<<
>>

Поняття, види та значення державних підприємств у національній системі господарювання

Економічний базис закономірно позиціонується основною

функціонування держави та виступає домінантною надбудовою над суспільними відносинами. Без належної оптимізації перерозподілу національних багатств неможливе існування всіх систем держави.

Окрім того, глобальний соціум розвиваючись, намагається досягти певного рівня соціального життя, яка має якісне позитивне та практичне значення у формі створення громадянського та інформаційного суспільства. Тобто демократичні стандарти потребують, окрім базових, додаткових систематичних матеріальних поступлень для уможливлення забезпечення гідного духовного і фізичного життя людини та громадянина.

Саме тому, зазначені фактори примусово стимулюють поступальне нарощування використання економічних ресурсів (природних, трудових, капітальних, оборотних та ін.) та основних засобів у виробництві для досягнення підвищених економічних результатів. Тут основні засоби слід розуміти як певні матеріальні активи [37].

Нарощування виробництва в державі як побудоване на використанні різних форм власності, так і призводить до накопичення матеріальних і фінансових засобів, які, в тому числі трансформуються у нову власність. Оскільки державне підприємництво в цілому ґрунтується на державній формі власності, тому необхідно визначити, що остання являє собою, та які матеріальні ресурси включає в себе.

У словниковій літературі «власність» означає майно, належне кому- небудь; належність чогось кому-, чому-небудь із правом розпорядження [38, с. 194].

«Власність, - зазначає Є.П. Ємельянов, - складає економічну основу життя суспільства, будучи показником його добробуту і особистого благополуччя громадян. Тому охорона стосунків власності, їх чітке правове регулювання, захист прав власників від будь-якого неправомірного втручання - найважливіше завдання держави» [39, с.1].

Підтримуючи зазначену позицію, Е.А.

Суханов доповнює, що власність - це відносини між людьми з приводу речей, що полягають у привласненні або приналежності матеріальних благ одним особам (колективам) і відповідно у відчуженні цих же благ від інших осіб. Крім того, автор підкреслює, що оскільки стосунки привласнення виражають суть громадського виробництва, тому можна стверджувати, що власність - ядро виробничих відносин [40, с.7-8].

В ХІХ - 20-х р. ХХ ст. у юридичній науці Російської імперії та Західної Європи підхід до розуміння права власності мав дуалістичних підхід: 1) право власності на семантичному рівні є необмежене право. Його обмеження чи позбавлення має лише тимчасовий характер (В.П. Грибанов, Б. Віндшейд, П. Лафарг, Г.Ф. Пухта, Ф.К. Савіні та ін.); 2) право власності має обмежений характер (Є.М. Трубецькой, В.І. Кудренівський, Г. Дернбург, Г.Ф. Шершеневич та ін.) [41, с.10].

На сьогодні право власності розуміючись захищеним, але обмеженим правом, розглядається як юридичне вираження, форма закріплення економічних стосунків власності. Право власності охоплює правові норми, що закріплюють, регулюють та охороняють стан належності матеріальних та інших благ конкретним особам - фізичним або юридичним. У сукупності вони складають право власності в об’єктивному сенсі як єдиний комплексний інститут права [39, с.2].

Необхідно відвітити, що право власності визначається в суб’єктивному та об’єктивному вигляді. Так, в об’єктивному розумінні право власності - це певна сукупність правових норм, які закріплюють майно за конкретним суб’єктом і визначають його права володіння, користування і розпорядження цим майном. Суб’єктивне розуміння права власності зводиться до того, що воно є визначене законом право певного власника здійснювати у відповідному обсязі володіння, користування та розпорядження стосовно належного йому майна на власний розсуд [42, с.76-77].

Міжнародною спільнотою давно визнана необхідність нормативного закріплення права власності. Прикладом, ст. 17 Загальної декларації прав людини [43] наголошує на тому, що «кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими.

Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна». У Протоколі №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [44] зазначено більш широке трактування: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

Згідно статей 13, 41 Конституції України всі природні ресурси, які знаходяться в межах території України, її континентального шельфу та виключної економічної зони є об’єктами права власності громадян нашої держави. Зазначена теза зумовлює можливість фактично кожного громадянина для задоволення своїх потреб користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до чинного законодавства. Разом із тим, в абсолютній більшості випадків уповноваженими розпорядниками державного та комунального майна є відповідні органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених конституційними положеннями [45].

