ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК

Питання про межі зближення правового статусу в’язнів із правовим статусом вільних осіб продовжує підігрівати не тільки юридичну дискусію, а й стає тригером філософських міркувань.

На жаль, філософський характер цих питань не посприяв особливо­му інтересу філософів до них. Точніше, фокус їхнього інтересу є дещо зміщеним. Замість дискусії щодо допустимих/недопустимих меж реп­ресії держави частіше йдеться про безумовне обґрунтування потреби лі­бералізації обмежень прав, навіть попри супутні загрози. Не засуджую­чи таку манеру в ставленні до прав людини, варто визнати, що вона має очевидний недолік — непереконливість для великої частини суспільства. В результаті складається цікава ситуація: з одного боку, фахівці (юристи, соціологи, філософи), що неминуче піддаються тренду та виступають за лібералізацію, а з іншого — значна частина суспільства, яка сумнівається в її безпечності або, ще гірше, піддається впливу популістичних репре­сивних дискурсів.

За теперішніх умов іноді такий підхід призводить до лібералізації об­межень прав навіть попри суттєву опозицію з боку суспільства. Це, у свою чергу, призводить до проблем із їх легітимізацією. Однак ігнорування може виявлятись вимушеним заходом, адже коли йдеться про емоції в кримінальній юстиції суспільство складно переконати навіть раціональ­ними аргументами (про що свідчать дискусії щодо смертної кари в окре­мих країнах). Тим більше складно переконувати, коли ці аргументи слабкі або їх дуже мало, як це у випадках, коли потрібно обґрунтувати зайвий характер певних обмежень прав. Такі аргументи нагадують скоріше за­клики або впевнені припущення, що ґрунтуються на логіці та здоровому глузді, а не «тверді», обґрунтовані наукою чи досвідом підтвердження.

Мова припущень, хоча і є притаманною таким суспільним наукам як право, є особливо вразливою, коли йдеться про безпеку індивіда/ суспільства. Не дивно, що «побічним ефектом» мети безпеки є надмір­не обмеження прав. Коли обмеження не є певним з точки зору безпеки, існує тенденція до його надмірного збільшення державою «про всяк ви­падок» — раптом меншого обмеження буде недостатньо. Окрім того, ро­зуміння поняття «безпека» не є однозначним, що і створює можливості для надмірних обмежень. На додаток, монополію на знання того, що є «безпечним» на практиці має пенітенціарна адміністрація, для якої лі­бералізація обмежень прав в’язнів є втратою частки власної влади та ус­кладнення завдань. Не дивно, що безпека, як обґрунтування для обме­жень, критично сприймається вченими та правозахисниками. Державне бачення небезпечності, на їх погляд, має тенденцію до перебільшення на шкоду правам людини.

З іншого боку, кожен із проаналізованих нами стандартів обмежень так чи інакше передбачає інтереси безпеки як ключове обґрунтуван­ня (мету) обмежень прав. Більше того, у пенітенціарному контексті мета безпеки як обґрунтування обмежень набуває особливого статусу. Тому від права вимагається відповідь на те, як саме встановлювати обґрунто­ваність обмежень і не перебільшити обмеження. З цією метою застосо­вується стандарт пропорційності. Здавалося б, його зміст та застосування щодо вільних громадян та в’язнів практично не відрізняється. Проте про­стежується певна специфіка його застосування з огляду на перебування особи в ув’язненні та причину обмежень — застосування покарання.

Розуміння та закріплення стандарту пропорційності може суттєво відрізнятись у різних країнах. Водночас їхні практика та законодавство тією чи іншою мірою орієнтуються на ключову рису пропорційності об­межень у розумінні міжнародних стандартів — відповідність обмежень певним цілям.

Разом з тим національні стандарти обмежень прав в’язнів досліджу­ваних країн демонструють низку проблем юридичного характеру.

Іншими недоліками національних стандартів з точки зору захисту прав людини є: відсутність вказівки на мінімальність обмежень (поруч із пропорційністю), неналежне формулювання загальної лімітативної клау­зули або її відсутність, закріплення допустимості фактичних обмежень, неналежне корелювання цілей загальної та спеціальних лімітативних клаузул, а також відсутність уніфікованого підходу у самих спеціальних клаузулах, сприйняття прав як привілеїв, які потрібно заслужити. Особ­ливим недоліком усіх національних стандартів (лімітативних клаузул) часто є їх декларативний характер, який може набувати практичного від­тінку тоді, коли з’являються процедурні гарантії та обмеження їхнього застосування. Ще один спосіб надання практичного характеру лімітатив- ним клаузулам — належне забезпечення можливості судового контролю щодо їх застосування пенітенціарною владою.

