§ 2. Умови праці засуджених до позбавлення волі

За загальним правилом (ст. 118 КВК України) адміністрація коло­нії зобов’язана створювати умови, що дають змогу засудженим за­йматися суспільно корисною оплачуваною працею.

Обов’язковість залучення засуджених до праці має деякі винятки, зокрема: засудженим чоловікам віком понад шістдесят років, жін­кам — понад п’ятдесят п’ять років, інвалідам першої та другої груп, хворим на активну форму туберкульозу, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при ви­правних колоніях, дозволяється працювати за їх бажанням з ураху­ванням висновку лікарської комісії колонії.

Індивідуалізація залучення засуджених до праці має цілу низку «критеріїв»: залучення до праці здійснюється з урахуванням наявних виробничих потужностей установи, враховується стать, вік, праце­здатність, стан здоров’я, спеціальність засудженого. Необхідно брати до уваги вимоги нормативних актів щодо переліку робіт і посад, на яких забороняється використовувати засуджених. Так, відповідно до п. 64 Правил внутрішнього розпорядку забороняється використову­вати працю засуджених на таких роботах та посадах: а) у приміщен­нях, де розміщена зброя, спецзасоби та службова документація; б) на роботах, пов’язаних з устаткуванням для множення документів, ра­діотелеграфною та телефонною технікою (за винятком лінійних монтерів у присутності представників адміністрації); в) на посадах продавців, бухгалтерів-операціоністів, касирів, завідувачів продо­вольчими та речовими складами; г) на роботах, пов’язаних з обліком, зберіганням та видачею медикаментів, а також вибухових та отруйних речовин; д) у якості фотографів (крім засуджених до обмеження волі), зубопротезистів, водіїв легкових та оперативних автомобілів і мото­циклів; е) на посадах з підпорядкуванням їм вільнонайманих праців­ників.

Засуджені, які залучаються до роботи із забезпечення пожежної безпеки виправних колоній, несуть цілодобове чергування в пожеж­них командах з правом відпочинку і сну в депо пожежної охорони виправних колоній.

Важливою вимогою закону є те, що засуджені залучаються до праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за умови за­безпечення їх належної охорони та ізоляції. Більшість існуючих установ виконання покарань мають власне виробництво, де засудже­ні працюють, виконуючи замовлення. Але формулювання цього по­ложення закону дає підстави вважати, що засуджені можуть залуча­тися до праці не лише на підприємствах установ, але й на інших підприємствах будь-якої форми власності. Засуджені також залуча­ються до праці на підприємствах або в майстернях установ, на дер­жавних або інших форм власності підприємствах на підставі укладе­них письмових угод між установою та замовником. Основна умова роботи засуджених на інших підприємствах — це забезпечення їх охорони та ізоляції. Але не всі категорії засуджених можуть працю­вати за межами установ.

Засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території виправної колонії з урахуванням вимог тримання їх у приміщеннях камерного типу.

Засуджені неповнолітні залучаються до праці тільки на підпри­ємствах виховних колоній. Умови та оплата праці неповнолітніх за­суджених визначаються законодавством про працю.

Є ще одна категорія засуджених, праця яких має деякі особливос­ті. Йдеться про осіб, яких залишено в слідчому ізоляторі або направ­лено у виправну колонію максимального рівня безпеки для роботи з господарського обслуговування. Ці категорії засуджених залиша­ються або направляються у вказані установи лише за їх згодою та виконують роботи з господарського обслуговування. На такі роботи залучають лише засуджених, які характеризуються позитивно. Вка­зані засуджені залучаються до робіт, пов’язаних з матеріальним за­безпеченням та благоустроєм установ виконання покарань та під­триманням належного технічного стану їх будівель та споруд.

Праця осіб, позбавлених волі, організується відповідно до вимог законодавства про працю, норм та правил охорони та безпеки праці, виходячи з її обов’язковості. Враховуючи це, законодавець у ст. 11 КВК України формулює загальні умови праці засуджених до позбав­лення волі.

Перш за все, необхідно враховувати, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визна­чених законами України та КВК України і встановлених вироком суду.

Поширюється це положення і на умови праці засуджених, які, до речі, мають небагато обмежень порівняно з умовами праці на волі.

Закон визначає, що право на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Відносно засуджених до позбав­лення волі праця є обов’язковою. До того ж можливість засудженого працювати та вільно обирати професію додатково обмежується тими видами роботи на відповідних професіях, які передбачені виробни­чими потужностями відповідної установи. Всередині установи дер­жава повинна забезпечити (гарантувати) засудженому роботу.

Засуджені мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня за винятком надання що­річних оплачуваних відпусток. Для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, робочий тиждень не може перевищувати норму тривалості робочого часу, встановленого законодавством про працю, тобто не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Час початку і закінчення роботи (зміни), перерви для відпочинку і приймання їжі визначаються начальником установи згідно з Прави­лами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань.

В установах виконання покарань повинні дотримуватися вимог щодо скороченої тривалості робочого часу.

Засуджені звільняються від роботи у вихідні, святкові та неробо­чі дні, визначені законодавством про працю. Напередодні вказаних днів тривалість роботи засуджених, крім засуджених, яким згідно з законодавством встановлена скорочена тривалість робочого часу, скорочується на одну годину як при п’ятиденному, так і при шести­денному робочому тижні.

Засуджені можуть бути залучені до праці у вихідні або святкові дні лише за письмовим наказом начальника установи.