Більше того, у ч.2 ст.1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [46] наголошується: «всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов’язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, основаного на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування». Тобто мова йде про суспільну форму власності, використання якої врегульовується суб’єктами публічного управління.

Загалом же позиція міжнародного та вітчизняного законодавця сприймається в тому, що власність поділяється на дві форми: а) суспільна власність; б) відокремлена власність суб’єктів права (державна, комунальна, приватна).

Також немаловажним є те, що Основний закон України вказує на рівність всіх форм власності. Водночас, Цивільним кодексом України (надалі - ЦК України) встановлено загальні положення права власності: право власності народу, право державної, комунальної та приватної форми власності. У свою чергу, у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління цим майном здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування [47].

Розглядаючи особливості економічного підґрунтя розподілу національних багатств у суспільстві, Р.І. Капелюшніков обґрунтував базові розбіжності між трьома формами власності, які можна показати в такому узагальненому вигляді, виходячи з критерію поділу за доступністю особи до матеріальних благ. По-перше, за приватної форми власності власник перебуває у привілейованому стані з поміж інших членів суспільства - своїм майном у рамках закону він може користуватися безмежно або передавати іншим особам. По-друге, держава вводить правила, згідно яких доступ до ресурсів відбувається з посиланням на суспільні інтереси в цілому. Зміст правил полягає, по-перше, у чіткому визначенні переліку суспільних інтересів. По-друге, у визначені процедури, згідно якої здійснюється доступ до конкретного ресурсу. За вказаних умов жоден індивід не перебуває у привілейованому положенні. Крім того, співвласники державної власності не володіють виключним правом на використання належних їм ресурсів. Й, по- третє, за комунальної форми власності ніхто не перебуває в привілейованому положенні, але кожен має право необмеженого використання спільної власності [48, с.36-40].

Сучасні вітчизняні науковці також приділяють увагу теоретичному співставленню різних форм власності, особливо щодо встановлення відмінності державної та приватної, яка, на їх думку, проявляється в такому: відсутність можливості співвласника державної власності продати або передати свою частку участі в ній. Крім того, ніхто не може ухилитися від володіння нею, оскільки воно обов’язкове доти, поки хтось залишається членом суспільства; члени суспільства менше зацікавлені в контролі за результатами використання державної власності; менше стимулів до того, щоб у виконанні функцій контролю спеціалізувалися члени суспільства, які мають порівняльні переваги в цьому виді діяльності; більш складні визначення та вимірювання колективного інтересу, ніж приватного [49, с.9-10].

У той же час, О.М. Литвиненко акцентується на тому, що право державної власності має багатоаспектний характер, яке не обмежується економічним та юридичним значенням, зокрема, соціальний, політичний, психологічний аспект. Крім того, йому притаманні особливі форми та способи здійснення, які обумовлені тим, що держава реалізує власницькі права лише через уповноважені та спеціально створені для цього органи [42, с.78].

Таким чином, зводячи поняття «право державної власності» до легітимної можливості держави в особі органів публічної влади розпоряджатися загальнонаціональними ресурсами в інтересах суспільства, слід також встановити, що конкретно входить до складу державної власності (майно та кошти). Так, аналізуючи положення Закону України «Про управління об’єктами державної власності» [50], до державного майна слід віднести: 1) майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління; 2) майно, яке передане державним комерційним підприємствам, установам та організаціям; 3) майно, яке передане державним господарським об’єднанням; 4) корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій; 5) державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; 6) державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію; ; 7) безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду та ін.

У той же час, виходячи з Закону України «Про публічні закупівлі» [51] державні кошти - це кошти: Державного бюджету України та бюджетів нижчого рівня; Національного банку України; державних цільових фондів; Пенсійного фонду України; державних соціальних фондів; установ чи організацій, утворених у встановленому порядку органами публічної влади; державних і місцевих фондів; державного оборонного замовлення; державного замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб; кошти державного матеріального резерву; Аграрного фонду; Фонду соціального захисту інвалідів; які надаються іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими організаціями або на умовах співфінансування разом з іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими організаціями.

На рахунок піднятого нами питання Ю.К. Толстой зазначав, що у країнах з розвиненою ринковою економікою питома вага державної власності в структурі основних виробничих фондів країни досить висока. Збереження у власності держави значного числа об’єктів виробничого, соціально- культурного й іншого призначення пояснюється головним чином двома чинниками. По-перше, кожна держава повинна думати про свою безпеку, причому не лише військову, але також екологічну, санітарно-епідеміологічну, продовольчу і т.д. По-друге, держава виконує широке коло соціалізованих функцій, покликаних забезпечити достатній прожитковий мінімум населення. А для всього цього необхідно мати в розпорядженні відповідну матеріально - технічну і фінансову базу [52, с.395].

На підставі вищевикладеного можна вказати ознаки права державної власності: належачи народу України, регулюється та використовується органами публічної влади в інтересам всього суспільства; державне майно лише у виключних випадках передається в приватне користування (оренда, приватизація і т.п.); перспективи використання державної власності визначаються концептуальними нормативно-правовими актами; перебуває не лише під управлінням загальноекономічними методами (правове врегулювання, фіскалізація та ін.), але й передбачає специфічні адміністративні методи управління; окремі галузі економіки монополізуються державною (життєзабезпечення населення, ядерна енергетика, оборона країни і т.п.).

Крім того, на нашу думку, державна власність має таке призначення в державі: є гарантом національної безпеки, оскільки за рахунок неї діють відповідні галузі та органи державної влади (оборона, правоохоронні, інформаційні, екологічні та ін.); забезпечує соціальність економіки (найбільший працедавець; підтримка професійної діяльності інвалідів, молоді тощо); гарантує розвиток внутрішнього виробника (антидемпінгова політика, система спеціальних мит, підтримка сільськогосподарських підприємств, металургійної, гірничодобувної та ін.); стабілізує національну валюту, грошово-кредитні відносини (діяльність Національного банку України та державних банків та ін.); гарантує матеріальне забезпечення населення в особливі періоди (війна, надзвичайні ситуації, техногенні, природні катастрофи тощо); надає допомогу окремих галузям виробництва у разі порушення термінів постачання населенню життєво важливої продукції, товарів; для надання гуманітарної допомоги [53]; забезпечує науку, освіту, медицину та ін. сфер соціального життя; направлена на забезпечення інших функцій держави (політичних, економічних, соціальних та ін.).

У контексті зазначеного, Р. Ліфманн вважає, що з економічної позиції за рахунок державної форми власності функціонують такі утворення:

1) публічні організації - їх створення не передбачає отримання прибутку та не несе економічної доцільності, оскільки вони створюються для забезпечення найважливіших суспільних інтересів, не зважаючи на фінансові витрати (правоохоронні органи, збройні сили, державний апарат, медичні заклади тощо); 2) господарюючі організації - їх створення вже передбачає отримання прибутку, але публічні інтереси є прерогативою функціонування останніх (поштовий зв’язок, комунальні заклади, пасажирські перевезення тощо); 3) державні підприємства - їх створення передбачає отримання прибутку й не зважаючи на специфічність управління, вони регулюються законами ринкової економіки. У той же час, господарююча складова державних підприємств програмується потребами держави та суспільства [54, с.20-22].

Надалі розглянемо сутність та ознаки державного підприємства для кращого встановлення його основоположної бази функціонування, звернувшись, в першу чергу, до чинного вітчизняного кодифікованого законодавства, де в певній мірі можна виокремити загальне уявлення про категорію «підприємство». Як визначено у Господарському кодексі України (надалі - ГК України) під підприємством слід розуміти юридичну особу, яка

має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків та може мати печатки. Воно діє згідно статуту та незалежно від форми власності, організаційно-правової форми, а також установчих документів, на основі яких вони створені та діють, всі підприємства в Україні мають рівні права та обов’язки. Таким чином, вітчизняне законодавство у сфері господарської діяльності до підприємств відносить «самостійних суб’єктів господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської

діяльності» [55; 57].

