Учасники судового процесу

Вище ми аналізували склад суддів у кожному з державних та недержавних судів. Нині зробимо короткий узагальнюючий огляд складу судів.

Інституту професійних суддів у дореформений період не існувало.

Процесуальне право досліджуваного періоду взагалі не передбачало, що суддя має бути професіоналом у праві. Відсутність судової влади в державі і невідділеність суду від адміністрації зумовили ту особливість процесуального права, що авторитетності судовому рішенню надавала не його відповідність правовим нормам, а ранг особи, яка вказане рішення винесла. Тому при обранні суддів перевагу надавали особам вищого рангу, більшого авторитету і поважності. Існувала також практика перенесення розгляду справи, яка викликала утруднення, від одного судді до іншого, більш авторитетного, який вважався й більш досвідченим і обізнаним з питань права. Так, князі Новосильські та Одоєвські Іван Юрієвич, Федор і Василь Михайловичі в договорній грамоті від 1459 р. визначили: “А чого промежьі себе не управимь с тими великими князи у доконьчанои, ино королю [Казимиру] за то стояти и виправляти”^{[341] [342]. Тут, на наш погляд, простежується відбиток притаманного ще давньоруському праву погляду на суддів як на своєрідних посередників (навіть на великого князя) . (Цікаво, що “смісний”, або “вобчій” суд удільні князі Московської Русі за неможливості дістатися згоди між суддями з обох сторін переносили на третейський суд великого князя Московського; при виникненні справи між підданими Московської і Литовської Русі третейським суддею призначався Вітовт: “...а что ся сопрутся судьи о которьіх делех, ино положили на осподаря на вел. князя на Витовта...”[343]. Оскільки, як вже вказувалося вище, суд мав відбуватися за місцевим правом, а судді державних судів не завжди}

були компетентними щодо нього, роль консультантів у державних судах виконували “сторонні” особи, чия присутність вимагалася ще давньоруським правом. Необхідність участі в судовому процесі в регіональних державних судах вказаних осіб була зафіксована привілеями Волинським і Київським: “а князя и пана и земянина старосте и наместником нашим одному их не судити: маеть при собе посадити князем и панов и земян, теж мает его судити .

Янь Внучко [суддя], а при мне бьіли протопопь ... Юхно, а Лазовскій урядникь пана подскарбего его милости манастьіра Г ороденского”^{[344] [345] [346]. У судовому акті від 11 лютого 1540 р. зазначено, що на суді були присутні “я Войтех Требский [суддя] и пр.”[347]. Отже, суддя навіть не назвав присутніх на ім’я, оскільки вони, як і сторони, очевидно, належали до “посполитого стану”.}

Вище вже вказувалося, що, внаслідок давньоруської традиції, присутність сторонніх людей мала місце навіть у великокнязівському суді; вона вимагалася і в недержавних судах.

У копних судах роль присутніх на суді осіб надавалася як призначеним копою, так і обраним самими сторонами особам.

Жоравницькому, Луцькому старості) . Отже, процес залишався гласним і певною мірою демократичним.

Таким чином, судова реформа внесла зміни не тільки в судову систему, а й у структуру судів, започаткувавши на українських землях Великого князівства Литовського формування інституту професійних суддів.

В українських судах литовської доби суддям асистували численні врядники - особи, які займали певні “вряди” і виконували певні функції в суді. Серед них судові акти згадують діцьких, вижів, дільчих, єдначів (більшість їх згадується ще в Руській Правді, отже, має давньоруське походження), пізніше - возних. Одним із таких врядників був діцький. До його функцій належало примусово діставити певну сторону до суду або здійснити майнове стягнення за судовим рішенням. “Коли бьі ся которьій князь, або пан, або человек наш пожаловал нашому воеводе на князя, або на пана, або на боярина Кіевского: ино ему обослати его листом, абьі перед ним кь праву стал; а пак ли бьі на лист его не сталь, ино послати децкого и поставити кь праву...”, - читаємо в привілеї Київській землі^{[350] [351] [352]. За привілеєм Волинській землі, “коли на кого жалоба прійдеть, ино того первьім листом и другим обослати: и коли на тьіи два листа не станет, тогдь децкого послати” .}

За Статутом 1529 року, якщо засуджений ухилявся від виконання судового вироку, його майно віддавалося стороні, яка виграла процес, з призначенням терміну для викупу майна (Статут 1529 року, розд. VI, арт. 17). Ця процедура відбувалась у присутності судді та діцького. Такий засіб виконання судового рішення називався “урядовий грабеж”, на відміну від “безправного грабежа”, тобто такого, що проводився самовільно, без відома уряду.

Діцький також висилався в тих випадках, коли пан відмовлявся “уделати справедливость” у відношенні свого підданого: “Пак ли будеть некоторьій [пан] отводити, ино нам дати децького: а не пригодить ся нас в великом князьстве Литовьском, ино воеводам нашим моцно [силою] дати децького” (Статут 1529 року, розд. VI, арт. 20).

За свою роботу діцький одержував “діцькування”, розмір якого варіювався в різних регіонах князівства. В Остері, Чорнобилі воно складало 1 грош, у Житомирі, Мозирі - 2 гроши, у Кричеві - 2,5 гроша^{[353] [354]. Окрім того, діцький одержував із сторони, яка програла, платню у розмірі 1 грош за кожну милю, що довелося проїхати подорожі - “помильне”}

Якщо судова справа потребувала ознайомлення із обставинами скоєння злочину на місці, великий князь або воєвода чи староста міг послати вижа. Виж оглядав місце злочину, тіло забитого або рани потерпілого, опитував свідків, а потім повинен був офіційно засвідчити те, що побачив або почув: “...на обвожене оного кгвалту ... брал... вижом з уряду замка господарьского... служебника его милости пана... старости Луцкого, на имя Павла Невишского, и там бьіл и оттоля приехавши, ...тьми словами сознал: иж, будучи у Шулжинцов, видел есми там тьіх кгвалтовников ... , которьіе передо мною вижом и пред сторонами доброволне визнавали ... иж, на имене Чернятин кгвалтом наехавши, девку узяли и батка ее Павла Зозулю збили и зранили...” ; “На огледане того вчинку брал в мене вижом боярина

господарьского Красноселского Миколая Марковича, которий, там [на місці злочину] бивши и оттоля приехавши, ставши передо мною, тими словами сознал: иж, за посланем врядника [старости Луцького], ... ездил с подданими кн. е. м. и з людми сторонними огледати трупу того небожчика Свирида и видел его обешоного на земли Теслуговской”^[355]. Свідчення вижа мало офіційний, “урядовий” характер, розглядалось як судовий доказ і було підставою для вимагання правосуддя. Передбачалося, що вижем мала бути людина чесна, “віри гідна”. “Дознання вижового вислухавши, припустили есмо...,” - традиційна формула в багатьох судових актах^[356].

Воєвода або староста міг направити вижів на копні суди. Присутність вижа надавала їх рішенням більшої сили й законності.

Вижів посилав і великий князь, і воєвода або староста, і особи, що судили за їх дорученням. “Вижування” звичайно доручалося їх врядникам-слугам: “Послал зо мною вижом врядовим боярина Любецкого, Терешка”, “на огледане збитя и ран того боярина своего брала ее милост у мене вижом боярина господарьского Красносельского

Ждана Павловича”, - читаємо в судових актах епохи, що роз-

358

глядається .

За дорученням великого князя або воєводи чи старости виж міг розслідувати деякі обставини справи або перевірити показання свідків: “Писар Сенко [позивач] рек, абьіхмо послали там вижа нашого з десяти рублев того ся доведати, так ли будет, как тьіе людьци поведали. Ино мьі [великий князь Олександр] для лепшое справедливости посилали там вижа нашого з десяти рублев того ся доведати и нам отказати. И дворянин наш Бокей там бьіл, и того осмотрел, и нам отказал ... ” .

Виж надсилався також як наглядач в суд пана над селянами. Він мав право заарештувати і діставити у в’язницю підозрілих у скоєнні злочину осіб. Так, коли пан Борзобогатий ухилився від суду над своїми селянами, які були затримані потерпілими, останні видали злочинців вижу для ув’язнення .

Виж мав бути присутнім і у разі виклику в суд шляхти для відшкодування збитків. Його посилали також і в разі виникнення справ між шляхтою і міщанами магдебургій. У вже цитованій вище судовій справі від 14 серпня 1564 р. читаємо про скаргу лентвійта, бурмистра й міщан Луцька на те, що слуги пана Івана Чаплича- Шпановського наїхали “моцно, кгвалтом” на міську в’язницю, звільнили звідти ув’язненого, підданого пана Чаплича-Шпановського, і збили охоронців. “На обвожене того кгвалту и на огледане збитя и ран молодца местцького брали в мене вижом з уряду замкового служебника моего Лукаша Кгрушовского” .

Несформованість судової влади в період, що розглядається, зумовила недостатнє сприйняття з боку населення, особливо з боку магнатів та шляхти, членів суду як представників влади. Тому в судових актах цього періоду фіксуються численні випадки нескорення вижам з боку магнатів, шляхти, їхніх слуг, і навіть насильства над вижами. Уже згадуваний виж Павло Невишський докладав, що урядник князя Костянтина Острозького не тільки відмовився чинити ^{[357] [358] [359] [360]}

суд над своїми селянами, але й затримав і ув’язнив вижа: “мене вижа в себе загамовал и через три дни держал” .

За свою роботу виж отримував платню, так зване вижове. Розмір вижового залежав від рангу правителя, що послав вижа, і був визначений Статутом 1529 р. Вижам воєвод, старост і маршалків належало платити по полтині грошей, а вижам їх намісників і служебників - по півкопи (Статут 1529 р., розд. VI, арт. 21). Але часто вижі намагались стягти з населення більшу платню, ніж це було передбачено законом. На сеймах 40-х рр. XVI ст. (Берестейському, Віленському), де йшла мова про розробку та прийняття Другого Статуту, зокрема, про впровадження виборних земських суддів і писарів, стани сейму вказували, що старости, воєводи та їх служебники нерідко посилають вижами людей простих, “віри негідних”, тобто міщан, тяглих мужиків і навіть “холопью невольную”, які беруть вижування по 12 грошей. Вказувалося, що такі вижі, звичайно, дають показання на користь тих, хто їм більше заплатив. Стани сейму просили, щоб великий князь скасував високу судову платню через її “обтяжливість”, тобто висока платня змушувала багатьох відмовлятись від вимагання правосуддя та визискування своєї власності.

Магнати і шляхта домагались, щоб у кожному повіті обирались троє, четверо або п’ятеро присяжних вижів з місцевих бояр- землевласників, людей добрих і гідних віри, які брали б вижування по грошу за милю. Великий князь на це відповів, що залишає рішення за тими, хто вноситиме поправки до Статуту .

Серед осіб, що допомагали великому князю і воєводам та старостам у їхній судовій діяльності, були ув’язчі. До їхніх функцій належало введення у володіння маєтком за рішенням суду. Маєток міг передаватись потерпілій стороні як погашення боргу або відшкодування збитків.

Ув’язчі також отримували платню, так зване “ув’язче”. Слід зазначити, що вони одержували ув’ язче і тоді, коли вводили у володіння маєтком не за рішенням суду, а за пожалуванням великого князя або воєводи чи старости. Отже, судова й адміністративна платня не завжди розрізнялися, що є закономірним результатом невідокремленості суду від адміністрації, яка існувала у Великому князівстві Литовському до 60-х рр. XVI ст.

У судових актах періоду, що розглядається, також згадуються дільчі - особи, які за дорученням суду здійснювали розділ спірного ^{[361] [362] майна між нащадками. Якщо сторони погоджувалися на третейський суд, центральним або місцевим судом призначався єднач, який і вирішував справу.}

Названі уряди теж не були постійними посадами, а виконання обов’язків відбувалося за одноразовими дорученнями великого князя або воєводи чи старости.

На противагу їм, писарями та дяками при адміністраторах були постійно призначені особи. Це пояснюється тим, що вони були фахівцями в канцелярських і судових справах, оскільки канцелярське діловиробництво було досить обтяжливим і складним. Писарі і дяки навіть супроводжували великого князя, воєвод або старост у їхніх роз’їздах по державі. Їхня праця високо цінувалася. Так, великий князь Сигізмунд у 1508 році пожалував дяку Олексію Левоновичу трьох осіб в селі Мелкияновичах у Слонімському повіті .

Дяку сплачували за запис у судову книгу (“записне”); за виписку із судової книги платня стягувалася окремо.

Врядники державних судів брали також “ротне” (“от пригледанье присяги”, “от виданья святости до присяги”). Якщо до суду або за вироком відповідача належало ув’язнити - вкинути “до вежі”, “до колоди”, “у нятство”, - врядник стягував особливе мито - повежне, поколодне. Його розмір не був усталеним і варіювався в залежності від регіону: у Черкасах і Мозирі - 1 грош, у Кричеві - 0,5 гроша, у Більську - 2 гроши, в Каневі та Чорнобилі - по 3 гроши, у Речиці (устава пану Семену Полозовичу) - 4 гроши^{[363] [364].}

Досить часто врядники прагнули порушити традиційний розмір платні й взяти більше, ніж належало. Тому населення скаржилося великому князеві на їхнє свавілля; князь звичайно нагадував місцевій адміністрації про необхідність контролю за врядниками: “а коли дей которого чоловека, хотя не за вину, врадник твой у колоду усадит, и он дей берет на них поколодного по 12 грошей, а перед тим давали по грошу...”^[365].

Таким чином, до проведення судової реформи в 60-х рр. XVI ст. система врядів не була постійною, впорядкованою, зазвичай функції судових чиновників виконувались особами, призначеними судовою владою (яка не була відокремлена від адміністративної) на один раз. Єдиним критерієм при призначенні була воля того, хто призначав. Тому часто такі призначення були випадковими, а призначені особи за особистими якостями та рівнем професіоналізму не відповідали вимогам, що їх висувала справа.

Із впровадженням пореформених судів ситуація змінюється. Упорядковується система врядів, виникають посади професіональних судових чиновників. Основною з-поміж них стає посада возного. До обов’язків возних входило носити позови і викликати ними в суд, призначати “рок” (термін розгляду справи в суді), брати присягу зі сторін і свідків, виконувати судові вироки, проводити слідство і заносити в судові книги всі обставини справи. Серед документів Кременецького земського суду є зізнання возного Ф. Існерського про відсутність ран на тілі повіреного князя Корецького у справі з п. Жоравницьким^[366], запис возного про вручення позову п. Жабо- крицькій від п. Коритинського^[367], свідоцтво возного про вручення князем К. Вишневецьким позову кременецькому підсудку Яловицько- му^[368]. По призначенні на посаду возний приносив присягу. Статут передбачав смертну кару для возних, які допустили зловживання владою. Отже, держава намагалась забезпечити гарантії справедливого правосуддя. Ще одним кроком у справі формування судової влади у Великому князівстві Литовському було внесення до Статуту положень, які гарантували б безпеку членам суду: при врученні позовів возний повинен був мати при собі двох шляхтичів для свідоцтва на випадок, якщо відповідач чинитиме опір владі; за образу возного і знищення позовів (“естлиб кто посланца от... старост судових и суда земского с их листами прибил и листи подрал”) винний підлягав 12-тижневому ув’язненню в замку. Однак дається взнаки той факт, що судова влада знаходиться в зародковому стані: возному-шляхтичу сплачувалося “безчестя” не як члену суду, а як особі, що належить до провідної верстви у державі.

За свою працю возний мав одержувати по грошу за милю в один кінець, за огляд слідів злочину на місці і за свідчення - по грошу, за введення у володіння за вироком суду - по грошу з кожної служби людей і по півгроша за кожну “пустовщину”, яку орють; за стягнення грошей - по 2 пенязя з кожної копи, тобто 0,3 % (Статут 1566 р.,

4.2.