Право на здорові і безпечні умови праці забезпечується створен­ням умов праці, які відповідають правилам охорони праці, техніки безпеки і виробничої санітарії. Можливість вирішення колективних та індивідуальних трудових конфліктів (спорів) обмежується вимогою про заборону припиняти роботу для їх врегулювання.

За свою працю засуджені до позбавлення волі отримують оплату, яка залежить від кількості виконаної роботи та її якості. Форми і сис­теми оплати праці, норми праці та розцінки за її виконання встанов­люються нормативно-правовими актами Департаменту.

Стаття 120 КВК України передбачає мінімум заробітної плати, що нараховується засудженим. За будь-яких обставин засудженим повин­на бути нарахована оплата в таких розмірах:

1. У виправних колоніях на особовий рахунок засуджених, які виконують норми виробітку або встановлені завдання і не допуска­ють порушень режиму, повинно зараховуватися незалежно від усіх відрахувань 15 %, а на особовий рахунок засуджених чоловіків віком понад шістдесят років, жінок — понад п'ятдесят п'ять років, інва­лідів першої та другої груп, хворих на активну форму туберкульозу, вагітних жінок, жінок, які мають у будинках дитини при виправних колоніях дітей, — не менше як 50 % нарахованого їм місячного за­робітку.

2. Засудженим, які відбувають покарання у виховних колоніях, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній, колоніях міні­мального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а також засудженим жінкам, яким дозволено проживання за межами виправ­ної колонії, на особовий рахунок зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як 75 % нарахованого їм місячного заробітку.

3. Із суми призначеної пенсії, перерахованої органами Пенсійно­го фонду України за місцем відбування покарання пенсіонера, засу­дженого до позбавлення волі, на його особовий рахунок зараховуєть­ся не менш як 25 % пенсії (незалежно від суми відшкодування витрат на його утримання).

Підприємства установ розраховують тарифні ставки, посадові оклади для диференціації оплати праці залежно від професії і квалі­фікації засуджених, складності й умов виконуваних ними робіт. За­робітна плата, нарахована засудженим, за умов виконання ними встановленої норми виробітку або тривалості робочого часу, не може бути менше законодавчо встановленого мінімального розміру заро­бітної плати. Праця засуджених оплачується відрядно, погодинно або за іншими системами оплати праці.

Гроші, зароблені в установах виконання покарань, за загальним правилом, зараховуються на особовий рахунок засудженого. На осо­бові рахунки засуджених зараховуються гроші, зароблені ними в уста­нові, гроші, отримані за переказами, надіслані в посилках (передачах), отримані як соціальні виплати (пенсія тощо). Витрачаються ці гроші у сумах, розмір яких залежить від виду установи, на придбання про­дуктів харчування та предметів першої необхідності. Але з цих сум проводяться відрахування.

Відрахування із заробітку засудженого, як вказувалося, проводять­ся для досягнення економічної мети та мети виконання зобов’язань засудженим. Зокрема, із свого заробітку, пенсій та іншого доходу за­суджені відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування, які засудженому можуть бути надані відповідно до законодавства про працю.

Із засуджених, які не працюють, вартість харчування, одягу, взут­тя, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утриму­ються з коштів, які є на їхніх особових рахунках.

Відшкодування засудженим витрат на його утримання здійсню­ється після відрахування прибуткового податку й аліментів.

Загалом, п. 4.1. Інструкції Департаменту, затвердженої наказом № 191 від 4 жовтня 2004 р., встановлена така черговість здійснення утримань із заробітку засудженого: податок з доходів фізичних осіб; аліменти; вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально- побутових та інших послуг (крім вартості одягу та спецхарчування); за виконавчими листами на користь громадян; за виконавчими лис­тами на користь юридичних осіб; відшкодування матеріальних збит­ків, заподіяних засудженими державі під час відбування покарання.

Законом передбачений виняток щодо можливості залучення за­суджених до праці без її оплати, який випливає з режиму установи виконання покарань. Йдеться про випадки, коли засуджені працюють на роботах з благоустрою колоній і прилеглих територій, а також по­ліпшення житлово-побутових умов засуджених або на допоміжних роботах із забезпечення колоній продовольством. До цих робіт засу­джені залучаються в порядку черговості, у неробочий час і не більше як на дві години на день.

Є й додаткові обмеження щодо прав засуджених на відпочинок та соціальний захист. Наприклад, чергова щорічна відпустка засудженим до позбавлення волі не надається.

Згідно з ч. 3 ст. 122 КВК України час роботи засуджених у період відбування покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії, але за умови сплати засудже­ним страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і роз­мірах, передбачених законодавством. Це правило є прогресивним, оскільки відповідає положенню про те, що праця в установах вико­нання покарань не є каральним елементом.

Засуджені зобов’язані бережливо ставитися до майна підприєм­ства, на якому вони працюють, і вживати заходів до запобігання 228

шкоді. Оскільки засуджені залишаються суб’єктами трудового права, на них, з урахуванням специфіки їх правового становища, поширю­ються вимоги законодавства про працю відносно матеріальної відпо­відальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків. За шкоду, заподіяну підприємству при виконанні трудових обов’язків, засуджені, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відпо­відальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого се­реднього місячного заробітку.

Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодав­ством. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка належить до категорії нормального виробничо-господар­ського ризику, а також за неодержані підприємством прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необ­хідності. Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково.

Покриття шкоди в розмірі, що не перевищує середнього місячно­го заробітку засудженого, провадиться шляхом відрахування із його заробітку.