МАТЕРІАЛИ ДО ВИВЧЕННЯ Модуль №3.1
Хронологія подій. На поч. XV ст. остаточно склалася держава, до якої входили території нинішньої Литви, Білорусії, більшої частини України і частини західних земель Російської Федерації (Смоленська, Калузька, Тульська і Орловська області).
Держава носила офіційну назву — Велике князівство Литовське. Проте в історичній літературі досить часто її називають Литовсько-Руською державою, другою частиною назви підкреслюючи, що близько 9/10 території князівства становили анексовані українські, білоруські та великоруські території.З приєднанням величезних східноєвропейських просторів становище Великого князівства Литовського на зовнішньополітичній арені не поліпшилося. Тиск Тевтонського ордену з північного заходу не зменшився. З півдня значної шкоди завдавали набіги кримських татар. Ще грізніша небезпека насувалася з боку централізованого Московського князівства, що проголосило своїм гаслом "збирання руських земель". Виснажливі війни, людські жертви і територіальні втрати спонукали Литву до пошуків надійного союзника для організації опору зазіханням сусідніх держав. Ним виявилося Королівство Польське.
Тевтонський орден становив загрозу і для Польської держави. У політичних колах зріла ідея об\'єднання Литви та Польщі з метою організації боротьби зі спільним ворогом — німецькими хрестоносцями. Здавалося, що з укладенням династичного шлюбу між Литовським князем Ягайлом і королевою Ядвігою та підписанням у 1385 році Кревської унії об\'єднавча ідея отримала своє втілення. Однак "приєднати всі свої землі, литовські та руські" Ягайлові так і не вдалося. На заваді цьому процесу став Великий князь Литовський Вітовт, в особі якого
48
литовсько-руська верхівка побачила захисника державної незалежності. Початок відродженню Литовського князівства було покладено Острівською угодою 1392 року, за яким Ягайло затвердив Вітовта довічним Великим князем Литовським.
Городельський сейм 1413 року надав Литві гарантії того, що навіть після смерті Вітовта, вона матиме статус держави з власними органами управління. До 1569 року Велике князівство Литовське, маючи тісні стосунки з польською короною, існувало як самостійне державне утворення.Державний устрій. Процес еволюції державного ладу у Великому князівстві Литовському дослідники умовно поділяють на три етапи:
Перший охоплює період з XIII ст. до кінця XIV ст. У цю епоху верховна влада перебувала в руках усього князівського роду. Вирішення найважливіших питань внутрішнього та зовнішнього життя країни відбувалося на засіданнях сеймів — князівських з\'їздах, які в Литві отримали назву "старі думи". У них брали участь усі дорослі, у тому числі найбільш авторитетні жінки князівського роду.
У цей період Великому князю належала законодавча влада лише в одному воєводстві — власній вотчині, Віденському князівстві. В інших землях законодавча і виконавча влада належала членам "старих дум" — удільним князям;
На другому етапі (XV ст.) влада Великого князя посилюється, до нього переходять законодавчі функції. Він ліквідує удільні князівства та замінює місцевих князів намісниками. Виконувати державні функції з 1413 року йому допомагає державна рада, що складається з незначної кількості обласних правителів, тобто намісників. Пізніше державна рада стала називатися пани-радою.
Кінець XV — поч. XVI ст. — до Люблінської унії 1569 року — охоплює третій період еволюції державних органів. Привілеєм 1492 року легалізується становище пани-ради, а привілеєм 1506 року її права розширюються, і вона стає органом законодавчої влади.
До складу пани-ради входило близько 80 осіб, серед них постійну квоту мали 4 католицькі єпископи, представники місцевої адміністрації та центральної влади.
У середині XV ст. у Литві з\'являється шляхетський вальний сейм. Проте до появи II редакції Литовського статуту (1566 року) сейм не мав значного впливу на формування державної політики.
Лише після її ухвалення до вального сейму переходить більша частина законодавчих повноважень. Решта — залишалася у компетенції Великого князя Литовського.
