ВИСНОВОК (Частина І)

Кожне право має дві ключових характеристики — зміст та обсяг.

Зміст права є якісним показником, а обсяг — кількісним. Звужен­ня змісту чи обсягу права (вони є взаємопов’язаними, звуження одного з них тягне за собою звуження іншого) є обмеженням права.

Такі ознаки, як передбачення обмеження у законі чи наявність у нього цілей, не можна вважати обов’язковими ознаками обмеження. Натомість вони можуть бути ознакою його обґрунтованості. Обов’язковою ознакою обмеження права на додаток до звуження змісту чи обсягу, є суб’єкт та­кого звуження — держава; приватна особа не може обмежити право, але може порушувати його шляхом перешкоджання його реалізації.

Ми можемо говорити про обмеження права в’язня тільки тоді, коли воно має місце у зв’язку із його спеціальним статусом. В іншому разі, якщо до особи застосовується обмеження не у зв’язку із таким статусом, йти­меться про обмеження права особи як звичайного громадянина.

Нами пропонується два прийоми встановлення того, чи мало місце обмеження права в’язня. Перший — динамічний, полягає у порівнянні можливостей засудженого «до» та «після» застосування певного заходу (наприклад, зміни законодавства); другий — статичний, полягає в порів­нянні можливостей особи із можливостями вільної особи (як de jure, так i de facto).

Ми виділяємо такі форми обмежень прав у законодавстві: позбавлен­ня права, заборона вчинення певних дій, обов’язок, специфічні суб’єктивні права (за окремими винятками), специфічна відповідальність.

Зазначені прийоми та форми встановлення обмежень стосуються і так званих правозастосовних обмежень.

Враховуючи це, у роботі пропонується класифікація обмежень на нор­мативні та правозастосовні. Нам не доводилось стикатися з такою класи­фікацією в роботах із пенітенціарного права, однак її важливість є оче­видною, оскільки вона дає можливість виділити дві принципово різні характеристики правової природи обмежень.

Іншою принципово важливою класифікацією є поділ обмежень на юридичні та фактичні. Юридичні обмеження передбачаються у законі. Фактичні «об’єктивно випливають із факту ізоляції/ув’язнення». Попу­лярним є твердження-стандарт, що всі обмеження, які не «випливають із факту ув’язнення», є зайвими та необгрунтованими. Однак така ідея викликає суттєві складності.

Доктрина фактичних обмежень, незважаючи на масу теоретичних розробок та міжнародних стандартів, які вважають застосування їхнь­ої ідеї позитивним явищем для прав людини, не тільки не можуть бути додатковими гарантіями прав, а й навпаки. Однією із цілей цієї роботи є запропонувати критичне бачення теорії фактичних обмежень. Уявлен­ня щодо того, що «об’єктивно випливає із ув’язнення», а що ні — не є уні­версальним, воно відрізняється як у різних культурах, у різних історич­них періодах та навіть за різних економічних умов. Крім того розуміння поняття «ув’язнення» (чи ізоляції) так само не є сталим і чітким. Тому застосування ідеї фактичних обмежень може використовуватись для по­рушення принципу законності та надання необмеженої дискреції при застосуванні обмежень. Фактичні обмеження — шлях до юридичної не­визначеності, який не виправдовує доктринальних сподівань на їх вико­ристання для зближення статусу ув’язнених осіб зі статусом вільних осіб.

Розуміння правової природи обмежень прав різниться в залежності від обраної теорії.

Спроба здійснити короткий огляд філософських поглядів з точки зору меж зближення прав в’язня та вільної людини не допомагає знай­ти навіть базових відповідей і лише демонструє бідність доктринального доробку з цієї теми. Моральна допустимість покарання та обмежень прав є однією із тем, над якими задумувалися філософи. Однією із головних підстав такої допустимості вважається порушення суспільного договору засудженим. Однак допустимість не вказує на те, яким має бути зміст по­карання — тобто обмеження Відповіді на питання щодо обмежень прав повинні даватись з точки зору обраної теорії покарання та цілей, що став­ляться перед ним. Однак усе це є тільки частиною більш складного пи­тання — якими є допустимі межі репресії держави, наскільки допустимо зближувати (і віддаляти) правові статуси осіб з обох сторін ґратів. Чим далі просуватиметься гуманізація в’язниці, яка, за загальним спостере­женням, є з неминучістю поступовою, тим більше є підстав для філософів задумуватись над цим питанням.

Проте навіть їхні міркування потребуватимуть практичного ґрунту задля підкріплення своїх висновків. Суспільство завжди мало запит на безпеку, а тому коли йдеться про скасування/впровадження обмеження прав в’язнів — потрібно брати до уваги їх балансування із суперечливи­ми суспільними інтересами та цінностями, а також практичний аспект їх раціоналізації. Для цього у нагоді стануть емпіричні та компаративні підтвердження, національний та зарубіжний досвід щодо безпечності лі­бералізації правових обмежень і vice versa — їх посиления.