<<
>>

Глава 2. Фінансова система

У чому полягає сутність фінансової системи? Які теоретичні основи її побудови?

Фінансова система держави є відображенням форм і методів конкретного використання фінансів в економіці.

Так, у державі тоталітарного типу фінансова система є спрощеною (складається з загальнодержавних фінансів, фінансів підприємств, галузей економіки і подекуди - державного кредиту) і дещо примітивною. Не всі її ланки достатньо розвинені.

У державах із ринковою економікою фінансові системи досягають своєї завершеності, однак у розрізі деяких держав можуть суттєво відрізнятися. У державах із перехідною економікою фінансові системи характеризуються стадією формування окремих її ланок. Це стосується насамперед фінансового ринку, державного боргу, страхових і резервних фондів тощо.

Фінансові системи деяких держав можуть відрізнятися за своєю структурою, але у всіх них є спільна ознака - різноманітні фонди фінансових ресурсів, які різняться за методами мобілізації та напрямками використання, однак тісно пов’язані між собою, мають прямий і зворотний вплив на економічні й соціальні процеси в державі, а також на формування й використання фондів фінансових ресурсів у розрізі окремих ланок.

Кожна ланка фінансової системи є самостійним її елементом, проте ця самостійність відносна всередині єдиного цілісного.

В науковій літературі існують різні підходи до визначення поняття «фінансова система». Взагалі під поняттям «система» розуміють «форму організації будь-чого» і «сукупність організацій, однорідних за своїми завданням та організаційно об’єднаних в єдине ціле», і «форму суспільного устрою».

У США фінансову систему визначають як сукупність закладів і ринків, які надають свої послуги громадянам, фірмам та урядам (Ван Хорн). Російська школа пропонує визначення фінансової системи як сукупності різноманітних сфер фінансових відносин, у процесі яких створюються та використовуються грошові фонди.

Отже, фінансова система - це сукупність різноманітних видів фондів фінансових ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні держави, нефінансового сектора економіки (господарюючих фінансів), окремих фінансових інститутів і населення (домогосподарств) для виконання покладених на них функцій, а також для задоволення економічних та соціальних проблем на благо нації.

Яке органічне поєднання фінансів та фінансової системи?

Щоб зрозуміти сутність фінансів та фінансової системи наведемо приклад.

Для того щоб започаткувати власний бізнес необхідно максимально точно оцінити всі затрати (повний перелік) та невизначені винагороди, тобто прибуток, який планується отримати в майбутньому.

Прийнявши конкретне фінансове рішення, підприємець втілює в життя свої плани за допомогою фінансової системи. Фінансова система - це сукупність ринків та інших інститутів, які використовуються чи беруть опосередковану роль в укладанні фінансових угод, обміні активами чи ризиками. Ця система включає в себе ринки акцій, облігацій, інших фінансових інструментів, фінансових посередників (банки, страхові організації, консалтингові фірми) та органи, які здійснюють регулювання діяльності всіх цих закладів та фінансових відносин у цілому.

Які риси притаманні фінансовій системі?

Поділ фінансової системи на окремі ланки - явище об’єктивне, зумовлене потребами економічного розвитку. Структура фінансової системи - динамічна і не може розглядатися в статичному вигляді. У процесі економічного розвитку вона може доповнюватися або деякі її ланки можуть відмирати.

Характерними рисами фінансової системи є:

кожна ланка фінансової системи має властиві тільки їй методи мобілізації коштів для створення фондів фінансових ресурсів та свої напрямки і методи їхнього використання;

кожна ланка фінансової системи є відносно самостійною, має власну сферу застосування;

між ланками фінансової системи існує тісний взаємозв’язок. Кожна ланка може ефективно працювати лише за досконалості й ефективності системи в цілому;

фінансова система держави досягає найбільшої ефективності лише тоді, коли відлагоджена та законодавчо закріплена діяльність кожної її ланки;

кожна ланка фінансової системи може поділятися на менші підрозділи.

Інституційна структура фінансової системи зображена на рис. 2.2.

Які існують підходи щодо класифікації елементів (сфер, систем, підсистем і ланок) фінансової системи?

О.              Василик зазначає, що функції та структури фінансових систем окремих держав відрізняються. Зумовлене це не тільки державним устроєм (унітарна держава та федерація), але і формами власності, політичними орієнтирами правлячих еліт, рівнем економічного розвитку держави тощо. Нині у світі нараховується понад 20 різних моделей фінансових систем окремих держав.

Залежно від методів формування доходів економічних суб’єктів фінансову систему поділяють на дві сфери: централізовані фінанси (публічні) і децентралізовані (фінанси підприємств і організацій, домогосподарств). (Див. рис. 2.1.)

Фінансова система як форма організації грошових відносин поділяється на три взаємозв’язані підсистеми, які забезпечують формування і використання фінансових ресурсів відповідно у: суб’єктів господарювання, населення, держави і органів місцевого самоврядування.

В кожній з виділених підсистем використовуються специфічні форми та методи створення і використання фінансових ресурсів, кожна з яких має власне функціональне призначення і відповідний фінансовий механізм, орієнтований на досягнення власної мети кожного суб’єкта фінансових відносин.

Дані підсистеми, в свою чергу, поділяються на окремі ланки залежно від механізму формування і використання грошових фондів (фінанси комерційних та некомерційних підприємств, фінанси фінансових посередників, державний та муніципальний кредит, централізовані та децентралізовані фонди фінансових ресурсів та ін.).

Яка зі сфер фінансової системи складає її основу?

Основою фінансової системи є децентралізовані фінанси, оскільки саме в цій сфері формується переважна частина фінансових ресурсів держави, близько 80%. Частина цих ресурсів перерозподіляється відповідно до норм фінансового права в дохідну частину бюджетів всіх рівнів та в позабюджетні фонди.

При цьому значна частина вказаних засобів спрямовується на фінансування бюджетних та некомерційних організацій у вигляді субвенцій, субсидій, дотацій, а також повертається населенню у формі соціальних трансфертів (пенсій, допомоги, стипендій тощо).

Серед децентралізованих фінансів ключове місце належить фінансам підприємств. Тут створюються матеріальні блага, виробляються товари, надаються послуги, формується прибуток, що є головним джерелом виробничого і соціального розвитку суспільства.

Яку структуру має фінансова система України?

Структура фінансових систем може бути розглянута на прикладі фінансової системи України.

Державні фінанси - сукупність фондів фінансових ресурсів загальнодержавного призначення. Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний та місцевий кредит; державне особисте й майнове страхування. Провідне місце в державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об’єднуються у зведеному бюджеті держави. Зведений бюджет України включає Державний бюджет України (далі - ДБУ) (1), бюджет Автономної Республіки Крим (1) та місцеві бюджети (11798). Провідна роль належить Державному бюджету України.