![]() |
До складу сейму входили представники центральних та місцевих органів влади, князі. Склад пани-ради поповнювали також представники від шляхти. З укладенням Люблінської унії пани-рада злилася з польським сеймом і функціонувала в подальшому як єдиний державно-правовий механізм Речі Посполитої.
Сейм у Литві— орган станово-представницької монархії. Починаючи з 1507 року, до його складу обираються лише представники шляхетського стану. Саме з цього часу посада Великого князя стає формально виборною. Вона продовжує передаватися у спадок, але сейм мав затвердити того представника князівської династії, який мав управлінські здібності.
Сейм скликався з ініціативи князя і складався із двох палат — панів-радних і шляхетства. Засідання проводилися окремо по палатах, проте присутність князя під час голосування панів-радних була обов\'язковою. Остаточне рішення ухвалювалося на спільному засіданні обох палат. Постанови приймалися одностайно. Консенсус досягався різними методами, у тому числі й шантажем, погрозами застосування фізичної сили. Рішення сейму набирало законної сили з моменту його підписання Великим князем Литовським.
Органи управління. У Литві не склалися окремі органи виконавчої влади, як і не існувало поділу влади на окремі гілки. Управлінські функції не були відокремлені від законодавчих і зосереджувалися у князя, панів-радних, сейму.
Місцеві органи влади виникають в кінці XIV ст. після ліквідації удільних князівств та створення замість них інституту намісників. Вони стали представляти князівську владу на місцях. Призначаються князем із числа місцевих магнатів або довірених людей із центру. Обіймають посади старост, воєвод, городничих, тобто комендантів великих фортець, яких у державі налічувалося близько півтора десятка.
Важливе місце в системі місцевого самоврядування належало сільським громадам або "копам". Управління у громаді здійснювали обрані на віче строком на один рік старець чи отаман та громадська рада. Вони забезпечували збір податків, розподіляли обов\'язки між членами общини. Старцю разом з громадською радою належало право здійснення громадського або копного суду.
\' Чубатий U. Державно-правове становище українських земель Литовської держави // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Львів, 1924. — Т. 134 -135. — С.84-85.
50
Схема 3. Суспільний лад Великого князівства Литовського
У Литовсько-Руській державі окреслилися наступні суспільні верстви (див. схему 3):
боярсько-шляхетська аристократія, до якої входили:
а) магнати — власники великих земельних латифундій, наділені маєтками за військову службу, та вихідці із руських князівських родів. їм дозволялося ма ти військові підрозділи, які направлялися до об\'єднаного литовського війська в разі військових дій проти нього. Так, князі Острозькі мобілізовували 426 кінних воїнів, Радзивіли — 628 тощо;
б) шляхта — середні та дрібні земельні власники, що отримали земельні наділи за особисту військову службу. Якщо в XIV-XV ст. шляхтичем міг стати представник будь-якої суспільної верстви, здатний взяти особисту участь у вій ськових діях, то в XVI ст. доступ до шляхетського стану був спочатку обмеже ний, а перед Люблінською унією взагалі унеможливлений;
в) "путні бояри" або "панцерні слуги"— це проміжна верства між шлях тою і селянством. Путними їх називали тому, що несли "путну" (подорожну) службу кур\'єрів, гінців Великого князя на професійних засадах. До їх числа по трапляли зубожілі бояри та вихідці із заможних селянських верств. З ухваленням Люблінської унії отримали рівні права з магнатами та шляхтою;
- духовенство — поділялося на римо-католицьке і православне. За привілеєм 1387 року перші звільнялися від податків, 4 єпископи ставали постійними членами князівської ради, пізніше були представлені в пани-раді.
Становище51
православного духовенства було гіршим. Великий князь мав право втручатися у внутрішні справи православної церкви. Вищі духовні ієрархи не обиралися, а призначалися князем. Церква не мала своїх представників у центральних органах державної влади;
селянство поділялося на:
а) особисто вільних або "похожих", які в будь-який момент могли поки нути землевласника. Мали особисту власність, платили повинності. Залежно від способу сплати поділялися на:
1. тяглих селян — ті, хто працюючи на землі, застосовували тяглову силу -коня чи вола;
2. ремісників та службових селян. Ремісники виготовляли вироби для потреб села, мешкали в сільській місцевості. Службові селяни — це сільські жи телі, які виконували економічну службу, тобто рибалки, бортники, конюхи тощо;
3. чиншові селяни— ті, що користувалися земельним наділом і за його оренду сплачували натуральний податок — чинш. В разі користування землею впродовж кількох поколінь набували право власності на неї;
б) напіввільне селянство — "закупи" або "непохоже", що не мали права ві льно покинути землевласника, доки не повернуть борг. В разі відпрацювання взятого кредиту — ставали вільними. В іншому випадку — рабами;
в) невільники До них відносилися раби та отчичі. Раби перебували у влас ності господаря на становищі речі. Раб мав право на особисте майно, отримував "місячину" (певну кількість продуктів харчування на місяць), міг виступати сві-
) справі, але не свідчити проти свого власника. Представники національно міяишн не могли мати християнина своїм рабом.
Огчичі — це кріпаки. У XIV- XV ст. вони були особисто невільні, проте мали певні майнові права, сплачували землевласникові натуральний чи відробітковий чинш.
Джерела права. До найважливіших литовсько-руських пам\'яток можна віднести звичаєве право, "Руську правду", а також привілеї (приватні закони) литовських князів. Останні поділялися на дві категорії — загальноземські та обласні:
- загальноземські привілеї.
їх зміст полягав у наданні Великим князям Литовським певних пільг окремим фізичним особам, суспільним станам, містам, церквам, монастирям. Серед станів виділялася насамперед шляхта та духовенство. Найвідомішими серед цієї групи джерел є:52
а) Шляхетський привілей Ягайла 1387року — забороняв католикам одру жуватися на православних, доки останні не перейдуть у лоно римської церкви;
б) Городельським привілеєм 1413 року ще більше звужувалися права пра вославних, їм заборонялося займати вищі посади в державі, брати участь у засі даннях пани-ради, шляхетських з\'їздах чи сеймиках;
в) Гродненський 1432 року та Трокський привілей 1434року, змістом яких стало повернення політичних та майнових прав українській та білоруській арис тократії в разі прийняття ними католицизму. Православним князям та боярам було обіцяно не застосовувати до них покарань інакше, ніж на підставі судового вироку;
г) Віленський привілей 1457року урівнював литовську, в тому числі й укра їнську шляхту, у правах із польською. З цього часу їм дозволялося здійснювати судочинство над сільським населенням; вони звільнялися від податків і пови нностей; отримували право вільного виїзду за кордон. Разом з тим шляхті і духо венству заборонялося поселяти у своїх володіннях непохожих селян та невільни ків. Привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селянства.
З кінця XIV ст. Великим князем стали надаватися привілеї окремим землям, воєводствам, іншим адміністративно-територіальним одиницям. В літературі вони отримали назву "уставні грамоти" або обласні привілеї.
У другій половині XV ст. з\'явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першою спробою кодифікації литовсько-руського права став Судебник Казимира IV Ягеллончика,_затверджений 1468 року у Вільно.
В основу Судебника, що складався із 25 артикулів, було покладено місцеве звичаєве право та судову практику з кримінальних справ. У ньому знайшли відображення ряд норм, очевидно, запозичених з "Руської Правди".
Своєрідним джерелом права є Литовська метрика — документи і матеріали князівської канцелярії, перші згадки про яку відносять до другої половини XIV ст. В ній міститься низка законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя та панів радних.
Широка дипломатична діяльність князівства знаходила відображення в міжнародних договорах князів з німецьким орденом (1367 року), Польщею, південно-руськими князівствами.
Найвизначнішою пам\'яткою права означеного періоду, безумовно, є Литовський статут у трьох редакціях 1529, 1568, 1588 років. Якщо перша редакція 1529 року захищала права земельної аристократії і селян, то друга — розширяла
53
шляхетські вольності, одночасно обмежуючи права селянської верстви. Апогеєм розширення шляхетських прав стала третя редакція Литовського статуту. Вона заклала підвалини процесу закріпачення широких верств селянства. Чинність III Литовського статуту не поширювалася на Брацлавщину, Київщину, Волинь у зв\'язку з приєднанням цих територій у 1569 році до польської корони. На цих землях діючою була II редакція Литовського статуту, який за регіоном свого найбільшого поширення отримав назву Волинського статуту.
Правова неврегульованість окремих сфер суспільних відносин вимагала від законодавця термінового забезпечення наявних прогалин. Під цим кутом слід розглядати видання "уставів" та "ухвал", здійснених литовськими князями для впорядкування окремих фінансових та економічних питань. Серед цієї групи правових памяток найбільше значення мала "Устава на волоки", ухвалена Си-гізмундом-Августом у квітні 1557 року. Вона мала своїм завданням проведення глибоких перетворень у сфері аграрних відносин.
Серед рецептованих (запозичених) іноземних джерел в Литовсько-Руській державі виділялося так зване німецьке або магдебурзьке право, детальніше про яке йшлося в попередньому розділі і йтиметься в наступному.
Суд та його компетенція. II Литовським статутом було фактично завершено загальну судову реформу, розпочату в 1564 році Белзьким привілеєм.
За II редакцією Литовського статуту князівство Литовське було поділене на староства, а ті в свою чергу — на повіти. Судовою реформою передбачалося створення в кожному повіті 3-х судів: земського, гродського, підкоморського.
Земський суд єдиний із тогочасних судів не залежав від адміністрації. Складався із судді, підсудка та писаря (3 члени суду), які обиралися шляхтою і затверджувалися королем. Членами земського суду могли бути лише шляхтичі повіту. Земський суд засідав тричі на рік. Кожна судова сесія називалася "роком" або "каденцією". Як правило, тривалість сесії становила три тижні. Суд розглядав справи, що підлягали "праву посполитому і службі земській військовій". Однак на практиці земському судові була підсудна не лише шляхта. В ньому розглядалися справи про злочини представників різних верств і суспільних прошарків, за які в основному передбачалися штрафи. Тільки земський суд здійснював контроль за діяльністю і правильністю винесених рішень гродським судом. На засідання земського суду за наявності поважних причин можна було не з\'являтися двічі. Третя неявка на суд не звільняла від відповідальності.
Гродський або замковий суд не був відокремлений від адміністрації. Глава адміністративної влади повіту— староста був головою гродського повітового суду. Членами гродського суду були також гродський суддя та писар. Увесь склад суду призначався. Гродському судові були підсудні усі справи про тяжкі кримінальні злочини, за які передбачалася смертна кара.
Юрисдикція гродського суду поширювалася не лише на шляхту, а й на селян, служилих людей, міщан, бояр — усіх тих, хто працював у панських маєтках. Поза компетенцією гродеьких судів перебували жителі міст, що володіли магдебурзьким правом.
Підкоморський суд — це спеціальний повітовий суд, що розглядав земельні спори, пов\'язані із визначенням кордонів маєтностей. Із числа осіб, рекомендованих шляхтою, князь призначав підкоморія, який і здійснював судочинство. Підкоморій призначався довічно або до "милості" Господаря. Суд провадився однією особою — підкоморієм або коморником. Рішення ухвалювалися з виїздом на місце спору.
Свідками на підкоморському суді могли бути лише християни різноманітних станів. На суді заслуховувалися не менше 9 свідків, які попереджалися підкоморієм про відповідальність перед Богом за неправдиві свідчення.
Апеляційною інстанцією для всіх трьох повітових судів був Великий князь Литовський.
Діяльну роль у всіх трьох повітових судах відіграв возний — посадова особа, котра збирала необхідні для суду докази, виїзджала для огляду місця злочину, фіксації факту смерті, нанесення тілесних пошкоджень, виступала у суді з цього приводу офіційним свідком.
Після Люблінської унії 1569 року у Речі Посполитій була проведена нова реформа судової системи, що мала на меті зменшення кількості апеляційних справ, які розглядалися єдиною апеляційною інстанцією — Великим князем Литовським. Оскільки з 1501 року Великий князь одночасно став і королем польським, кількість таких справ значно зросла. Відтак з 1578 року запроваджується Луцький трибунал — вища судова установа для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств. Саме ці, правобережні українські землі, внаслідок унії 1569 року, були відторгнуті від Литви і перейшли до Польщі. Запровадження окремого трибуналу свідчить про те, що ці землі зберігали певну автономію, у тому числі і в судочинстві.
Луцький трибунал проіснував впродовж 10 років, до 1589 року.
Судовий процес. Попередні слідчі дії проводилися возним. У присутності свідків він здійснював огляд місця злочину, констатував смерть, встановлював степінь завданих тілесних пошкоджень, оцінював розмір завданих збитків. Висновки возного заносилися до спеціальних книг, записи яких служили доказами на суді і могли бути підставою для затримання підозрюваного. Відомості про нього вносили до іншої книги, що в народі отримала назву "чорної".
Потерпілий міг помиритися із злочинцем на будь-якій стадії процесу. Родичі чи сторонні особи мали право викупити злочинця від покарання, навіть у тому разі, якщо він був засуджений до страти.
У разі здійснення злочину дітьми їхні батьки зобов\'язані були доставити обвинувачуваних до суду. В противному разі самі батьки притягувалися до відповідальності, але без застосування заходів, пов\'язаних із позбавленням волі. Смерть обвинуваченого не припиняла кримінального переслідування. Відповідальність перекладалася на дорослих дітей або родичів. Щоправда, вони підлягали лише штрафним санкціям.
Метою покарання в першу чергу визнавалося відшкодування збитків потерпілому. Держава отримувала компенсацію за судові витрати, утримання злочинця лише в тому разі, коли повною мірою був задоволений позов потерпілого чи його родичів. Якщо коштів, виручених із продажу майна злочинця, вистачало на задоволення матеріальної частини позову потерпілого і не більше, то державні інстанції свою частку не отримували взагалі.
Кримінальне право. "Кривда", "виступ" або "гріх" — ці поняття знайшли широке застосування в русько-литовському праві для визначення поняття злочину. Литовський статут в його трьох редакціях виділяє наступні види злочинів:
- злочини проти віри. Закон заохочував перехід із іудейства чи ісламу до православ\'я чи католицизму. Однак перехід християнина в зворотному напрямку передбачав спалення тих, хто намовив до прийняття іншої віри;
- злочини проти життя. Законодавець розрізняв убивство навмисне, нена вмисне і з необережності. За скоєння вбивства навмисного передбачалася смерт на кара, а також відшкодування родичам за смерть близької людини. їм сплачу-
валася головщина. За вбивство шляхтича вона становила 100 коп. грошей3. За вбивство простолюдина її розмір коливався від 3 руб. до 60 коп. Статут виділяє й інші форми насильницького позбавлення людини життя, такі як вбивство пана своїм слугою, за яке передбачалося четвертування злочинця; вбивство дітьми своїх батьків тягло за собою публічне осоромлення злочинця, якого спочатку возили по людних місцях і кліщами шматували тіло. Процедура закінчувалася вто-пленням у мішку, до якого поміщали домашніх тварин — кота, собаку, курку, а також вужа;
- злочини проти сім\'ї. До них відносили: укладення шлюбу проти волі ба тьків та за відсутності бажання потерпілої: двоєженство; викрадання заміжньої жінки з її волі чи без неї; укладання шлюбу між кровними родичами. За злочини проти сім\'ї, окрім останнього, винні особи підлягали смертній карі. В останньо му випадку шлюб розривався, діти вважалися незаконнонародженими, конфіс кувалося половина майна злочинців;
- злочини проти моралі. До цієї групи відносилося зґвалтування. У цій справі основним доказом для суду служив крик потерпілої. Якщо вона цього не робила або ніхто не чув — факт злочину був відсутній. В разі доведення своєї правоти, потерпіла отримувала нав\'язку (відшкодування за нанесені побої, рани, образу честі). Покарання могло бути відмінене в разі згоди потерпілої вийти за між за кривдника;
- злочини проти держави. Називалися "образа маєстату господарського". До них відносилися такі діяння як перехід на бік ворога, змова, повстання, зрада державі. За їх здійснення передбачалася смертна кара, позбавлення шляхетської честі і конфіскація майна.
Серед майнових злочинів Статут розрізняв:
а) крадіжку. Покарання залежало від цінності вкраденого, способу вчинен ня злочину, соціального становища злочинця. Якщо злочинець не міг відшкоду вати завдані збитки, повернути вкрадене, то застосовувалася смертна кара;
б) пограбування обкладалося лише різноманітними штрафами;
Ясинский М.Н. Лункий трибунал, как высшая судебная инстанция для Волынского, Брацлавского и Киевского воеводств в последней четверти XVI в. — К., 1899-1900. — С. 12-28.
56
3 Для уявлення про номінальну вартість литовських грошей наведемо приклад із судової хроніки. У сер. XVI ст. селянин Андрій Пяткович дав розписку своєму пану: "Я, живучи тривалий час за паном Буйвідом на орній землі, мав від нього велику допомогу як чистими грошима, так і хлібом, кіньми, худобою та іншими речами, потрібними в домі. Все це, що мені дано від пана Буйвіда, я оцінюю в 10 коп грошей".
57
в) розбійний напад. Посягання на особу з корисливою метою передбачало смертну кару. Шляхтич притягувався до відповідальності лише тоді, коли був затриманий безпосередньо на місці злочину;
г) знищення або спалення майна. Навмисний підпал житлового будинку передбачав спалення злочинця. Інші способи знищення майна як от: рибальство в чужих водоймах, полювання в чужих угіддях, псування греблі, гатки, млина передбачали штрафи у розмірі 12 коп грошей;
- замах на життя особи і її майно визначалося терміном "наїзд" або "кгвалт". Під ними Статут розумів бандитський напад однієї особи чи групи осіб. Завершеним злочином вважалося вбивство, нанесення тілесних пошко джень або матеріальних збитків. Згідно з артикулами (статтями) Литовського статуту, на організатора нападу і вбивць очікувала смертна кара. Для співучас ників, що здійснили напад з метою заволодіння чужим майном, передбачалося тюремне ув\'язнення строком на 1 рік і 6 тижнів.
Види покарань. Система покарань, що склалася в Литовсько-Руській державі, в узагальненому вигляді мала наступний вигляд:
- грошові стягнення:
а) годовщина — плата родичам за голову вбитого. Залежала від соціального стану потерпілого. Розмір шляхетської головщини становив 100 коп. грошей;
б) нав \'язка — компенсація потерпілому за образу честі, за завдані побої, рани, каліцтво. Розмір шляхетської нав\'язки становив 12 коп.;
в) ґвалт — спеціальні штрафні санкції в розмірі 2 коп. грошей, що сплачу валися потерпілому за насильницькі дії проти нього. Шляхетський Ґвалт стано вив 12 коп.;
г) вина— сплачувалася за особливо тяжкі злочини і йшла до державної
скарбниці;
д) заклад — це один із способів забезпечення виконання вироку. Він полягав У особистій домовленості сторін чи спеціальному рішенні князя про обов\'язковість штрафних санкцій в разі невиконання однією із сторін судового
рішення;
є) шкода — відшкодування потерпілому за завдані матеріальні збитки.
Встановлювалася судом індивідуально. - фізичні та майнові покарання:
а) смертна кара;
б) болісні та члепоушкоджувальні покарання;
58
в) тюремне ув\'язнення;
г) позбавлення прав або виволапня. До нього засуджувалися ті, хто не під корявся рішенню суду. Виволанець позбавлявся всіх громадянських прав. Під страхом такого покарання заборонялося переховувати виволанця, давати йому продукти харчування. Ця особа перебувала поза законом, її дружина вважалася вдовою, а діти сиротами;
д) позбавлення честі. Покарання застосовувалося лише до шляхти. Позба вленими шляхетської честі вважалися не тільки засуджені до цього виду пока рання, а й засуджені на смерть, але помилувані внаслідок викупу. Позбавленого честі заборонялося переховувати, вступати з ним у будь-які контакти. Йому до зволялося емігрувати за кордон або перетворитися на раба.4
Види доказів. Доказами в Литовсько-Руській державі визнавалися:
- особисте зізнання;
- письмові документи;
- огляд місця злочину та "лицо". Як було зазначено вище, висновок возно го служив важливим доказом по справі. "Лицо" (речовий доказ), знайдене у не винуватої особи, давав їй можливість відвести від себе підозру шляхом складен ня очищувальної присяги;
- свідки. Поділялися на офіційних (возний) і приватних. Як і в попередню епоху, приватні свідки ділилися на видоків і послухів. Свідками могли бути ли ше християни, а з представників етнічних меншин тільки татари, що перебували на службі у князя. Свідчити не могли слуги у справі їхнього пана, раніше засу джені, співучасники злочину, божевільні тощо. Покази шляхтича мали більшу доказову силу, ніж свідчення "посполитого", тобто простолюдина;
- присяга. За рішенням суду присягу складала одна сторона під час засідан ня суду, у присутності священика. Присяга застосовувалася тоді, коли не було доказів або вони були недостатніми для вирішення справи. Безпідставно обвину ваченим дозволялося присягою очистися від підозри;
- жереб уже не був самостійним доказом. Суд застосував його в разі сумні вів та вагань по справах, де не було свідків, або ж обидві сторони виявили ба жання присягнути. Кидався жереб, вигравав справу той, кому випало присягати;
- зізнання під час тортур. Застосовувалися у разі підозри за вчинення кра діжки, якщо підозрюваний був раніше засуджений. Тортури тривали впродовж
Малиновський И. Лекции по истории русского права. — Ростов, 1918. — С.343.
59
години. Коли підозрюваний зізнавався, мав бути "скараний на горло", коли ж ні — позовник мав заплатити нав\'язку за заподіяння страждань.
Цивільне право. Цивільні справи, в яких відповідачем виступали неповнолітні діти, суди не розглядали до того часу, доки особа не досягне свого повноліття. Суб\'єктами правовідносин у суді виступали дорослі діти, але якщо вони жили при батькові, то позов направлявся від його імені, а позов дружини — від імені чоловіка. Залежне населення не мало права на звернення до суду. Тільки власник міг представляти їхні інтереси в суді.
1) право власності. Об\'єкти власності у Великому князівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких відносилися земля, будівлі, ліси, та рухомі — всі інші рухомі речі.
Головна увага приділялася правовому регулюванню земельної власності. Найбільші земельні володіння належали Великому князю Литовському. Крім великокнязівського, існувала магнатська, шляхетська, церковна та селянська власності. Залежно від способу набуття права власності маєтки поділялися на: родові, тобто отримані в спадщину батьком і передані сину; вислужені або одержані в тимчасове користування на певних умовах, наприклад "до живота" чи до "волі панської"; придбані внаслідок купівлі-продажу.
Земельна власність усіх видів була недоторканною. Однак існували певні винятки. Піддані, що втекли до "землі ворожої"\