Загальноправова характеристика провадження У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Розгляд і вирішення адміністративних справ, пов’язаних із вчиненням адміністративних проступків, та умови і порядок притя­гнення правопорушників до адміністративної відповідальності чи застосування до них інших заходів адміністративного примусу ком­петентними органами на основі закону визнається як провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Разом із тим слід зазначити, що застосування адміністративних стягнень чи інших заходів адміністративного примусу зачіпає або може зачіпати суттєві інтереси майнового та особистого характеру (оплатне вилучення предмета, конфіскація, виправні роботи, штраф, адміністративний арешт, позбавлення спеціального права, доставлення правопорушника, адміністративне затримання тощо) громадянина, що гарантовані Конституцією України (ст. 3, 29, 41 та ін.), зумовлює необхідність високого ступеня формалізації прова­дження та врегулювання його процесуальними правовими норма­ми, а в деяких випадках і нормами матеріального права, наприклад, установлення строків накладення адміністративних стягнень, ви­значення обставин, що виключають адміністративну відповідаль­ність (ст. 17 КУпАП) тощо.

Забезпечуючи вимоги щодо формалізації провадження законо­давець чітко визначає:

1) органи, що уповноважені розглядати справи про адміністра­тивні правопорушення;

2) підвідомчість справ про адміністративні правопорушення;

3) завдання, порядок та принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення;

4) осіб, які мають право складати протоколи про адміністрати­вні правопорушення;

5) заходи забезпечення провадження у справах про адміністра­тивні правопорушення;

6) права та обов'язки осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративні правопорушення;

7) місце, строки та порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення;

8) порядок винесення та оголошення постанови у справі про адміністративне правопорушення;

9) порядок, строки та повноваження щодо оскарження чи опро- тестування постанови у справі про адміністративне правопорушення;

10) порядок звернення та виконання постанови про накладен­ня адміністративного стягнення.

Зазначені вимоги щодо провадження у справах про адміністра­тивні правопорушення врегульовані адміністративно-процесуаль­ними нормами, основну частину яких містить КУпАП - ст. 2 1 3-3 3 0^[59]. Вони встановлюють правила провадження у справах про адмініст­ративні правопорушення, виступають основним елементом механі­зму правового регулювання процесуальних відносин адміністрати­вно-деліктного характеру, регулюють порядок реалізації відповід­них матеріальних норм та процедури їх застосування. Водночас деякі адміністративно-процесуальні правовідносини регулюються також нормами, які містяться в інших законодавчих актах. Напри­клад, враховуючи особливості порушень митних правил, законода­вець у Митному кодексі України (далі - МКУ)закріплює цілу низку норм, що регулюють порядок провадження у справах про порушен­ня митних правил (ст. 356-406 МКУ). При цьому зазначає, що в час­тині, що не регулюється Митним кодексом України, провадження здійснюється відповідно до законодавства України про адміністра­тивні правопорушення (ст. 357 МКУ)^[60].

Аналогічним шляхом вирішується питання щодо провадження у справах про адміністративні правопорушення в інших законах, що передбачають адміністративну відповідальність. У Законі України «Про запобігання корупції» передбачено, що за вчинення корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень особи притягаються до

Адміністративно-юрисдикційна діяльність Національної поліції України кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінар­ної відповідальності у встановленому законом порядку. Порядок адміністративного провадження у справах про адміністративні пра­вопорушення, пов'язані з корупцією, а також виконання постанов про накладення адміністративних стягнень визначаються Кодек­сом України про адміністративні правопорушення.

Отже, Кодекс України про адміністративні правопорушення є базовим законодавчим актом, у якому містяться адміністративно- процесуальні норми (ст. 213-330), що регламентують провадження у сфері адміністративно-деліктних відносин.

Звідси випливає: по-перше, будь-які адміністративно-проце­суальні норми, встановлені іншими законами України, крім КУпАП, навіть специфічні правила розгляду окремих категорій справ не можуть вносити зміни до загального порядку провадження у спра­вах про адміністративні правопорушення. Вони можуть лише ви­значати окремі особливості провадження у тій чи іншій сфері адмі­ністративно-деліктних правовідносин; по-друге, процесуальні нор­ми підзаконних актів (інструкцій, положень, правил, методик), що приймаються в основному центральними органами виконавчої влади, органами влади, повноваження яких поширюються на всю територію України, а також органами місцевого самоврядування (районними, обласними радами), не визначають умови та порядок провадження у сфері адміністративно-деліктних правовідносин. На відміну від матеріальних норм, вони ніколи не уточнюють і не кон­кретизують норми КУпАП чи інших законів, що регулюють прова­дження у справах про адміністративні правопорушення. Такі проце­суальні норми підзаконних нормативних актів не можуть ані дуб­лювати норми законодавчого акта, ані вводити нові правила пове­дінки учасників адміністративного процесу. Вони носять лише до­поміжний характер та спрямовані в основному на врегулювання діяльності суб'єктів владних повноважень у сфері процесуальних відносин з метою надання методичної допомоги для правильного застосування процесуальних норм, визначених законом.

Із цією метою законодавець часто залишає місце у процесуаль­ному законі для врегулювання з урахуванням особливостей тієї чи іншої сфери, публічних відносин на рівні підзаконних актів. На­приклад, тимчасове затримання транспортних засобів працівни­ками уповноважених підрозділів Національної поліції, що встано­влюється Кабінетом Міністрів України та визначається Кабінетом Міністрів України. (ст. 265² КУпАП); направлення осіб, які керують транспортними засобами, для огляду на стан сп'яніння, якщо є

достатні підстави вважати, що вони керують у стані сп'яніння, про­вадиться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (ст.

Основною підставою (приводом) для прийняття таких актів є особливості конкретної сфери управління, які не підлягають уза­гальненню в процесуальному законі, тому законодавець делегує повноваження щодо прийняття процедурних норм для врегулю­вання окремих конкретних відносин.

Однак виникає питання стосовно інших нормативних актів, на­приклад, інструкції, правила, положення, методики з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в тій чи іншій сфері публічних відносин. Чи є такі акти нормативно-процесуальними, чи містять вони процесуальні норми? Адже законодавець не делегував повноважень щодо прийняття таких актів. Ні в КУпАП, ні в інших законах, що регулюють провадження у справах про адміністративні правопорушення, не надається право органам владних повноважень приймати такі акти, а практично реально кожним органом влади, що уповноважені розглядати справи про адміністративні правопору­шення, такі інструкції прийняті і зареєстровані у Міністерстві юстиції України. Ці питання потребують більш поглибленого вивчення.

Таким чином, провадження у справах про адміністративні пра­вопорушення - це врегульовані нормами права суспільні відносини у формі певної сукупності послідовно вчинених процесуальних дій (всіма) учасниками процесу щодо розгляду і вирішення адміністра­тивних справ та виконання постанов про накладення адміністрати­вних стягнень в адміністративно-деліктній сфері.

Змістом провадження у справах про адміністративні правопору­шення є суспільні відносини, що спрямовані на розгляд і вирішення адміністративної справи та виконання постанови про накладення стягнення, а не притягнення правопорушників до відповідальності, яке може закінчитися виправданнями невинного або звільненням від адміністративної відповідальності (ст.

Адміністративні процесуальні норми, що регулюють прова­дження адміністративно-деліктного характеру, у своїй сукупності складають (утворюють) правовий інструмент як самостійну скла­дову, як елемент системи адміністративного процесуального права України, що входить до правової системи України і тісно взаємодіє з іншими правовими галузями та підгалузями. Насамперед ця взає­модія відбувається у відносинах, пов’язаних з адміністративним, кримінальним та цивільним судочинством.