Фінанси суб’єктів господарювання (фінанси підприємств) обслуговують створення ВВП, що є основним джерелом фінансових ресурсів. Сюди відносяться фінанси виробничої (державні, колективні, спільні, орендні, індивідуальні підприємства) та невиробничої сфери (наприклад, це фінанси освіти, охорони здоров’я, культури, науки, оборони та ін.).

Централізовані та децентралізовані фонди фінансових ресурсів.

Централізовані грошові фонди знаходяться в розпорядженні держави як суб’єкта публічної влади. За рахунок централізованих грошових фондів фінансуються видатки на капітальне будівництво, реконструкцію підприємств, структурну перебудову, конверсію, утримується вся невиробнича сфера - освіта, охорона здоров’я, фізична культура, спорт, оборонний сектор, управління, правоохоронні органи, соціальне забезпечення громадян, здійснюється багато інших програм загальнодержавного значення.

Децентралізовані фонди грошових коштів є в усіх галузях економіки. Нині підприємства та організації усіх форм власності утворюють фонди за рахунок власного прибутку. Виняток складає лише аграрний сектор, у стабільному розвитку якого держава проявляє неабияку зацікавленість. Саме тому децентралізовані фонди аграрного сектора поповнюються регулярними, хоч поки що й недостатніми, асигнуваннями з державного бюджету.

Специфіка децентралізованих фондів в тому, що вони мають чітко встановлене цільове призначення і на інші цілі не використовуються. Це нова, перспективна складова фінансової системи, яка перебуває на стадії реформування.

Державний кредит - заборгованість держави перед внутрішніми та зовнішніми кредиторами, що призводить до збільшення навантаження на бюджет. Його величина свідчить про раціональність і ефективність фінансової політики держави та регулюється законодавством. Значний борг дає підстави для висновку, що держава живе за рахунок майбутніх поколінь.

Страхові та резервні фонди - створюються за рахунок страхових внесків юридичних та фізичних осіб і перебувають у розпорядженні страхових компаній різних форм власності. Вони не тільки дають можливість локалізувати втрати економіки та окремих громадян, а й використовуються також як інвестиційні та кредитні ресурси в економіці до настання страхового випадку. Резервні фонди як на рівні держави, так і на рівні господарських структур сприяють підвищенню ефективності господарської діяльності.

Фінансовий ринок - ланка фінансової системи, яка створює і використовує фонди фінансових ресурсів у тих випадках, коли інші ланки фінансової системи не можуть діяти ефективно. Фінансовий ринок включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.

Фінанси домогосподарств є засобом створення та використання фондів фінансових ресурсів для задоволення особистих потреб громадян. Джерелом є заробітна плата, підприємницький дохід та інші доходи, такі як продаж власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, дивіденди тощо.

Фінансове законодавство - це сукупність законодавчих та інструктивних актів, які здійснюють регулювання процесом розподілу та перерозподілу ВВП у фінансовій системі України.

Фінансовий апарат - це частина фінансової системи, її, так би мовити, інфраструктура, яка здійснює управління системою та реалізовує регулюючу функцію фінансів.

Які фінансові інститути відносяться до фінансових посередників?

У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на 2 групи:

Z банки;

Z небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи ще називають спеціалізованими фінансово-кредитними установами.

Спеціалізовані фінансово-кредитні - це установи кредитної системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи, капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтури.

Найбільш поширеними у розвинутих країнах видами спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів є страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди.

В американській літературі фінансових посередників поділяють на 3 групи:

Z депозитні інституції;

Z договірні ощадні інституції;

Z інвестиційні посередники.

Взагалі фінансові посередники - це інститути, які виконують посередницьку функцію між постачальниками та споживачами фінансового капіталу. Вони акумулюють вільні грошові засоби одних економічних суб’єктів і надають їх від свого імені на певних умовах іншим, тим, які потребують залучення додаткових засобів.

Російський професор М. Романовський пропонує наступну класифікацію фінансових посередників:

Z депозитні фінансові організації - це організації, в структурі пасивів яких присутні високоліквідні фінансові зобов’язання. Найтиповіші - це комерційні банки;

Z недепозитні фінансові організації, які є більш різноманітними, ніж депозитні. До них відносяться: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, венчурні фірми, фінансові компанії.

Якими державними органами представлений фінансовий апарат в Україні?

Організаційна структура фінансової системи - сукупність фінансових органів та інститутів, яка характеризує систему управління фінансами (див. табл. 2.1). Необхідність розподілу і перерозподілу ВВП та НД є об’єктивним явищем; форми і методи розподілу відображають вироблену в світовій практиці внутрішню структуру фінансової системи. Разом з тим рух грошових потоків здійснюється не сам по собі, а керується певними управлінськими структурами, юридичними та фізичними особами. Це суб’єктивна сторона побудови фінансової системи, яка, маючи певні закономірності, відображає умови конкретної країни.

До організаційного складу фінансової системи України входять:

Органи управління:

Z Міністерство фінансів України;

Z Державна податкова служба України;

Z Аудиторська палата;

Z Контрольно-ревізійна служба;

Z Державне казначейство;

Z Рахункова палата;

Z Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (належить і до фінансових інститутів);

Z Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг (належить і до фінансових інститутів);

Z Пенсійний фонд;

Z фонди соціального страхування;

Z Державна іпотечна установа;

Z Державний інноваційний фонд.

Фінансові інститути:

Z Національний банк України (відноситься і до органів управління);

Z комерційні банки;

Z страхові компанії;

Z небанківські кредитні установи (ломбарди, інвестиційні фонди, компанії тощо);

Z міжбанківська валютна біржа;

Z фондові біржі;

Z фінансові посередники на ринку цінних паперів.

Фінансові органи та інститути можуть бути згруповані в 4 блоки.

Перший блок становлять органи, які функціонують у державній бюджетній сфері - це Міністерство фінансів України та його відособлені підрозділи - Державне казначейство і Контрольно-ревізійна служба. До цієї групи належить також ДПА України, яка в 1996 р. виділилась зі складу Міністерства фінансів.

Другий блок становлять контрольно-регулюючі органи - Рахункова палата Верховної Ради України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг, Аудиторська палата і аудиторські фірми.

Третій блок становлять фінансові інститути, які працюють на фінансовому ринку: НБУ і комерційні банки, міжбанківська валютна біржа, фондова біржа та фінансові посередники, страхові компанії.

До четвертого блоку входять органи управління цільовими фондами: Пенсійний фонд України, Фонди соціального страхування, Державний інноваційний фонд.

Яку роль у фінансовій системі країни виконують наглядові і контролюючі органи?

Фінансовий нагляд та контроль в Україні здійснюють як органи законодавчої, виконавчої влади та спеціальні органи контролю, так і недержавні спеціалізовані організації (аудитори, аудиторські фірми).

Верховна Рада України здійснює фінансовий контроль безпосередньо у процесі затвердження та виконання Державного бюджету України та через Рахункову палату, що діє від імені ВРУ, контролює будь-яке використання бюджетних коштів, проводить комплексні ревізії, тематичні перевірки, здійснює експертну, інформаційну діяльність щодо використання коштів загальнодержавних цільових фондів.

Міністерство фінансів України здійснює контроль за виконанням державного бюджету, встановлює порядок ведення бухгалтерського обліку і складання звітності виконання бюджетів всіх рівнів, контролює зберігання і ефективне використання державного майна.

Місцеві адміністрації контролюють використання коштів, виділених з бюджетів вищих рівнів, дотримання вимог законодавства про використання коштів виділених на оплату праці, утримання легкових автомобілів та службові відрядження, здійснюють інші види діяльності.

Органи державного казначейства проводять у міністерствах, на підприємствах, в установах, організаціях, банках перевірки про використання бюджетних коштів.

Органи державної контрольно-ревізійної служби України здійснюють ревізії і перевірки фінансової діяльності в органах державної влади, перевіряють правильність витрачання державних коштів на утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету, перевіряють повноту сплати податків.

Національний банк України здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків, контроль за дотриманням законодавства про валютне регулювання.

Державна податкова адміністрація України здійснює контроль за дотриманням законодавства про податки та інші платежі, за погашенням податкової заборгованості платників податків, за проведенням операцій з грошовими коштами.

Що таке фінансова криза та яке її місце в фінансовій системі?

Фінансова криза - глибокий розлад фінансової системи держави, зумовлений економічними та політичними чинниками. До економічних, тих, що зумовлюють фінансову кризу, належать стан та рівень матеріального виробництва в державі. Висока вартість виробництва продукції зменшує обсяги нагромаджень в економіці у формі прибутку, що призводить до скорочення фінансових можливостей самих підприємницьких структур, доходів держави й відповідно купівельної спроможності населення.

Фінансову кризу можуть зумовлювати також нераціональна структура виробництва, яка насамперед характеризується великою питомою вагою воєнно-промислового комплексу, залежність держави від поставок за коопераційними зв’язками енергоносіїв, сировини, матеріалів, палива. Кризові явища у сфері фінансів можуть бути викликані трансформаційними процесами в економіці, тобто зміною моделі економічного розвитку, втратою конкурентоспроможності економіки.

Фінансова криза може бути зумовлена також політичними явищами. Це насамперед непомірні воєнні витрати, нераціональне й неефективне витрачання коштів державного бюджету та інших ланок бюджетної системи, наявність значних сум державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього.

Фінансова криза може бути зумовлена й зовнішніми причинами, насамперед тими процесами, які проходять на світових фінансових ринках. Фінансова криза в кожній державі характеризується наявністю й величиною дефіциту бюджету, стабільністю національної грошової одиниці та дефіцитом платіжного балансу країни.

Які основні риси характерні для фінансових систем розвинутих країн?

Фінансова система розвинутих країн - це система, яка охоплює державний бюджет; місцеві фінанси (в США, Німеччині, Росії - фінанси федерацій); позабюджетні спеціальні фонди; фінанси державних підприємств та корпорацій; фінанси приватних, національних і транснаціональних корпорацій.

Головна ланка фінансової системи - державний бюджет, через який перерозподіляється до 40% національного доходу. Податки складають від 70 до 90% і більше загальної суми доходів державного бюджету.

З бюджету видатки в основному направляються на військові цілі, регулювання економіки, соціальні видатки, утримання державного апарату і кредити країнам що розвиваються. Державний бюджет суттєво впливає на всі інші ланки фінансової системи, надаючи їм субсидії, дотації, кредити. Для розвинутих країн характерні великі дефіцити бюджету.

Велика роль надається місцевим бюджетам, особливо в унітарних країнах, де місцеві бюджети не входять у державний бюджет, а в федеративних державах не входять до регіональних бюджетів - членів федерації.

В країнах з розвинутою ринковою економікою чільне місце в фінансовій системі посідають позабюджетні фонди, особливо фонди національного страхування (США - єдина країна, де такий фонд об’єднаний з федеральним бюджетом).

Також фінансові системи розвинутих країн характеризуються суттєвим розвитком та значенням фінансового ринку (банківський сегмент, фондові біржі, інвестиційні фонди та компанії тощо), соціального страхування.

Які основні риси та особливості характерні для фінансових систем країн, що розвиваються?

Фінансові системи країн, що розвиваються, з одного боку, характеризуються великою різноманітністю як через їх численність (в цілому до цієї підсистеми світової економіки відносяться близько 132 країни), так і внаслідок значної диференціації рівнів економічного, а значить, і фінансового розвитку. Але все-таки можна відзначити, що їх фінансові системи розвиваються за такою логікою: спочатку створюється ефективна грошова система, стан якої не перешкоджає розвитку виробництва і не може викликати кризи, потім на її базі - ефективна і міцна кредитна система, і, нарешті, на її основі - ефективний і міцний фінансовий ринок, після чого, за наявності достатньо стабільної валюти, національна система перерозподілу фінансових ресурсів у рамках національних меж перетворюється на вагому складову міжнародних фінансів, а за наявності особливо сприятливих умов - в основу світової фінансової системи, як це відбулося з фінансовою системою США, а в найближчі десятиліття XXI ст., можливо, відбудеться і з Китаєм.

Звичайно, далеко не кожна з країн, що розвиваються через низький рівень економічного розвитку здатна дійти хоча б до третього етапу формування своєї фінансової системи. Саме тому деякі країни Африки об’єдналися в 1940-х рр. у «зону франка», валюти яких прив’язувалися до французького франка. В цю зону відносяться: Бенін, Буркіна-Фасо, Габон, Камерун, Коморські острови, Конго, Кот-д’Івуар, Малі, Нігер, Сенегал, Того, ЦАР, Чад, Екваторіальна Гвінея. Ці країни зобов’язалися формувати свої валютні резерви в основному у французьких франках, а тепер - в євро; здійснювати їх продаж на валютному ринку в Парижі.

Франція в свою чергу забезпечувала вільний обмін національних валют цих країн на французький франк (тепер - на євро), а також контролювала кредитну політику їх емісійних банків. Країни - члени цієї організації мають свої власні центральні емісійні банки (ЦЕБ), причому деякі - один на групу країн.

У вересні 2002 р. в Алжирі відбулася сесія глав центральних банків країн Африки, де було ухвалене рішення про створення єдиної африканської грошової одиниці. Ця мета була оголошена в програмі зі створення єдиного валютного простору Африки. Одночасно буде створений Африканський центральний банк, аналогічний Європейському центральному банку, який визначатиме валютно-фінансову політику країн цієї зони. Введення єдиної африканської валютної одиниці поки не має чіткого графіка і залежатиме від процесу інтеграції фінансових систем країн континенту.

Інші країни, прагнучи вивести фінансову систему на сучасний рівень, відмовилися від своєї національної валюти і перейшли (або переходять) на американський долар, як це зробили в кінці 2000 р. Сальвадор і Еквадор, а потім і Аргентина. У деяких країнах, наприклад у Туреччині, де кількість наявних німецьких марок у 2001 р. була в 7 разів більша, ніж у Німеччині, такий перехід здійснюється якщо не де-юре, то де-факто.

Такі приклади характеризують першу і головну особливість фінансових систем країн, що розвиваються, - активну роль держави, яка об’єктивно посилюється архаїчністю їх фінансів, браком фінансових ресурсів.

Орієнтовна структура фінансових систем країн, що розвиваються, наступна: державний бюджет; місцеві бюджети; фінанси державних та приватних підприємств.

Для країн такого типу характерна висока централізація фінансових ресурсів. Фінансові ресурси концентруються в основному в державному бюджеті. Податки займають від 50 до 90% загальної суми доходів держбюджету. Велика питома вага непрямих податків.

Основна стаття видаткової частини бюджету направляється на активізацію економічних процесів (до 25% всіх бюджетних асигнувань). Друга стаття видатків - соціальні цілі (освіта насамперед). Третя стаття - утримання апарату управління.

В більшості країн, що розвиваються, бюджети є дефіцитними. Дефіцит фінансується за допомогою внутрішніх та зовнішніх джерел (у більшості випадків - зовнішніх). Характерний стрімкий ріст зовнішньої заборгованості.

Не розвинутий фінансовий ринок та система позабюджетних спеціальних фондів.

У чому проявляється архаїчність фінансових систем країн, що розвиваються?

На формування і використання фінансових ресурсів країн, як тих що розвиваються, так і промислово розвинених, впливають мотиви заощаджень - вікова структура населення, зростання доходів, переоцінка багатства, пенсійне забезпечення, страхування, відносні ціни і т.д. Проте процес заощадження в більшості країн, що розвиваються, відбувається в середовищі, яке сильно відрізняється від середовища індустріальних країн. Ці відмінності впливають на використання ресурсів, швидкість руху капіталу тощо.

Заощадження домашніх господарств у країнах, що розвиваються, невеликі. Велика кількість домашніх господарств мають доходи, які рідко перевищують необхідний прожитковий мінімум. У країнах, в яких велика частина сукупного попиту забезпечується домашніми господарствами подібного типу, реакція приватних заощаджень на тимчасове збільшення рівня доходу виявляється слабко, оскільки домашнім господарствам важко обмежити споживання. Тому країни, що розвиваються та мають високий рівень доходів, показують вищу норму заощаджень, ніж країни з низьким рівнем доходу.

Доходи домашніх господарств у країнах, що розвиваються, непостійні, оскільки відносно велика частка доходів створюється в сільському господарстві. Ціни на сільськогосподарську продукцію різко коливаються під впливом попиту на світовому ринку і природних умов. Ця невизначеність доповнюється макроекономічною нестабільністю. Вищі рівні заощаджень у країнах з низькою інфляцією підтверджують значення стабільної економічної ситуації.

Пенсійна практика також зумовлює відмінності в потоках доходів домашніх господарств промислово розвинених країн і країн, що розвиваються. Через низьку тривалість життя, особливості організації виробництва і пенсійних систем індивіди в країнах, що розвиваються, нерідко мають невеликий відрізок часу для отримання пенсії і менш зацікавлені в заощадженнях на старість. У тих країнах, де немає соціальних систем або вони слабкі, забезпечення старості може бути важливим мотивом заощаджень.

У зв’язку з низьким рівнем заощаджень або їх відсутністю в домашніх господарствах вплив облікових ставок на масштаби заощаджень майже відсутній. У цілому еластичність заощаджень до облікових ставок значно коливається відповідно до рівня розвитку країни. У бідних країнах вплив зміни облікової ставки на заощадження близький до нуля, але значно підвищується в середніх за рівнем доходу країнах і в багатих країнах.

У багатьох країнах, що розвиваються, збір прибуткових податків є серйозною адміністративною проблемою у зв’язку з нерозвиненістю фінансової інфраструктури. Це також знижує заощадження суспільного сектора. Коли зовнішні обставини не дозволяють збільшувати заощадження державного сектора, важкість структурних перебудов лягає на державне споживання. Якщо зменшення суспільного споживання виступає причиною збільшення граничних витрат, тоді вдаються до дефіцитного фінансування.

За різними оцінками величина заощаджень у майбутньому багато в чому залежатиме від темпів економічного зростання країн, що розвиваються. У всіх підсистемах світового господарства виразно виявляється загальна межа: рівень приватних заощаджень негативно реагує на нестабільність економіки. Країни, які можуть регулювати інфляцію, мають вищу норму заощаджень. Інфляція через негативний вплив на реальні облікові ставки і загальне збільшення невизначеності призводить до зменшення заощаджень, сприяючи їх диверсифікації в нефінансові внески.

Як і в інших високо розвинених країнах, основу японської кредитно- фінансової системи створюють банки. Вони мають відмінні риси і в них своя специфіка діяльності.

Центральним банком є Банк Японії, на який покладено регулювання:

грошового обороту;

курсу національної валюти (ієни - ?);

кредитної системи, підтримуючи її стабільність.

З 01.04.98 р. вступив в силу новий закон про Банк Японії. 55% його капіталу належить державі, а 45% - приватним особам, фінансовим інститутам, страховим компаніям та іншим приватним акціонерам. З 1957 р. в Японії діє система обов’язкового резервування, завдяки якій кредитні установи зобов’язані розміщувати в Банку Японії відповідну суму резервних депозитів. Підтримка ліквідності в національній банківській системі забезпечується рефінансуванням зі сторони Банка Японії.

На відміну від більшості центральних банків розвинутих країн Банк Японії довгий час перебував у майже повній залежності від Мінфіна Японії, але в 1997 р. група радників прем’єр-міністра країни під впливом загальносвітової тенденції наділення центрального банку більшою незалежністю, лібералізувала

7

його діяльність .

Оскільки Японія є світовим лідером, вона також має потужні комерційні банки, які мають вплив і авторитет у всьому світі. Вони займають перші місця з: об’єму активів, ринкової капіталізації, об’єму капіталу банків. Система комерційних банків складається з:

міських банків;

регіональних банків;

регіональних банків другого рівня;

банків довгострокового кредитування;

трастових банків.

На відміну від фінансових груп інших країн, у більшості яких контрольні пакети акцій тримають так звані управляючі холдінги, японські фінансові групи формуються навколо великих комерційних банків. Це поєднання з установленням довгострокових міжкорпораційних зв’язків у середині групи, їх чіткою координацією і організацією управління є специфічною рисою японських банківських груп. Японські комерційні банки можуть виступати власниками частини акціонерного капіталу корпорацій (не вище 5% загального капіталу) і бути представленими в радах компаній, виконувати трастові операції, пов’язані з випуском цінних паперів, але не мають права самостійно емітувати чи розміщувати їх[9].

