Концепція національної держави і політичного права Володимира Старосольського

Не е призначенням народу служити владі, але обов’язком та завданням влади — служити інтересам та добру народу, тобто держави

В. Старосольський

Ця глибока, заснована на ґрунтовному науковому аналізі думка, висловлена ще на початку XX століття, належить видатному науковцю, політичному та громадському діячеві Володимиру Старосольському.

Нині його ім’я відоме лише обмеженому колу вчених, які виявляють інтерес до історії української правової і політичної думки. Слабка обізнаність українського суспільства з вітчиз­няною інтелектуальною спадщиною позначається на рівні національної свідомості, призводить до національного інфан­тилізму, відсторонення більшості населення від політики, національно-державницьких завдань, нехтування націо­нальними цінностями, а відтак — до економічного колапсу, соціальної напруги, зневіри у можливості суспільного прогре­су нації.

Розпочинати вирішення цих складних проблем треба з освіти молоді, її національно-патріотичного виховання на власній, українській традиції, на власних зразках громад­ської, наукової звитяги в ім’я Української держави. У цьому контексті одну з визначних праць із скарбниці вітчизняної і світової політичної думки «Теорію нації» Володимира Старосольського ми повернули в Україну в 1998 році, видали її за сприяння нині вже покійної доньки вченого — Уляни Володимирівни та Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Тоді ж пані Уляна віддала нам для друку машинописний примірник праці В. Старосольського «Держава і політичне право». Вона лишень один раз була видана автором, професо­ром Української Господарської Академії в Подєбрадах (ЧСР), у 1924-25 рр. Це видання є першим в Україні й повністю від­творює авторський текст з притаманними для тієї історичної доби особливостями правопису. Ми вважаємо за можливе повторити у нашій вступній статті біографічний нарис про Володимира Старосольського, написаний нами на основі вивчення багатьох наукових і архівних джерел і вміщений як передмова до першого в Україні видання книги «Теорії нації» (Київ, Вища школа, 1998).

Праця В. Старосольського «Держава і політичне право» становить неабиякий інтерес і для науки, і для практики розв’язання завдань розбудови Української держави. Можна сподіватися, що цей інтерес поглиблюватиметься, й незаба­ром побачать світ інші наукові дослідження автора.

Володимир Йоахимович Старосольський походив з давньо­го українського роду. Його предки, як зазначається у метриці греко-католицького парафіяльного уряду в Дрогобичі, — Іван та Анастасія з Чернигевичів Старосольські, «громадяни міста Дрогобича». Там у них народився 8 січня 1791 р. син Микола, який згодом одружився з багатою міщанкою Мар’яною Кікевич.

Батько й син обіймали поважні посади в місцевій управі, були активними членами греко-католицької громади. На початку XIX ст. Микола працював у Перемишлянській упра­ві протоколістом. Він був авторитетною людиною в місті, при­ятелював і давав юридичні поради єпископу Снігурському. У Миколи було семеро дітей — п’ять синів, які всі здобули вищу освіту, та дві доньки. Другий син Йоахим, як і батько, був правником, начальником повітового суду і бургомістром Ярослава, в минулому княжого руського міста. Донька іншо­го бургомістра — міста Сянока стала його дружиною. Юліана була з родини доктора Георга Рапфа, який приїхав до Сянока з Австрії, з містечка Майсау біля Відня, де його батьки мали свої винниці.

8 січня 1878 р. в родині Иоахима і Юліани Старосольських народився син Володимир. Коли хлопчику було шість років, помер батько. Так обірвалася ниточка родинного виховання в українському національному дусі. Адже, за словами матері, Иоахим називав себе «русином» і пишався цим. Мати ж, австрійська німкеня, здобувши освіту в польській школі Сянока, говорила польською. Так розмовляла і сестра Володимира. Він мав у Ярославі, який називав своїм родин­ним містом, приятелів-українців, зокрема Антона Рака, який згодом став апеляційним суддею, та Станіслава Людкевича — в майбутньому визначного українського композитора.

Після гімназійного курсу в Ярославі Володимир Старо- сольський вирушає до Кракова, де вивчає право.

Тож після року краківських правничих студій Старосоль- ський повертається до Львова, де продовжує навчання в уні­верситеті на юридичному факультеті. В цей час тут викладає курс австрійського права та очолює кафедру доцент і згодом професор цивільного права Станіслав Северинович Дністрян­ський. Старосольського, який спеціалізувався у науковому семінарі останнього, привертають студії Дністрянського з теорії суспільних зв’язків, права народного самовизначення України на її етнічній території на основі національних демо­кратичних традицій і теорії права народів на самовизначен­ня. Він також з великим інтересом відвідує лекції М. Грушевського.

Підтриманий С. Дністрянським, Володимир Старосоль- ський у 1903-1904 рр. надрукував низку своїх наукових роз­відок у «Часописі правничім і економічнім» («Реформа похат- ної торгівлі в австрійськім законодавстві», «Причинки до теорії соціології»).

Цей період його життя позначений надзвичайною громад­сько-політичною активністю. У Львові він одразу вступив до Української студентської громади, де відігравав провідну роль. У 1899 р. його було обрано головою комітету української академічної молоді. Ця організація виступала за заснування українського університету у Львові. Крім культурницьких, проголошувалися політичні вимоги: створення Української держави — незалежної, в етнічних кордонах. Під такими гас­лами молодь Львова під проводом Володимира Старосоль- ського скликала 14 липня 1900 р. віче. Очолюючи комітет української академічної молоді, він організовував страйки, студентські з’їзди, збирання коштів на видавничі потреби національно-визвольного руху.

Разом із студентським діячем і політиком Лонгином Цегельським Старосольський стає фундатором організації «Молода Україна». Вона не мала писаного статуту та офіцій­ного статусу. Організація об’єднувала три тисячі членів, у тому числі учнів середніх шкіл. Керівний орган «Молодої України» — «Комітет десяти» забезпечував високу дисциплі­ну в організації, видавав часопис «Молода Україна», де дру­кувалася і молодь з Наддніпрянської України.

Важливою акцією суспільного характеру був ініційований «Молодою Україною» відхід (так звана сецесія) українських студентів Львівського університету до інших університетів Австро-Угорщини і поза нею на знак протесту проти політики уряду в українському питанні. Студенти домагалися перетво­рення Львівського університету на український. Після від­мови у 1902 р. 500 студентів організовано покинули стіни рідного закладу і вирішили продовжувати навчання за кор­доном. Боротьба за український університет у Львові тривала до Першої світової війни.

Друга акція «Молодої України» мала історичне значення. За ініціативою Володимира Старосольського 1901 р. організо­вані численні селянські страйки як протест проти жорсткого соціального гноблення з боку польських панів. 100 тисяч учасників страйків надавали цій акції не лише соціального, а й національного характеру. Згодом у статті «Національний і соціальний момент в українській історії» дослідник зазна­чав, що ці селянські виступи «в своїй основі були наскрізь стихійним висловом соціальних болів селянської маси, набра­ли зараз же і з непоборною силою політичного характеру. Вони висловилися дуже скоро цілим рядом політичних посту­латів і з ними тісно зв’язаний початок зорганізованого полі­тичного, революційного руху «Революційної Української Партії» (РУП), діяльність якої була так многоважна, багата наслідками для цілого сучасного політичного українства».

Група молодих галичан на чолі із Старосольським налаго­дила контакти зі студентами Наддніпрянщини. Це були нелегальні зустрічі, обмін матеріалами, зокрема друковани­ми.