1. З адміністративним судочинством - як процесом продовжен­ня провадження в адміністративно-деліктній сфері. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 (КАС України) місцевим загальним судам як адмініст­ративним судам підсудні всі адміністративні справи з приводу рі­шень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності. Тобто міс­цевими загальними судами як адміністративними судами вирішу­ються адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльно­сті суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності (ст. 286 КАС України)^[61].

2. Із кримінальним судочинством - у разі закриття криміналь­ного провадження, але за наявності в діях порушника ознак адміні­стративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про закриття кримінального провадження.

3. Із цивільним судочинством - у разі вирішення питання про відшкодування майнової шкоди, заподіяної адміністративним пра­вопорушенням (ст. 40 КУпАП), а також у випадках, коли постанова суду в справі про адміністративне правопорушення обов’язкова для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Щоправда, законодавець віддає перевагу лише судовим рішен­ням. Проте, як убачається, не можуть пройти поза увагою суду, під час вирішення відшкодування майнової шкоди, й рішення (поста­нови) інших органів (посадових осіб) про притягнення до адмініст­ративної відповідальності. Це теж певним чином може бути визна­но доказом, уже встановленим компетентним органом, хоча й пот­ребує відповідної перевірки.

Отже, провадження у справах про адміністративні правопору­шення мають чітку нормативно-правову регламентацію на законо­давчому рівні та як правовий процесуальний інститут тісно пов'язані з іншими процесуальними галузями права, а також право­вими інститутами адміністративного процесуального права.

3.2. Завдання та принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення

Провадження у справах про адміністративні правопорушення становить систему правовідносин, які складаються на основі проце­суальної діяльності органів (посадових осіб), уповноважених розг­лядати індивідуальні адміністративні справи з приводу притягнен­ня до адміністративної відповідальності осіб, у діях яких є ознаки адміністративного правопорушення.

Основними завданнями провадження у справах про адміністра­тивні правопорушення згідно зі ст. 245 КУпАП є:

- своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи;

- вирішення її в точній відповідності до закону;

- забезпечення виконання винесеної постанови;

- виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адмініст­ративних правопорушень, запобігання правопорушенням, вихован­ня громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Звідси випливає, що розв'язуються два крупні, комплексні взає­мопов'язані завдання. По-перше, юрисдикційне - своєчасне, всебіч­не, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи; вирішення її відповідно до законодавства; забезпечення виконання винесеної постанови. По-друге, профілактичне - виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання законів. Таким чином, провадження у справах про адміністративні правопорушення - це правовий інсти­тут, у рамках якого регулюються процесуальні адміністративно- деліктні відносини і забезпечується вирішення адміністративних справ, а також попередження адміністративних правопорушень. Адміністративно-процесуальні норми, що входять до інституту про­вадження у справах про адміністративні правопорушення, регулю­ють порядок реалізації відповідних матеріальних норм, процедури їх застосування, процес здійснення примусового впливу на винних за допомогою адміністративних стягнень. Іншими словами, вони рег­ламентують комплекс адміністративно-деліктних відносин^[63].

Зазначені завдання реалізуються шляхом учинення низки про­цесуальних дій органами (посадовими особами), уповноваженими розглядати справи про адміністративні правопорушення. Передусім це з’ясування наявності факту вчинення правопорушення, установ­лення особи, яка вчинила правопорушення, чи винна ця особа і чи підлягає вона адміністративній відповідальності.

Своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи вимагає від уповноваженого органу (посадової осо­би) розглянути справу у строки, встановлені законом. Пропущення, наприклад, загального строку притягнення до адміністративної відповідальності, встановленого ст. 38 КУпАП, тягне за собою уник­нення правопорушником справедливого і законного адміністрати­вного стягнення, породжує вседозволеність, закладає у свідомість правопорушника та оточуючих його осіб ілюзію про безкарність протиправних дій, сприяє вчиненню інших правопорушень. Крім цього, порушення встановленого строку накладення адміністрати­вного стягнення тягне за собою скасування постанови у справі та закриття справи провадженням.

Своєчасне з’ясування обставин справи також передбачає її роз­гляд у строки, встановлені ст. 277 КУпАП, недотримання яких ство­рює тяганину в розгляді справи та втрату ефекту швидкості на­стання адміністративної відповідальності чи застосування адмініс­тративного стягнення.

Всебічне, повне та об’єктивне з’ясування обставин справи ви­магає від уповноваженого органу (посадової особи) насамперед повного дослідження доказів, на основі яких установлюється наяв­ність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні (ст. 251), здійснити всебічну й неупере- джену оцінку цих доказів (ст. 252), установити наявність обставин, що пом’якшують (ст. 34) чи обтяжують відповідальність (ст. 35),

Глава 3. Провадження у справах про адміністративні правопорушення, підвідомчі органам поліції: завдання, принципи та стадії з'ясувати, чи заподіяно майнову шкоду вчиненим правопорушен­ням, або є можливість передати матеріали справи на розгляд гро­мадських організацій чи звільнити від відповідальності через мало- значність правопорушення (ст. 21, 22 КУпАП).

Вирішення справи в точній відповідності до закону вимагає від уповноваженого органу (посадової особи) розгляду справи відповід­но до власної компетенції, в установлені строки і за місцем розгляду справи; відповідно до закону, що передбачає адміністративну відпо­відальність; застосування стягнення в межах власних повноважень, передбачених законом. У разі порушення цих вимог постанова у справі підлягає скасуванню, а справа направляється на новий розгляд за підвідомчістю, якщо дозволяє строк, установлений ст. 38 КУпАП, а якщо строк пропущено, - справа підлягає закриттю провадженням.

Забезпечення виконання постанови у справі здійснюється ор­ганом (посадовою особою), який виніс постанову, шляхом звернен­ня її до виконання (ст. 299) та здійсненням контролю за виконан­ням постанови.

Законодавець орієнтує державні органи, об'єднання громадян на запобігання правопорушенням. Однак значна роль у виявленні причин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень, запобі­ганню правопорушенням, належить органам адміністративно-де­ліктної юрисдикції.

Орган (посадова особа), який розглядає справу, встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню адміністративного право­порушення, вносить у відповідний державний орган чи орган міс­цевого самоврядування, громадську організацію або посадовій особі пропозиції про вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження пропозиції повинно бути повідомлено орган (посадову особу), який вніс пропо­зицію (ст. 282 КУпАП).

Виховання громадян у дусі поваги до права (закону) забезпечу­ється комплексом виховної, просвітницької роботи, проведенням заходів правового всеобучу тощо.

Важливим правилом у визначенні порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення є визначення зако­ном обставин, що виключать провадження у справі (ст. 247), відпо­відно до якого провадження у справі про адміністративне правопо­рушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин:

1) відсутність події і складу адміністративного правопорушен­ня. Тобто законодавець встановлює відсутність події, а саме ознак

адміністративного правопорушення, тобто ці дії не визнані адмініс­тративним проступком, а якщо й визнані проступком, то відсутній його склад (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторо­на). Наприклад, відсутність вини особи чи вчинене посягання на суспільні відносини, які охороняються не нормами права, а норма­ми моралі, звичаїв тощо;

2) недосягнення особою на момент учинення адміністративно­го правопорушення шістнадцятирічного віку (ст. 12). За вчинення правопорушень, передбачених КУпАП, неповнолітніми віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років відповідальність несуть батьки або особи, які їх замінюють (ч. 3 ст. 184);

3) неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездія­льність (ст. 20). Тобто вчинення протиправної дії чи бездіяльності особою, яка не усвідомлює своїх дій або не здатна ними керувати в результаті хронічної хвороби, слабоумства чи іншого хворобливого стану;

4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності (ст. 18) або необхідної оборони (ст. 19);

5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адмініс­тративного стягнення. Такі акти амністії видаються Верховною Радою України. Якщо до видання акта амністії до особи було засто­совано адміністративне стягнення, то відповідно до ст. 302 КУпАП орган (посадова особа), який виніс постанову про накладення стяг­нення, припиняє її виконання;

6) скасування акта, який встановлює адміністративну відпові­дальність;

7) закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених ст. 38 КУпАП. Так, адмініст­ративне стягнення може бути накладено не пізніш як через 2 місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопору­шенні - не пізніш як через 2 місяці з дня його виявлення, за винят­ком випадків, коли справи про адміністративні правопорушення відповідно до КУпАП підвідомчі суду (судді). Якщо справи про адмі­ністративні правопорушення відповідно до КУпАП чи інших законів підвідомчі суду (судді), стягнення може бути накладено не пізніш як через 3 місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніш як через 3 місяці з дня його виявлення. Адміністративне стягнення за вчинення правопорушення, пов'яза­ного з корупцією, а також правопорушень, передбачених ст. 164¹⁴, 212¹⁵, 212²¹ КУпАП, може бути накладено протягом 3 місяців із дня його виявлення, але не пізніше 2 років з дня його вчинення.

Адміністративне стягнення за вчинення правопорушень, пе­редбачених ст. 204¹ і 2 04² КУпАП, може бути накладено протягом 3 місяців із дня їх виявлення, але не пізніше року з дня їх учинення, а в разі вчинення таких правопорушень іноземцями або особами без громадянства, стосовно яких у встановленому законом порядку прийнято рішення про примусове повернення чи примусове видво­рення з України, - протягом часу, необхідного для їх виїзду з Украї­ни, але не пізніше строку, визначеного законом для виїзду цих осіб з України чи забезпечення їх примусового видворення з України.

У разі закриття кримінального провадження, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення, адмініс­тративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць із дня прийняття рішення про закриття кримінального провадження;

8) наявність за тим самим фактом щодо особи, яка притягаєть­ся до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стяг­нення або нескасованої постанови про закриття справи про адміні­стративне правопорушення, а також повідомлення про підозру осо­бі у кримінальному провадженні за цим фактом. Отже, особа не мо­же бути притягнута двічі за одне й те саме правопорушення. Поста­нова про накладення стягнення є обов’язковою для виконання всі­ма особами. Особа також не може бути притягнута до адміністрати­вної відповідальності, якщо в її діях є ознаки злочину і проти неї порушена кримінальна справа;

9) смерть особи, щодо якої було розпочато провадження у справі. Якщо справа до смерті особи була розглянута і винесена постанова, то орган (посадова особа), який виніс постанову про накладення стягнення, припиняє її виконання.

Принципи слугують засобом забезпечення законності під час розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ, вони мають поширювальний характер і обов’язкові для всіх учасників адміністративного процесу. Можна погодитися з думкою О. В. Фат- хутдінової, що «принцип для процесу - це те саме, що і принцип для права. Він може розглядатись як: чинник, що визначає зміст і різно­вид процесу; чинник, що визначає єдність процесу; чинник, рівень реалізації якого є показником правового стану»^[64]. Адміністративно- процесуальні принципи - це ключові нормативно-керівні засади, демократичні основи адміністративного провадження, оскільки їх змістом є закріплені правові норми, які виражають інтереси народу.

В адміністративно-процесуальній науковій літературі принци­пи юрисдикційного провадження визначаються як основи адмініс­тративного провадження^[65], основні положення галузі^[66], основні керівні засади, які характеризують зміст його стадій та інститутів^[67]. Виходячи із загального поняття принципу, що означає початкову керівну ідею^[68], основне вихідне положення^[69], а також із загального поняття принципів права, можна дійти висновку, що принципами адміністративно-юрисдикційної діяльності є закріплені в Конститу­ції України і поточному адміністративному законодавстві основопо­ложні ідеї, які визначають суть, організацію і спрямованість зазна­ченого виду діяльності, її цілі, завдання, функції, методи і форми здійснення, а також процесуальний стан суб'єктів цієї діяльності.

У цьому визначенні знаходять відображення ознаки, яким по­винен відповідати кожен принцип адміністративного провадження, що розглядається:

а) принципи завжди є нормативно-керівною основою, тобто закріплені нормами права^[70]. Якщо їх не закріплено у правових нор­мах, вони не є принципами права, оскільки мають не правовий ха­рактер, а залишаються політичними або контрольно-наглядовими, у зв'язку з чим не виконують і не можуть виконувати покладені на адміністративно-процесуальні принципи завдання у праві і прова­дженні зокрема;

б) до числа принципів може бути віднесено тільки ті нормати­вно-керівні основоположні ідеї, які передбачають найбільш загальні і важливі сторони юрисдикційної діяльності органів поліції, які без­посередньо визначають її характер, зміст і спрямованість. Вони ха­рактеризують сутність цього виду діяльності в цілому, всі його сто­рони та інститути. Тому, виходячи також із філософського визна­чення принципу як центрального поняття, основи системи, навряд чи можна визнати правильною думку про те, що, крім специфічних

Глава 3. Провадження у справах про адміністративні правопорушення, підвідомчі органам поліції: завдання, принципи та стадії принципів, властивих у цілому адміністративно-процесуальному праву, є й адміністративно-процесуальні принципи, які діють на кожній стадії процесу. Так, принцип офіційності (публічності), ви­ходячи зі свого змісту і призначення, діє на всіх стадіях процесу. Принцип вибору виду і міри покарання (принцип персоніфікації або індивідуалізації покарання) не є процесуальним принципом, його можна віднести до принципів матеріального адміністративного права. Не можуть бути взагалі віднесені до принципів права повно­та і швидкість обраного заходу впливу, негайне реагування на пра­вопорушення, свобода оскарження, оскільки це - функціональні обов'язки, суб'єктивні права і загальні положення законодавства.

Враховуючи також, що принципами є основоположні ідеї, ви­никає сумнів щодо правильності визначення принципів, закріпле­них у Конституції України, як основних, про наявність яких ствер­джується в літературі^[71]. Невдалість цього терміна полягає і в тому, що тоді поряд з основними принципами необхідно визнати також існування неосновних, тобто другорядних, принципів. І справа не тільки в термінології. Виходячи із суті принципів, а також із діалек­тичної єдності змісту (принципу) і форми (його назви), вважаємо, що такі положення є спірними. Назва принципу повинна відобража­ти його суть і зміст;

в) принципи адміністративно-юрисдикційної діяльності по­винні витікати із загальноправових принципів, а також відповідним чином співвідноситись із принципами адміністративного права, кримінального процесуального і цивільно-процесуального права. Однак при визначенні їх системи не можна механічно відтворити окремі принципи інших галузей матеріального і процесуального права на адміністративно-процесуальне підґрунтя^[72];

г) поняття принципів провадження передбачає їх взаємозв'язок і взаємну обумовленість. Так, принцип відкритого розгляду справи (гласності) пов'язаний із принципом національної мови юрисдик- ційного провадження. Тільки при дотриманні останнього принципу гласність може бути здійснена. Принцип економії процесуальних засобів тісно пов'язаний із принципом поєднання письмовості та усності, безпосередності та опосередкованості, принцип публічності - з принципом змагальності та ін. Взаємна обумовленість демократичних

Адміністративно-юрисдикційна діяльність Національної поліції України принципів досліджуваного провадження, структура їх взаємозв’яз­ку і логічні відношення свідчать про те, що в сукупності ці принци­пи утворюють чітку систему, споруджену на логічній основі^[73] у від­повідності до системних принципів цілісності, структурності, взає­мозалежності систем і середовища, ієрархічності й чисельності.

