Вступ
Жительку містечка Липовець Катерину Мартиновську звинуватили у чаклунстві. Об’єктом її «нападу» став місцевий священик Федір Блонський, який у суді розповів таку історію: якось гостюючи в отця Максима, він побачив Катерину Мартиновську, котра проїжджала повз будинок; схопивши з воза соломи й капустяних листків, Катерина почала кидати їх в отця Федора - в такий спосіб вона хотіла його зурочити.
Суд прийняв скаргу Блонського і почав слідство, яке з перервами тривало майже два роки. За цей час кілька разів вислуховували сторони, допитували свідків. Нарешті Мартиновській за допомоги свідків вдалося переконати суддів у своїй невинності. Відтак звинувачення отця Федора було визнано наклепом і йому наказали більше не турбувати суд через «вздор свій»\'. 3 одного боку, це рішення характеризує суддів як людей тверезих і раціональних, а з другого боку... варто поцікавитися, коли відбувалися описані події. Суд постановив це 1829 року, тобто минуло вже майже півсторіччя з часу видання наказу, який забороняв суди про чари, а ідеї Просвітництва, хай навіть із величезним запізненням, мали би досягнути й освічених кіл такого периферійного містечка, як Липовець. Отож суддів, котрі беруться розглядати звинувачення в чаклунстві від марновірного священика з його «вздором»,ЦДІАК України, ф. 127, оп. 297, спр. 92 (1829), арк. 1-15.
навряд чи можна назвати великими «раціоналістами». Це остання зафіксована судова справа про чари (справи про самосуди тривали аж до початку XX сторіччя), однак уважний читач матиме змогу переконатися, що вона досить типова для українських земель, особливо в сенсі чудернацького переплетення забобонів і скепсису.
Головні «герої» цієї книжки - відьми і чари. При наближенні «герої» постають дещо абстрактнішими: це уявлення про відьомство і чари, звинувачення у відьомстві, а також конфлікти, які приводили до таких звинувачень.
Відьми й відьомство бентежили людську уяву ще з античних часів стригоїв та Апулеєвого «Золотого осла». Вже в модерну добу історики почали дискусії про те, ким же «насправді» були відьми. Гноблені селяни, які повстали проти утисків, загадкові сивіли - хранительки й жриці стародавнього культу плодючости, єретики, безневинні жертви підступних вла- дників, істерички, наркомани, цілительки, цапи-відбувайли важких часів, акушерки, волоцюги, кінець кінцем, просто звичайні люди - це навіть неповний перелік ролей, що їх історики в різні часи намагалися приміряти до відьом.За останні п’ятдесят років історіографія судів про чари пройшла чималий шлях, що його німецький історик Вольфґанґ Беринґер дотепно схарактеризував як шлях «від [Г’ю] Тревора-Ропера до Ліндал Ропер». Проте підґрунтя сучасної історіографії судів над відьмами було закладено набагато раніше, датоване воно ще кінцем XIX - початком XX сторіччя. Саме тоді сформувалися дві головні інтерпретації відьомства та полювання на відьом, які й визначили тон переважної більшости досліджень ледь не до останньої чверти XX сторіччя. Батьками першої з цих інтерпретацій - «романтичної» - були французький історик Жуль Мішлє й англійська дослідниця-антрополог Марґарет Мюрей. Суть романтичної інтерпретації зводиться до того, що відьми, на яких полювали, справді існували й регулярно збиралися на нічні збіговиська. Різнилися тільки пояснення, ким же були ці «реальні» відьми. Мішле вважав, що переслідувані за відьомство - це пригноблені селяни, які відважилися повстати проти насадження християнства і феодальних утисків; вони сформували підпільний рух, проявами якого були реґулярні нічні зібрання, язичницькі ритуали та вшанування жінок2. Марґарет Мюрей доводила, що відьми - це не більше й не менше як язичницькі жриці, берегині стародавнього культу рогатого бога плодючости, за що їх і переслідувала Церква3. Монтеґю Самерс у певному сенсі теж був прихильником романтичної інтерпретації, адже він так само не сумнівався в реальному існуванні відьом.
Однак, на відміну від Мішле і Мюрей, він дотримувався позиції ран- ньомодерних демонологів і стверджував, що відьми-дияво- лопоклонниці становили загрозу для суспільства, тому суди над ними були цілком виправданими[1] [2]. Вільям Монтер писав про це покоління істориків: «Усі ці автори, навіть Мішле, були продуктом часу, який сьогодні здається золотою добою віри західної людини у проґрес: майже всі вони погоджувалися з тим, що викорінення відьомства у цивілізованих суспільствах стало великим кроком на шляху цього прогресу»5.Як заперечення романтичної традиції свого часу виникло раціоналістичне тлумачення проблеми. Ha противагу «романтикам», прихильники раціоналістичної інтерпретації заперечували існування відьом і стверджували, що ті існували лише в уяві демонологів та суддів, суди ж над відьмами були ініційовані винятково «згори» - представниками владної еліти, яка століттями безкарно знищувала безневинних людей. Яскравим представником «раціоналістів» був Расел Гоуп Робіне: він емоційно змальовував звірства над «відьмами» і з запалом таврував представників світської й духовної влади, які стояли за переслідуванням чаклунів6. Тон солідної розвідки Г’ю Тревора-Ропера про полювання на відьом в Европі набагато стриманіший, але й він покладав відповідальність за це на представників освіченої еліти, вважаючи, що в такий спосіб вони реаґували на виклик Реформації[3].
Про виникнення принципово нових напрямків у дослідженні судів над відьмами можна говорити, починаючи з 70-х років XX століття, коли історики звернулися до соціяльного та соціо-культурного підґрунтя полювання на відьом, почали відшукувати коріння цього явища в античній і середньовічній культурі. Скажімо, Джефрі Расел уважав, що причини переслідування відьом слід шукати ще в Середньовіччі, самих же відьом сучасники, на його думку, сприймали як послідовників єретиків. Відьми нібито Й ПОХОДИЛИ 3 однієї такої секти[4]. Подібно до Расела, інший дослідник, Норман Кон, звернувся до попередніх часів, намагаючись з’ясувати витоки окремих аспектів відьомського міту.
Він докладно простежив, які елементи мітів про шабаші та нічні польоти були запозичені з культурної традиції Античности й Середньовіччя[5].3 іменем Карло Ґінзбурґа в історіографії судів про чари пов’язують відродження романтичної парадигми, дещо зміненої та переосмисленої. Карло Ґінзбурґ одним із перших спромігся перемкнути дослідницьку увагу з інтелектуальних засад переслідування на самих переслідуваних. У центрі дослідження Ґінзбурґа - культ родючости та постать «бенан- данте» - людини, наділеної надприродною силою протистояти відьмам у щорічній битві за врожай (це не заважало інквізиції вважати відьмами і самих «бенанданте»)[6]. Отож відьми у нього, як і в Марґарет Мюрей, пов’язані з культом родючости, однак в інтерпретації Ґінзбурґа вони виступають не захисницями, а ворогами родючости і врожаїв.
Ще один напрям змін в історіографії зумовлений залученням до історичних студій доробку антропологів, адже відьомство було й залишається однією з чільних тем антропологічних досліджень. Піонерами у застосуванні антропологічних методів для вивчення історії європейських судів про чари стали Кіт Томас та Алан Макфарлен[7]. Антропологічний підхід дозволив вийти за межі дискусії про характер взаємин представників влади з відьмами та про інтелектуальні конструкції, пов’язані з відьомством (шабаш, угода з дияволом тощо). B центрі уваги Томаса й Макфарлена опинилися такі сюжети, як сільська община, особа відьми, стосунки між обвинуваченими у відьомстві і їхніми сусідами. Взагалі, звинувачення у відьомстві інтерпретувалися як цілком звичайний, ба навіть неминучий елемент повсякденного життя сільської спільноти, а не як щось виняткове. Ha якийсь час антропологічні методи стали дуже популярними серед істориків полювання на відьом. Наприклад, антропологія допомогла впорядкувати лексику, пов’язану з відьомством, а ще привернула увагу істориків до антропологічних категорій, що їх раніше не брали до уваги, вивчаючи судові матеріяли. Ta вже від 1980-х років історики поступово втрачають ентузіязм: з’ясувалося, що антропологічні методи теж не позбавлені вад, а функціональний підхід виявився не таким усемогутнім, як здавалося на початку.
Праці Кіта Томаса й Алана Макфарлена були також одними з перших регіональних розвідок, присвячених судам над відьмами в Англії, адже майже всі попередні дослідження розглядали проблему в загальноєвропейському масштабі. Слідом за ними з’явилися й інші регіональні студії. Зокрема, Ерик Мідельфорт та Вільям Монтер у своїх працях про суди над відьмами відповідно в Південно-Західній Німеччині та Швейцарії довели, що, навіть обмеживши тематику до компактних регіонів, можна знайти нові напрямки у вивченні предмета, подивитися на нього свіжим оком і дійти цікавих висновків[8].
Незабаром з’явилися монографії, присвячені судам над відьмами й чаклунами у Шотландії і Франції, авторства відповідно Кристини Ларнер та Робера Мюшемблє[9] [10] [11] [12]. Хоча автори працювали з різним матеріялом, вони дійшли дуже схожих висновків щодо характеру судів над відьмами і запровадили в науковий обіг термін «акультурація» для означення мети полювання на відьом. Згідно зі спостереженнями Ларнер і Мюшемблє, держава відігравала чільну роль в ініціюванні та підтримці судів про чари: саме представники влади вміло використовували для дисциплінування підданців плоди страху перед відьомством, що був посіяний у широких масах завдяки численним судовим процесам. Головна проблема більшости досліджень в тому, що автори намагаються відшукати одне-єдине пояснення для переслідувань відьом по всій Европі. Прозвучало безліч варіянтів: підступність суддів, конфлікт із сусідами, державний примус тощо. I хоча якесь раціональне зерно у більшості цих концепцій є, їх варто брати до уваги тільки в комплексі з іншими. Зрештою, поруч зі згаданими поясненнями існує чимало версій, які не витримують жодної критики, наприклад, трактування відьом і чаклунів як наркоманів, невротиків або ж сифілітиків[13]. He бракує також праць, у яких стверджується, що полювання на відьом було полюванням на жінок чи навіть жінок-знахарок, яке ініціювали чоловіки - судді та інквізитори[14]. Загалом же впродовж останніх десяти років науковці, які займаються цією проблемою, розчарувалися і зневірилися в можливості знайти універсальне пояснення полюванню на відьом. Крім того, виразно накреслюється тенденція до подальшої реґіоналізації досліджень. Скажімо, Малколм Ґаскіл, Меріон Ґібсон, Клайв Голмс та Джеймс Шарп представили публіці свої студії, присвячені англійським судам про чари[15]. He спадає інтерес до полювання на відьом у Німеччині, цю проблему, зокрема, інтенсивно досліджують такі історики, як Вольфґанґ Беринґер, Ева Лабув’є, Вальтер Румель, а також Елісон Роландс, Райнер Вальц та ін[16]. Уперше у сферу дослідницьких інтересів потрапили реґіони, які досі були мало або й зовсім не досліджені, - Данія, Фінляндія, Угорщина, Словенія, Хорватія[17]. Останнім часом постало кілька дослідницьких груп, які опрацьовують судові мате- ріяли конкретних регіонів. Насамеред варто згадати дослідницьку групу «Центри і периферії», результати її роботи було опубліковано ще 1990 року[18]. Результати досліджень іншої групи, що вивчала матеріяли судів над відьмами у Нідерландах, вийшли друком 1991 року[19]. Нові дослідження цінні не лише тим, що додають нову інформацію про суди. З’явилася велика кількість розвідок, які кидають виклик традиційним усталеним поглядам. Наприклад, праця Руфі Мартин, присвячена судам про чари у Венеції, спростовує думку, ніби участь інквізиції в судах про чари неминуче провокувала жорстокі переслідування відьом[20]. Окремі регіональні дослідження заперечують кількісну перевагу жінок серед обвинувачених у чаклунстві: наприклад, у певних культурних контекстах (зокрема у Фінляндії й Росії) чоловіки становили більшість серед переслідуваних за відьомство[21]. Сучасні історики переважно не погоджуються з тим, що дослідження судів про чари мають зосереджуватися на самих лише переслідуваннях, і стверджують, що цитувати закони проти відьомства та підраховувати кількість жертв - це ще не головне завдання дослідників. Серед таких розвідок варто відзначити працю Робіна Бриґса «Відьми і сусіди», яка демонструє, що соціяльний і культурний контекст судів про чари може запропонувати чимало нових цікавих тем для вивчення[22]. Інший історик, Стюарт Кларк, показує, що й досі поза увагою залишається багато аспектів демонології[23]. He можна не згадати і Ліндал Ропер, котра майстерно застосува- ла методи психоісторії, опрацьовуючи матеріяли німецьких судів над відьмами[24]. Перш ніж звернутися до історіографії судів про чари в Україні, цікаво й корисно буде поглянути на історіографію цієї проблеми у двох сусідніх країнах - Росії та Польщі. ІЦе на початку XX століття Ніколай Новомбєрґський опублікував матеріяли кількох російських процесів про чари XVII сторіччя[25]. Американський дослідник Расел Зґута, скориставшись даними з праці Новомбєрґського, у 1970-х роках написав невеличку розвідку, присвячену російським судам про чари[26]. Тривалий час вона була для західного читача чи не поодиноким джерелом інформації про відьомство у Росії. Проте в останні десять-двадцять років ця проблема дедалі більше привертає увагу науковців. Скажімо, Валері Ківельсон у своєму дослідженні російських судів про чари зачепила ґендерне питання[27] [28] [29]. Вільям Раян дві праці присвятив російському відьомству і чарам2