Право апеляційного оскарження

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України

основними засадами судочинства, які є обов'язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив 310

питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених ст. 353 ЦПК України. Оскарження ухвал суду, які не передбачені ст. 353 ЦПК України, окремо від рішення суду не допускається.

Отже, особи, які не брали участі у справі, але щодо яких судом вирішено питання про їх права, інтереси та (або) обов'язки, також мають право подавати апеляційні скарги на таке рішення суду, нарівні з іншими учасниками відповідної справи.

Приклад із судової практики. У лютому 2015 року ОСОБА_8 звернувся до суду із позовом, мотивуючи вимоги тим, що 25 квітня 2013 року між ним і ОСОБА_9 укладено договір дарування квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.

Позивач зазначав, що спірний договір дарування є удаваним правочином, учиненим для приховання договору купівлі-продажу, за яким відповідач не сплатив обумовлених договором грошових коштів. Крім того, оскільки відповідач не мав наміру сплачувати грошові кошти за придбання квартири, а позивач постійно проживав у квартирі як до так і після укладення спірного договору, то такий договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_8 просив задовольнити його позовні вимоги та визнати недійсним договір дарування квартири, застосувати реституцію і визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2015 року позов задоволено.

На судове рішення суду першої інстанції ОСОБА_10 подав апеляційну скаргу, мотивуючи її тим, що цим рішенням вирішено про його права й обов'язки, оскільки між ним і ОСОБА_9 існував судовий спір щодо стягнення суми боргу за договором позики, на забезпечення виконання якого було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1. Згодом на цю квартиру накладено арешт на підставі постанови державного виконавця. Заявник зазначав, що визнання права власності на квартиру за ОСОБА_8 є ухилянням від виконання ОСОБА_9 судового рішення про стягнення боргу за договором позики в розмірі 1 млн 57 тис. 876 грн.

Спочатку ОСОБА_10 було відмовлено у прийнятті апеляційної скарги. Суди виходили з того, що оскаржуваним судовим рішенням його права і обов'язки не порушуються, крім того, предметом спору є визнання недійсним договору дарування, сторонами якого є ОСОБА_8 і ОСОБА_9, заявник не є стороною оскаржуваного правочину, майнових прав на нерухоме майно за цим договором він не набував.

Однак Верховний Суд дійшов висновку щодо того, що у справі, яка переглядається, за ОСОБА_8 визнано право власності на квартиру, яка перебувала у власності ОСОБА_9 і на яку на виконання судового рішення про стягнення з останнього на користь ОСОБА_10 боргу в розмірі 1 млн 63 тис. 144 грн накладено арешт та заборону відчуження. Позбавлення ОСОБА_9 права власності на майно унеможливлює виконання судового рішення про стягнення з нього на користь ОСОБА_10 суми боргу, унаслідок чого останній має підстави вважати про порушення його права на отримання суми боргу.

Таким чином висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у ОСОБА_10 права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов'язки, є передчасним та перешкоджає подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору^[58].

Особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку, передбаченому статтею 352 ЦПК України, повинна довести, наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Рішення є таким, що прийнято про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині цього рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав по права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги^[59].

Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов'язки учасника справи.

Рішення суду першої інстанції, у тому числі додаткові, заочні, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку як у цілому, так і в частині, а також щодо обставин (фактів), встановлених судом (незалежно від того, чи вплинули висновки суду про ці обставини (факти) на вирішення справи по суті), або резолютивної частини з питань розподілу судових витрат між сторонами, порядку та способу виконання рішення тощо.

Щодо оскарження рішення в частині, то це положення не має ніякого значення для обрахування судового збору.

Свої особливості має апеляційне оскарження заочного рішення. Оскарження заочного рішення відповідачем в апеляційному порядку може мати місце лише в разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення та в разі ухвалення повторного заочного рішення.

Так, ст. 284 ЦПК України встановлено, що заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Зазначений порядок є спеціальним і представляє окрему стадію судового процесу, дотримання якої для відповідача є обов'язковим.

Згідно ст. 358 ч.1 ЦПК України, суд апеляційної

інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню. Це правило поширюється на випадки подачі відповідачем апеляційної скарги без дотримання попередньої спеціальної процедури скасування заочного рішення.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку. Повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку (ст. 288 ЦПК України).

Відповідно до ст. 167 ЦПК України судовий наказ оскарженню в апеляційному порядку не підлягає, проте може бути скасований судом І інстанції.

Окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції, зазначені в статті 353 ЦПК України відповідно до буквального змісту кожного із пунктів.

Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо:

1) відмови у видачі судового наказу;

2) забезпечення доказів, відмови в забезпеченні доказів чи скасування ухвали про забезпечення доказів;

3) забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову;

4) скасування забезпечення позову, відмови в скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову або відмови у забезпеченні позову;

5) зустрічного забезпечення або зміни чи скасування зустрічного забезпечення;

6) повернення заяви позивачеві (заявникові);

7) відмови у відкритті провадження у справі;

9) передачі справи на розгляд іншого суду;

10) відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк;

11) затвердження мирової угоди;

12) призначення експертизи;

13) визначення розміру судових витрат;

14) зупинення провадження у справі;

15) закриття провадження у справі;

16) залишення позову (заяви) без розгляду;

17) окрема ухвала;

18) стягнення штрафу в порядку процесуального примусу;

19) внесення або відмови у внесенні виправлень у рішення;

20) відмови ухвалити додаткове рішення;

21) роз'яснення або відмови у роз'ясненні судового рішення;

22) повернення заяви про перегляд заочного рішення;

23) відмови у відкритті провадження за

нововиявленими або виключними обставинами, відмови в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами;

24) поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання;

25) виправлення помилки у виконавчому документі або визнання його таким, що не підлягає виконанню;

26) відстрочення і розстрочення, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення;

27) розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця;

28) заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження;

29) повороту виконання рішення суду чи відмови у повороті виконання рішення;

30) звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, чи нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку;

31) тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України;

31-1) скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України;

32) визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами;

33) тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу;

34) оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини;

35) примусового проникнення до житла;

36) звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника;

37) відмови у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу;

38) повернення заяви про скасування рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу;

39) повернення заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або заяви про визнання і надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу;

40) залишення без розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження;

41) відновлення повністю або частково втраченого судового провадження чи відмови в його відновленні.

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

21.3.