Стаття 24. Право на оскарження

1. Кожна особа має право оскаржити рішення, дії або бездіяльність митних орга­нів, організацій, їх посадових осіб та інших працівників, якщо вважає, що цими рішен­нями, діями або бездіяльністю порушено її права, свободи чи інтереси.

2. Предметом оскарження є:

1) рішення - окремі акти, якими митні органи, організації або їх посадові осо­би приймають рішення з питань, передбачених законодавством України з питань державної митної справи, а також задовольняють скарги, заяви, клопотання конкретних фізичних чи юридичних осіб або відмовляють у їх задоволенні;

2) дії - вчинки посадових осіб та інших працівників митних органів, організа­цій, пов'язані з виконанням ними обов'язків, покладених на них відповід­но до цього Кодексу та інших актів законодавства України;

3) бездіяльність - невиконання митними органами, організаціями, їх поса­довими особами та іншими працівниками обов'язків, покладених на них відповідно до цього Кодексу та інших актів законодавства України, або не­прийняття ними рішень з питань, віднесених до їх повноважень, протягом строку, визначеного законодавством.

3. Правила цієї глави застосовуються у всіх випадках оскарження рішень, дій або бездіяльності митних органів, організацій, їх посадових осіб та інших працівників, крім оскарження постанов по справах про порушення митних правил та випадків, коли за­коном встановлено інший порядок оскарження зазначених рішень, дій чи бездіяльності.

4. У випадках, встановлених законом, зі скаргами або заявами про захист прав, свобод чи інтересів інших осіб мають право звертатися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та підприємства.

5. Оскарження податкових повідомлень-рішень митних органів здійснюється у по­рядку, встановленому Податковим кодексом України.

Положення коментованої статті спрямовано на створення належних умов реалізації особами конституційних прав на звернення до органів вла­ди (ст.

З огляду на приписи, об'єднані у ч. 1 і 2 ст. 24 МКУ, фізична особа може оскаржити рішення, дії або бездіяльність митних органів, організацій, ’їх по­садових осіб та інших працівників, якщо вважає, що цими рішеннями, діями або бездіяльністю порушено її права, свободи чи інтереси. Ці приписи не виключають можливості звернення юридичних осіб за захистом, однак предметом захисту в такому випадку будуть права та інтереси останніх.

Відповідно до частини четвертої коментованої статті суб'єктами оскар­ження можуть бути Уповноважений Верховної Ради України з прав люди­ни, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, гро­мадяни й підприємства. У своїх скаргах або заявах зазначені суб'єкти по­рушують питання про захист прав, свобод чи інтересів інших осіб, які внаслідок об'єктивних причин самостійно не можуть реалізувати право на оскарження.

Так, у п. 10 ч. 1 ст. 13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23.12.1997 закріплено право такого Упо­вноваженого звертатися до суду із заявами про захист прав і свобод фізич­них осіб, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть зробити цього самостійно^[5].

Прокурор може звертатися до суду в інтересах як фізичних, так і юри­дичних осіб. Згідно зі ст. 361 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 прокурор має право просити суд про захист прав і свобод фі­зичних осіб, якщо вони через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин неспроможні самостійно захистити свої по­рушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. За захистом прав юридичних осіб прокурор звертається, якщо порушення цих прав тягне порушення інтересів держави^[6].

Відповідно до норм цивільного законодавства за захистом прав, свобод та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права й реалізо­вувати обов'язки, мають звертатися до судових й інших органів влади їх представники за законом - батьки, усиновлювачі, опікуни чи піклувальни­ки (ст.

Статтею 65 ЦК України передбачено, що до призначення опікуна чи пі­клувальника опіку або піклування над фізичними особами здійснюють ор­гани опіки та піклування. Такими органами згідно зі ст. 56 ЦК України є ра­йонні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, вико­навчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Отже, при порушенні представниками митних органів та організацій прав, сво­бод і інтересів фізичних осіб, для яких не призначено опікуна чи піклуваль­ника, за захистом їх прав, свобод і інтересів звертатимуться перелічені ор­гани державної влади чи органи місцевого самоврядування.

Фізична або юридична особа на підставі довіреності може представля­ти інтереси іншої фізичної або юридичної особи, у тому числі у відносинах, обумовлених оскарженням рішень, дій чи бездіяльності представників митних органів та організацій (ст. 237 та 244 ЦК України).

Зі змісту коментованої статті випливає, що рішення, дії або бездіяль­ність митних органів та організацій, а також їх посадових осіб й інших пра­цівники можуть призвести до порушення прав, свобод чи інтересів фізич­них і юридичних осіб.

Статтею 543 МКУ до митних органів віднесено центральний орган ви­конавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері дер­жавної митної справи, спеціалізовані митні органи, митниці та митні по­сти.

Згідно з ч. 1 ст. 569 МКУ посадові особи митних органів перебувають на службі в митних органах, у зв'язку з чим їм присвоюють спеціальні звання. Такі особи на практиці реалізують завдання митної служби, а також вико­нують функції організаційного, юридичного, кадрового, фінансового та ма­теріально-технічного забезпечення діяльності митних органів.

Відповідно до ст. 549 МКУ митні організації є юридичними особами, які утворюються для забезпечення діяльності митних органів. Керівники й заступники керівників цих організацій, а також інші особи, які реалізують організаційно-розпорядчі функції в межах таких організацій, є їх посадови­ми особами.

Зважаючи на приписи ч. 3 ст. 569 МКУ, до працівників митної служби віднесено осіб, які проходять службу в митних органах та організаціях, але не виконують функцій посадових осіб.

Коментованою статтею встановлено, що за правилами МКУ можна оскаржити будь-які рішення, дії або бездіяльність митних органів та орга­нізацій, а також їх посадових осіб й інших працівників, крім випадків, коли законом встановлено інший порядок їх оскарження.

До рішень, оскаржуваних за процедурами МКУ, належать акти, які ви­даються митними органами, митними організаціями, їх посадовими осо­бами з метою реалізації наданих їм повноважень.

Зауважимо, що відповідно до Закону України “Про центральні органи виконавчої влади” від 17.03.2011 нині тільки міністерства мають право ухвалювати нормативно-правові документи; інші центральні органи вико­навчої влади (у тому числі Державна митна служба України) видають лише акти організаційно-розпорядчого характеру (ст. 15 та 23 Закону)^[7].

Таким чином, рішення, оскаржуване за правилами МКУ, - індивідуаль­ний акт, виданий митним органом, митною організацією, їх посадовими особами, який супроводжує застосування норми права щодо конкретних суб'єктів та прийняття якого тягне настання юридичних наслідків - ви­никнення, зміну чи припинення правовідносин за участю цих суб'єктів.

До таких актів, приміром, належать рішення про видачу ліцензії та до­зволів на провадження суб'єктами господарювання видів діяльності, що контролюється митними органами. За ст. 408 МКУ ліцензія на здійснення митної брокерської діяльності видається у порядку та на умовах, визначе­них Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності” від 01.06.2000. Статтею 11 зазначеного Закону встановлено, що рі­шення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено до суду^[8]. Зі зміс­ту ст. 410 і 412 МКУ випливає, що рішення про відмову в наданні дозволів, зупинення їхньої дії чи їх анулювання можуть бути оскаржені як у судово­му, так і в адміністративному порядку.

Дії, які можуть бути оскаржені за МКУ, - це активна поведінка посадо­вих осіб й інших працівників митних органів та організацій, яка супрово­джує виконання цими особами службових обов'язків. Наприклад, п. 5 ч. 2 ст. 347 МКУ зобов'язано посадових осіб митних органів, які проводять ви­їзну документальну перевірку, не порушувати нормального режиму робо­ти суб'єкта господарювання, що перевіряється. Отже, вчинення посадов­цями будь-якої дії, що призвела до такого порушення, може бути предме­том як адміністративного, так і судового оскарження, ініційованого зацікавленим суб'єктом господарювання.

Згідно з п. 3 ч. 2 коментованої статті бездіяльність, яка може бути пред­метом оскарження за процедурами Кодексу, полягає у невиконанні митни­ми органами та організаціями, а також їх посадовими особами й іншими працівниками покладених на них обов'язків, у тому числі обов'язку при­ймати рішення з питань, що належать до їх компетенції, у строк, визначе­ний законом. Так, зважаючи на положення ст. 347 МКУ, оскаржувана безді­яльність посадових осіб митних органів, які беруть участь у документаль­ній виїзній перевірці, може виявлятися через: а) ненадання на вимогу суб'єкта, що перевіряється, необхідної інформації щодо положень законо­давства, які стосуються питань перевірки; б) незабезпечення збереження документів, отриманих та складених у процесі перевірки; в) неінформу- вання посадових осіб суб'єкта, що перевіряється, про їхні права та обов'язки; г) невидачу керівникові суб'єкта, що перевіряється, або особі, яка виконує його обов'язки, примірника акта або довідки, складених за ре­зультатами перевірки, тощо.