Принципи провадження у справах про адміністративні правопо­рушення, в тому числі й підвідомчі органам Національної поліції, безпосередньо випливають з указаних завдань і закріплені в чис­ленних правових нормах. Найважливішими з них є: 1) забезпечення законності; 2) досягнення об’єктивної істини; 3) право на захист; 4) презумпція невинуватості, 5) рівність громадян перед законом; 6) гласність провадження, широка участь громадськості; 7) опера­тивність.

Серед визначених принципів провідним є принцип законності. Він означає неухильне виконання вимог закону всіма учасниками адміністративно-процесуальної діяльності. Зазначений принцип обумовлює захист прав громадян, а також особливу морально-полі­тичну і юридичну відповідальність органів поліції (посадової особи) за належне здійснення всіх процесуальних дій.

Досягнення об’єктивної істини у справі - найважливіший принцип провадження у справах про адміністративні правопору­шення. Цей принцип ставить за обов’язок органам і підрозділам Національної поліції (посадовій особі), що розглядаєють справу, досліджувати всі обставини в їх взаємозв’язку, саме в тому виді, в якому вони існували в дійсності, і на цій основі виключити однобіч­ний, упереджений підхід до вибору рішення.

Принцип права на захист реалізується наданням особі, яка при­тягається до відповідальності, необхідних правових можливостей для доведення своєї невинуватості або обставин, що пом’якшують відповідальність. Така особа користується широкими правами на всіх стадіях провадження^[74]. Згідно зі ст. 268 КУпАП вона може зна­йомитися з усіма матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, оскаржити постанову, під час розгля­ду справи користуватися юридичною допомогою захисника і т.п. Коли йдеться про право на захист, перш за все мається на увазі особа, яка притягається до відповідальності, проте у процесі може брати

участь й інший громадянин, безпосередньо зацікавлений у справе­дливому вирішенні справи, - потерпілий. Якщо у протоколі про адміністративне правопорушення вказано потерпілого, то з момен­ту складання протоколу ця особа набуває процесуальних прав, пе­редбачених ст. 269 КУпАП. Як і особа, що притягається до адмініст­ративної відповідальності, потерпілий має право знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, подавати скаргу.

Презумпція невинуватості полягає в тому, що особа, яка притя­гається до адміністративної відповідальності, вважається невин­ною доти, поки її винуватість не буде доведено у встановленому законом порядку. Цей принцип припускає також, що тягар доведен­ня лежить на обвинувачі. Особа, яка притягається до відповідально­сті, не зобов’язана доводити свою невинуватість, хоча і має на це право. З цього принципу випливає і таке важливе положення: усякий сумнів тлумачиться на користь особи, яка притягається до відповідальності. Воно належить до тих випадків, коли сумнів не було усунуто під час розгляду справи. Зазначена обставина є однією з підстав винесення постанови про закриття справи.

Принцип рівності громадян прямо закріплений у ст. 248 КУпАП. Відповідно до нього всі громадяни рівні перед законом і органом, який розглядає справу, незалежно від раси, кольору шкіри, політи­чних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціально­го походження, майнового стану, місця проживання, мови та інших обставин.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється гласно, відкрито, громадяни можуть бути присутні під час розгляду справ органами (посадовими особами) поліції й інши­ми органами; розвиток і результати процесу висвітлюються засо­бами масової інформації. Гласність забезпечується громадським контролем діяльності суб’єктів примусу.

Оперативність провадження у справі про адміністративне пра­вопорушення виявляється насамперед у встановленні стислих строків, передбачених для розгляду справ. Наприклад, справи про дрібне хуліганство розглядаються протягом доби, про торгівлю з рук у невстановлених місцях - трьох діб.

Принципи провадження у справах про адміністративні право­порушення пов’язані між собою, вони здійснюються в нерозривній єдності. Не можна заради гласності жертвувати істиною, заради оперативності - законністю. Тільки послідовна реалізація всіх принципів відповідає демократичній природі провадження і дозво­ляє щонайкраще досягти цілей процесу.

3.3.