Володимир Старосольський не лише організовував кон­такти молоді Галичини й Наддніпрянщини, а й особисто товаришував з політичними, науковими та культурними діячами Східної України. У нього вдома, де він жив з матір’ю, бувала в гостях Леся Українка, її твори друкувалися в «Молодій Україні». Така громадська діяльність Старосоль- ського засвідчувала його виразні соборницькі переконання, які дістали втілення в його подальшій науковій праці та ідеях національної держави, нації як спільноти, що усвідом­лює себе такою.

Після навчання у Львівському університеті в 1901 р. Володимир Старосольський, здобувши стипендію міністра освіти, продовжував студії з права у Берліні, Гейдельберзі, Відні, Граці (1901-1909 рр.). Там він працював асистентом видатних професорів суспільних наук. Результатом напруже­ного наукового пошуку стала праця «Принципи майоритету» німецькою мовою, яка вийшла у Відні 1916 р. і дістала схвальну оцінку.

Повернувшись до Львова, він стає одним з керівних дія­чів Української соціал-демократичної партії Галичини. Вступивши до неї 1903 р., він був її останнім головою у Львові 1939 р.

Старосольський відкрив у Львові адвокатську канцелярію і тривалий час займався адвокатурою. На прохання свого вчителя Станіслава Дністрянського стає його оборонцем під час судового слідства. Адже Дністрянського було притягнуто до відповідальності за політичну промову на несанкціонова­ному місцевими властями передвиборному вічі. Двох україн­ських правників, науковців, політичних діячів єднали осо­биста дружба, близькі політичні погляди й наукові позиції. Їхня тісна співпраця на грунті розбудови українського націо­нального життя і національно-державницької політичної думки виявилася плідною і в еміграції.

Однодумцем, вірним другом і помічником у громадській роботі Старосольського стала його дружина Одарка. Вона була донькою відомого громадського діяча старшої генерації Володимира Шухевича, автора п’ятитомної праці «Гуцуль- щина». Вона часто виступала на концертах, брала активну участь у галицькому жіночому русі, опікувалася українськи­ми студентами, які приїздили до Галичини.

Як правник і особливо адвокат Володимир Старосольський мав високий авторитет у Галичині. Карні справи політичного характеру додали йому слави оборонця української молоді, селян, політичних діячів. Блискуче й переконливо виступив він на процесі у справі Мирослава Січинського, який 12 квіт­ня 1908 р. вбив цісарського намісника Галичини, депутата парламенту, графа Андрія Потоцького за шахрування вибо­рів і накази австрійській жандармерії стріляти в українських виборців, за підтримку москвофілів, прикриття зловживань польської влади на місцях. Боронячи незаможних селян, робітників, студентів, Старосольський не брав із них грошей, хоча адвокатська практика була єдиним джерелом прожиття його родини.

Однак адвокатська робота не заступила Старосольському громадських турбот. Він не поривав з молодіжними організа­ціями, які, на думку багатьох політичних діячів, членів РУП та УСДП, мали стати важливим чинником національно-дер­жавного будівництва у Галичині. Ще наприкінці XIX ст. ці партії почали формувати у містах молодіжні спортивні (як тоді називали, руханкові) організації, а у селах — спортивно- пожежні. Перше руханкове товариство «Сокіл» виникло у Львові 1894 р. У травні 1900 р. снятинський адвокат, один із провідних діячів Галицької радикальної партії Кирило Трильовський заснував у селі Завалля на Станіславщині перший осередок «Січі». Незважаючи на утиски, перешкоди властей, «Соколи» й «Січі» щільною мережею вкрили Галичину. Влітку 1914 р. тут діяло майже 900 сокільських товариств і понад 1000 «Січей».

Зростання національної свідомості, задушливість міжна­родної атмосфери зумовили потребу української молоді орга­нізуватись у гуртки військового характеру. 1911 р. львівські учні середніх шкіл створили таємний гурток «Пласт». У 1912 р. Олександр Тисовський заснував легальну організа­цію «Пласт». Першими, хто відчув перспективу військових молодіжних організацій, стали К. Трильовський і В. Старосольський. А вже у жовтні 1912 р. почалася Балканська війна.

14 грудня 1912 р. нарада українського жіноцтва створила «Фонд на потреби України». Збори «Українського Студентського Союзу» 15 грудня 1912 р. прийняли рішення про початок військових навчань серед української молоді.

Наприкінці 1912 р. на з’їзді провідних діячів галицьких партій та політичних організацій було ухвалено, що у випад­ку воєнного конфлікту між Австро-Угорщиною та Росією українці мають підтримати першу. Саме Австро-Угорщина, на їхню думку, повинна була допомогти перетворити Галичину на «П’ємонт», центр об’єднання (соборності) україн­ських земель і культурного відродження українства. Думку про підтримку Австрії висловив і з’їзд українського жіноцтва у Львові цього ж року, і ця підтримка має тривати доти, доки «її інтереси будуть згідні з інтересами українського народу та з його національним достоїнством».

На початку 1913 р. К. Трильовському вдалося подолати опір властей і затвердити статут військового товариства «Січові стрільці». 18 березня 1913 р. у Львові засновано перше академічне товариство «Січові стрільці-І», головою якого було обрано Володимира Старосольського. Тоді ж ство­рюється ремісниче стрілецьке товариство «Січові стрільці-ІІ» і «Стрілецький курінь». Такі організації виникають у Бориславі, Сокалі, Яворові, Бережанах, Бучачі, Тернополі та інших містах краю, їх очолили українські запасні старшини.

Об’єднання двох військових товариств відбулося у березні 1914 р., його очолив комітет у складі В. Старосольського, І. Чмоли, М. Гаврилка, О. Степанівної.

Початок Першої світової війни змусив політичні партії Галичини об’єднатися і порушити питання про створення українського легіону в австрійській армії. 1 серпня 1914 р. нарада представників українських партій за ініціативою К. Левицького прийняла рішення про єдину українську наці­ональну акцію. В результаті 2 серпня було створено Головну Українську Раду (ГУР), членом якої став В. Старосольський. Проте австрійський уряд не затвердив цієї назви, і вже 4 серпня з’явилася взаємоприйнятна назва — «Українська Бойова Управа» (УБУ). Старосольський у складі УБУ був поручником.

6 серпня 1914 р. ГУР і УБУ видали спільний документ — маніфест «Головна Українська Рада до всього Українського народу!», яким офіційно проголошено утворення нової вій­ськової організації «Українські січові стрільці» (УСС). Відтоді Старосольський ділив долю і недолю славного легіону УСС до самого кінця його існування. Він не був фронтовим стар­шиною, однак побував на фронтах скрізь, де воювали стріль­ці. Опікувався їхніми потребами, проймався їхніми прагнен­нями, сприймав їхні ідеї, промовляв до стрільців у дні свят — на Різдво, шевченківські роковини та ін. Він був активним посередником між воюючими стрільцями та Бойовою упра­вою. Старосольський залишався і членом Головної Української Ради як представник УСДП. Про авторитет і велику любов стрільців до Володимира Старосольського писав у своїх спо­гадах 1921 р. австрійський ерцгерцог Вільгельм Габсбург, який певний час був командиром УСС (відомий під роман­тичним ім’ям Василь Вишиваний).

Напередодні листопадового перевороту 1918 р. Володимир Старосольський увійшов до складу таємного Українського військового комітету, що займався організаційною підготов­кою встановлення української влади у Галичині. Проте 1 листопада, коли він, чотар УСС, їхав паровозом із Стрілецького коша до Львова, потрапив у полон до поляків, які вивезли його до табору для військовополонених Домб’є біля Кракова. У 1919 р. Старосольського виміняли за полоне­ного польського політика графа Дідушицького й перевезли до Кам’янця-Подільського. Тут у 1919-1920 рр. він працював професором університету.

Влітку 1919 р. в уряді УНР сталися зміни. Є. Петрушевич призначив прем’єром Ісаака Мазепу. Останній включив до свого уряду кількох галичан, у тому числі Володимира Старосольського, який став у кабінеті Мазепи товаришем міністра (віцеміністром) закордонних справ. Після виїзду уряду УНР за кордон 1920 р. Старосольський переїхав до Відня. Так почалося його еміграційне життя.

У Відні Старосольський повернувся до наукової та викла­дацької роботи. Він викладає право в Українському соціоло­гічному інституті. Одночасно наполегливо працює над кни­гою, яка стала найвизначнішою працею його життя — «Теорією нації». У 1922 р. вона вийшла друком у Відні.

17 січня 1921 р. у Відні було засновано Український Вільний Університет (УВУ) — першу вищу школу україн­ської еміграції, що відкрилася за кордоном. Спочатку пла­нувалося відкриття трьох факультетів, однак вдалося орга­нізувати функціонування лише двох — права і філософ­ського. У складі УВУ було 12 професорів, серед яких В. Старосольський. Проте кількість бажаючих навчатися виявилася незначною — 90 осіб. Основна ж маса (близько тисячі) сконцентрувалася у Празі. Тому до осені 1921 р. було організовано переведення УВУ до столиці Чехосло­вацької республіки — Праги. Цьому сприяв й уряд Т. Масарика. Відкриття УВУ в Празі відбулося 23 жовтня 1921 р. На запрошення С. Дністрянського, одного із засно­вників УВУ, декана факультету права та політичних наук, а згодом ректора УВУ (1923-1924 рр.), Володимир Старосольський переїхав туди як професор права і суспіль­них наук.

Незабаром Старосольський стає також професором Української Господарської Академії у Подебрадах, де він про­довжує наукову роботу. За сприяння цього навчального закладу у 1924—25 рр. побачила світ його нова і найбільша за обсягом (1063 сторінки) праця «Держава і політичне право» у двох частинах. Екстраординарним професором УВУ та УГА Володимир Старосольський залишався до 1939 р. У 1928 р., покинувши Західну Європу, В. Старосольський повернувся до Львова.

Тут жила його дружина й троє дітей-школярів. У Львові Старосольський працює адвокатом і одночасно членом адво­катської палати у Варшаві (1928—1939 рр.). І знову у віднов­леній адвокатській канцелярії перед його очима постають зажурені матері, їхні діти, що з любові до України йшли на смерть і тюремні кари. Ідейні переконання, політичні позиції й досвід штовхають Володимира Старосольського на вельми невдячну справу: виступати адвокатом у численних політич­них процесах. Глибокими знаннями права, його зв'язку із життям тогочасного суспільства, безмежною любов'ю і вірою до молодих українських патріотів, що, як і він колись моло­дий, з гарячим серцем виборювали українську незалежність, Старосольський зажив собі слави і... компромату.

Участь Старосольського у процесах над членами УВО-ОУН засвідчила його послідовну, тверду лінію в націо­нально-державницьких питаннях, глибокі переконання, оперті на науковому аналізі національних, соціальних, полі­тичних проблем українського суспільства. Після появи мате­ріалів про хід цих процесів фігура Володимира Старосоль- ського, його світоглядні, наукові та громадські позиції окрес­люються чіткіше і виразніше. Тому докладніше зупинимося на маловідомих сюжетах, пов'язаних із роллю Старосольського у захисті української молоді, що поставила завданням свого життя боротьбу за українську державність.

На початку червня 1934 року міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький здійснив інспекційну подорож по Галичині. 9 червня повернувся до Варшави, а 15 цього місяця його було вбито. Інспекційна подорож до трьох воє­водств Галичини, Львова мала за мету уточнити позиції уряду щодо західноукраїнських земель. Пєрацький відвідав Стрий, Дрогобич і Самбір, мав після цього розмову з пред­ставниками Української Парламентарної Репрезентації та Секретаріату УНДО.

Що ж діялося у Галичині в період між приїздом Пєрацького та його вбивством? Чи випадковий тут збіг подій? У день від’їзду Пєрацького у Перемишлі закінчився судовий процес над 23 членами ОУН, із них 21 було засуджено — від семи до трьох років тюрми. У Львові перед судом постали чотири дівчини й троє юнаків із Сокальщини за належність до ОУН. 13 червня почався перед трибуналом присяжних у Тернополі процес за належність до ОУН та вбивство поліциста. Обвинувачені були із Збаразького повіту. Львівська газета «Діло» повідомляла, шо адміністративна влада на чолі з Пєрацьким «розв’язала кільканадцять читалень «Просвіти», три гнізда товариства «Сокіл» у Городку біля Львова».

Відповіддю ОУН на кари й розгроми було вбивство Броніслава Пєрацького. Після цього акту по Галичині й Волині чинилася нечувана поліційна сваволя. Як убивство С. М. Кірова стимулювало криваву розправу з небажаними для Сталіна «елементами», так і пілсудчики під приводом пошуків убивці розправлялися зі своїми противниками у боротьбі за владу, опозиціонерами та українцями. У Польщі це спричинило наростання внутрішньої опозиції щодо режи­му «санації», водночас загострювалися міжетнічні відноси­ни. Ці події призвели до остаточного розмежування УНДО та ОУН. Президія УНДО опублікувала в пресі 13 липня 1934 р. заяву «Українському громадянству й українській молоді під розвагу», якою фактично засвідчила лояльність до польських властей, і поступово втратила підтримку серед українства.

Перед судом у Варшаві за вбивство міністра Пєрацького, що розпочався 18 листопада 1935 року, постали 12 українців. Серед них Степан Бандера, Микола Лебедь та інші. Володимир Старосольський на цьому процесі був не адвока­том, а свідком у справі Качмарського, оскільки виступав обо­ронцем на попередніх судових процесах над членами ОУН у Тернополі та інших містах. За словами Старосольського, гро­мадськість не раз зверталася до нього з проханнями організу­вати правну допомогу підсудним. Ці оборони були безплатні.

Організуючи варшавський процес над ОУН, польські влас­ті заздалегідь подбали про те, щоб не допустити туди як адво­катів Степана Шухевича й Володимира Старосольського. Вони мали величезний досвід у політичних процесах і були завжди грізними противниками обвинувачення. Першого називали адвокатом-детективом, бо він вмів видобувати різні неприємні, скандальні для репресійного апарату справи. Старосольський своїми знаннями, силою аргументації та повагою у правничому науковому світі не раз ламав крихкі конструкції обвинувачення.

На процесі у Львові, що розпочався після варшавського, судили підозрених осіб за належність до ОУН й акти, викона­ні з її доручення у Львові. У Варшаві процес закінчився 13 січня 1936 року, а у Львові почався 25 травня цього року. Підсудних було 23, серед них ті, кого вже визнав винними варшавський процес: Бандера, Підгайний, Качмарський, Мигаль, Малюца, Зарицька.

Серед 11 адвокатів був професор, доктор Володимир Старосольський. Він боронив Володимира Янова, Ярослава Стецька, Дарку Федаківну, Івана Яроша.

Голова трибуналу всіляко намагався повести справу так, щоб видати діяльність членів ОУН як злочинну, не вмотиво­вану політичними завданнями. На процесі Старосольський настійно виводив саме на політичний бік.

Підсудний Ярослав Стецько заявив, що вступив до ОУН через те, що «під теперішню пору завдання кожного українця є змагати до відбудови... України». Незважаючи на спротив Старосольського, голова трибуналу «не дозволив далі вияс­нювати ті справи підсудному», вживати слова «західноукраїн­ські землі» на означення «території Польщі».

Так само було із Степаном Бандерою. Підсудний заявив, що не визнає себе винним. Охарактеризував лише загальний мотив діяльності: ОУН змагає до відбудови та утвердження незалежної та соборної Української держави.

На судовому процесі Володимир Старосольський настійно домагався уникнення подвійного звинувачення всіх підсуд­них, зазначаючи, що, крім звинувачення за належність до ОУН, судять їх другий раз за те саме, звинувачуючи окремо за кожне діло в їхній протидержавній діяльності.

У своїй промові Старосольський зробив головний акцент на політичному сенсі діяльності підсудних. Він підкреслював нескореність Стецька та Янова у боротьбі за вироблення та реалізацію ідеологічних засад ОУН. «В організації один і дру­гий займалися ідеологією українських націоналістів. Одначе, всупереч волі обох підсудних, я буду просити, щоб їх звільни­ти. Так! Можу і мушу, бо, як рідко коли, можу говорити про своє переконання і про те, що є святим — мого світогляду.

Страшна правда життя: ділати легко, думати — тяжко. Ділами відповісти на положення, на дійсність, молодій гене­рації куди легше, навіть, якби це коштувало життя. Зате важко їй шукати духовою творчістю відповіді на це питання. Маю право й обов’язок сказати, що з усіх тих обов’язків, що брали на себе молоді українці, вони належали до тих, що вибрали найтяжчий обов’язок, обов’язок, що на нього дуже тяжко рішитися, головно молодій людині — знайти розумну розв’язку цієї страшної критичної ситуації, що існує для ціло­го світа, а для української нації зокрема. Щоб мене зле не зрозуміти, я скажу, що оба мої клієнти напевно запротестува­ли б, коли б я в цій праці шукав способу зробити їх менше винними у ваших очах, або якби я у тому їхньому виборі шукав оправдання, або казав, що те, що вони зробили, не в’яжеться з революційною роботою ОУН. Напевно запротесту­вали б. Вони стали ідеологами українського націоналізму і засадничо вони відповідальні за те, чим є ОУН. Але це не звільняє мене і вас — мати кожен момент перед очима. Візьмім хочби статтю Стецька, під псевдонімом Орловського на тему: «Боротьба для боротьби — чи змагання за вартос­ті?» Яка глибина міститься в тій темі, як далеко старався сягнути автор у життя! Далі стаття п. н. «Національні вар­тості — це вартості етичні», знов же інша стаття про «Етичний зміст націоналізму». Уважаю, що праця думки, праця глибокої думки, праця звернена на те, щоб зрозуміти життя, розв’язати його найскладніші проблеми, така праця, незважаючи на те, в якій констеляції її вести, не може бути карно суджена. В ім’я засади, що з нею напевно погоджуєть­ся світ великої думки, прошу — навіть проти волі обох під­судних — Стецька і Янова — звільнити» (Книш Зиновій. Варшавський процес ОУН на підложжі польсько-україн­ських відносин тієї доби: В 2 т. Торонто, 1966. Т. І. 674 с; Т. II. 535 с. — Т. ІІ. С. 256-257).

У цих палких словах Володимира Старосольського не лише професійний обов’язок адвоката, а й «своє переконан­ня», світогляд. У праці «Теорія нації» вчений довів, що в осно­ві національного буття, нації як такої — воля, енергія пере­конання, національна свідомість. Саме цей націотворчий дух тісно пов’язував адвоката зі своїми підсудними, про що свід­чить останнє слово Я. Стецька. «...Я виконував мій обов’язок, що його диктувала мені приналежність до української сус- пільности. Я визнаю, що українська держава існує потен­ціально в серцях українського народу. Не існує поки що реаль­но, але існує морально, існує і правно в наших душах. Змислом цілого мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу...».

У цьому обґрунтуванні провідником ОУН моральних і правних засад української нації та держави бачимо прямий зв’язок з науковими положеннями праці В. Старосольського «Теорія нації». І хоча аналіз масштабів такого зв’язку стано­вить предмет окремого дослідження, ми тут не можемо обійти увагою цей важливий момент. Це дає змогу вказати на вито­ки наукового обґрунтування українського націоналізму та з уваги на попередньо наведені слова Володимира Старо- сольського про його переконання і світогляд стверджувати, що ідеологія ОУН багато в чому була практичною реаліза­цією його теоретичних висновків.

Важливою тезою, близькою Старосольському, були слова В. Янова: «Коли ми є кість від кости і кров від крови україн­ської суспільности, так і українська суспільність буде духом від нашого духа». Тепер порівняймо з тезами «Теорії нації»: нація «основується на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея; національна спільнота є «суспільством «вольним» в тому значінню, що її істнуваннє відповідає волі її членів». Ця воля народжувала глибоку віру в сили і майбутнє нації.

Виступи підсудних та їх адвокатів на цьому процесі допо­внювали і посилювали один одного з метою довести до широ­кої громадськості справжні цілі й завдання ОУН, піднести ідеї українського націоналізму, захистити ці ідеї від облуд­них фальсифікацій та нападів, згуртувати українство довко­ла ідеалу української державності. Саме тому обвинувачені не прагнули виправдання, адже бути звинуваченими за ідею Української держави — то був для них найвищий сенс, най­більша гордість, найвища слава. І ця мета була досягнута. Політичний характер процесу над ОУН не викликав щонай­меншого сумніву.

Іван Кедрін, кореспондент газети «Діло», в якій докладно висвітлювалися судові засідання, писав, що Степан Шухевич і Володимир Старосольський «внесли до зали подув великих політичних процесів, найтісніше зв'язаних з національно- політичними і соціяльними проблемами. У їхніх виступах уперше в цьому процесі заторкнено питання української дій- сности в Польщі, української еміграції і культури».

У 1939 р., коли більшовики прийшли в Західну Україну, Володимир Старосольський працював професором юриспру­денції Львівського університету. В грудні за ним «прислали», запрошуючи «на засідання у ректора». Звідти Старосольський вже не повернувся. До кінця лютого 1940 р. енкаведисти три­мали його у львівській в'язниці, згодом «ворога народу» пере­вели до київської тюрми, з жовтня 1940 р., після судового вироку (вісім років сибірських таборів), до січня 1941 р. три­мали у Лук'янівській в'язниці, а потім відправили «етапом» до Сибіру.

У квітні 1940 р. заарештували і відправили до Казахстану дружину Старосольського — Одарку, сина Ігора і доньку Уляну. Про долю батька родина довідалася лише через рік після заслання.

Одарка померла в Казахстані в грудні 1941 р. Син Ігор приїхав до Маріїнська розшукувати батька і домагатися його звільнення. Володимир Старосольський помер у табірному бараку від голоду й виснаження, хвороби серця (він став там інвалідом). Син прибув до Маріїнська в той самий день, коли помер батько — 25 лютого 1942 р. Тіло покійного синові так і не показали, кинувши до спільної могили.

Так тоталітарний режим знищував цвіт української нації. Наче передбачаючи свою загибель і не певний побачити Україну вільною, В. Старосольський ще у Празі в листі до свого сина Юрія писав: «Нехай тобі стежка в цьому житті буде кращою, ніж моєму поколінню. Мені довелося бачити, як народ дозрів і став боротися за свою долю. Може я ще й поба­чу здійснення волі України, але тобі доведеться бачити й про­живати цей період, коли, здобувши в тяжкому бою визволення України, покоління буде ставити і прикрашати цю велику нову будівлю своєї держави» (Потульницький В. А. Історія української політології: Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці. Київ, 1992. С. 181-182).

Попри окремі спроби сучасних вітчизняних дослідників вивести творчу спадщину Володимира Старосольського із цілковитого забуття, більша частина наукового доробку вче­ного і правника залишається неосмисленою, неінкорпорова- ною сучасною політичною і правовою науками і майже недо­ступною для вивчення. А за браком сталої наукової традиції, перерваної тоталітарним режимом, малорезультативними виявляються спроби розбудувати вітчизняну політико-право- ву парадигму суспільного розвитку та накреслити стратегію майбутнього України, яке неможливе без осягнення минуло­го і того, що це минуле підказує прийдешнім поколінням, у тому числі науковцям — політологам і правникам. Це, зокре­ма, стосується стратегії розвитку України у таких сферах, як національно-державне будівництво, націотворення, регіо­нальний розвиток, місцеве самоврядування, також концепту­ального бачення розв’язання проблем забезпечення і захисту національних інтересів, децентралізації влади, утвердження громадянського суспільства на засадах ініціативи і високої національної свідомості громадян.

У сучасній українській політичній думці помітно зріс інтерес до проблеми формування національної ідеї, консолі­дації суспільства на загальноприйнятних ідейних і мораль­них цінностях, державного устрою тощо. При цьому, як пра­вило, та чи інша точка зору легітимується працями західних і російських дослідників. Проте поза увагою залишається неоціненний і малодосліджений доробок українських учених у осмисленні таких проблем. Складовою цього доробку є наукова спадщина В. Старосольського, і зокрема його фунда­ментальна праця «Держава і політичне право».

Зупинимося на деяких, на нашу думку, найважливіших з огляду на сучасні проблеми демократичного розвитку україн­ського суспільства, положеннях і висновках Володимира Старосольського, які надзвичайно актуалізують його концеп­цію національно-державного будівництва та політичного права.

Науково-евристичне значення має визначений В. Старо- сольським сутнісний критерій нації — політичність. Реалі­зація політичної волі є визначальним націотворчим чинни­ком. А національний принцип став абсолютним постулатом для держави. Звідси висновок ученого: у модерну добу наро­джується політична нація.

В. Старосольським обґрунтоване положення про зумовле­ність виду автономії та самоврядування не територіальним поділом, а ступенем розвитку громадянського суспільства, рівнем активності громадян у вирішенні власних, місцевих справ та виконанні публічних завдань. Дійсне значення та наслідки того чи іншого виду автономії залежатимуть від «якості громадянства», тобто від напрямів і течій, що там панують, від освіти та культури, економічної і політичної активності.

Значний інтерес становить створений В. Старосольським концепт громадянського суспільства як активних, відпові­дальних за вирішення державних завдань і за власні справи, тобто вирішення справ на місцевому рівні, громадян та їх автономних об’єднань. А теза вченого про взаємозумовленість публічної і правової сфер в контексті різних видів автономії ще потребує наукового осмислення сучасними вченими.

У своїй концепції національно-державного будівництва В. Старосольський не віддаляє державу від інститутів (авто­номних одиниць) громадянського суспільства, а підкреслює значення їх взаємодії в управлінні суспільними процесами. Держава набуває іманентних їй функцій саме в результаті передачі невластивих і непотрібних їй функцій автономним одиницям та інституціям, виявляючи в такий спосіб свій демократичний характер. Відтак модерна держава не може не бути демократичною.

В. Старосольський не зводив державний устрій до терито­ріального поділу, а розглядав його як характер, систему управління суспільством з боку різних наділених певними компетенціями суб’єктів — як держави, так і автономних оди­ниць (територіальних громад, релігійних і національних груп, партій, професійних спілок, господарських товариств, об’єднань тощо). Головним критерієм автономності вчений вважав наявність у особи (фізичної чи юридичної), суспільної групи публічно-правових компетенцій.

У сучасних українських реаліях неабиякого значення набуває положення концепції В. Старосольського про децен­тралізацію як процес передачі публічно-правових компетен- цій від держави до об’єднань громадян. Це означає перебудо­ву конституційної держави (яка раніше ґрунтувалася на визнанні лише державного суверенітету і політико-правової суб’єктності держави, а не нації) і становлення громадянсько­го суспільства. Ця концепція засвідчує першість В. Старо- сольського у даному питанні серед тогочасних українських і зарубіжних мислителів.

Науково-евристичний потенціал має і теза В. Старосоль- ського про зумовленість назви та обсягу і специфіки діяль­ності «автономічних установ» місцевими, історичними, соціо­логічними обставинами, а не розмірами автономної території. Ця теза розвинена в інноваційному на той час положенні вченого про виховний потенціал автономії. Остання сприяє активності громадян та їхніх об’єднань, а тому вона має запроваджуватися навіть у «непідготовлених» (недемокра­тичних) для цього суспільствах. Автономія має велике зна­чення не тільки для справ, що є її предметом (тобто незалеж­ного від державного втручання, самостійного вирішення міс­цевих проблем), а й є великою політичною школою суспіль­ства, дає змогу зрозуміти суть публічної діяльності, а через неї — державної діяльності.

Учений обґрунтовує ідею про взаємозалежність і взаємозу­мовленість нації і демократії, демократизації і націоналізації державної влади. За В. Старосольським, цей взаємозв’язок і означає народний суверенітет. Учений довів: здійснення автономії у модерних державах можливий тільки в демокра­тичних формах і тільки станом розвитку демократії можна визначити межі припустимості й бажаності автономії. Існує тісний зв’язок місцевої автономії з демократією, тому автоно­мія в сучасну добу стала необхідним доповненням та корек­тивом демократії. Він також показав зв’язок громадівської автономії із соціальною політикою, на чому виникає «кому­нальний соціалізм».

Питання забезпечення прав і свобод людини і громадяни­на В. Старосольський розглядав лише як частину національ­ного питання. Він показав, що навіть широке забезпечення свобод людини не означає вирішення національного питан­ня. Послідовне здійснення права нації як суспільної, колек­тивної цілісності означає народну суверенність. Звідси випли­ває, за В. Старосольським, домагання права національного самовизначення як спеціальної форми здійснення ідеї народ­ної суверенності. Змістом останньої є право нації визначати державну форму свого буття, створювати власну, національ­ну державу.

У даній праці бачимо оригінальний підхід ученого до кла­сифікації видів автономії, її форм та правового статусу. Цілком слушним видається висновок вченого про те, що у питанні про визнання якоїсь території як громади, краю чи провінції вирішальне значення має не розмір території, а правовий статус «в цілісності державної організації».

В. Старосольським окреслені особливості здійснення релі­гійної і національної (персональної, територіальної) автоно­мії та суттєві відмінності між ними. Він обґрунтовує тезу про персональну автономію як доцільний інститут там, де терито­ріальна автономія неможлива з огляду на географічне роз­міщення якоїсь нації, і найбільш ефективний засіб забезпе­чення інтересів нації, котрий не порушує інтересів інших націй. Вчений доводить обмеженість культурно-національної автономії і закономірність вимог недержавних націй щодо здійснення територіальної автономії. Він визначає критерії національно-територіальної автономії: край повинен охоплю­вати всю ту частину державної території, яка з огляду на своє населення є національним єдиним цілим; компактне прожи­вання певної національної групи на даній території і чисель­на більшість цієї групи у складі населення цієї території. При цьому територіальна національна автономія тлумачиться як «найближчий ступінь для здійснення політичної самостійнос­ті нації».

Прогностичне значення мають висновки В. Старосоль- ського про вичерпаність догми щодо суверенності як істотної ознаки держави. Учений передбачав перспективу розвитку міждержавних відносин та самого інституту держави: «Держава майбутнього не буде державою суверенною». Її пра­вову сутність становитимуть власні, ніким не надані компе­тенції, без яких вона не була б державою, водночас вона не буде у виконанні цих компетенцій незалежною та безконтр­ольною; має утвердитися наддержавна організація, яка стоя­тиме на сторожі норм міжнародного права. Тоді держава зовнішньо не буде суверенною. Це означає, що закінчиться період, у якому міждержавне становище нації визначалося силою держави.

Важливою складовою теорії національно-державного будівництва В. Старосольського є обґрунтування концепту децентралізації і автономності об’єднань громадян. Зокрема, він визначив різні підстави адміністративної децентралізації і автономії — залежно від того, що покладено в основу визна­чення компетенції. Таким вирішальним моментом є терито­ріальний, особовий (персональний), або річевий (реальний) поділ. Залежно від цього розрізняються адміністративна децентралізація, автономія територіальна, «річева», персо­нальна та комбінація цих видів, наприклад, децентралізація або автономія територіально-персональна.

Адміністративна децентралізація означає, що різні органи державної влади мають розмежовані компетенції, і хоч вони об’єднані в одну установу або підпорядковані одній спільній державній владі, вони неминуче мають якусь частку само­стійності та незалежності в межах своєї компетенції. Поділ компетенції можливий на двох засадах: або в основу поділу кладеться різниця предметна, різниця напрямів державної діяльності, або територіальний поділ держави на обласні час­тини. У першому випадку йдеться про реальну, в другому — територіальну систему адміністративної децентралізації. Для реальної адміністративної децентралізації характерне те, що в сучасній державі вона проведена послідовно тільки в найвищій владній інстанції.

Територіальна децентралізація, за Старосольським, має дві форми, що зумовлені різними причинами й суттєво від­різняються. Насамперед «технічна неминучість» вимагає поділу всієї території держави на менші частини і створення для кожної такої частини окремих владних установ, знання місцевих відносин, що може мати тільки орган, що постійно перебуває на місці. Врешті саме перебування всього велико­го владного апарату в центрі викликало б немислиме пере­вантаження центру разом з повним перериванням безпосе­редніх зносин влади з населенням. Система владних уста­нов побудована пірамідально на територіальній основі. Ця піраміда, як правило, має три поверхи. На нижчому — най­більш численні місцеві уряди, далі — посередні установи, кожна з яких обіймає якусь кількість найнижчих, врешті, на горі — найвищі, центральні установи. Іноді зустрічається ще одна або дві посередні установи. Назви територіальних частин та зв’язаних з ними владних установ різні. Громада є найнижчою адміністративною одиницею, далі іноді кілька громад, зв’язаних у волость, «велику громаду», повіт, граф­ство. Над ним різноманітні більші одиниці — департамент, земля, губернія, край.

Адміністративно-територіальний поділ та система влад­них установ з територіально визначеною компетенцією є про­явом більш-менш ефективної територіальної децентраліза­ції. Проте В. Старосольський доводить, що цей вид децентра­лізації має свої межі, він належить тільки до адміністратив­ної діяльності держави та певною мірою до судової. Оскільки обидва напрями державної діяльності є виконанням законів, остільки центральна законодавча установа означає перевагу централізації над децентралізацією цього типу. Крім того, владний нагляд вищих установ, а отже, і найвищої, цен­тральної, над нижчими гарантує перевагу централістичного принципу над децентралістинним. Тому цей тип адміністра­тивної децентралізації є неефективною формою децентралі­зації.

Інша, відмінна від неї за суттю та причинами, форма — «система провінцій». Суть її полягає в тому, що для визначе­ної частини держави — провінції існує окрема організація влади. Провінція має не тільки власні, окремі органи вико­навчої, а й судової і законодавчої влади. Завдяки цьому вона являє собою майже державу в державі. Система провінцій — це гранична межа децентралізації, до якої може підійти дер­жава, не втративши своєї єдності.

Створення провінцій у сучасній державі є тільки наслід­ком неможливості провести централістичну організацію через певні причини. Вони також показують нетривалість цієї системи. Вона являє собою перехід або до адміністратив­ної децентралізації, або до усамостійнення провінції, залеж­но від того, які сили візьмуть верх.

Децентралізація шляхом автономії — це доручення пев­них державних завдань, делегування цих компетенцій осо­бам або групам, що не належать до урядового державного апарату. Порівняно з адміністративною децентралізацією автономія є вищою формою тому, що переносить виконання означених завдань поза державний урядовий апарат. Мета автономії ширша, ніж адміністративної децентралізації: крім децентралізації взагалі, досягається розвантаження держав­ного урядового апарату і виникає активність громадянських чинників. Автономія має і політичний характер. Адже хоча юридично джерелом автономістських компетенцій є держава, проте автономія є нерідко засобом протиставлення однієї час­тини населення державі в цілому.

Деякі форми автономії є частковим здійсненням незалеж­ності та політичної самостійності, а повним здійсненням — державна самостійність. Але і тоді, коли автономія не має такого виразного політичного характеру, її значення набага­то більше, ніж адміністративної децентралізації. Оскільки громадянство залучається до виконання публічних завдань, то питання про «якість» цього громадянства суттєво пов’язане з питанням автономії. Тільки на тлі конкретних відносин, напрямів і течій серед громадянства, його освіти та культури, його економічного становища, його політичної пасивності або активності, можна уявити, яке буде дійсне значення та наслідки того чи іншого виду автономії.

Це положення В. Старосольського має непересічне значен­ня як для розуміння сутності адміністративно-територіальної організації держави, так і для концептуалізації громадян­ського суспільства як спільноти активних, високоорганізова- них і відповідальних за власну долю (а відтак і всього загалу) громадян.

Теза про те, що автономія є залученням громадянства до виконання публічних завдань (а не реалізації лише приват­них інтересів і потреб, як стверджують деякі сучасні теорети­ки громадянського суспільства, намагаючись штучно відді­лити державу від громадянського суспільства, громаду від людини, публічну сферу від приватної у своїх концепціях громадянського суспільства як сфери дії приватних інтересів людей поза державою), а питання про якість цього громадян­ства визначає суть і види автономії, тобто обсягу компетенцій та здатності громади їх реалізувати, має, на нашу думку, концептуальне значення. Вона досі не була інкорпорована ні вітчизняною, ні зарубіжною політичною і правовою думкою, а тому її введення в науковий обіг можна вважати своєрідним науковим відкриттям.

Сила та головне значення автономії полягає в тому, що вона означає практичну політичну активність неурядових, громадянських кіл. Можливість цієї активності стає переду­мовою автономії. З іншого боку, вона виховує активність. Тому вона бажана і там, де суспільство в даний момент не підготовлене до неї. З огляду на це значення автономії вели­ке не тільки для справ, що є її предметом. Автономістська практика є великою політичною школою суспільства. Вона дає можливість зрозуміти суть публічної діяльності і через неї — державної діяльності.

Здійснення автономії у модерних державах можливе тіль­ки в демократичних формах, і тільки станом розвитку демо­кратії визначаються межі, в яких автономія припустима та бажана.

Класифікацію форм та видів автономії можна, як показав В. Старосольський, проводити за різними критеріями. Найважливіші поділи слід здійснювати з огляду на 1) її юри­дичний характер, 2) основу, 3) її обсяг. При цьому два перших поділи мають більше теоретичне значення, а третій тісно пов’язаний з політичними чинниками.

За своєю правовою сутністю територіальна автономія порівняно з іншими видами автономії посідає особливе місце. Її особливість зумовлена зв’язком із певною територі­єю. Особливо це важливо щодо не пасивної, а активної авто­номії. У таких випадках автономна одиниця має публічно- правову особливість, є корпорацією публічного права. Коли ж ця корпорація є установою територіальної автономії, то вона є територіальною, обласною корпорацією публічного права. Тобто вона за своєю юридичною сутністю є правовою суб’єктністю того ж роду, що й держава, що є теж обласною публічно-правовою корпорацією. Як публічно-правова кор­порація, автономна територіальна одиниця, як і держава, є носієм суб’єктивних прав та компетенцій. Відтак між нею та державою є велика схожість. Різниця ж, оскільки йдеться про автономні території, власні компетенції яких не обійма­ють законодавства, полягає у самому обсязі компетенцій однієї та другої корпорацій. Автономна корпорація є корпо­рацією нижчого порядку, що її воля може поширюватися в межах, визначених державою. Питання тотожності могло б стосуватися тільки автономних корпорацій, що мають широ­кі власні компетенції, включаючи законодавчу. Становище такої автономної території нагадує несуверенну державу: її воля обмежена волею держави, як і воля панівної держави обмежує несуверенну державу. Проте і тут є засаднича різ­ниця — воля панівної держави зобов’язує несуверенну, але вона не діє безпосередньо в її межах. Вона там діє юридично тільки як воля цієї несуверенної держави. Навпаки, воля держави діє в межах автономної території безпосередньо як воля держави на тій території. Юридично влада несуверен- ної держави існує незалежно від волі панівної держави, на основі виключно державного самовизначення. Інакше в автономній території. Її влада, хоча й є юридично її влас- ною, а не державною, існує тільки завдяки волі держави. Її юридичним джерелом є не самовизначення, а чужа воля, воля держави.

Величина та визначення території, з якою зв’язана авто­номія, демонструють велику різноманітність. Громада є, як правило, найнижчою територіальною одиницею, з якою зв’язана автономія. Якщо і є поділ громади на менші терито­ріальні частини, то вони мають, як правило, значення тільки адміністративного поділу. Як автономна одиниця виступає громада. Оскільки її територіальні частини не мають виключ­но адміністративного значення, можна назвати їх становище автономією в автономії.

Громада не є єдиною територіальною одиницею, між нею і цілою територією держави існують різні посередні територі­альні одиниці. Але загальної системи у встановленні цих одиниць нема.

Не існує загального правила щодо способу та принципів здійснення територіального поділу держави на ті або інші одиниці. При встановленні цього поділу може перемагати або прагнення зберегти існуючі, історично витворені терито­ріальні одиниці, або «нівеляційна» тенденція.

Як основи автономії є дві територіальні одиниці: найниж­ча — громада та найвища — край. Громада та край озна­чають дві межі територіальної автономії, всередині яких перебуває решта територіальних одиниць.

Громада як адміністративна територіальна одиниця фор­мується з усіх мешканців і є носієм автономії. Межі громадів- ської автономії залежать від певного кола діяльності, само­стійності громадських органів, від міри незалежності авто­номних органів від органів держави. В усіх цих напрямах становище громад відрізняється в різних країнах.

Призначення органів громадівської автономії повинно належати виключно громаді. Це означає, що не тільки грома­да сама покликана призначати свої органи, а й державна влада не може втручатися у це призначення, зокрема не може усунути з посади призначених громадою осіб.

Ще один тип територіальної одиниці як носія автономії — край. Становище краю настільки відмінне від становища громад, що його вважають юридично посереднім явищем між громадою та державою.

В. Старосольський вважав, що у питанні про те, чи визна­ти якусь територію як край, розмір території («простір») не має значення. Край може бути простором меншим від інших окремих частин державної території. Вирішальним є право­вий статус краю в цілісності державної організації.

Носієм територіальної автономії є суспільна група, що має спільні інтереси, які виникли з її зв’язку з територією. Тому вона є персональною («особовою») в тому сенсі, що служить особам, та реальною, бо її основою є існування «річевих», тобто зв’язаних з територією інтересів. Персональний склад суспільної групи, яка є носієм територіальної автономії, не випадковий: це тільки ті особи, які увійдуть у певне відно­шення до території, як її мешканці чи горожани, — і вони перестають бути співносіями автономії, коли їх зв’язок з тери­торією перерветься. В територіальній автономії тільки тери­торія є чинником, що не змінюється. Персональний склад автономної одиниці в принципі змінюваний, неозначений. У такому розумінні автономія прив’язана до території і тіль­ки опосередковано — до осіб. При інших видах автономії інакше: склад автономної групи означений. Група обіймає означені особи, а власне особи означені якоюсь своєю кваліфі­кацією, наприклад, особи певної віри, національності, занят­тя тощо. Автономія тут зв’язана безпосередньо з певного роду особами.

Персональна автономія побудована на спільності не зв’язаних з територією інтересів якоїсь суспільної групи. У цьому розумінні вона реальна.

В. Старосольський вказує на дві концепції здійснення національної автономії: персональну і територіальну авто­номію. Перша з них вимагає, щоб «національні справи» вилучити з компетенції державної влади та передати їх екс­територіально організованим націям. Кожна нація само­стійно вирішувала б ці справи. І автономія убезпечувала б націю від поневолення, давала б нації запоруку вільного розвитку. В усіх інших справах, які автономія не обіймає, нація не існувала б у правовому сенсі як організована група, як наділена публічно-правовими компетенціями та права­ми корпорація.

Отже, персональна автономія здійснювала б самовряду­вання нації лише за умови, що її предметом були б справді всі справи, які нація вважає своїми власними, національни­ми. Інакше, якби не всі справи, якими зацікавлена нація, були віддані їй для автономного вирішення, не можна було б визнати персональної автономії достатньою формою здій­снення національного самоврядування. На це питання треба відповісти, виходячи із розуміння нації. Адже сутність нації становить момент прагнення творити окрему суспільну, а від­так політичну цілісність.

Якщо релігійна спільнота постає на ґрунті конкретних справ віри і поза цією справою може не цікавитися іншими, наприклад, питаннями політики, господарського життя, мис­тецтва тощо, то нація не може цього зробити. Тому кожна спроба обмежити розуміння нації певним означеним колом справ, звести національне життя лише до цього кола прире­чена на невдачу. А власне персональна національна автоно­мія є такою спробою. Вона заснована на визнанні тільки якихось, означених справ справами нації. Найчастіше визна­чаються справи культурні як такі спеціально національні справи і розв’язання національного питання знаходять у передачі справ культури нації до її автономного ведення. Звідси й вживається звичайно назва «культурно-національна автономія» для визначення персональної національної авто­номії. «Культурна автономія» насправді не віддає в руки нації навіть усіх справ її культури. Врешті ця форма автоно­мії ускладнює вирішення навіть цих справ, що їй передані. В умовах культурної автономії нація змушена звертатися до держави за допомогою і тим буде обмежена її самостійність навіть на їй переданому полі «культурних» справ.

Саме внаслідок цієї недостатності культурної автономії недержавні нації вимагали здійснення своєї автономії в іншій формі — територіальної автономії. Було висунуто дві різних вимоги: автономії існуючих країв і автономії окремих етнографічних їх частин.

Першу вимогу висували народи, що сподівалися в межах краю бути панівною нацією. Вимогу поділу країв на етногра­фічні частини та визнання автономії цих частин висували нації, які не були панівними в краї, тільки на своїй етногра­фічній території.

Обидві ці вимоги — дві політично різні форми територі­альної автономії. В їх основі — вимога територіальної авто­номії краю в технічному розумінні. Різниця між обома кон­цепціями в тому, що одна з них хоче, щоб краями залишили­ся історичні територіальні одиниці, тобто вже існуючі краї, а друга — щоб краями були ті частини державної області, які заселені одним етнографічним, тобто національним населен­ням. Національна територіальна автономія відрізняється від територіальної автономії країв лише одним моментом: для неї край повинен охоплювати всю ту частину державної тери­торії, яка з огляду на своє населення є національним єдиним цілим. Тому її стосується все, що сказано про територіальну автономію країв.

З точки зору інтересів нації територіальна національна автономія забезпечує їх незрівнянно краще, ніж культурно­персональна. Вона ще не є повним здійсненням вимоги полі­тичної національної самостійності. Повним її здійсненням може бути тільки національна держава. Але такою мірою, якою край є сурогатом держави, і територіальна національна автономія є найближчим ступенем для здійснення політич­ної самостійності нації.

В. Старосольський виділяє також такий вид автономії, як партійна автономія. Її вчений пов’язує з розвитком демокра­тії та необхідністю організації громадян як неурядовців дер­жави. Партія як недержавна група існує у зв’язку з існуван­ням держави, на ґрунті однакового відношення своїх членів до державної діяльності; але одночасно вона існує незалежно від держави у тому сенсі, що творять її самі громадяни, які не входять до складу державного владного апарату. Коли ж пар­тії як групі громадян надаються публічно-правові компетен­ції, то це є визнанням її однією з форм державної децентралі­зації, власне, однією з форм автономії.

Вищевикладені положення концепції Володимира Старо­сольського дають підстави окреслити основні моменти його розуміння політичного права. Адже останнє фактично визна­чає сутність праці та її назву. Одразу зазначимо, що політичне право у концепції Старосольського не тотожне конституційно­му праву в його сучасному розумінні. Воно виникло одночасно з феноменом влади і владарювання, означає право здійснюва­ти владу, а відтак історично задавнене і не залежить від інсти­туту конституціоналізму. «Слово влада має для нас означене значіннє. Ми означаємо цим словом людину, чи колектив, що має доручену йому і признану можність наказувати і вимагати послуху для своїх наказів. В основі модерного розуміння влади лежить можливість істновання побіч себе волі, від якої вихо­дить наказ, і волі, яка йому підчиняється. В такому розумінню про владу в первісних людських суспільствах не доводиться говорити. В них одиниця потопає психічно в цілости: «одинока індивідуальність це була індивідуальність групи як цілости». Одиниця психічно не могла мати волі іншої, як воля «загалу», тому не було потреби приписувати, що вона повинна підчиня- тися загалові. Иншими словами: «модерне поняттє влади та власти — поняттє юридичне. Воно означає «право» одних, «обов’язок» других. В первісній суспільности наказ і послух регулюються не правом — а виключно фактично. Наказує той, хто дякуючи особистим, фізичним чи духовим прикметам зуміє повести за собою «загал» (с. 34).

Аналізуючи політичну організацію давньогрецьких міст- держав, В. Старосольський відзначає, що їх громадяни і були носіями політичних прав. Політичний устрій Спарти «зі ста­новища племени переможців уявлятиме собою послідовно здійснене «народоправство», політично правну рівність всіх членів цеї активної групи, творців спартанської держави» (с.118). Тобто громадянин стає співтворцем держави і права. Термін «політичні права» учений застосовує для означення спроможності правити, управляти, здійснювати владу. Відповідно народоправство тлумачиться ним як реалізація громадянами своїх політичних прав.

«В тіснім зв’язку з поняттям горожанина остають дві «ідеї», яких батьківщиною є теж стара Греція. Це ідеї волі та рівности. Перша з них означала неістнованнє понад горо­жанином пана, якому він був би правно підчинений. Такий негативний бік горожанської волі. Позитивний її бік прояв­ляється в тім, що грецький горожанин сам є співтворцем цеї державної волі, яку він повинен слухати. Він є співтворцем права, він рішає про війну та мир, він безпосередньо або посередньо впливає на накази адміністраційного порядку» (с. 162).

З особливостями політичної організації «старогрецького державного суспільства» Старосольський пов’язує і «характер державної влади». Визначала сутність влади саме та обстави­на, що «нарід» с.то громада горожан була носителем політич­них прав»... Уживаючи модерного вислову — нарід був в державі сувереном. Висловом та необхідним наслідком цего було те, що влада була тільки виконавцем цеї суверенности «народа». Через неї «нарід» здійснював свої права, виконував свою волю. Влада була тільки органом держави. З цего випливало передусім, що права, які здійснювала вона, не були її правами, інтереси, які вона заступала, не були — а бодай не повинні були бути — її інтересами. Загал горо­жан, що був тотожним з державою, проявляв актом вибору свою волю, отже волю держави» (с. 164-165). Отже, громадя­нин і народ як громада є носіями політичних прав, народ у державі — суверен, а влада — виконавець цієї суверенності народу, орган держави.

Обґрунтувавши концепцію нації як політичної спільноти, центру всіх інтересів, а держави — як засобу їх реалізації, В. Старосольський робить висновок про право як інструмент здійснення влади, реалізації політичної волі й інтересів нації. Відтак право державне має політичну природу, право держави і є політичне, державне право. Нація самовизнача­ється, створюючи державу як інструмент здійснення її полі­тичної волі. Отже, держава, в якій сувереном є народ, нація, носієм політичної волі — громада, вільний громадянин, «стає людською установою, що має служити одобреним людським розумом цілям» (с. 169).

Цей раціоналістичний характер держави відрізняє старо­грецьку державу від східної, орієнтальної. А тому «починаєть­ся теоретичне досліджуваннє та міркуваннє, родиться наука про державу, її форми, ціль та завдання. Практичне розумін- нє та відношення до держави теж пронизане цим «розумо­вим» елементом. Зокрема на організації влади видно переду- маність системи. Вона побудована вся в імя річевої доціль- ности. Поодинокі уряди мають служити означеним цілям, виконувати означені завдання; поміж ними потягнено межі їхньої річевої компетенції» (с. 169).

Яка ж наука, на думку Старосольського, вивчає державу? «У Греків означає «ідея» вільне духовне самовизначеннє. «Атенець відкрив супроти Перза новий зміст життя: демокра­тичну волю супроти деспотичного підчинення». Змаганнє обхопити життє розумово проявилося передусім відносно самої істоти держави. Народилася «ідея» держави. В безпо­середнім зв’язку з цим зродилася «ідея» «горожанина» — одна з найбільше плодотворних для всієї дальшої історії політич­них форм. Ідеї монархії, аристократії, демократії і т. п., що досі ще грають таку велику ролю в політичнім мисленню та в практичнім політичнім життю, це теж твір старогрецького державного життя. Врешті в старій Греції народилися ідеї рівности та волі. Ми бачили, що вони не були там додумані послідовно до кінця. В практиці, вони жили поруч безконеч­ного утиску та абсолютної нерівности величезної більшости людности. Але само витвореннє всіх цих «ідей», практична спроба здійснити їх хоч в дуже вузьких межах — ось в чім величезне значіннє старої Греції. Це тільки природний наслідок цего значіння, що від грецького «поліс» утворена назва для дисципліни, що теоретично пізнає державу, та для практичної діяльности, якої предметом держава, — назва політики» (с. 176-177).

Результатом аналізу політичної організації Римської дер­жави став висновок В. Старосольського, який завершив осмислення сутності й обсягу пізнання феномена політично­го права: «З огляду на велике значіння Риму для розвою права — названо римську державу «правовою». Таке озна­чення не зовсім слушне. На всякий випадок не можна розу-

міти «правовости» римської держави так як розуміємо її від­носно модерної держави. Про зв’язаність самої держави її правом там не було мови. «Правовою» можна назвати рим­ську державу тільки в тому розумінню, що вона — як досі ніяка друга — піклувалася про правове життя своїх горо­жан. До самої держави, представленої її владою, не відно­сився обов’язок підчинятися праву. З цего боку характерис­тичне те, що коли приватне римське право досягло такого високого степеня розвою, то публичне, а зокрема політичне право (курсив наш. — Авт.) осталося значно позаду. Можна сказати, що Рим неначеб то не усвідомив собі теоретично цего, що сотворив був на полі державного будівництва. Він дав світові цивільне приватне право — і дав матеріал, з якого щойно далеке від него майбутнє скористало при тво­ренню «політичного» права» (с. 322).

Ірина Кресіна, Валентина Згурська, Олексій Кресін