Сукупність організацій, які діють у фінансовому секторі країни, називається інституційною структурою фінансової системи.

Фінансовий сектор може розглядатися в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні до нього належать різні фінансові організації, наглядові і контролюючі органи та фінансові союзи.

Основні завдання наглядових і контролюючих органів у межах фінансової системи зводяться до підтримки її стабільного функціонування та розвитку, реалізації державних нормативних актів та проведення безпосереднього контролю за діяльністю фінансових інститутів.

Так, у Німеччині до групи наглядових і контролюючих органів відносяться: Федеральне відомство з кредитної справи (Bundesaufsichtsamt fuer das Kreditwesen), Федеральне відомство з страхової справи (Bundesaufsichtsamt fuer das Versicherungswesen) і Федеральне відомство по картелях (Bundesartellamt).

Основне призначення фінансових союзів - представлення, лобіювання та захист інтересів груп фінансових інститутів перед державою та суспільством.

Організація може бути віднесена до фінансового сектора у вузькому значенні, якщо вона в якості основних виконує функції формування і розподілу грошових коштів між різними економічними суб’єктами (фірмами, домашніми господарствами, державними підприємствами тощо).

З якою метою фінансові організації об’єднуються у фінансові союзи та асоціації? У чому полягає специфіка діяльності цих організацій?

Основне призначення фінансових союзів та асоціацій, як було зазначено вище, полягає в представленні, лобіюванні та захисті інтересів груп фінансових інститутів перед державою та суспільством. Розглянемо більш детальніше функції фінансових союзів і асоціацій:

функція лобіювання інтересів (здійснюється шляхом внесення пропозицій та поправок до законодавчих та інших нормативних актів, представництва в законодавчих і виконавчих державних органах влади). Слід зазначити, що в українському законодавстві такої норми ще не передбачено, але законопроект із введенням професії «лобіст» знаходиться на розгляді у Верховній Раді України;

сервісні функції, які надаються безпосередньо фінансовим інститутам відповідної групи (наприклад, здійснення програм перепідготовки, аудит, консультації тощо);

маркетингові функції: формування суспільної думки через засоби масової інформації (public relations);

Z узгодження інтересів фінансових інститутів у рамках союзів і створення загальних норм чи рекомендацій, особливо у сфері ціноутворення, методів конкурентної боротьби та ін.

Фінансові союзи і асоціації створюються, як правило, фінансовими інститутами, які виконують однотипні, споріднені функції. Наприклад, це можуть бути союзи або асоціації комерційних банків, факторингових компаній, інвестиційних фондів. Особливо актуальне - створення фінансових союзів і асоціацій для невеликих за розміром капіталу організацій, оскільки їм складно протистояти поодинці крупним конкурентам. Так, наприклад, у багатьох європейських країнах створюються фінансові союзи кредитних кооперативів з метою надання взаємної фінансової допомоги, в першу чергу надання позик за рахунок створення спільних фондів. Оскільки фінансові можливості кредитних кооперативів не порівнянні з ресурсами, які мають у своєму розпорядженні комерційні банки, особливо великі, виникає природна необхідність в об’єднанні зусиль, яке можливо здійснювати двома способами: або за рахунок створення на пайовій основі кредитних кооперативів і банків другого рівня, або шляхом об’єднання в союзи для виконання функцій, які були представлені вище.

Фінансові союзи не здійснюють фінансову діяльність, зокрема, вони не залучають кошти, як фінансові інститути, у формі депозитних і не депозитних запозичень, не надають позики і не розміщують кошти в цінні папери і т.д. Відповідно діяльність фінансових союзів носить некомерційний характер. Основним джерелом фінансування фінансових союзів є внески їх членів. Вилучені кошти використовуються при цьому для оплати праці персоналу таких союзів і виконання статутних завдань.

Чим відрізняється універсальна фінансова система від сегментованої?

В універсальній фінансовій системі законодавчо не обмежується виконання банками тих операцій фінансового обслуговування, які не відносяться до банківських. Це - фундаментальна ознака. Класичним зразком такої системи вважається німецька.

У чітко сегментованій фінансовій системі банкам не можна виконувати небанківські функції. Додатковою ознакою, хоча і не абсолютною, є жорстке розмежування сфер діяльності і окремих операцій. При сегментованій системі банківські операції з прийому депозитів і видачі кредитів законодавчо відокремлені від операцій з випуску та розміщення цінних паперів промислових компаній та ряду інших видів послуг (страхування, операції з нерухомістю, трастові операції). Ці операції виконуються спеціалізованими організаціями.

Чи є розподіл на універсальні і сегментовані фінансові системи чітко визначеним?

Розподіл на універсальні і сегментовані фінансові системи не носить абсолютного характеру.

Кожна національна фінансова система проходить декілька етапів у своєму розвитку, прагнучи в тій чи іншій мірі до універсального або сегментованого зразка. Так, наприклад, до світової економічної кризи 1929-1933 рр. американська фінансова система розвивалася як універсальна. Проте після кризи вона набула риси чітко сегментованої системи. Це трапилося після того, як законом Glass-Steagal комерційним банкам було заборонено здійснювати операції з цінними паперами. Цим правом наділялися інвестиційні банки. Сегментований характер фінансової системи США був посилений Законом про банківські холдингові компанії (1956 р.), згідно з яким небанківським компаніям було заборонено мати у власності банки. Введення такої норми закону в Україні вирішило б масу існуючих проблем з «кишеньковими» банками.

У Франції фінансова система до 1945 р. була універсальною. Проте в 1945 р. був проведений розподіл банків на депозитні (Banques de Depot), банки участі (Banques d’Affaires) і банки средньо- та довгострокового фінансування (Banques de Credit а long et moyen terme). Разом з цим виникла спеціалізована банківська система. Для сектора народних і кооперативних банків, аграрних і ощадних кас розробили окреме законодавство. А вже до середини 1980-х років розподіл на різні типи банків був відмінений і фінансова система Франції знову набула універсального характеру.

В останні десятиліття в більшості розвинених країн відбувається процес універсалізації фінансових систем. Так, у США в січні 1989 р. Федеральна Резервна Система надала банкам право давати гарантії з випуску цінних паперів дочірніх компаній банківських холдингів.

З середини 80-х років минулого століття спостерігається чітко виражена тенденція до розмежування меж сегментованої фінансової системи Великобританії. Це виражається, по-перше, в злитті і поглинаннях депозитних та торгових банків і, по-друге, в створенні банками різних груп синдикатів, консорціумів для проведення спільних операцій. У Великобританії до депозитних відносять банки, що обмежують спектр своїх операцій депозитними запозиченнями (пасивні операції), короткостроковими операціями з наданням ломбардних кредитів (під заставу цінних паперів), обліку векселів. Таким чином, депозитні банки Великобританії, по суті, є спеціалізованими організаціями.