Отже, доведення обґрунтованості мети та її переслідування обмежен­ням не викликає особливих проблем. Але питання про те, що є мінімально необхідним обмеженням для досягнення певної мети є найбільш склад­ним та серцевинним для теми цього дослідження. Маючи це на увазі, ми спробували розглянути потенціал стандарту пропорційності з позиції юриста, адже сам стандарт розроблений перш за все як юридичний інс­трумент. Це і привело нас до очевидної обмеженості права в обґрунтуван­ні обмежень прав в’язнів.

Уявімо юриста, перед яким стоїть питання: «Чи є обґрунтованим поз­бавлення в’язнів доступу до мобільного зв’язку?» йому слід буде встанови­ти необхідність такого обмеження для безпеки, порядку чи інших схожих цілей. Межі допустимого обмеження залежатимуть від такого встанов­лення.

При цьому потреби безпеки не є ультиматумом — не все потрібне для безпеки може виправдати обмеження, необхідно дотримуватись ба­лансу між індивідуальними інтересами та інтересами безпеки. Варто розуміти, де права людини мають превалювати, незважаючи на шкоду безпеці.

Технічний та практичний відтінок обґрунтування тією чи іншою мірою стосується всіх обмежень. При цьому йдеться не тільки про необхід­ність встановити можливі негативні, але й позитивні наслідки відсутності обмежень, адже вони можуть бути використані для балансування індиві­дуальних інтересів та інтересів суспільства. Наприклад, загальновизна­ним є позитивний вплив мінімізації обмежень на контакти із зовнішнім світом. Він є позитивним не тільки для індивіда, а й для суспільства че­рез зниження вірогідності рецидиву особи після звільнення. Враховуючи зазначене, емпіричні та інші практичні дані щодо безпечності обмежень стають незамінними для належного застосування стандарту пропорцій­ності у в’язничному контексті.

Практика застосування пропорційності як окремими країнами, так і міжнародними інституціями, такими як ЄСПЛ, свідчить про незначну роль емпіричного доказу в оцінці обґрунтованості обмежень прав в’язнів. Причини цього є різні, починаючи зі звичайної відсутності даних, закін­чуючи їх недоступністю для практиків. Натомість провідну роль у вста­новленні того, чи було обмеження пропорційним, чи ні займає раціональ­ний аналіз, який спирається на філософію, логіку та несистематизований досвід виконання покарань.

Звернімо увагу, що застосування «твердих» доказів необхідності певного обмеження не виключає застосування раціональних аргумен­тів. Балансування індивідуальних інтересів в’язня та колективних інте­ресів суспільства передбачає і аксіологічну оцінку. Зважування користі та шкоди обмеження для обох суб’єктів ґрунтується на тих цінностях, які вважаються пріоритетними у філософії права конкретного суспільства. Це може припускати захист індивідуальних прав навіть при усвідомленні потенційної значної шкоди суспільству.

У будь-якому разі емпіричний аспект обґрунтування залишаєть­ся підґрунтям, на якому має проводитись оцінка обмеження. За його відсутності оцінка балансу інтересів, яка і так привносить значну міру суб’єктивізму, спиратиметься на раціональні (не наукові, а засновані на логіці) обґрунтування. Вона не буде певною з точки зору захисту суспіль­ства та інших подібних інтересів. Вона матиме й проблеми з легітиміза- цією пом’якшених обмежень в очах населення. Тому оцінка обмеження з огляду на захист суспільства стає вимушеним, але неминучим інстру­ментом легітимної лібералізації в епоху скептичного ставлення до «на­дання в’язням надмірних прав».

Емпірична складова обґрунтування обмежень може полягати не тільки в здійсненні суто емпіричних досліджень. На нашу думку, перс­пективними в цьому сенсі є використання порівняльного методу (порів­няння практик застосування спірних обмежень в різних країнах), ек­сперименту (спроба зняття обмежень на певне право тільки в окремих пенітенціарних установах) та вивчення власного чи зарубіжного досвіду застосування схожих обмежень (підтвердження безпечності скасування обмеження). У нагоді можуть ставати і міжнародні стандарти як квінте­сенція міжнародного досвіду, однак сприйняття цих стандартів практи­ками може бути проблемним за відсутності досвіду з їх безпечного за­стосування.

Дискусія про раціональне обґрунтування та емпіричне обґрунтуван­ня торкається як правозастосовних обмежень, як наслідку застосування дискреції практиками, так і нормативних обмежень, що їх установлює нормотворець.

У той же час раціональний аспект застосування пропорційності не слід недооцінювати. Він дає низку інструментів для обґрунтування обме­жень. Чого тільки варте критичне ставлення до автоматичних обмежень в’язнів за принципом «усіх під одну гребінку» замість індивідуального підходу до потрібності обмежень? Чи можна заперечувати цінність логіч­ного прийому «меншої альтернативи», яка передбачає відповідь на запи­тання, чи можна було досягнути тієї самої мети альтернативним меншим обмеженням? Наша теза полягає в тому, що сама лише раціональність, не підкріплена емпіричними або квазі-емпіричними (досвід, порівняль­ний аналіз, експеримент та ін.) даними, призводить до значно меншого ступеню обґрунтованості оцінки обмеження. Таке штучне обґрунтуван­ня може мати багато недоліків. Серед них і загроза небезпеки, у зв’язку із неправильною оцінкою ризиків потенційного скасування обмеження, і делегітимізація ліберальних обмежень прав у очах суспільства загалом та практиків зокрема.

Спроможність самої конструкції стандарту пропорційності в пені­тенціарній сфері є іншим питанням. Можливість застосувати його до за­суджених практично не ставиться під сумнів, а тому, на перший погляд, застосовується той самий стандарт, що й до вільних громадян. Водночас об’єктивною є головна перешкода в рівному застосуванні стандарту про­порційності — відбування особою покарання, перебування в ув’язненні. Цілі, з якими допускаються обмеження прав вільних громадян, як-то безпека, можуть обґрунтовувати обмеження прав в’язнів більшою мірою. Крім того, з’являються додаткові цілі, яким мають підпорядковуватися обмеження, — цілі покарання та його виконання. Так само необхідність підтримання внутрішнього порядку стає об’єктивною вимогою, яку не можна ігнорувати. Але якою мірою перебування в ув’язненні може обґрун­тувати різницю в правах порівняно із вільними особами?

У цьому зв’язку популярною є ідея, що особа повинна зазнавати тіль­ки тих обмежень, які «з неминучістю» випливають із факту ув’язнення. Ця ідея була задумана як бар’єр від зайвих обмежень прав. Вона вказує на користування в’язнем усіма правами, що й вільні особи, за суворим винятком, який має об’єктивний характер. Однак при більш пильному аналізі вона виявляється контрпродуктивною.

Справжньою проблемою виявляється встановлення того, які ж обме­ження є «неминучими». Ми переконані, що це суто суб’єктивне понят­тя, яке залежить щонайменше від етапу розвитку суспільства та науки. Те, що могло сприйматись як «неминуче» в ув’язненні п’ятдесят років то­му, не є таким сьогодні. Позбавлення в’язнів доступу до Інтернету, яке зда­валося неминучим ще десять-п’ятнадцять років тому, поступово починає вважатись таким, що не суперечить ув’язненню. В остаточному підсумку чи не є будь-який контакт із зовнішнім світом таким, обмеження якого є неминучим в ув’язненні? З іншого боку, хіба можна визнавати обмежен­ня неминучим в ув’язненні, враховуючи такі практики, як дозвіл окре­мим категоріям в’язнів покидати межі установи? На наше переконання, ізоляція є такою, як вона визначена в праві, а тому не створює об’єктивних перешкод, які не можна було б подолати правовим шляхом.

Тому, напевно, більш вдало говорити не про те, яке обмеження є не­минучим в ув’язненні, а те, незастосування якого обмеження може вия­витись небезпечним в умовах ув’язнення. Звичайно, безпека не є єдиною, але, схоже, виявляється найбільш важливою метою. Взагалі ми, вирішу­ючи питання про обмеження в’язнів, дискутуємо про співвідношення ін­дивідуальних інтересів та інтересів суспільства. Ідеальним прикладом тут є обмеження права засуджених на соціальне забезпечення, яке не має нічого спільного з «неможливістю реалізації в умовах ув’язнення», та на­вряд чи обумовлено чимось іншим, аніж превалюванням фінансових ін­тересів суспільства.

Ідея неминучих (фактичних) обмежень має важливий негативний ас­пект, який детально аналізується в цій роботі. Ми доходимо висновку, що фактичні обмеження є скоріше не бар’єром для захисту від необґрунто­ваних обмежень, а додатковою підставою для обґрунтування навіть тих обмежень, які не передбачені в законі. Річ у тому, що допустимість обме­жень, які об’єктивно випливають із ув’язнення (ізоляції), неминуче при­пускає значну дискрецію оцінки такого об’єктивного спричинення обме­жень органом влади. Навіть саме розуміння ув’язнення (ізоляції) не є ні статичним, ні об’єктивним, а насправді залежить суто від її «правового дизайну», тобто його опису в юридичних нормах. З огляду на зазначене, популярність ідеї фактичних обмежень у різних країнах та в міжнарод­них стандартах навряд чи є виправданою з позиції ефективного захисту прав людини.

Іншим аспектом застосування принципу пропорційності в пенітен­ціарній сфері, який демонструє неминучу специфіку їх обмежень, є суміс­ність цілей обмежень, з якими допускаються обмеження прав вільних осіб, та мети покарання та/або ув’язнення. Покарання, до речі, як і попе­реднє ув’язнення, є сукупністю обмежень, а тому ці обмеження тією чи ін­шою мірою мають спрямовуватись до його мети. В цьому полягає важлива відмінність обмежень прав в’язнів та прав вільних осіб. Це може призво­дити до плутанини між цілями обмежень у відповідності до міжнародних стандартів та національного законодавства. Більше того, наш аналіз по­казує, що плутанина мети обмежень є звичною і в національному законо­давстві.

Застосування стандарту пропорційності й у повсякденних в’язничних практиках є специфічним та проблемним і з іншої точки зору. Однією із причин цього є те, що цей стандарт вимагає індивідуалізації обмежень. Водночас сучасні пенітенціарні практики часто орієнтуються на авто­матичні обмеження, тобто застосовуються обмеження до засуджених як до групи або до певної їх групи без врахування особливостей індивідів. Це полегшує роботу пенітенціарної адміністрації, адже автоматичне об­меження не потребує зусиль для обґрунтування та мотивації його засто­сування.

У в’язниці, індивідуалізація, яка є невід’ємною складовою пропор­ційності, часто вимагає формалізованого рішення із мотивацією. Це сти­мулює індивідуалізацію, а також уможливлює ефективне оскарження від­повідного рішення, що само по собі є важливим чинником стримування необґрунтованих обмежень. Ключову роль тут відіграє ефективний судо­вий контроль, який є цінним не тільки через можливість захисту права, а й через превентивну роль у попередженні застосування необґрунтова- них обмежень.

Наша робота робить акцент на юрисдикціоналізації (juridicisation) об­межень як шляху до покращення правового захисту від необґрунтованих обмежень. Під юрисдикціоналізацією розуміється посилення (або поява) судового контролю за окремими аспектами в’язничної діяльності, які раніше були поза таким контролем. Стосовно пенітенціарної сфери, то це передбачає втручання судів у процес виконання покарань. Межі такого втручання є дискусійними. Наш аналіз, особливо аналіз досвіду Франції, демонструє, що посилення судового контролю є рушієм процесу всепро- никнення права у в’язниці. Це супроводжується прогресом з точки зору прав людини.

Юрисдикціоналізація потребує конкретних заходів, особливо в зако­нодавчій сфері. Проаналізувавши проблеми доступу в’язнів до правосуд­дя в кількох країнах, ми формулюємо необхідні передумови їх вирішення: чітка підсудність та допустимий предмет оскарження, фінансова доступ­ність, можливість особистої участі в судовому засіданні, вимога прийня­ти вмотивовані рішення про обмеження, негативні наслідки у вигляді від­повідальності держави за застосування необґрунтованих обмежень та ін.

Судовий вплив на існуючі правообмеження є вагомим, оскільки доз­воляє змінити в’язничну практику. Однак судова практика має потенціал для розвитку законодавства та в’язничної політики й на стратегічному рівні. Встановлення «дизайну» обмежень у пенітенціарній сфері відбува­тиметься саме на цьому рівні. На додаток, судова практика може піджив­лювати дискусію щодо меж допустимих обмежень на доктринальному та політичному рівнях.

Ми вбачаємо перспективу стандарту пропорційності в пенітенціарній сфері як на практичному, так і на нормативному рівні. Однак застосуван­ня цього стандарту щодо в’язниці є проблемним з огляду на об’єктивну ізоляцію особи від суспільства та статус особи, яка відбуває покарання.

Ця робота містить міркування про ці аспекти щодо того, як їх варто/не варто враховувати. Ми спробували встановити, як право може допомогти у встановленні меж обмежень. Таким чином, ми спробували шукати від­повіді на головне питання — про допустимі межі обмежень у юридичній площині.

Однак, повертаючись до цього головного питання тут, ми доходимо висновку, що відповідь на нього виходить далеко за межі права. Право не в змозі дати ексклюзивну відповідь на питання щодо того, як далеко мо­же заходити держава в обмеженні прав в’язнів. У поєднанні із технічним або, як ми його називаємо, емпіричним аспектом встановлення обґрун­тованості обмеження правовий інструмент набуває зовсім іншого рівня обґрунтованості. Однак і емпіричної площини видається недостатньо.

В остаточному підсумку нам не вдається уникнути питання про межі гуманізації в’язниці саме з філософської точки зору. Який ступінь пом’якшення відбування покарання є справедливим? Якими є допустимі межі «стирання» різниці між правами в’язнів та вільних осіб? Стандарт пропорційності може дати «суху юридичну відповідь» на них. Однак, во­ни залишатимуться відкритими для філософської думки доти, доки існує в’язниця.