Декларація про права людини і громадянина 1789 року
Франція має особливу правову історію, яка торкнулася і питання обмежень прав громадян. Положення Декларації про права людини і громадянина 1789 р., що були засновані на прогресивних філософських ідеях тих часів, стали прикладом та натхненником підходів до обмежень прав по всьому світу.
Так, стаття 4 Декларації вказує, що свобода полягає в тому, щоб могти робити все те, що не шкодить іншим: так, здійснення природних прав кожної людини має тільки ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування цими самими правами. Ці межі не можуть бути встановлені по-іншому, ніж законом.Норму, яка надає визначення свободі, називали «однією із найбільш священних» (“une des clauses les plus sacrees”) для суспільного договору[776]. Фахівці називають цю статтю «напевно найбільш теоретичною» зі всієї Декларації. Вона більше насичена абстракцією, ніж прагматизмом[777] та породжує більше запитань, ніж відповідей щодо проблем взаємних лімітів прав індивіда в суспільних відносинах[778].
Варто зауважити про те, що автори того часу, у першу чергу, вбачали в цій статті підстави для обмежень як об’єктів уваги кримінального права, тобто як орієнтири для визначення підстав для покарань[779], а не як обмежень прав як таких. Однак зараз вбачається однозначний вплив Декларації на визначення меж свободи через встановлення відповідальності в цивільному, кримінальному та інших галузях права, які закріплюють індивідуальні свободи[780]. Вплив Декларації сягає і пенітенціарної сфери.
Цю статтю не оминула увагою й гостра критика відомих мислителів. Дж. Бентам, відомий англійський юрист, вказував, що ця стаття складається із трьох частин і робить до них такі зауваження[781]:
1) «Свобода полягає в тому, щоб робити все те, що не шкодить іншим». На думку автора, замість того, щоб сміливо сказати людям, що закони існують тільки для того, щоб врегулювати і обмежити їхню свободу, автори Декларації вдаються до виключення свободи негативних вчинків із дефініції свободи взагалі.
Він, звертаючись до авторів, каже, що вони вдаються до якоїсь «маленької статті» для того, щоб надати цьому великому слову (свободі) неправильну дефініцію. У відповідності до неї ніколи не зрозуміло, чи щось можна робити до того, як дослідити всі можливі наслідки такої поведінки. Якщо певна дія здасться шкідливою якомусь одному індивіду і навіть якщо ця дія дозволяється у відповідності до закону, все одно її не можна вчиняти. Наводиться приклад, якщо офіцер юстиції не повинен мати права карати злодія за винятком, якщо він упевнений, що не нашкодить йому. Це, на думку автора, повний абсурд, але він із необхідністю випливає із такої дефініції свободи.2) «Здійснення природних прав кожної людини має тільки ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування цими самими правами». Вказується, що якби таке законодавство існувало, то воно б досягло абсолютного ідеалу.
3) «Ці межі можуть бути встановлені тільки законом». Процитуємо частину його відповіді: «Ви мені кажете про свободу, яка була моїм природним правом, і ви мені кажете зараз, що тільки закон має регулювати використання моєї свободи. Ви мені забагато дали і ви в мене забагато забираєте[782]. Ви почали встановлюючи мою повну незалежність і ви мене ставите в повну залежність. Чи не означає це відноситись до мене, як до якогось принца-імбецила, якому надають повну владу, за умови використовувати її тільки у відповідності до кодексу, який регулював би найменші вчинки? [...] ось, що можна було б вказати в цій статті: «Закон має залишати за особами повну свободу, що стосується дій, здійснення яких не має нічого шкідливого для громади відразу або через віддалені наслідки. Здійснення наданих кожному індивіду прав не повинно мати інших законних меж, ніж ті, які є необхідними для підтримки за кожним індивідом для володіння і здійснення таких самих прав настільки, наскільки це дозволяє найбільше благо громади. Тільки вищий законодавець повинен визначати ці межі: це не повинно дозволятись ніякому іншому індивіду, не в залежності від того, володіє він чи ні підпорядкованою владою»[783].
До речі, саме стаття 4 розглядається як формальне вираження засади, що «все, що не заборонено, є дозволеним», — одного із головних принципів, які стосуються встановлення обмежень прав людини. Хоча деякі тогочасні автори вважали й інакше, вказуючи, що є сфери й діяльність, які не турбують суспільство безпосередньо та в які держава не може втручатись. Саме тому ця стаття не каже, що все, що не заборонено законом, є дозволено, а каже, що не можна забороняти те, що не є заборонено[784].
Побоювання батьків Декларації про можливість виходу законів за межі належного пізніше знайшли свої підтвердження[785]. Це стало наслідком невизначеності, у тому числі й цієї норми. Критикувалось і визначення «шкідливого для суспільства» як визначення для меж прав. Вказувалось, що не завжди те, що є шкідливим для суспільства, має бути заборонено (наводиться приклад еміграції, яка хоч і вважалась шкідливою, але повинна була захищатись законом)[786].
За нинішнього часу питання тлумачення цієї статті все ще звертає на себе увагу французьких фахівців. Як вказує Ж.-П. Коста, «лише Робін- зон на своєму острові — до появи П’ятниці... — був би повністю вільним, не маючи кому шкодити; у світі із більше ніж п’ятьма мільярдами осіб і де відносини є незліченними, свобода знаходиться, як видається, дуже обмеженою: більше того, що таке шкодити? Завдавати шкоди іншим, їх турбувати? Дивна то свобода, що залежить від суб’єктивності інших, від їхньої власної оцінки, від їхнього настрою, можливо. [...] Ми можемо без складнощів дійти висновку, що ця негативна дефініція приносить для утвердження свободи дуже скромний прогрес, тільки несуттєвий зміст»[787]. Цей автор додатково підкреслював теоретичний характер статті 4, реалізацію якої на практиці було складно уявити.
Юридична сила та практична ефективність Декларації була обмеженою та по сьогодні залишається дискусійною[788]. Те ж саме стосується її застосування до інших, ніж перше покоління, прав у епоху, яка відійшла від ідей юснатуралізму[789].
Разом з тим її значення для розвитку перш за все ідеології Республіки важко переоцінити. Вона встановила три методологічних орієнтири для політики у сфері узгодження конфліктуючих свобод (згадка про шкоду іншим, постійність суті свобод та пошук балансу між правами), при цьому не вказуючи на конкретний шлях узгодження, а лише закріплюючи принцип цього узгодження[790].
Невизначеність обмежувачів правообмежувальної діяльності є однією із причин, чому Декларація разом із визначенням принципів обмежень прав створила поле для зловживань дискрецією щодо їх встановлення. У майбутньому ці ідеї призвели до численних дискусій щодо розуміння узгодження прав різних осіб.
Французька декларація про права людини і громадянина 1789 року стала юридичною пам’яткою історії, у тому числі завдяки закріпленню відомого положення про обмеження прав. Стаття 4 Декларації визначає, що межі прав є такими, які необхідні для забезпечення прав інших; обмеження має встановлюватись законом. Декларація, однак, вбачала в статті 4 підстави для обмежень як об’єктів уваги кримінального права, тобто як орієнтири для визначення підстав для покарань, а не для обмеження прав як таких. З іншого боку, статті 4 Декларації відіграла важливу роль не тільки й не стільки в юридичній, як у філософсько-політичній площині сфери прав людини.
3.1.2.