Тому в сучасних умовах краще говорити не про чітко сегментовані, а про змішані фінансові системи або про сегментовані системи з елементами універсалізації.

Особливості міжнародного кредитування країн, що розвиваються, полягають у наступному. По-перше, значну частину іноземних ресурсів ці країни одержують у формі пільгових кредитів і безповоротних субсидій. Відбір країн, які можуть претендувати на пільгові кредити і субсидії, здійснюється переважно в залежності від рівня економічного розвитку. Найбільшими пільгами користується категорія найменш розвинених країн. Проте пільгові кредити їм також надаються виходячи з політичних і військово-стратегічних мотивів.

По-друге, немає універсальної системи міжнародного кредитування різноманітних держав що розвиваються. Для кожної країни формується механізм міжнародного кредитування залежно від рівня її розвитку, економічної кон’юнктури (особливо платоспроможності), відносин з провідними країнами-донорами, міжнародними валютно-кредитними і фінансовими інститутами, репутації на світовому ринку позикових капіталів тощо.

По-третє, сучасна світова кредитна система адаптована до специфічних умов країн, що розвиваються, інтегрованих у світове господарство. Це відноситься не тільки до офіційного (двостороннього і багатобічного) кредитування і субсидування, але й до кредитів комерційних банків.

По-четверте, основну масу кредитів і субсидій країни, що розвиваються, одержують безпосередньо від розвинених країн, на світовому ринку позикових капіталів, міжнародних валютно-кредитних і фінансових інститутів, де головними донорами є розвинені держави. Тому міжнародне кредитування країн, що розвиваються, зводиться переважно до відносин між «центром» і «периферією» світового господарства. Лише невелика частина міжнародних кредитів і субсидій надається в рамках взаємної співпраці країн, що розвиваються.

Які форми кредитування і види кредитів надаються країнам що розвиваються?

Форми кредитування країн, що розвиваються, в основному визначаються схемою, прийнятою Комітетом сприяння розвитку країн (КСР), що входять в ОЕСР. КСР координує кредитну політику провідних країн-донорів і кредиторів відносно країн, що розвиваються. Ця організація здійснює збір та публікацію статистичних даних з міжнародного кредитування цих країн.

Класифікація кредитів і субсидій країнам (схема КСР) що розвиваються наступна.

Офіційне фінансування розвитку (ОФР):

офіційна допомога розвитку (ОДР), зокрема двостороння і багатостороння;

2) інше ОФР, зокрема двостороннє і багатостороннє.

Експортні кредити.

Приватні кредити і субсидії:

міжнародне банківське кредитування;

емісія цінних паперів;

безповоротні субсидії неурядових організацій.

Сумарний притік кредитних ресурсів має вигляд - (I+II+III).

На початку 90-х років 4/5 притоку кредитних ресурсів припадало на офіційне кредитування і фінансування і лише 1/5 - на приватні джерела. Офіційне фінансування і кредитування приблизно на 1/2 складалося з кредитів і на 1/2 з субсидій, які надаються переважно за двосторонніми каналами.

Офіційні двосторонні потоки перевищували багатосторонні більш ніж удвічі.

На початку 90-х років на ОФР на двосторонній основі припадало біля 1/2 позикового капіталу і субсидій, які надійшли в країни, що розвиваються. ОФР включає два види кредитування і субсидування: ОДР та інше ОФР. Основна відмінність між ними полягає в умовах надання ресурсів. Якщо умови кредиту (термін, пільговий період, рівень відсотка) відповідають встановленим нормам пільгового кредитування, то він відноситься до ОДР, якщо ні, то до іншого ОФР. До ОДР зараховані і всі безповоротні субсидії. Умови кредитів у рамках ОДР такі: термін кредиту - 25-30 років, пільговий період - близько 10 років, вартість кредиту - зазвичай не вище 3% річних. Кредити, що відносяться до іншого ОФР, жорсткіші, але звичайно більш вигідніші, ніж кредити, одержані країною що розвивається на світовому ринку позикових капіталів.

На ОДР доводиться більш 4/5 коштів, що виділяються країнами-донорами за лінією ОФР. У всіх країнах - великих кредиторах функціонують відповідні інститути, що спеціалізуються на політиці ОДР. Кошти на ці цілі виділяються з бюджету і чітко контролюються парламентами країн-донорів. Кредити, як правило, мають «пов’язаний» характер, тобто прив’язані до поставок наперед встановлених товарів. Така умова жорстко обмежує рамки використання кредиту, звужує маневреність країни-одержувача. Ціни на товари, що поставляються в рамках ОДР, нерідко завищуються. Велика частка ресурсів, виділених у рахунок ОДР, прив’язана до фінансування конкретних об’єктів.

Такий метод припускає жорсткий контроль з боку донора за використанням коштів, що часто не влаштовує реципієнтів. Останні прагнуть до збільшення програмної допомоги, яка дає можливість гнучкіше застосовувати ресурси. Проте економічно це не завжди виправдано, оскільки ослаблення контролю з боку донорів нерідко веде до неефективного використання ресурсів країнами, що розвиваються.

Які цілі і завдання систем кредитування ОФР і ОДР?

ОФР і тим більше ОДР - особливий кредитно-фінансовий механізм, який застосовується в даний час тільки відносно країн, що розвиваються. Системи пільгових кредитів та безповоротних субсидій використовувалися також для кредитування і фінансування відновлення післявоєнної Європи. Але тоді вони мали обмежені цілі й терміни. Відносно ОФР країн, що розвиваються, то воно покликано сприяти вирішенню однієї з глобальних проблем - ліквідації економічної та соціальної відсталості.

Країни-донори надають пільгові кредити і субсидії за рахунок бюджетних коштів. Як правило на ці цілі направляється від 1 до 3% бюджетних витрат. Оскільки бюджетні системи країн-донорів вагомо відрізняються, то даним показником не можна порівняти зусилля окремих країн-донорів, направлених на надання допомоги. Для подібних порівнянь використовується показник ОДР/ВНП. У ряді міжнародних документів зафіксовано, що країни-донори повинні виділяти на надання допомоги кошти у розмірі 0,7% ВНП. Проте у більшості провідних донорів (США, Японії, Німеччини, Великобританії) цей показник коливається в середньому в межах 0,25-0,35%. Тільки Франція, яка підтримує особливі валютні і кредитно-фінансові відносини в зоні франка, виділяє на надання допомоги більше 0,7% ВНП. Найбільші зусилля з надання допомоги країнам що розвиваються демонструють, керуючись гуманними міркуваннями, Швеція, Норвегія, Данія. Вони направляють на ці цілі до 1% ВНП. У цілому збільшення ресурсів, що виділяються на ОДР, відбувається приблизно такими ж темпами, як і зростання ВНП. Внаслідок цього частка ОДР у ВНП країн ОЕСР знаходиться на стійкому рівні, складаючи близько 0,35%. Динаміка цього показника звичайно мало залежить від економічної кон’юнктури країни-донора.

Які характеристики країн, що розвиваються, як позичальників?

Країни, що розвиваються (позичальники), поділяються на три групи. До першої, найчисленнішої, групи відноситься близько 60 країн, у яких державні кредити і субсидії складають не менше 2/3 загальної суми одержаних зовнішніх ресурсів. Переважно це країни з низьким рівнем економічного розвитку. До другої групи входить близько 30 країн з середнім розвитком, які залучають не менше 2/3 грошових ресурсів на ринкових умовах. До проміжної групи належать країни, які достатньо широко вдаються до кредитів світового ринку позикових капіталів, але разом з тим їм вдається з тих або інших причин також одержувати пільгові кредити. Склад цієї групи, на відміну від перших двох, нестійкий, оскільки поступово деякі з цих країн переходять у другу групу.

Оскільки основним критерієм при розподілі ОДР є рівень економічного розвитку країни-одержувача, то найбільше коштів з розрахунку на душу населення одержують країни Африки (на південь від Сахари). На них припадає біля 1/10 населення країн, що розвиваються, і близько 1/3 загальної суми ОДР. Проте, наприклад, Ізраїль одержує більш 1/20 пільгових кредитів і субсидій, хоча його населення складає лише 0,1% населення країн, що розвиваються. Це свідчить про те, що критерії розподілу по країнах-одержувачах залежать не тільки від економічних, але і від політичних чинників.

Найкрупнішим боржником серед країн, що розвиваються, є Бразилія (борг понад 100 млрд дол.). Дещо відстає від неї Мексика. Зовнішній борг Індії, Індонезії, Аргентини, Китаю - від 50 до 80 млрд дол. За ними слідують Корейська Республіка, Нігерія, Філіппіни, Венесуела (по 30 млрд дол. на початку 90-х років), Таїланд, Алжир, Малайзія, Марокко, Перу, які заборгували більше 20 млрд дол. У списку найбільших боржників фігурують як країни, які багато разів переглядали графік своїх боргових платежів (Бразилія, Мексика, Аргентина, Нігерія, Філіппіни, Венесуела, Марокко, Перу), так і держави, які дотримуються взятих на себе зобов’язань. У їх числі країни з високою репутацією на світовому ринку позикових капіталів (Корейська Республіка, Таїланд, Малайзія). Отже, розмір зовнішнього боргу і платежів з його погашення не може розглядатися як єдиний показник платоспроможності.

Найвищі щорічні платежі в абсолютному вимірюванні здійснює Бразилія - 42 млрд дол., а у відносному Угорщина - 20% ВВП. Для порівняння коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу в Україні станом на 01.09.2006 становив 17,7% (у 1995 році - 8,0%, 2000 - 14,3%, 2005 - 14,7%)[10].

Як оцінюється платоспроможність країн, що розвиваються?

Платоспроможність залежить перш за все від наявності ресурсів, які має в своєму розпорядженні країна-боржник, тобто від об’єму її ВНП, а також експортної бази, оскільки платежі з обслуговування зовнішнього боргу здійснюються в іноземній валюті. Справно платять зовнішні борги країни з економікою, що динамічно розвивається, і особливо її експортним сектором. Виходячи з цих критеріїв міжнародні фінансові інститути (перш за все МБРР) використовують наступні показники для аналізу платоспроможності країн, що розвиваються. Зовнішній борг країни зіставляється з її валовим національним продуктом (борг/ВНП). У 1986 р., у період вкрай гострої боргової ситуації, в середньому борг дорівнював 38% сукупного ВНП країн, що розвиваються.

У 1991 р. цей показник знизився до 21%. А в 1970 р. при сприятливій ситуації він складав приблизно 10%. Проте універсального критерію цього показника не існує. Кожній країні властивий свій критичний рівень.

Графік платежів з обслуговування боргу може бути рівномірно розтягнутий на тривалий період. Але іноді платежі концентруються на короткому відрізку часу. У зв’язку з цим ситуація в країнах з однаковими показниками борг/ВНП може в конкретний момент істотно різнитися. Тому розраховується цей показник так: платежі з обслуговування боргу/ВНП. Вважається, якщо країні доводиться направляти на обслуговування боргу 5% і

більше ВНП, то борговий тягар на даний момент є важким. Оскільки платежі з обслуговування боргу здійснюються в конвертованій валюті, тоді необхідно враховувати експортні можливості країни-боржника. У зв’язку з цим розраховуються наступні показники: борг/експорт і платежі з обслуговування борг/експорт. Останній показник - норматив обслуговування боргу (НОБ) вважається головним при аналізі платоспроможності. Прийнято вважати, що якщо НОБ перевищила 20%, то виникає загроза зриву графіка платежів з обслуговування боргу. Проте деякі країни витримували НОБ в 35% і вище, а інші припиняли регулярні платежі при нормі обслуговування боргу в 15% і нижче. В середньому в країнах, що розвиваються, НОБ в 1970 р. складав близько 10%, в 1986 р. - 30, в 1991 р. - 21%.

Особлива увага надається аналізу процентних платежів. Вони зіставляються як з ВНП (процент/ВНП), так і експортом (процент/експорт). При відстроченні платежів, як правило, переносяться терміни погашення основної суми боргу, а відносно процентних виплат кредитори дотримуються жорсткої позиції. До того ж значна частина кредитів країнам що розвиваються надається на умовах «плаваючої» процентної ставки, у зв’язку з чим ситуація для країни-боржника може різко змінитися. Ліквідні позиції країни-боржника характеризуються показником золотовалютні резерви/борг.

Ознакою настання кризи платоспроможності звичайно служать порушення графіка платежів з обслуговування боргу. Якщо країна-боржник офіційно заявляє про свою нездатність розплачуватися за боргами у встановлені терміни і вдається до послуг інститутів, які займаються врегулюванням боргу на багатосторонній основі то, отже, наступила криза платоспроможності.

У чому полягають причини кризи платоспроможності країн, що розвиваються?

Розрізняються кон’юнктурні і структурні причини кризи платоспроможності. Для країн, що розвиваються, характерна найважча структурна форма кризи. Для її подолання необхідно перш за все стабілізувати економіку, стримати темп інфляції, урівноважити платіжний баланс і т.д. Для повного виходу з кризи потрібна структурна перебудова економіки, підвищення її ефективності, серйозні інституційні зміни.

Внутрішні і зовнішні умови відтворювального процесу призвели до того, що для більшості країн, що розвиваються, в 70-80-ті рр. характерним стало дефіцитне фінансування, яке значно перевершує відповідні показники промислово розвинених країн. На початку 80-х років лише в 18 з 70 аналізованих країн дефіцит державного бюджету складав менше 5% ВВП, в 26 країнах він коливався в межах 5-10%, в 16 досягав 10-15%, а в 8 країнах перевищував 20%. Основні дефіцитні компоненти державних витрат такого розміру фінансуються за допомогою грошової емісії. Наростаючий потік грошових диспропорцій призводив до порушень товарно-грошових відносин.

Для підтримки штучної рівноваги застосовувалася практика вилучення додаткового, а іноді й необхідного продукту з відносно стійких секторів господарства, частіше за все сільське господарство чи добувна промисловість, занижувалася оплата праці, використовувалися натуральні форми оплати робочої сили, деномінація грошей, позики на міжнародних ринках.

Важливою умовою, що стримувала економічне зростання в багатьох країнах, виступала недостатньо стабільна ситуація для ухвалення економічних рішень у зв’язку з високими темпами інфляції в другій половині 80-х і першій половині 90-х років, темпи щорічного зростання якої для країн, що розвиваються, досягли 532% в 1990 р., знизившись потім до 17% в 1996 р. У окремих країнах фіксувалася гіперінфляція, що досягала в Аргентині 4923% в рік, Болівії - 8170%, Нікарагуа - 7483%, Перу - 7650% в рік, а в Україні в 1993 році - 10250%, що побило всі світові рекорди. На відміну від гіперінфляції, яка зазвичай існує нетривалий час, хронічна інфляція може тривати роками і десятиліттями. Приклади цього можна знайти в Колумбії, Венесуелі, Туреччині, в яких темпи інфляції складали двозначні або тризначні цифри.

Рекомендована література

Основна

навчальна:

3, 6, 12, 38, 42, 80, 84, 85, 108, 118, 119, 238, 239-240
Основна наукова *: 141, 156, 171, 193-195, 233, 247, 253, 260, 265
Додаткова: Додаткові джерела інформації вибирайте із загального списку використаної та рекомендованої літератури, а також здійснюйте власний пошук.

* для написання наукових, курсових, дипломних, магістерських робіт.

ФІНАНСОВА СИСТЕМА

ЦЕНТРАЛІЗОВАНІ ФІНАНСИ

ДЕЦЕНТРАЛІЗОВАНІ ФІНАНСИ

Державні фінанси

Місцеві фінанси

Фінанси

домогосподарств

Фінанси

підприємств

Міжнародні

фінанси

Фінансовий

ринок

Валютні операції

Бюджетна

система

Міжнародні

розрахунки

Зведений

бюджет

- 54 -

Державний

бюджет

Фінанси

міжнародних

організацій

Міжнародні

фінансові

інститути

Місцеві бюджети

Ланки фінансової системи

Структурно-логічна схема фінансової системи

Фінансовий апарат

Фінансове законодавство

Рис. 2.1. Структурно-логічна схема фінансової системи

Централізовані та децентралізовані фонди

Державний (місцевий) кредит

Фонди економічного призначення

Фонди соціального призначення

Фінанси

комерційних

підприємств

Фінанси

некомерційних

підприємств

Фінанси

фінансових

посередників

Таблиця 2.1.

Напрями діяльності органів та інститутів фінансової системи України

Фінансові органи та інститути Ланки фінансової системи Напрями діяльності
1 2 3

Міністерство

фінансів

Бюджет держави Складання і виконання
Державний кредит Випуск позик, використання залучених коштів, погашення боргів
Міжнародні фінансові відносини Взаємовідносини з урядами інших країн, міжнародними організаціями і міжнародними фінансовими інститутами
Фінанси підприємств Організаційне регулювання фінансової діяльності

Національний

банк

Кредитна система Реєстрація банків, видача ліцензій на окремі банківські операції, банківський нагляд
Державний кредит Агентські послуги уряду з розміщення державних цінних паперів
Бюджет держави Організація касового виконання
Міжнародні фінансові відносини Проведення міжнародних розрахунків держави
Державне

казначейство

Бюджет держави Виконання Державного бюджету України по доходах і видатках

Контрольно- ревізійна служба

Бюджет держави Ревізії складання і виконання бюджетів, контроль за використанням бюджетних асигнувань
Загальнодержавні цільові фонди Контроль за фінансовою діяльністю установ, які фінансуються з державного бюджету
Державна

податкова

адміністрація

Бюджет держави Загальнодержавні цільові фонди Облік платників податків і обов’язкових платежів, контроль за дотриманням податкового законодавства

Рахункова палата

Державний бюджет Контроль за складанням і виконанням бюджету
Державний кредит Контроль за залученням, використанням і погашенням державних позик
Фінансовий ринок Контроль у сфері грошово-кредитної політики
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку Ринок цінних паперів Реєстрація випуску цінних паперів (крім державних); ліцензування діяльності фінансових посередників: регулювання операцій з цінними паперами: нагляд за діяльністю суб’єктів ринку; видача ліцензій на страхову діяльність: контроль за діяльністю страхових компаній
Пенсійний фонд Фонд цільового призначення та пенсійне забезпечення Акумуляція коштів фонду, їх ефективного розміщення, нарахування та виплата пенсій і допомоги
Страхові компанії Страхування Здійснення страхових операцій
Аудиторська

палата

Фінанси підприємств Видача ліцензій аудиторським фірмам, контроль за аудиторською діяльністю
Аудиторські

фірми

Фінанси підприємств Проведення незалежного фінансового контролю
Комерційні банки Банківська система Здійснення банківських операцій
Міжнародна валютна біржа Валютний ринок Купівля-продаж валюти і визначення валютних курсів
Фондова біржа Ринок цінних паперів Забезпечення первинного і вторинного ринку цінних паперів
Фінансові

посередники

Ринок цінних паперів Виконання доручень емітентів з випуску цінних паперів та інвесторів з питань їх придбання

Центральний банк та його відділення

Інституційна структура фінансової системи країни

Система небанківських фінансових посередників

Кредитні інститути (інвестиційні банки, депозитарні банки)

Система комерційних банків

Некредитні інститути (страхові компанії, пенсійні фонди)

Рис. 2.2. Інституційна структура фінансової системи країни

<< | >>
Источник: Данілов Олександр Дмитрович, Серебрянський Дмитро Миколайович. Фінанси у запитаннях і відповідях: навчальний посібник / Національний університет державної податкової служби України. - 2-е вид., перероб. та доп. - К.:              2008.              -              535              с.. 2008

Еще по теме Глава 2. Фінансова система:

  1. Глава 1. Сутність та функції фінансів
  2. Глава 2. Фінансова система
  3. Глава 3. Фінансова політика і фінансовий механізм
  4. Глава 4. Управління фінансами
  5. Глава 6. Фінанси підприємницьких структур У чому полягає зміст фінансової категорії «фінанси підприємств» ?
  6. Глава 8. Бюджет і бюджетна система
  7. Глава 9. Доходи і видатки державного бюджету
  8. Глава 12. Державні цільові фонди
  9. Глава 13. Місцеві фінанси
  10. Глава 14. Фінансовий ринок та фінансові інститути
  11. Глава 15. Страхування і страховий ринок
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -