<<
>>

До питання про легітимність влади П. Скоропадського.

Німецько-австрійська присутність в Україні тривалий час була головним козирем радянської історіографії у компрометації Центральної Ради і гетьмана. Після Другої світової війни вона з легкістю використала загальні характеристики політичного режиму фашистської Німеччини і значною мірою розповсюдила їх на попередніх земляків цих загарбників.

Це сформувало у радянської людини стійкий психологічний стереотип не лише на рівні побутового світогляду, а й наукових уявлень про військовий контингент Центральних держав в Україні 1918 р., що відлунням відбилося на тих українських урядах, які підтримувалися тоді союзниками з Німеччини й Австро-Угорщини. Сьогодні, коли українці нарешті мають можливість знайомитись із загальнолюдськими уявленнями про світ, спробуємо поглянути на українсько-німецько-австрійські відносини того часу під дещо іншим кутом зору і поставити кілька риторичних запитань. Чи здобув хоч один народ Європи за наслідками Першої світової війни реальну державну незалежність без втручання в його внутрішні справи іноземних військ? Чи може країна, чия армія знаходиться на чужій території, керуватися переважно не своїми державними інтересами, а бажаннями населення окупованої території? Чи можна нині навести приклади зі світової історії про безкорисну (як в економічному, так і в політичному аспектах) допомогу однієї держави іншій? В цьому сенсі при дослідженні охоронного апарату гетьмана важливо враховувати насамперед не його німецько-австрійську залежність, а відповідність політичного, зокрема охоронного, курсу кінцевим цілям державної розбудови. Тому, на наш погляд, відмова генерала Скоропадського від запропонованої німцями влади, навіть за їхніх ультимативних вимог, була б не лише політичним безглуздям, а й національною зрадою.

Основні вимоги союзників до запланованого ними нового українського уряду остаточно було визначено на спільній нараді генерала К.

Гренера та генерала П. Скоропадського 24 квітня 1918 р. Згідно з її рішеннями Україна повинна була відмовитися від власного війська, крім поліцейських частин, доки союзні війська будуть на її території; віддавати своїх громадян за вчинення злочинів проти союзних військ під юрисдикцію німецько-австрійських військово-польових судів; дозволити союзникам «огородити українську юстицію від терору всяких політичних організацій» (тобто санкціонувати їхні каральні дії на окупованій території); погодитися зі звільненням із державних установ «соціалістичних» елементів і розпустити земельні комітети; скасувати заборону на торгівлю і вивіз продуктів харчування, для чого ліквідувати порайонні залізничні контрольні комітети і встановити загальний союзний і український урядовий контроль за вільною торгівлею із залишенням лише митного нагляду; відновити право приватної власності і сплату селянами вартості отриманої землі; врегулювати відповідно до вже парафійованих угод фінансові і валютні питання 142. Безперечно, що виконання Україною цих вимог перш за все було вигідно Центральним державам, але ж у своїй більшості це й не ставило значних перешкод для розвитку власного народного господарства і давало реальні владні важелі українському уряду для вгамування анархії і соціального розбрату, для державного просування шляхом, по якому вже пройшло багато розвинених європейських країн.

Цікаво, що вимоги союзників до нового українського уряду майже збігалися з уявленням про соціально-економічний лад української держави представників національних торговельно-промис­лових верств, про що 27 квітня 1918 р. посол в Україні фон Прінціг доповів міністру закордонних справ Австро-Угорщини графу Буріану. Напередодні промисловці передали уряду В. Голу­бовича декларацію, в якій вказувалося, що «все культурне життя може розвиватися лише в правовій державі». Тому «всі урядові органи повинні бути вільними від політики і класової боротьби». Серед пунктів декларації йшлося: про необхідність правового забезпечення приватної власності, заборону свавільної націоналізації приватних підприємств, обмеження робітничого контролю лише питаннями професіонального захисту, дозвіл приватної продажі землі, вирішення податкових питань за участю сплатників податків, виважене врегулювання державної фінансової політики, звільнення від обмежень торгівлі, за винятком тимчасового нормування споживання за рахунок твердих цін, захист залізниці від постійного втручання профспілок, відновлення зруйнованих господарств.

На завершення декларації підкреслювалося, що «вибори до Установчих зборів України проходили за надзвичайними умовами, тому вони не можуть відображати дійсне волевиявлення більшості населення» 143.

При цьому зазначимо, що на той час чимало селян і мешканців міст прагнули несоціалістичного уряду. Дослідники відзначають, що такі настрої були притаманні 20% населення України. Через делегатів хліборобського з\'їзду вони «висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали відновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату» 144.

У зв\'язку з цим постає питання про легітимність приходу до влади генерала П. Скоропадського. У нашому дослідженні це має значення для характеристики правомірності діяльності охоронного апарату гетьмана. Центральна Рада «уконституювалася», відштовхуючись спочатку від статусу громадського об\'єднання, куди було делеговано представників різних верств населення України. Абсолютну більшість його на той час складало селянство, тобто хлібороби. То чому ж хліборобський з\'їзд, на якому, до речі, були представники й інших верств населення, не міг «уконституюватися» як владна структура у час анархії і безвладдя в країні?

Діячі Центральної Ради одностайно стверджували, що на з\'їзді були лише заможні, великі землевласники, і що якби не німці, то народ не дозволив би його проведення. Але ось що пише незалежна газета «Последние новости» від 29 квітня 1918 р.: «Съезд хлеборобов. Прибыло в Киев свыше 7 тис. крестьян-собственников, начиная с владения 2-х десятин (хіба це багато? – О. Т.). Заседание съезда происходит в помещении цирка, который тоже оказался недостаточно вместительным для всех делегатов. Николаевская улица представляет собой с утра любопытное зрелище. Улица оказалась запруженной крестьянами в свитках с сумками и узлами (чи одягалися так великі землевласники? – О.Т.). К цирку подойти нет возможности. Бесконечной лентой потянулась очередь через несколько ходов в цирк.

На улице усиленный немецкий караул. Помещение цирка переполнено. Много делегатов осталось на улице. Мандатной комиссией выдано 8 тыс. делегатских билетов... Резолюции, привезенные делегатами, по уездам подписали 8 млн. хлеборобов».

Безумовно, коментуючи прихід до влади П. Скоропадського формальною юридичною мовою, його важко назвати легітимним, навіть незважаючи на наведені матеріали. Якщо Центральна Рада була законним парламентом УНР, який був визнаний де-факто і де-юре на міжнародному рівні (Брестська угода), то, щоб його замінити, потрібно було б провести нові вибори чи всеукраїнський референдум. Проте чи правомірно застосовувати в даному випадку таку логіку?

Соціально-політичний, економічний, правовий стан України доводив, що в умовах революції і світової війни Центральна Рада, у складі якої не було єдності державотворчих поглядів, була неспроможна контролювати ситуацію в країні. Виникла нагальна потреба у більш ефективній моделі державної влади, яка б не гаяла часу на суперечки і пояснювання між самими парламентарями і різними гілками влади. Розрахунок П. Скоропадського був у тому, щоб у країні якнайшвидше запрацював закон як основа подолання кризових явищ у всіх галузях життя. Іншими словами, щоб закон беззаперечно виконувався. Кращого, ніж тимчасового поєднання законодавчої і виконавчої влади (Рада Міністрів ухвалює розроблений її відомством закон, а гетьман затверджує закон, який виконує Рада Міністрів і її відомства), він не бачив, оскільки не мав часу на розбудову демократичних інститутів. Як освічена людина, тверезий політик, генерал Скоропадський цілком враховував обставини часу, взявши на себе відповідальність за долю Батьківщини.

На наш погляд, він був далеким від лицемірства, коли звернувся у грамоті від 29 квітня 1918 р. до українського народу з такими словами: «Передбачаю всю трудність стоячої переді мною праці і молю Бога дати мені силу, аби достойно виконати те, що я вважаю своїм обов\'язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час» 145.

Певна річ, вирішальну роль в одержанні П. Скоропадським влади відіграли німці. Але ж їхня модель реформування України збігалася з поглядами на державне будівництво і самого Скоропадського. Лише сильна влада, на його думку, спроможна була змінити становище в Україні. Скоропадський при цьому добре розумів, що німців не цікавить її добробут. Але їхня військова присутність на українській території сприятиме втіленню в життя його власних поглядів на державно-правові засади, що унеможливить повернення ні російського більшовизму, ні українського соціалізму.

У своїх спогадах про першу зустріч з німецьким командуванням у березні 1918 р. П. Скоропадський зазначав: «Я пішов переконаний, що за таких умов треба розраховувати лише на себе, оскільки, можливо, та анархія в краї, яка існувала в той час, зручна для німців. Не прийшли ж німці, витрачаючи і кошти, і людське життя своїх солдатів, заради наших прекрасних очей або для відновлення поміщицьких маєтків, а, певно, для інших цілей» 146.

Таким чином, заінтересованість німецького командування у забезпеченні сприятливих умов в Україні для розв’язання проблем харчового постачання своєї армії була використана консервативно-поміркованими політичними силами для приходу до влади з метою здійснення несоціалістичної програми українського державотворення. Головною причиною усунення з політичної арени Центральної Ради і створення гетьманату П. Скоропадського була відсутність ефективного державного управління, а приводом – анархо-кримінальна ситуація, що склалася навесні 1918 р. як у місті, так і в українському селі. Тому, на наш погляд, при висвітленні питання про легітимність гетьманської влади в Україні 1918 р. слід застосовувати конкретно-історичний підхід, а не абстрактне кліше теорії держави і права, створене із формальних означень.

<< | >>
Источник: Тимощук О.В.. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.): Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ,2000. – 462 с.. 2000

Еще по теме До питання про легітимність влади П. Скоропадського.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -