ти можливість встановлювати обмеження незалежно від рішення органу, який здійснює слідство.

З іншого боку, під питанням залишається взаємозв’язок між засто­суванням цих обмежень. Наприклад, чи повинна адміністрація установи попереджувати орган слідства про доцільність застосування обмежень контактів із певною особою, якщо вона має підстави вважати, що готуєть­ся змова чи інша спроба заплутати слідство? Це питання про межі пов­новажень та завдання адміністрацій установ попереднього ув’язнення, а також про їх роль у здійсненні слідства. Навіть саме визнання такої ролі має ставитись під питання.

Висновок до підрозділу 2.2.2.1

Стандарти КЗК щодо обмежень прав в’язнів головним чином ґрунту­ються на стандартах ЄСПЛ, а тому схожі на останні. Однак вони мають деякі особливості.

Найбільш комплексно бачення стандартів КЗК було сформульовано у зв’язку з принципами застосування одиничного ув’язнення. Зокрема, обмеження мають бути пропорційними, законними, підзвітними (особ­лива увага приділяється питанню юридичного відображення обмежень), необхідними та недискримінаційними. Як і ЄСПЛ, Комітет виступає про­ти автоматичних, неіндивідуалізованих обмежень, які встановлюються законом для всіх в’язнів чи для певної їх групи тільки з огляду на їхній статус (наприклад, довічників). Він вказує, що не варто застосовувати під­хід «усе або нічого». Мається на увазі, що обмеження не можуть бути раз і назавжди зацементовані та мають бути гнучкими, тобто має бути умож­ливлена їхня зміна на практиці у світлі конкретних обставин. Особливо це стосується обмеження права на контакти із зовнішнім світом.

У стандартах Комітету знаходить відображення та адвокатується принцип мінімальності обмежень. Мінімальність оцінюється з урахуван­ням таких поширених цілей для обмежень, як безпека або ж потреби пра­восуддя (у випадках із попередньо ув’язненими).

Комітет у своїх доповідях формулює також деякі важливі практичні гарантії проти застосування необґрунтованих обмежень. Однією із та­ких гарантій є встановлення часових рамок для застосування обмежень. Це може проявлятись як шляхом вимоги встановлення часу дії певного обмеження, так і шляхом вимоги систематичного перегляду певного об­меження. Іншими такими гарантіями є вимога надання детальної моти­вації обмеження, встановлення їхньої форми, осіб, яких вона стосується (у випадку заборони побачень) та ін.

Особливого розвитку стандарти КЗК щодо обмежень набули в його рекомендаціях різним країнам щодо попереднього ув’язнення. Річ у тому, що, незважаючи на презумпцію невинуватості, у багатьох країнах, в т. ч. в Україні, філософія попереднього ув’язнення ґрунтується на макси­мальному обмеженні контактів із зовнішнім світом. Основною причиною цього є несправедливе балансування інтересів слідства та індивіда, що по суті означає протистояння суспільних та індивідуальних інтересів. Надмірність обмежень контактів у інтересах слідства якраз призводить до презумпції обмеження контактів. Натомість має бути презумпція ко­ристування правами, обмеження ж мають бути суворо необхідним ви­нятком. Яскравим прикладом є стандарт Комітету про недопустимість автоматичних обмежень і дозволів слідства (чи суду) на контакти із зов­нішнім світом. Такі контакти мають бути дозволені, якщо тільки немає обґрунтованого рішення про їх заборону.

Таким чином, Комітет активно користується ключовими ідеями стандарту обґрунтування прав людини Європейського суду, однак не застосовує трискладовий тест як такий. З іншого боку, у його власних стандартах містяться специфічні та детальні гарантії і механізми захис­ту від необґрунтованого обмеження прав. Формулювання цих гарантій стало закономірною необхідністю задля узгодження загальних стандар­тів обмежень ЄСПЛ та в’язничних реалій, які спостерігаються Комітетом. Цей досвід засвідчив необхідність конкретних юридичних гарантій, які зможуть уникнути застосування необґрунтованих обмежень прав.

2.2.2.2. Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи

Рекомендації Ради Європи відносяться до м’якого права (soft law) та мають рекомендаційний характер. Однак вони мають значний вплив на національні в’язничні практики, в тому числі вони допомагають впро­ваджувати стандарти обмежень прав в’язнів. Особливе місце серед них посідають Європейські в’язничні правила.

2.2.2.2.1. Європейські в'язничні правила

Європейські в’язничні правила (ЄВП, Правила) є важливим докумен­том для теорії правових обмежень^[746]. Уже в п. 2 Правил вказується, що особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до по­збавлення волі чи взяті під варту.

У коментарі Комітету Міністрів Ради Європи до ЄВП вказується, що п. 2 доповнює п. 1 ЄВП, яке передбачає, що при поводженні з усіма осо­бами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини. Правило 2, на думку Комітету, також підкреслює, що безумовні страж­дання, яких зазнає ув’язнений, втрачаючи право на свободу, не мають призводити до автоматичної втрати їхніх політичних, цивільних, со­ціальних, економічних та культурних прав. Неминуче права засуджених є обмеженими втратою їхньої свободи, але таких похідних обмежень має бути настільки мало, наскільки це можливо. Це правило вказує на деякі кроки, що мають бути здійснені для того, щоб знизити негативні наслідки втрати свободи. Будь-які похідні (від ізоляції — авт.) обмеження мають бути конкретизовані в законі і мають встановлюватись лише тоді, коли вони є суттєвими для порядку та безпеки у в’язниці. Обмеження, що мо­жуть накладатись, не повинні суперечити ЄВП^[747].

Логічним продовженням обґрунтування правових обмежень засуд­жених у правилах 1 і 2 є правило 3, яке передбачає базове положення що­до встановлення стандартів обмежень прав в’язнів. Воно закріплює, що «обмеження, які застосовані до осіб, позбавлених волі, мають бути міні­мально необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, з якою вони накладалися».

Коментар правила 3 не містить великої кількості деталей. У ньому тільки вказується, що це правило спрямовано на те, щоб підкреслити при­нцип пропорційності, який має відображатись у таких обмеженнях^[748].

З огляду на значення цього правила для нашої роботи ми звернули­ся за коментарями до співавтора ЄВП професора Дірка Ван Зіль Сміта^[749]. Зокрема, він вказує, що це правило було одним із останніх, які були вклю­чені до ЄВП. його метою було «уточнити Правило 2, яке дозволяє «закон­не» позбавлення прав, але не дає орієнтиру щодо того, якою мірою і чому це може бути зроблено». Найперша версія коментаря до Правил містила таке речення, яке пізніше було виключене: «Непропорційне обмеження прав для досягнення відносно незначної мети не дозволяється»^[750].

Як видно зі змісту Правила 3, воно включає дві головних вимоги до розміру обмежень: вони мають бути мінімальними та пропорційними. Однак мінімальність є складовою пропорційності, адже пропорційне об­меження — це таке обмеження права, коли було відсутнє альтернативне менше обмеження, яке могло б досягнути тієї ж мети. Тобто пропорцій­ність обмеження з неминучістю передбачає й мінімальність обмеження,

750

Там само.

адже вона передбачає, що для досягнення цілей обирається найменше об­меження. Тому нас особливо цікавила мотивація окремого включення до Правила 3 вимог мінімальності та пропорційності.

Зі спогадів Д. Ван Зіль Сміта, під час розробки ЄВП такий підхід міг мати два альтернативних пояснення. Перше полягало в тому, що в пра­вилі містяться «злиття двох ідей в одній: мінімальне втручання у права загалом та специфічний зв’язок пропорційності й окремої цілі, скажімо, виправлення (rehabilitation)». Друге пояснення підтримувало висловлену нами здогадку, що оскільки розуміння пропорційності є досить складним на практиці, «мінімальна необхідність» могла стати категорією, яка могла бути більш зрозумілою та підтримувала б її практичне застосування^[751].

Вважається, що така увага до принципу пропорційності у ЄВП обу­мовлена серйозним впливом на розробників нової редакції ЄВП форму­лювань із практики ЄСПЛ^[752], який, вирішуючи справи, що стосуються правообмежень засуджених, керується саме вимогою пропорційності обмежень.

Сам же принцип є «ключовим концептом» у застосуванні в’язничного права та політики, адже диспропорційне суттєве втручання у право, на­віть на прийнятних підставах, наприклад, для гарантування безпеки, мо­же підірвати правовий статус в’язнів^[753]. його можна розглядати як розви­ток ідеї Александра Петерсона (Alexander Paterson), що позбавлення волі є достатнім покаранням і додаткові обтяження чи обмеження не мають завдаватись^[754]. Такий підхід відображає теорію школи «нової пенології», яка передбачає зведення до суворої необхідності обмежень, які супровод­жують кримінальну санкцію^[755].

Слід звернути увагу, що в правилі 3 має місце важливий синтаксичний зв’язок між мінімальною необхідністю та обґрунтованою метою, з якою вони накладаються. Правило підкреслює, що обмеження мають бути міні­мально необхідними саме для досягнення обґрунтованої мети, що також відображає підхід ЄСПЛ, який використовує цю ідею як невід’ємну части­ну при встановленні справедливого балансу між обмеженнями та цілями, на досягнення яких вони спрямовані.

Що ж стосується цілей, з якими можуть встановлюватись обмеження, то у правилі 3 йдеться про відповідність обмежень «обґрунтованій меті». Тобто цілі, з якими можуть накладатись обмеження, не називаються без­посередньо в цьому пункті. Що розуміти під «обґрунтованою метою» — не уточнюється. У коментарі до ЄВП відповіді на це питання також не даєть­ся. Однак цілі, які вважаються обґрунтованими, частково містяться в де­яких правилах ЄВП щодо окремих прав^[756].

Орієнтирами для визначення обґрунтованої мети є практика ЄСПЛ та сама Конвенція, яка визначає цілі, задля яких можуть встановлюва­тись окремі обмеження. Саме ці цілі, напевно, і мають вважатись обґрун­тованими у відповідності до ЄВП. З іншого боку, цілі обмежень прав, які закріплюються в Конвенції, стосуються тільки частини прав, які мають в’язні у відповідності до неї. Що стосується іншої частини, то щодо них такі цілі або взагалі не згадуються (обмеження права голосу у Протоколі № 1 до Конвенції), або такі права не захищаються Конвенцією (соціальні права), а тому відсутні вказівки щодо обґрунтованих цілей їх обмеження.

Принцип мінімальності додатково відображений і в загальній нор­мі щодо вжиття заходів, пов’язаних із безпекою. Нею також передбача­ються й обґрунтовані цілі обмежень. Зокрема, обмеження мають бути мінімально необхідними для досягнення безпечного ув’язнення (пра­вило 51.1)^[757]. Коментатори цього правила вказують^[758], що є три основних причини, чому заходи безпеки, які застосовуються до в’язнів, мають бути мінімальними:

— персонал більш схильний без складностей встановлювати, хто із в’язнів потребує високого рівня безпеки, якщо кількість заходів безпеки обмежується;

— чим нижчий рівень безпеки, тим більша вірогідність гуманнішого поводження;

— безпека є дорогою, і чим вищий її рівень, тим вищою буде ціна. Є фінансові мотиви не поміщати в’язнів до вищої категорії небез­пеки, ніж необхідно.

Очевидно, що правило 51.1, у першу чергу, вказує на необхідність мінімізації рівня безпеки установи, в яку має поміщуватися в’язень. Однак це правило стосується й окремих заходів безпеки. Вжиття ж заходів без­пеки як у вигляді встановлення рівня безпеки, так і у вигляді індивідуаль­них заходів завжди кореспондує обмеженню певних прав. Тому логічним є висновок, що обмеження прав внаслідок вжиття заходів безпеки (як ін­дивідуальних, так і комплексних у порядку визначення рівня безпеки) так само мають зводитись до мінімуму. Така ж логіка може стосуватися і комплексних обмежень, які використовуються в порядку дисциплінар­них санкцій, адже вони мають застосовуватись як виняток та бути про­порційними (правила 56.1, 60.2).

Вказані перші три правила мають особливе значення для Європейсь­кої в’язничної політики^[759], і не дарма знаходяться в розділі «Основні при­нципи» ЄВП. Підкреслимо, що ЄВП стосується не тільки правозастосува- чів, а й нормотворця, адже обмеження застосовуються не тільки ними, але і правотворчими органами через прийняття відповідних норматив­но-правових актів. Використовуючи нашу класифікацію обмежень, мож­на стверджувати, що правило 3 ЄВП стосується як правозастосовних, так і нормативних видів обмежень.

Правило 5 ЄВП (також є основним принципом) встановлює, що життя в місцях позбавлення волі має бути, наскільки це можливо, наближене до позитивних аспектів життя в суспільстві^[760].

Воно нагадує формулювання п. 5.1 МСП Мандели, яке перед­бачає необхідність максимального наближення умов життя на волі та в ув’язнені.

Комітет Міністрів вказує, що це правило підкреслює позитивні аспек­ти нормалізації.

Життя у в’язниці, звичайно, не може ніколи бути таким самим, як у вільному суспільстві. Однак мають здійснюватись намагання для того, щоб зробити умови тримання у в’язницях настільки близько до нормаль­ного життя, наскільки це можливо, і забезпечити, щоб ця нормалізація не призводила до нелюдських в’язничних умов^[761]. Більше того, у від­повідності до правила 5 життя у в’язниці має максимально наближа­тись саме до позитивних аспектів життя в суспільстві. Тому закріплену у правилі 5 ідею називають принципом нормалізації або ж «принципом нормальності»^[762].

Існує безпосередній зв’язок принципу нормалізації із питаннями встановлення обмежень^[763]. Якщо життя у в’язниці має максимально набли­жатись до позитивних аспектів життя на свободі, то ключову роль у цьому відіграють саме обмеження, адже у них проявляється суть в’язничного по­карання. Відповідно, нормалізація вимагає, щоб обмеження прав в’язнів максимально наближались до обмежень прав вільних осіб. Це стосується як підстав застосування обмежень, так і їх обсягу.

Повертаючись до принципу мінімальності, який пронизує ЄВП, най­більшою проблемою, що виникає як у законотворчості, так і в правозасто- суванні, є встановлення того, що ж є мінімальним правообмеженням.

Однак іноді невідповідність окремих норм національного законо­давства принципу мінімальності є очевидною. В окремих випадках може застосовуватись логічний метод «від протилежного», адже мінімальні об­меження не є максимальними і vice versa. Наприклад, відповідно до ч. 11 ст. 134 КВК під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері) засудженим забороня­ються побачення, придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання посилок (передач). Такі обмеження є максимальни­ми, тому вони суперечать вимогам ЄВП.

Додамо також, що повне обмеження контактів із зовнішнім світом прямо суперечить Стандартам КЗК і правилу 24.2 ЄВП, у відповідності з яким спілкування і відвідування можуть бути обмежені або поставлені під контроль, якщо це необхідно для розслідування, підтримки порядку та безпеки, попередження кримінальних злочинів і захисту жертв зло­чинів, але такі обмеження, включаючи спеціальні обмеження, які вста­новлюються судовим органом, мають допускати мінімальний рівень спілкування.

У цьому правилі вказуються і цілі встановлення відповідних пра- вообмежень, які, по суті, зводяться до того, щоб забезпечити безпеку людини і сприяти розслідуванню певних вчинених злочинів (у випадку осіб, узятих під варту). Однак якщо припустити мету безпеки осіб, які відбувають дисциплінарні стягнення у вигляді поміщення до ДІЗО чи ПКТ, то ця норма також порушується, адже мінімальний рівень спілку­вання відсутній.

Доцільно також згадати правило 24.1 ЄВП, у якому рекомендується максимально часто дозволяти в’язням спілкуватись по пошті, по телефо­ну або за допомогою інших засобів спілкування зі своїми сім’ями, іншими особами і представниками зовнішніх організацій. Ця вимога спрямова­на на втілення того ж принципу мінімальності, що закріплений у 3 пра­вилі ЄВП, оскільки вона передбачає тяжіння до максимального звуження правообмежень. Як вказує Комітет Міністрів у згаданому Коментарі, такі вимоги до обмежень встановлені у ч. 2 ст. 8 Конвенції, яка припускає, що втручання у здійснення закріпленого у ній права (тобто обмеження права на приватність) має бути зведено до мінімуму. У світлі даного правила, необгрунтованим є існування таких норм як ч. 3 ст. 95 КВК, що передбачає заборону побачень під час тримання протягом перших 14 днів перебуван­ня в установі виконання покарань (крім побачень з адвокатом).

Правило 24.2 ЄВП вказує, що контакти та відвідування можуть бути обмежені або поставлені під контроль, якщо це необхідно для продовжен­ня кримінального розслідування, підтримки порядку та безпеки, запобі­гання кримінальним злочинам та захисту жертв злочинів, проте такі об­меження, включаючи спеціальні обмеження, визначені судовим органом, мають допускати прийнятний мінімальний рівень контактів. Це правило є важливим з огляду на таке.

По-перше, воно встановлює можливі цілі для обмежень контактів із зовнішнім світом, а саме: продовження кримінального розслідування, підтримки порядку та безпеки, запобігання кримінальним злочинам та захисту жертв злочинів. При чому навіть за наявності таких цілей ви­магається рішення в’язничної адміністрації, що часто лежить за межами тих знань, які вона повинна мати для виконання своїх обов’язків^[764]. Існує також побажання Комітету Міністрів, що це було б хорошою політикою вимагати від судів рішення перед тим, як робити обмеження на цих під- ставах^[765]. Крім того, для того щоб обґрунтувати обмеження, потенційна шкода в разі його незастосування має бути явною, а тому, наприклад, цен­зура листів на необмежений період є неприйнятною^[766].

По-друге, у правилі зазначено, що за будь-яких умов обмеження права на побачення мають допускати прийнятний мінімальний рівень контактів. Цим самим фактично встановлено недопустимість пов­ної заборони контактів засуджених із зовнішнім світом. З точки зору Комітету Міністрів, якщо проведення візиту становить загрозу безпеці установи, то вони мають бути піддані пропорційному контролю, а не заборонятись.

Правила містять низку лімітативних клаузул у тих положеннях, які закріплюють окремі права. Наприклад, право на інформацію шляхом до­ступу до ЗМІ має забезпечуватись, за винятком випадків, визначених об­межень на визначений період. Такі обмеження можуть встановлюватись тільки судом у індивідуальних випадках (правило 24.10). Цілі таких об­межень не встановлюються, проте ці цілі в будь-якому разі мали б бути підпорядкованими цілям, які містяться в статті 10 Конвенції. З іншого боку, в’язням має дозволятись спілкуватись зі ЗМІ, за винятком випад­ків, коли це необхідно для підтримки порядку і безпеки, в інтересах сус­пільства або для того, щоб захистити жертв, інших в’язнів або персонал (правило 24.12). Разом з тим ці цілі відповідають, але не повторюють до­слівно цілі, які можуть мати на меті обмеження права на свободу слова у відповідності до статті 10 Конвенції^[767]. Інші норми, які встановлюють цілі обмежень прав у ЄВП, також свідчать про часткове повторення допус­тимих Конвенцією цілей обмежень та про те, що їхнє пристосування до в’язничного контексту є специфічною рисою ЄВП.

Що стосується права на участь у виборах та референдумах, вказуєть­ся, що воно має забезпечуватись, якщо тільки це право не обмежено на­ціональним законодавством (правило 24.11). Встановлення лише однієї вимоги для обґрунтування обмежень виборчих прав — передбаченості в законодавстві, є суттєвим недоліком цього правила. Складається вра­ження, що інші вимоги обґрунтування обмежень, як-то їх цільовий харак­тер та пропорційність не є обов’язковими, однак це не так^[768]. Щоправда, правило 3 ЄВП, яке вважається загальним правилом-принципом, вста­новлює необхідність переслідування «обґрунтованої цілі» будь-якими обмеженнями прав, в тому числі обмеженнями виборчих прав.

Заходи безпеки, які вживаються щодо окремих ув’язнених, мають бути мінімально необхідними для забезпечення їхнього надійного ут­римання (правило 50.1). Хоча вони безпосередньо не встановлюють нової вимоги, але воно лише підкреслює принцип мінімальності правообме- жень, що лежить в основі ЄВП.

Тлумачення ЄВП свідчить, що не дозволяється обмежувати право за­суджених на медичну допомогу. У правилі 40.5 вказується, що всі необхід­ні медичні, хірургічні та психіатричні послуги, у тому числі ті, що наяв­ні в цивільних установах, мусять бути надані ув’язненим. В’язні повинні мати доступ до лікування, яке доступно в країні, без дискримінації на підставі їх правового статусу (правило 40.3). Ці правила перекликаються із 3-ою Загальною доповіддю КЗК. Однак чи вимагає такий підхід до об­межень не тільки доступність такого ж самого лікування, як на волі, в ме­жах установи, а й право бути поміщеним у цивільну медичну установу за власним бажанням? Відповідь на це питання є негативною^[769], що свідчить про іманентне обмеження медичних прав.

768

Вимога пропорційності та мінімальності до обмежень засуджених знаходить своє відображення і в правилі 64, де визначаються вимоги до застосування сили до засуджених і де вказано, що масштаби застосуван­ня сили мусять бути мінімально необхідними, і вона має застосовуватися по можливості на мінімальний період. У правилі 68.3, яке визначає, що засоби стримування не мають застосовуватися довше, аніж це абсолютно необхідно.

У ЄВП міститься низка правил, які закріплюють ключові права в’язнів. Однак, на відміну від практики, яка часто використовується в проаналізованих у цій роботі національних законах щодо виконання покарань, ці права, як правило, не супроводжуються клаузулами щодо підстав та порядку застосування їх обмежень. Це не означає, що такі об­меження не можуть застосовуватись на підставі Конвенції. Наприклад, що стосується свободи слова, совісті та релігії (за винятком спілкування зі ЗМІ, про обмеження якого згадувалося вище), права на освіту, дозвілля, власність, працю. Що ж до стандартів обшуків, то в них прямо вказується на необхідність балансування обов’язку адміністрації захищати безпеку із приватністю особи, однак це чомусь вказується тільки щодо випадку обшуків відвідувачів установи (правило 54.9). Правила ж обшуків в’язнів так само не містять вказівок на підстави та мету обмеження права на приватність.

Звісно, правило 3 є загальним принципом, який визначає засто­сування обмежень до всіх без винятку прав, які закріплюються у ЄВП. Проте воно не враховує специфіку обмежень кожного окремого права, яка, у свою чергу, визначає специфіку практики його реалізації. Недоліки правил ЄВП щодо обмежень прав в’язнів, в т. ч. недостатня конкретиза­ція практичних гарантій їх обґрунтованості, можуть бути компенсовані стандартами обмежень у практиціє ЄСПЛ та рекомендаціях КЗК. Однак у такому разі автори ЄВП упустили нагоду уточнити та додатково розви­нути ці стандарти з урахуванням пенітенціарного контексту.

2.2.2.2.2. Стандарти обмежень прав в'язнів

у інших рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи

Принципи та правила ЄВП, які стосуються обмежень прав в’язнів, послідовно перекликаються із положеннями інших рекомендацій Ради Європи. Окрім синергічного ефекту, це дає також підтвердження універ­сальності окремих стандартів обмежень цієї організації.

Ще у 1962 році Рекомендація під назвою «Виборчі, громадянські та соціальні права»^[770] заклала серйозний фундамент стандартів обмежень прав в’язнів. Ця рекомендація, задовго до суттєвого прогресу у критичній оцінці принципу неминучих в ув’язненні обмежень, Європейським судом закріпила принцип, який недвозначно відкидав цю доктрину. Так, п. 4 вказував на зміст цього принципу: сам факт ув’язнення не впливає на володіння виборчими, громадянськими та соціальними правами, однак здійснення цих прав може бути обмежено тоді, коли воно несумісне із ці­лями ув’язнення або підтримкою порядку чи безпеки у тюрмі.

Незважаючи на закріплення досить прогресивної для того часу засади обмеження прав, щодо окремих категорій прав вона була дещо знівельо­вана. Наприклад, п. 8 Рекомендації вказував, що в’язнична адміністрація може заборонити в’язневі здійснювати його цивільні права у випадках, якщо:

а) здійснення цих прав несумісне із цілями ув’язнення або підтрим­кою порядку чи безпеки в тюрмі;

б) у випадку засудженої особи, здійснення цих прав може бути від­кладено до його звільнення, без шкоди його інтересам. Остання підстава, всупереч заявленому у п. 4 Рекомендації принципу, опо­середковано легітимізовувала обмеження прав з огляду на перебу­вання в ув’язненні.

Що стосується соціальних прав, то відповідний розділ вказував на де­які стандарти щодо їх обмежень. В’язень не повинен був втрачати право на соціальні виплати з огляду на факт його ув’язнення, якщо він мав це право до ув’язнення (п. 9). Право на соціальне страхування повинно було зберігатись наскільки це можливо, при чому державою повинні були вжи­ватись необхідні заходи (п. 10).

Зміст Рекомендації свідчить про приділення особливої уваги не так питанню володіння, як питанню здійснення прав. Вона навіть містила по­ложення щодо надання можливості здійснення прав в’язня від його імені за допомогою представника та деталізувала питання особистої участі в судовому процесі з питань захисту відповідних прав (п.п. 7, 12-17).

Суттєва увага приділялась і можливостям обмеження здійснення прав. Це, однак, не означало, що йшлося про акцент на необхідності об­межень. Навпаки, це було спрямовано на гарантування захисту прав від зайвих обмежень, хоча тогочасні стандарти і не дозволяли закріплення стандартів однакових із сьогоднішніми.

Уже у 1982 році в Рекомендації щодо ув’язнення та поводження із небезпечними в’язнями (Rec. R (82) 17) простежувалась прихильність до принципу мінімальності обмежень в’язнів^[771]. Зокрема, у п. 2 вказувалось, що заходи безпеки мають застосовуватись виключно настільки, наскіль­ки це з необхідністю потрібно. Також у Рекомендації містилась вказівка на індивідуальний підхід до застосування обмежень, адже заходи безпе­ки мають брати до уваги різні види небезпечності (п. 4). Крім того, реко­мендувалось, щоб необхідність вжиття заходів безпеки переглядалась ре­гулярно з тим, щоб тривалість тримання в таких умовах не перевищувала необхідного (п. 8).

Також пункт 5 Рекомендації містить положення, яке закликає по­м’якшувати, наскільки це можливо, негативні наслідки посиленої безпе­ки. Тобто, з одного боку, допускаються обмеження, які можуть шкодити правам людини, а з іншого — вказується і на необхідність пом’якшення таких наслідків. Так, у одній із старих рекомендацій щодо в’язнів-іно- земців (No. R (84) 12) 1984 року вказувалось, що для пом’якшення відчут­тя ізоляції в’язням-іноземцям варто сприяти їх комунікації із особами їх громадянства, мови, релігії або культури, наприклад, шляхом дозволу їм проводити разом дозвілля. Так само, наприклад, п. 24.2 ЄВП вказуєть­ся на допустимість обмежень контактів із зовнішнім світом, однак тим не менш має допускатись мінімальний рівень контактів.

Вимога мінімальності репресивного впливу простежується і в інших документах щодо поводження із небезпечними злочинцями. Наприклад, у новішій Рекомендації щодо небезпечних злочинців (Rec. (2014)3) вка­зується, що обмежувальні заходи не мають бути диспропорційними рів­ню ризику. Застосовуватися має найменш обмежувальний захід, який сумісний із захистом суспільства і зниженням ризику (п. 4). Оцінка ж ри­зиків має використовуватись так, щоб інтерпретація заходу або санкції була найменш обмежувальною (п. 29). Як вказується у Коментарі до цієї Рекомендації, ці стандарти безпосередньо обумовлюються вимогами пропорційності, які сформульовані в практиці ЄСПЛ^[772].

Як видно, необхідність урахування індивідуальних обставин у кож­ному конкретному випадку обмеження прав підкреслюється доволі часто в самих різних тематичних рекомендаціях Комітету Міністрів та стандар­тах КЗК і ЄСПЛ.

Принцип мінімальності, який в закріплений у базових принципах ЄВП, окремо згадується не тільки щодо небезпечних злочинців, а й щодо інших специфічних категорій засуджених. Так, Рекомендація Rec. (2008)11 «Щодо європейських правил стосовно неповнолітніх правопорушників, які піддаються санкціям або заходам впливу» у п. 53.2 вказує, що уста­нови для неповнолітніх мають забезпечувати умови із найменш обме­жувальною організацією безпеки та контролю, необхідних для захисту неповнолітніх від них самих, для захисту персоналу та інших осіб^[773].

На принципі мінімальності обмежень, які полягають у застосуванні заходів впливу (в т. ч. заходів фізичного впливу), робиться особливий ак­цент. Додатково підкреслюється необхідність їх застосування протягом якомога коротшого строку, якомога низької інтенсивності та тільки у ви­няткових випадках, коли інші заходи не спрацьовують (розділ E.13.3 Єв­ропейських правил стосовно неповнолітніх правопорушників).

Принцип, що тримання в умовах, які втручаються у права людини, не може обґрунтовуватись недостатністю ресурсів (правило 4 ЄВП), стосуєть­ся не тільки порушень прав, а може стосуватись і обмежень прав. Одним із підтверджень такого розуміння є і те, що у відповідності до згаданої ре­комендації щодо неповнолітніх Rec (2008)11, недостатність ресурсів ніко- ли не може обґрунтовувати втручання (обмеження. — прим. авт.) в права неповнолітніх (п. 19)^[774].

Так само, як і щодо неповнолітніх, робиться особливий акцент на стандартах обмежень осіб, узятих під варту. Це обумовлено їхнім стату­сом у світлі презумпції невинуватості.

Зокрема, Рекомендація Rec. (2006)13 «Щодо використання поперед­нього ув’язнення, умов, у яких воно здійснюється і забезпечення гарантій проти зловживань»^[775] вказує на принцип, що попередньо ув’язнені особи повинні піддаватись умовам, які відповідають їхньому статусу; це озна­чає відсутність обмежень, окрім тих, які є необхідними для відправлення правосуддя, безпеки установи, в’язнів та персоналу, а також захисту прав інших осіб (п. 5).

Формулювання Рекомендації в такому разі є особливо різким — не має бути жодних інших обмежень, ніж ті, що необхідні для вказаних обґрунтованих цілей. Варто наголосити на тому, що на відміну від схожих норм із інших рекомендацій Комітету Міністрів, серед цих обґрунтованих цілей значиться мета забезпечення прав інших осіб. Тобто передбачається не тільки досить складний процес балансування інституційних інтересів з індивідуальними, а й індивідуальних інтересів однієї особи із індивіду­альними інтересами інших осіб/особи.

Додатково можна пригадати Рекомендацію Rec(2012)12 щодо інозем­них в’язнів, у якій вказується, що за винятком специфічних безпекових міркувань в індивідуальних випадках іноземцям має дозволятися спіл­куватись своєю рідною мовою під час контактів із сім’єю (п. 22.2).

Висновок до підрозділу 2.2.2.2

Європейські в’язничні правила — головна рекомендація Ради Євро­пи, яка закріплює стандарти прав в’язнів, у тому числі й стандарти їх обмежень.

Серед ключових принципів документа є: принцип, що в’язні, за за­гальним правилом продовжують користуватись усіма правами, що й віль­ні особи, з урахуванням необхідних законних винятків (правило 2); при­нцип мінімальності та цільового характеру обмежень (правило 3), який по суті втілює принцип пропорційності; принцип нормалізації, який вимагає наближення життя у в’язниці до позитивних аспектів життя у суспільстві (правило 5), а тому передбачає і наближення рівня обмежень у в’язниці та на волі.

Закріплення принципу мінімальності відбулося під впливом практи­ки ЄСПЛ. його віднесення до основних принципів виокремлює ЄВП з-по­між інших міжнародних стандартів.

ЄВП додатково підкреслюють, що обмеження для досягнення безпе­ки мають бути мінімальними. Такий наголос додатково підкріплює зна­чення принципу мінімальності, адже саме вимоги безпеки часто обґрун­товують надмірні втручання у права.

Правила також містять низку лімітативних клаузул у тих положен­нях, які закріплюють окремі права. Разом з тим вони мають певні роз­ходження із клаузулами Європейської конвенції, навіть тоді, коли вони стосуються тих самих прав. Ці розходження не сприяють послідовності стандартів обмежень у європейській в’язничній політиці. Можна здогаду­ватись про намір авторів уточнити стандарти обмежень Конвенції щодо пенітенціарної сфери. Однак, замість уточнення та розвитку лімітативних клаузул Конвенції, деякі їх важливі аспекти були відображені невдало або не були відображені взагалі. Так само був упущений шанс систематизації практичних гарантій забезпечення обґрунтованості обмежень.

Інші рекомендації Ради Європи щодо окремих прав в’язнів містять деякі згадування про обмеження прав.

Ще у 1962 році Рекомендація Rec. (62)2 під назвою «Виборчі, грома­дянські та соціальні права» вказувальсь, що сам факт ув’язнення не впли­ває на володіння виборчими, громадянськими та соціальними правами, однак їхнє здійснення може бути обмежено тоді, коли воно несумісне із цілями ув’язнення або підтримкою порядку чи безпеки в тюрмі. З іншого боку, ця Рекомендація містила і занадто широкі підстави, які дозволяли значні обмеження.

У Рекомендації 1982 року щодо ув’язнення та поводження із небез­печними в’язнями (Rec. R(82)17) містяться положення, які заохочують ін­дивідуалізацію обмежень, а також мінімізацію обмежень, спрямованих на мету безпеки (в тому числі шляхом мінімізації строку, протягом якого застосовуються обмеження).

Вимога мінімальності репресивного впливу навіть щодо осіб, які вчи­нили найтяжчі злочини, закріплена й у новій Рекомендації щодо повод­ження із небезпечними злочинцями (Rec. (2014)3). Принцип мінімаль­ності, а також індивідуалізації обмежень простежується в інших сучасних рекомендаціях, які стосуються окремих груп в’язнів, як-то неповнолітніх чи іноземців (Rec. (2012)12, Rec. (2008)11, Rec. (2006)13).