Види норм кримінально-виконавчого права

Важливе місце в теорії і практиці виконання кримінальних покарань відіграє науково-обгрунтована класифікація норм кримінально-виконавчого права.

В юридичній літературі підкреслюється, що норми права володіють значною кількістю різнобічних властивостей, які дозволяють їх класифікувати під різним кутом зору на види^[195].

Розподіл норм кримінально-виконавчого права на види може проводитись в залежності від різноманітних факторів, які відіграють роль класифікаційних підстав.

Такий розподіл має не тільки загальнотеоретичне значення, але і допомагає предметно їх аналізувати при здійсненні кримінально-виконавчої правозастосовчої діяльності. При конструюванні нових норм цієї галузі права необхідно враховувати їх видову належність для більш точного визначення характеру прав і обов’язків суб’єктів та учасників правовідносин, які виникають при виконанні (відбуванні) покарань.

В науковій літературі виділяють чотири фактори, які здійснюють найбільш суттєвий вплив на розподіл юридичних норм:

а) функції права, його окремих галузей та правових інститутів

б) спеціалізація права;

в) способи правового регулювання;

г) особливості індивідуального регулювання суспільних відносин ^[196].

Правильність і повнота класифікації залежать перш за все від вибору її підстав, якою, як правило, виступає найбільш суттєва ознака, що визначає всі інші ознаки явища, що класифікуються. Особливість тієї чи іншої ознаки правових норм як підстави їх класифікації визначається природою кримінально-виконавчого права, його соціальним призначенням та особливостями інститутів права, а також теоретичними і практичними потребами класифікації.

Науково-обгрунтована класифікація норм кримінально-виконавчого права дозволяє:

І.Чітко визначити місце кожного виду норм кримінально-виконавчого права в системі цієї галузі права в цілому і тим самим більш рел’єфно висвітлити системостворюючі зв’язки між цими нормами.

2. Краще усвідомити функції кожного виду норм кримінально- виконавчого права та їх роль в механізмі правового регулювання виконання та відбування покарань, накреслити схему шляхів і засобів правового впливу на кримінально-виконавчі правовідносини.

3. Більш точно визначити межі і можливості регулюючого впливу кримінально-виконавчого права на специфічні суспільні відносини, які виникають при виконанні - відбуванні різних видів кримінальних покарань.

4. Постійно удосконалювати правотворчу та правозастосовну діяльність виконання - відбування покарань.

В теорії права взагалі, кримінально виконавчого зокрема існують різні підстави для класифікації норм права. Авторський колектив підручника пропонує наступну класифікацію норм кримінально-виконавчого права.

1. В залежності від предмету правового регулювання кримінально- виконавчих правових відносин норми цієї галузі права можна поділити на норми, які регулюють виконання-відбування покарання у виді: штрафу, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, службових обмежень, обмежень для військовослужбовців, конфіскації майна, арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний термін, довічного позбавлення волі.

2. Найбільш поширеним є розподіл норм кримінально-виконавчого права на регулятивні (правоустановчі), правоохоронні та спеціалізовані.

Регулятивні норми кримінально-виконавчого права встановлюють юридичні права і обов’язки учасників кримінально-виконавчих відносин. Ці норми розраховані на правомірну поведінку суб’єктів цих відносин і складають більшість норм кримінально-виконавчого права. Саме на підставі регулятивних норм встановлюються основи правового статусу засуджених ( ст. 7 КВК), їх основні права ( ст. 8 КВК), обов’язки ( ст.9 КВК), визначається порядок і умови виконання окремих видів кримінальних покарань тощо.

В свою чергу регулятивні норми кримінально-виконавчого права в залежності від форми виразу правових приписів можна поділити на уповноважуючі, зобов’язуючі та забороняючі норми.

Уповноважуючі (правоустановчі) норми цієї галузі права надають право учасникам кримінально-виконавчих відносин здійснювати певні позитивні дії. Операторами вольової поведінки в уповноважуючих нормах виступають слова „має право”, „може”. Прикладами уповноважуючих норм є норми, які викладені в ст. ст.8,10,73,74,108,110 КВК та ряд інших. Уповноважуючі норми, скажімо, надають засудженим певну можливість поведінки, яка гарантується відповідним обов’язком адміністрації забезпечити належну реалізацію якогось суб’єктивного права засуджених. З іншого боку зобов’язуючі норми закріплюють обов’язок учасників кримінально- виконавчих правовідносин здійснювати певні, як правило позитивні та корисні як для суспільства в цілому, так і для окремої особи зокрема, дії. Позитивні зобов’язання є одним із вирішальних важелів цілеспрямованого впливу на засуджених і вони також виступають в якості важливого засобу забезпечення динаміки кримінально-виконавчих правовідносин. Операторами вольової поведінки суб’єктів кримінально-виконавчих відносин виступають в зобов’язуючих нормах слова „зобов’язаний”, ”повинен”, „покладається”, „здійснює”. По відношенню до засуджених зобов’язуючими юридичними нормами є норми, які викладені в ст.ст. 9, ч.2 ст.26, ч.1 ст.34, ч.1 ст.37, ч.6 ст.41 КВК України та інших. Одночасно суб’єктами зобов’язуючих норм кримінально-виконавчого права є не тільки засуджені, але й органи та установи, підприємства, що обслуговують кримінально-виконавчу систему. Прикладом зобов’язуючих норм по відношенню до адміністрації органів, установ, організацій, що забезпечують виконання покарань є норми, які викладені в ст.ст. 32, 33, 39, 44 та ряд інших статей КВК.

Забороняючі норми забороняють зафіксовану в них поведінку, яка визнається кримінально-виконавчим законодавством як правопорушення. За своєю сутністю забороняючі норми - це державно-владні веління, основна мета яких - не допустити чи запобігти можливим небажаним діям, які можуть спричинити шкоду суспільним інтересам. Забороняючі і зобов’язуючі норми кримінально-виконавчого права є досить близькими за своїм змістом, що дає підставу окремим авторам вважати правові заборони різновидністю зобов’язуючих норм.

В залежності від методу правового регулювання кримінально- виконавчих відносин регулятивні норми цієї галузі права можна поділити на імперативні, диспозитивні, заохочувальні та рекомендаційні.

Імперативні норми - категоричні, суворо обов’язкові, які не припускають відступів чи іншого трактування приписів, вони не припускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов’язків суб’єктів кримінально-виконавчих відносин. Саме імперативними є переважна більшість норм кримінально-виконавчого права.

Значно менше у кримінально-виконавчому праві диспозитивних норм, які приписують варіанти поведінки засуджених, але при цьому надають їм можливість в межах законних засобів врегулювати відносини на свій власний розсуд. Прикладом таких диспозитивних норм є ст. 89 КВК, згідно з якою осіб, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості чи тяжкі злочини, може бути за їх згодою залишено у слідчому ізоляторі чи направлено у виправну колонію максимального рівня безпеки для роботи з господарського обслуговування. Іншим прикладом диспозитивної норми є ч.6 ст.110 КВК, згідно з якою засудженим за їхнім проханням дозволяється заміняти тривалі побачення короткостроковими, а також тривалі або короткострокові побачення - телефонними розмовами.

Значною перевагою сучасного кримінально-виконавчого законодавства в порівнянні з раніше діючим виправно-трудовим законодавством є наявність досить значної кількості заохочувальних норм, які направлені на стимулювання правослухняної поведінки засуджених, заохочують їх прагнення до виправлення та ресоціалізації.

Найбільш повно можна прослідкувати спрямованість і зміст заохочувальних норм при їх застосуванні до засуджених, які позбавлені волі. На відміну від імперативних норм, які категорично встановлюють вид поведінки за допомогою таких слів як „зобов’язані”, „забороняється”, „ не дозволяється” - права засуджених в заохочувальних нормах декларуються у виді поєднання таких слів як „ може бути дозволено”, „може бути збільшено” при умові позитивної поведінки і настання підстав для застосування засобів заохочення, передбачених змістом конкретної юридичної норми. Кримінально- виконавче право покликано не просто „утримувати” засудженого від протиправної поведінки але і забезпечити стимулювання їх правомірної та суспільно-корисної поведінки.

В системі норм кримінально-виконавчого права значну роль посідають правоохоронні норми, які призначені для забезпечення правових гарантій охорони встановленого порядку і умов відбування засудженими кримінального покарання, охорони нормативно визначеного функціонування органів та установ виконання кримінальних покарань. Правоохоронні норми передбачають заходи державного примусового впливу за скоєне засудженими правопорушення. Вони розраховані на неправомірну поведінку цієї категорії осіб і, як правило, містять санкції. Механізм реалізації приписів правоохоронних норм носить державно-владний характер.

Важливою функцією правоохоронних норм кримінально-виконавчого права є забезпечення порядку і умов відбування засудженими кримінального покарання. У випадку порушення встановленого порядку і умов відбування покарання засуджені можуть бути притягнутими до юридичної відповідальності у відповідності з санкціями, передбаченими як КВК України, так і іншими законодавчими актами нашої держави.

Прикладами правоохоронних норм, які передбачають притягнення засуджених до юридичної відповідальності, передбаченої КВК України є ст.ст. 54, 132, 145 та деякі інші. Зокрема згідно з ч.2 ст. 54 КВК за порушення порядку відбування покарання у виді арешту до осіб, засуджених до арешту, можуть застосовуватись стягнення у виді догани або поміщення в карцер строком до 10 діб.

Прикладами правоохоронних норм, які передбачають притягнення до кримінальної відповідальності є ст. ст. 27, ч.1 ст.35, ч.2 ст.40, ч.5 ст.46, ч.2 ст.68 та окремі інші. Зокрема згідно ст.27 КВК, якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, він притягується до кримінальної відповідальності за ст. 389 КК України. Якщо, наприклад, особа самовільно залишила місце обмеження волі або злісно ухиляється від робіт, або систематично порушує громадський порядок чи встановлені правила проживання, адміністрація виправного центру надсилає прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення засудженого до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 390 КК України ( ч.2 ст.68 КВК ). В окремих випадках, зокрема в ст.ст. 122, 136, ч.1ст.46 КВК передбачена відповідальність згідно з законодавством про працю, цивільним та деякими іншими галузями законодавства. Зокрема власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган щодо засуджених до покарання у виді виправних робіт може застосувати стягнення, передбачені законодавством про працю ( ч. 1 ст.46 КВК ). Важливо зазначити, що правоохоронні і регулятивні норми тісно взаємодіють між собою. Взаємодія регулятивних і правоохоронних норм полягає в тому, що перші регулюють позитивні дії засуджених, а другі виражають негативну реакцію держави на неправомірну поведінку цієї категорії громадян, направлені на охорону регулятивних норм і „несуть” в собі державний примус.

Спеціальні норми в кримінально-виконавчому законодавстві викладені у виді декларативних норм, норм-принципів та норм-дефініцій.

Прикладом декларативної норми є ст. 1 КВК, яка проголошує мету і завдання кримінально - виконавчого законодавства.

Норми-принципи - це законодавчі принципи, які виражають і закріплюють як загальносоціальні, так і галузеві принципи кримінально - виконавчого права, забезпечують єдність правового регулювання виконання (відбування) покарань, внутрішню несуперечливість цієї галузі права, її інститутів та субінститутів, забезпечують ув’язку цілей цієї галузі права та її стратегічних завдань, надають можливість прогнозувати основні напрями і шляхи подальшого розвитку цієї галузі законодавства. В раніше діючому виправно-трудовому кодексі України норми -принципи не були зафіксовані і виводились на підставі доктринального аналізу змісту його регулятивних та правоохоронних норм, що значно ускладнювало практичне застосування цієї галузі законодавства. Сучасне кримінально-виконавче законодавство закріпило принципи виконання і відбування покарання в ст. 5 КВК і тому вони стали нормами - принципами. В ст.5 КВК закріплено: кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань.

Закріплення зазначених принципів дозволило :

по-перше більш наглядно співвіднести правові приписи з відносинами, які регулюються цією галуззю права, розрізнити рівні правового регулювання і тим самим уникнути в ньому протиріч,

по-друге, значно підвищити загально виховний і превентивний вплив цієї галузі права.

Норми-дефініції - це приписи, які містять повне чи часткове визначення правових категорій та понять. Дефінітивні норми виконують головним чином евристичну, направляючу та орієнтаційну функцію в механізмі правового регулювання виконання та відбування покарань. Їх відсутність чи недостатня кількість в значній мірі позбавляє законодавство чіткості і ясності та значно ускладнює його практичне застосування.

Досконалість та рівень розвитку будь-якої з галузей права та законодавства, його інститутів та субінститутів характеризується саме наявністю норм-дефініцій, у зв’язку з чим ми розглянемо особливості цих норм більш детально. Термін "дефініція" від латинського слова definitio - визначаю, коротке визначення якогось поняття^[197]. В юриспруденції під нормою-дефініцією розуміють правовий припис, який містить повне або часткове визначення якоїсь правової категорії і поняття. Дефінітивні норми з'явились в теорії права ще в середині 50-х років ХІХ століття завдяки працям німецького юриста Геля і вказують, як зазначалось вище, головним чином, еврестичну, направляючу та орієнтаційну функцію в правовому регулюванні. Дефінітивні норми вносять в розуміння загальних положень, певних термінів, правових категорій, які містяться в регулятивних та охоронних нормах кримінально-виконавчого права, що дуже важливо для забезпечення одноманітного застосування останніх. При цьому необхідно відзначити, що в кримінально-виконавчому кодексі України, є значно більше норм-дефініцій, порівнюючи з раніше діючим виправно-трудовим кодексом. Зокрема в частинах першій та другій ст.6 КВК України містяться норми-дефініції таких понять як виправлення та ресоціалізація засуджених, частина перша ст.102 КВК містить норму-дефініцію режиму в колоніях, частина перша статті 123 цього ж кодексу норму-дефініцію про соціально-виховну роботу, стаття 133 КВК розкриває поняття злісний порушник установленого порядку відбування покарання.

Відсутність в законодавстві зазначених, на нашу думку, ключових норм- дефініцій, для організації виконання-відбування покарань, позбавило б цю галузь права і законодавства ясності, а процес реалізації норми став би значно складнішим.

В кримінально-виконавчому праві в якості самостійного виду юридичних норм доцільно виділити заохочувальні норми, які передбачають заходи заохочення щодо засуджених, які проявляють сумлінну поведінку і ставлення до праці, навчання, активну участь в роботі самодіяльних організацій засуджених. Одночасно потрібно підкреслити, що всі норми кримінально-виконавчого права в певній мірі заохочують правослухняну поведінку засуджених, однак виділення заохочувальних норм доцільно, на нашу думку, тому, що вони спеціально направлені на стимулювання правомірної діяльності.

В залежності від характеру правовідносин, що регулюються нормами кримінально-виконавчого права, розрізняють також матеріальні і процесуальні норми цієї галузі права.

Матеріальні норми кримінально виконавчого права регулюють змістовну сторону правовідносин, служать мірою юридичних прав і обов’язків їх учасників. Вони визначають юридичний статус засуджених. У них знаходить вияв той правовий режим, у рамках якого повинні функціонувати ограни і установи виконання покарань та їх структурні підрозділи.

Процесуальні норми цієї галузі права регулюють юрисдикційну процедуру (порядок) діяльності органів і установ виконання покарань по реалізації і захисту матеріальних норм кримінально-виконавчого права, прав і обов’язків засуджених. Процесуальні норми кримінально-виконавчого права передбачають різноманітні процедури та адресуються перш за все суб’єктам кримінально-виконавчих правовідносин, які володіють владними повноваженнями по застосуванню норм матеріального кримінально- виконавчого права і такими суб’єктами є посадові особи кримінально- виконавчих установ. Процесуальні правові норми регулюють перш за все організаційні кримінально-виконавчі відносини та носять виключно організаційно-процедурний, управлінський характер. Вони завжди регламентують порядок, форми і методи реалізації норм матеріального права. Вченими визначається наступним чином різниця між нормами матеріального та процесуального права: якщо перші визначають зміст прав і обов’язків суб’єктів права, відповідають на питання, що потрібно зробити для реалізації прав та обов’язків, то процесуальні норми відповідають на питання, яким чином, в якому порядку зазначені права і обов’язки можуть чи повинні бути реалізованими.

197

Розглядаючи скажімо зміст ст.123 КВК України „Соціально-виховна робота із засудженими до позбавлення волі” в якості групи норм матеріального права, тоді ст.124 цього ж кодексу „Основні напрями, форми і методи соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі” буде містити в собі норми процесуального права, які передбачають процедуру реалізації ст.123 КВК.

За своїм змістом, близьким до процесуальних норм кримінально- виконавчого права є технічні норми цієї галузі права. Основними критеріями відмежування технічних норм від процесуальних є об’єкт та характер відносин. Якщо процесуальні норми регулюють суспільні відносини, в яких присутні завжди як мінімум два учасника відносин, то технічні норми являють собою правила, якими керуються суб’єкти у своїх діях зі знаряддям праці та різними предметами природи. За допомогою технічних норм вирішуються питання пов’язані з ізоляцією засуджених, здійснення постійного нагляду за ними, їх матеріально-побутовим забезпеченням, а також залученням їх до суспільно-корисної праці.

Технічні норми містяться переважно в Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Зокрема п.7 Правил передбачив загальні вимоги щодо обладнання установ виконання покарань, п.8 Правил передбачив особливості обладнання виправних колоній максимального рівня безпеки, п.17 Правил - обладнання камер у ПКТ ( ОК), ДІЗО, карцерів і тп.

В залежності від суб’єкта нормотворчості, що створює норми кримінально-виконавчого права, їх можна поділити на норми законів, які володіють вищою юридичною силою і підзаконні норми, що містяться в підзаконних нормативно-правових актах, які видаються на основі і направлені на виконання законодавчих норм. Більшість норм законів, які регулюють порядок виконання та відбування кримінальних покарання містяться в кримінально-виконавчому кодексі. Разом з тим окремі законодавчі норми, стосовно цієї сфери відносин містяться в Кодексі законів України про працю, Цивільному кодексі, законах України „Про виконавче провадження”, „Про оперативно-розшукову діяльність”, „Про охорону здоров’я”, „Про оплату праці”, „Про освіту”, „Про професійно-технічну освіту” та в деяких інших нормах законодавчих актів.

198

с.319.

Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та права: Підручник.- Львів, 2003,

Підзаконні норми містяться в Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарання та інших нормативно-правових актах Державного департаменту України з питань виконання покарань, окремих міжвідомчих та відомчих нормативно-правових актах відомств, які не мають прямого відношення до кримінально - виконавчої системи.

Розглянуті класифікації не вичерпують всіх можливих розмежувань юридичних норм кримінально-виконавчого права. Вони можуть бути класифіковані і за іншими підставами.

4.3.