Згідно норм ЦК України підприємство є нерухомістю у вигляді єдиного майнового комплексу, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. У той же час, права на земельну ділянку та інші об’єкти нерухомого майна, які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, підлягають державній реєстрації в органах, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Виходячи з положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» організаційну систему державної реєстрації прав становлять [56]:

1) Міністерство юстиції України та його територіальні органи;

2) суб’єкти державної реєстрації прав: виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації; акредитовані суб’єкти;

3) державні реєстратори прав на нерухоме майно: громадянин України, який має вищу освіту у галузі права, відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб’єктом державної реєстрації прав; нотаріус; державний виконавець, приватний виконавець - у разі державної реєстрації обтяжень, накладених під час примусового виконання рішень, а також у разі державної реєстрації припинення іпотеки у зв’язку з придбанням за результатом прилюдних торгів нерухомого майна, що є предметом іпотеки.

Проте, на даному етапі специфіка нашої роботи вимагає розгляду державного підприємства саме як суб’єкта господарювання. Загалом підприємство розтлумачується як окрема виробнича установа; самостійний господарюючий об’єкт, створений у порядку, визначеного законом; є зазвичай юридичною особою. На переконання низки науковців підприємства є організаційно відокремленими та економічно самостійними ланками виробничої сфери народного господарства, що спеціалізується на виготовленні продукції, виконанні робіт і наданні послуг; виступає у ролі самостійного господарюючого статутного суб’єкта, який має право юридичної особи, здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку [57; 58, с. 112].

Отож, маємо погодитися з О. В. Ганночкою, що підприємство в переважній більшості випадків має статус юридичної особи, тобто організації, створеної і зареєстрованої у встановленому законом порядку, що наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю та може бути позивачем та відповідачем у суді. Вони створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та у цивільних відносинах на них поширюється загальноцивільне законодавство [57].

У ст. 22 ГК України уточнюється поняття «юридична особа публічного права», вказуючи, що одиницями господарювання національного сектора економіки є як суб’єкти, що діють на основі лише державної власності, так і ті, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує країні право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів. Крім того, звертається увага на певні організаційно-практичні аспекти діяльності державних підприємств, зокрема: законом можуть бути визначені види господарської діяльності, які дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і

організаціям; відносини органів управління зі суб’єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах; Україна реалізує право своєї власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень

відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління [55].

Окремими відомчими нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України встановлено, що де-факто існують державна корпоративна власність та комунальна корпоративна власність. Разом із тим, оскільки де- юре не передбачено існування таких форм власності, їхня реєстрація не відповідатиме вимогам чинного законодавства. Таким чином, спираючись на положення ГК України, що держава реалізує право власності у державному секторі економіки через систему організаційно -господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання, що належать до цього сектору, право господарського відання та право оперативного управління становлять основу правового режиму майна так званих «державних юридичних осіб» [59].

Крім того, ГК України передбачає існування ще однієї юридичної особи - об’єднання підприємств. Залежно від порядку заснування останні можуть утворюватися як державні чи комунальні господарські об’єднання - об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність. Специфіка державних господарських об’єднань полягає у тому, що вони уособлюють сукупність підприємств, утворених державними підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств. Майно передається об’єднанню його учасниками у господарське відання або в оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об’єднання [55].

Виходячи з вищевикладеного, у даному випадку власником майна, яким наділяється державне господарське об’єднання, є держава в особі вищого органу у системі органів виконавчої влади або інші державні інстанції, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання, та при реєстрації прав власності робиться відмітка, що зазначене майно належить об’єднанню на праві господарського відання чи праві оперативного управління [59].

Виходячи із законодавчої плутанини термінології щодо суб’єктів господарювання заснованих на державній формі власності, у тому числі «юридична особа публічного права», «державна юридична особа», «державне господарське об’єднання», «державне підприємство», а також часткової теоретико-правової невизначеності у даній сфері, значна кількість науковців по різному підходить до з’ясування сутності діяльності державних підприємств [60-65]. Складною залишається ситуація й щодо визначення меж впливу держави на економічні та господарські цивільно-правові правовідносини.

На думку Ю. М. Дзери, держава в особі органів виконавчої влади систематично і планово бере участь на загальних засадах у цивільних майнових правовідносинах, насамперед з метою забезпечення публічних інтересів. Разом із тим, зазначені дії мають переважно вимушених характер, оскільки для владних інституцій характерним є адміністративно-правовий вплив на такі відносини [62]. На рахунок вказаної позиції О. В. Ганночка, І. М. Літвінов та інші автори зауважують, що обмежене втручання держави в економічні процеси мають обов’язковий характер, виходячи із ключових національних і суспільних інтересів. Водночас держава має сприяти реалізації не лише прав і законних інтересів громадян, але й забезпечувати суб’єктів владних повноважень необхідними фінансовими, матеріально- технічними та іншими засобами для свого сталого функціонування. Крім того, участь держави в цивільних правовідносинах не має примусовий характер, оскільки за своєю природою остання виконує відповідні функції в суспільстві, до яких, в тій чи іншій мірі, входять також забезпечувати представників влади необхідними засобами [57].

Необхідно звернути увагу й на те, що наявність забезпечення публічного інтересу у діяльності державних суб’єктів господарювання у деяких наукових працях невірно трактується. Так, деякі автори схиляються до думки, що якщо державні підприємства діють в інтересах суспільства, то вони перебувають під постійним контролем громадськості. Дійсно, логічний аспект тут можна знайти, оскільки всі сфери публічного управління мають бути прозорими для широких верств населення. Проте, у нашому випадку недоречною виглядає вказана частина дефініції, адже, по-перше, це й так є апріорі закономірним, а по-друге, ряд сфер діяльності державних підприємств перебувають під захистом державної та комерційної таємниці.

Такий стан речей зумовлює обмеження розголошення інформації щодо багатьох організаційно-практичних заходів, здійснюваних суб’єктами господарювання. Отож, тут можна говорити лише про окремі начала громадського контролю в сфері державного господарювання.

Ще одним неузгодженим аспектом діяльності державних підприємств у наукових колах є прибутковість. Наприклад, М.В. Ковальова переконана, що держава здійснюючи виробництво, не займається підприємницькою діяльністю, а всі отримані в результаті цього кошти покривають лише суспільні потреби [66, с.14-18]. У той же час, В.Є. Савченко та А.А. Шулус [65, с.8-13] акцентуються на тому, що прибутковість є першочерговою задачею держави при створенні своїх господарюючих одиниць.

У даній ситуації урівноважуючий фактор найкраще можна вказати за допомогою міркувань С.М. Лапіной та Н.Д. Лелюхіной на рахунок того, що державне підприємництво «створює особливий вид підприємницької діяльності» [63, с. 12-18]. Цілком погоджуючись з цією позицією необхідно уточнити, що не можна охарактеризувати підняте нами питання лише за допомогою цивільно- та господарсько-правових категорій. Адже

господарювання держави тільки спосіб досягнення суспільного благополуччя, втім яке не можливе без ефективного та прибуткового функціонування державних підприємств.

Виходячи з вищевикладеного слід зробити висновок, що державне підприємство - це юридична особа, створена на базі відокремленої частини державної власності рішенням уповноважених органів виконавчої влади, розпорядження майном якого здійснюється на основі права господарського відання або права оперативного управління, метою функціонування яких є забезпечення ключових державних і суспільних інтересів. Основними характерними ознаками державних підприємств є:

а) заснування повністю або понад 50% на державній власності;

б) управління здійснюється компетентними органами виконавчої влади за допомогою сукупності адміністративно-правових засобів і способів;

в) у переважній більшості випадків метою функціонування не є отримання прибутку, а забезпечення стратегічно значимих національних сфер економіки і безпеки держави.

Деякі автори виділяють такі цілі функціонування державних підприємств: здійснення господарської діяльності, яку дозволено здійснювати виключно державним підприємствам; здійснення інноваційної діяльності, розробки та виготовлення продукції, що знаходиться у сфері інтересів держави і забезпечує національну безпеку; забезпечення економічно ефективного використання об’єктів державної власності, що використовуються у сфері господарювання, як правило тих, що не підлягають приватизації; здійснення діяльності, що забезпечує вирішення соціальних завдань, виробництва суспільних товарів і послуг для максимального збільшення виробництва загального блага [64, с. 8-9].

На нашу думку, цей перелік функцій є виправданим, але його потрібно скорегувати через призму того, що інститут державного підприємництва історично є одним із головних економічних інструментів, та маючи вагомий кількісний вираз у національному господарському виробництві, направлений, в тому числі на стабілізацію та розвиток товарно-грошових відносин і реалізацію економічної функції держави. Тобто остання, передаючи вищевказане майно у користування своїм підприємствам, регулює та контролює в подальшому як належне використання та збереження державної власності, так і фінансовий стан, а також напрями діяльності самого суб’єкта господарювання.

Сьогодні в Україні, не зважаючи на масову приватизацію державного сектору та подальший розвиток ринкової економіки, державні підприємства є вагомими учасниками економічних правовідносин. Так, за даними «Статистичного щорічника України», який формується Державною службою статистику України, в 2015 році нараховувалося понад 6,5 тис. державних підприємств, із яких 41 казенні. В той же час, подальший аналіз зазначених даних засвічує динаміку їх скорочення. Прикладом, в 1997 році функціонувало 14158, 2001 - 9965, 2005 - 7750, 2008 - 7213, 2010 - 6811.

Поряд із цим відбулося майже потроєння кількості приватних підприємств у зазначений часовий проміжок - від 111644 у 1997 році, до 285821 у 2011 році [67, с. 86]. При цьому активи державних підприємств лише в два рази менші, ніж активи приватних, але чистий дохід приватних підприємств у 8,5 рази більший. На рахунок цього В. М. Пашков, спираючись на відповідну позицію С. Л. Кучера та О. І. Синенка [49], зауважує, що ефективність підприємств приватної форми власності пов’язана з наступними чинниками [68]: серед загальної кількості суб’єктів господарювання в Україні абсолютну більшість становлять малі приватні підприємства, яким належить лише до 5% від загальної вартості основних фондів, тоді як державним підприємствам - понад 45%; зважаючи на те, що приватні підприємства діють за рахунок майна, яке було приватизоване у найбільш прибуткових сферах економіки, вони отримують у декілька разів більші прибутки ніж державні господарюючі суб’єкти; діяльність державних підприємств, які заборонені до приватизації, характеризується відсутністю вільного вибору господарської діяльності, а також жорстким адміністративно-правовим впливом з боку відповідних органів виконавчої влади.

У ст. 73-77 ГК України розкриваються загальні положення щодо

державних унітарних підприємств в Україні та їх види в залежності від призначення діяльності. Саме термінологічне доповнення «унітарне» пояснюється тим, що залежно від способу створення (підстав) і формування статутного фонду в Україні діють унітарні та корпоративні підприємства.

Унітарні підприємства створюються одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства: державні; комунальні; засновані на власності об’єднання громадян релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об\'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є підприємства: кооперативні підприємства, що створюються у формі господарського товариства; інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб [55].

На доречне переконання О.В. Дейнеки, до державного сектору економіки входить: унітарний сектор (державні комерційні підприємства та казенні підприємства); корпоративний сектор (публічні акціонерні товариства, національні акціонерні компанії, холдингові компанії, товариства з обмеженою відповідністю; державні акціонерні товариства, акціонерні компанії, акціонерні холдингові компанії, холдингові компанії) [61, с.205]. Зупинимося лише на державному унітарному секторі, оскільки він представлений підприємствами, які належать Україні, так-як засновані на 100% державні власності, а тому виступають більш вагомим регулятором економічних правовідносин.

Виходячи з положень ст. 73 ГК України, державне унітарне підприємство утворюється розпорядженням відповідного органу виконавчої влади за рахунок державної власності, має такі специфічні ознаки [55]:

а) орган виконавчої влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції;

б) майно перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління;

в) найменування повинно містити слова «державне підприємство»;

г) не несе відповідальності за зобов’язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить;

д) органом управління є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Державні унітарні підприємства поділяються на два види: державні комерційні підприємства; казенні підприємства. Питанню правового статусу державного комерційного підприємства присвячено ст. 74 ГК України. Так, останнє є суб’єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном. Слід звернути увагу на те, що воно може бути перетворене у державне акціонерне товариство, 100% акцій якого належать державі, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України [55].

Особливості статусу державного комерційного підприємства як суб’єкта господарювання легітимно закріплені на такому рівні: статутний капітал утворюється та встановлюється його розмір уповноваженим органом, до сфери управління якого воно належить; майно закріплюється на праві господарського відання; держава та орган, до сфери управління якого входить підприємство, не несуть відповідальності за його зобов’язаннями, крім випадків передбачених законами; збитки, завдані підприємству внаслідок виконання рішень органів публічної влади, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду [ 55].

За видами діяльності державні підприємства, в основному, зосереджені у сфері операцій з нерухомим майном, оренді, інжинірингу та наданні послуг підприємцям - 32,4%, промисловості - 23,9%, сільському господарству, мисливству та лісовому господарству - 22,8% [69, с. 28]. Таким чином, вважаємо, що державне комерційне підприємство виконує дві основні функції в економічному секторі держави: наповнення дохідної частини Державного бюджету України; виступаючи економічним агентом держави, організовує та стимулює виробничі та інші суспільні відносини.

Як видно з вищевикладеного, державні суб’єкти господарювання є організаційно та функціонально наближеними до структури приватних. У той же час, згідно ст. 76 ГК України казенне підприємство створюється виключно за рішенням Кабінету Міністрів України. Реорганізація і ліквідація вказаного виду суб’єкта господарювання проводяться у межах чинного адміністративного та господарського законодавства за рішенням органу державної влади, до компетенції якого належить створення даного підприємства. Специфіка казенного підприємства полягає у тому, що воно створюються в окремих галузях економіки, в яких:

- законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

- основним споживачем продукції, робіт або послуг виступає держава;

- за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

- переважаючим є виробництво суспільно необхідної продукції, робіт або послуг, яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

- приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом [55].

Зважаючи на досить зрозуміле законодавче роз’яснення сутності та сфер утворення казенних підприємств, все-таки для кращого сприйняття цього елементу державного сектору економіки звернемося до конкретних прикладів, прописаних у чинних правових нормах [70; 71]. Так, до галузей народного господарства, де дозволена діяльність лише держави належить, наприклад, оборона, правоохоронна діяльність, атомна енергетика (Науково - виробниче об’єднання «Форт», м. Вінниця; ВО «Комунар», м. Харків; Конструкторське бюро «Південне» імені М.К. Янгеля, м. Дніпропетровськ; Науково-технічний центр артилерійсько-стрілецького озброєння м. Київ; Конструкторське бюро спеціальної техніки КБ-С м. Київ; Кримське льотно- випробувальне підприємство, м. Феодосія та ін.). На рахунок галузей, де основним споживачем виступає переважно держава можна назвати хімічну, металургійну, гірничодобувну промисловість, проектно-конструкторські роботи і т.п.

За ст. 1 Закону України «Про природні монополії» природна монополія - це стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва, а товари, що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами, у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари, ніж попит на інші товари. Таким чином, природні монополії існують у наступних сферах: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл; зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності із зберігання природного газу; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передачі та розподілу електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; централізованого водопостачання та водовідведення; транспортування теплової енергії; спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів [72].

Загалом же у кількісному виразі казенні підприємства за спеціалізацією розподіляються таким чином: науково-дослідні та конструкторські організації - 11; протезно-ортопедичні підприємства - 11; хімічні

підприємства - 6; приладобудування - 6; машинобудування - 4; геологічні підприємства - 3. Крім того, статус казенних підприємств мають ще 10 структурних підрозділів інших державних підприємств на території України [69, с.29].

Вищевказане засвідчує, що казенні підприємства виконують такі функції у суспільстві: виступають виробничою базою забезпечення національної безпеки та громадського порядку в Україні; забезпечують соціальність економіки в частині вироблення продукції, яка обмежено випускається приватними підприємствами, але має важливе соціальне значення, наприклад, протези, інвалідні крісла, певні види промислових і сільського господарських товарів тощо; забезпечують державні потреби у певній специфічній сировині для економічних та ін. цілей; створюють безпечні та належні умови життєзабезпечення суспільства та національного виробництва за рахунок створення природних монополій.

Підводячи підсумки проведеного дослідження, слід відмітити, що державні унітарні підприємства є важливими економічними агентами в економіці України. Але не зважаючи на це, у правовому вітчизняному полі щодо врегулювання їх статусу склався певний вакуум і прогалини, так-як ці питання забезпечуються лише загальним господарським і цивільним законодавством, а також деякими постановами Кабінету Міністрів України. Тому, вважаємо першочерговою задачею законодавця втілити в життя Закон України «Про державні та комунальні унітарні підприємства», де закріпити порядок створення, діяльності, ліквідації та реорганізації державних і комунальних підприємств.

1.3.

<< | >>
Источник: ТИТАРЧУК ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме Поняття, види та значення державних підприємств у національній системі господарювання:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -