§ 2. Припинення шлюбу внаслідок його розірвання

За життя подружжя шлюб може бути припинено шляхом його розі­рвання. З урахуванням того, що сім’я є не тільки союзом конкретних осіб, а й соціальним інститутом, суспільство й держава зацікавлені в збереженні сім’ї (ст.

Відповідно до сімейного законодавства, з урахуванням обставин, що склалися в сім’ї, розірвання шлюбу може здійснюватися: державним органом реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 CK); судом (статті 109, 110 CK).

Розірвання шлюбу державним органом РАЦС. Відповідно до ч. 1 ст. 106 CK розірвання шлюбу здійснюється державним органом ре­єстрації актів цивільного стану за наявності двох умов: а) подружжя не має неповнолітніх дітей та б) існує взаємна згода подружжя на розі­рвання шлюбу.

Відповідно до ч. 3 ст. 106 CK України шлюб розривається неза­лежно від наявності між подружжям майнового спору. Такий підхід убачається цілком виправданим. Відомо, що розгляд судами майнових спорів подружжя нерідко має тривалий характер. Що ж до їх особистих відносин, то вони на момент звернення до суду, як правило, уже непо­правно зруйновані. Тому немає сенсу штучно пов’язувати питання щодо майнового спору з питанням припинення шлюбу. Ніщо не зава­дить подружжю і після розірвання шлюбу вирішувати спірні питання щодо майна в суді.

Відповідно до ч. 2 ст. 106 CK державний орган реєстрації актів цивільного стану розриває шлюб лише після спливу одного місяця від дня подання спільної заяви подружжя, якщо вона не була відкликана. Таким чином законодавство дає змогу подружжю обдумати своє рі­шення й остаточно визначити серйозність своїх намірів щодо розі­рвання шлюбу.

У певних випадках розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися не за спільною заявою подружжя, а за заявою одно­го з них.

Розірвання шлюбу за рішенням суду. Як уже зазначалося, розі­рвання шлюбу крім органів РАЦС може бути здійснено судом. Закрі­плений у CK порядок розірвання шлюбу судом містить суттєві зміни. Найбільш принциповим є введення двох самостійних процедур розі­рвання шлюбу в залежності від згоди або незгоди подружжя на при­пинення шлюбу. Відповідно до цього новий CK України закріплює: а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 CK); б) розірвання шлюбу за позовом, пред’явленим одним із подружжя, тобто при наявності спору (ст. 110 CK).

У першому випадку мається на увазі добровільне розірвання шлю­бу, коли ніхто з подружжя не заперечує проти припинення подружньо­го життя. Утім така сім’я має дітей, тому розірвання шлюбу не може здійснюватися органами РАЦС. У цьому випадку розірвання шлюбу між подружжям традиційно здійснюється судом.

Разом із заявою про розірвання шлюбу подружжя передають на розгляд суду письмовий договір, в якому вказують: з ким із них будуть проживати діти; яку участь у забезпеченні умов життя дітей братиме той із батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення тим із батьків, який проживає окремо, права на особисте виховання дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 109 CK указаний договір має просту письмо­ву форму. Виходячи з того, що він буде подаватися до суду разом із заявою подружжя щодо розірвання шлюбу, можна зробити припущен­ня, що цей договір має бути затверджений судом на кшталт мирової угоди. Підписання сторонами такого договору, як випливає з ч. 1 ст. 109 CK, є правом, а не обов’язком подружжя.

Новий CK України передбачає ще один договір подружжя, який подається суду при розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя. Це договір щодо визначення розміру аліментів на дитину (ч. 2 ст. 109 CK). Треба сказати, що природу цього договору важко визначити пов- ною мірою. По-перше, не зрозуміло, чи є його укладення обов’язковим. У частині 1 ст. 109 міститься диспозитивне правило, відповідно до якого подружжя має право подати до суду письмовий договір про по­рядок виховання дитини.

По-друге, у CK чітко не визначено питання щодо змісту такого до­говору. Виходячи безпосередньо з тексту ч. 2 ст. 109 CK, він може стосуватися тільки розміру аліментів. Разом із тим CK містить ще од­ну норму, яка регулює договірні відносини між батьками про сплату аліментів на дитину, — ст. 189 CK. Відповідно до ч. 1 ст. 189 CK бать­ки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, в яко­му визначити розмір та строки виплати. Як видно з тексту, у даному договорі батьки, по-перше, мають право укласти цей договір, а не зобов’язані це робити і, по-друге, вправі визначити не тільки розмір, але й строки виплати аліментів. Залишається визначити співвідношен­ня цих норм. Може, ч. 2 ст. 109 CK розрахована лише на випадки укладення договору про аліменти разом із розірванням шлюбу, а ст. 189 CK розрахована на інші ситуації (якщо батьки шлюб не розривають або взагалі шлюб не брали)? Не можна забувати і про те, що CK містить норму, відповідно до якої подружжя має право визначити в шлюбному договорі свої майнові права та обов’язки як батьків (ч. 2 ст. 93 CK). Ця норма є найбільш широкою за змістом і дає можливість батькам визна­чати не тільки розмір і строки, але й порядок виплати аліментів на дітей. Немає ніяких заборон укладення шлюбного договору і відносно сплати аліментів на випадок розірвання шлюбу.

Другим різновидом судового порядку розірвання шлюбу є порядок, відповідно до якого розірвання шлюбу здійснюється за позовом одно­го з подружжя (ст. 110 CK). Таким чином, у даному випадку мова йде про відсутність згоди подружжя щодо цього питання, унаслідок чого розірвання шлюбу здійснюється за ініціативою лише одного з них. Загальний дозвіл щодо розірвання шлюбу за позовом одного з подруж­жя має певні винятки. Відповідно до ч. 2 ст. 110 CK такий позов не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини.

З аналізу ч. 2 ст. 110 CK України можна дійти висновку, що обме­ження на пред’явлення позову про розірвання шлюбу поширюється і на той випадок, коли дитина померла до досягнення нею одного року. Можна вважати, що аналогічні наслідки виникатимуть і при народжен­ні мертвої дитини. У Правилах реєстрації актів цивільного стану ска­зано, що у тих випадках, коли смерть дитини настала незабаром після її народження (навіть якщо вона прожила хоч декілька хвилин), скла­даються два записи: про народження і смерть, але видається тільки свідоцтво про смерть (п. 2.27). Таким чином, народження дитини, яке є підставою для заборони на розірвання шлюбу, може стосуватися також випадків народження мертвої дитини. Свого часу в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12.06.1998 р. № 16 «Про за­стосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю» прямо зазначалося, що справа про розірвання шлюбу не може порушуватися протягом одного року після народження дитини, у тому числі коли вона народилася мертвою або померла^[CLXXXII].

Новий CK України містить чимало нових норм, які регулюють від­носини, пов’язані з розірванням шлюбу за позовом одного з подружжя. Відповідно до ч. 2 ст. 38 КпШС України 1969 р. порушити справу про розірвання шлюбу під час вагітності жінки та протягом одного року після народження дитини було заборонено тільки чоловіку без згоди дружини. Якщо ж ініціатором розлучення була дружина, то вона мала на це право. Указана норма була спрямована на забезпечення інтересів жінки-матері та дитини. Новий Сімейний кодекс суттєво змінює це правило і встановлює, що шлюб не може бути розірвано не лише за ініціативи чоловіка, а й дружини. Така зміна не вбачається обґрунто­ваною. Відповідно до нового законодавства чоловік та жінка мають рівні права, але проведення принципу рівності прав та обов’язків учасників сімейних відносин незалежно від статі в цьому випадку ви­глядає дещо формальним. Не можна не враховувати тієї обставини, що жінка під час вагітності та протягом певного часу після народження дитини має особливий психічний та фізичний стан і тому потребує підвищеного захисту.

Проте CK України містить винятки із цього правила.

По-перше, звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини та протягом одного року після народжен­ня дитини можливо, якщо один із подружжя вчинив протиправну по­ведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (ч. 2 ст. 110 CK). Потрібно визнати, що вживане в законі по­няття «протиправна поведінка, що містить ознаки злочину» в юридич­ному сенсі є вкрай неточним. Вирішити питання про те, містить або не містить поведінка особи ознаки злочину, може лише суд, а не по­зивач, що звертається до суду з позовом про розірвання шлюбу. Тому ця вказівка закону є досить умовною і розрахована на побутове, а не юридичне розуміння ситуації. Очевидно, що при зверненні до суду позивачеві не потрібно буде надавати копію вироку, в якому дії друго­го з подружжя будуть визнані злочинними. Досить буде вказати в по­зові, що відповідач у справі б’є або ображає позивача, влаштовує в будинку скандали тощо.

По-друге, чоловік та дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство за­чатої дитини визнане іншою особою (ч. 3 ст. 110 CK). Загальна забо­рона подружжю вимагати розірвання шлюбу в період вагітності дру­жини та після народження дитини пов’язана з презумпцією (припу­щенням), що чоловік жінки є батьком або майбутнім батьком її дитини. З урахуванням цієї обставини з метою збереження сім’ї, в якій наро­диться або проживає дитина, закон і забороняє подружжю звертатися з позовом до суду. Проте, якщо така обставина відпаде, то встановлена заборона втрачає свій сенс. Іншими словами, якщо дружина пові­домляє, що її чоловік не є батьком її дитини (майбутньої дитини) і є інший чоловік, який визнає себе батьком цієї дитини, то заборона на пред’явлення позову про розірвання шлюбу подружжя не діє. У цьому випадку як дружина, так і чоловік можуть звернутися до суду з по­зовною заявою про розірвання шлюбу.

По-третє, чоловік та дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо: а) бать­ківство щодо неї визнане іншою особою або б) за рішенням суду відо­мості про чоловіка як батька дитини виключено з актового запису про народження дитини (ч. 4 ст. 110 CK).

За відсутності вказаних обставин позов кожного з подружжя про розірвання шлюбу може бути пред’явлено тільки після спливу одного 166

року після народження дитини. Якщо перешкод для пред’явлення по­зову про розірвання шлюбу немає, суд приймає позов та розглядає справу. При цьому він уживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (ст. 111 CK). При розгляді справи суд з’ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність мало­літньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя (ч. 1 ст. 112 CK України). У літературі зазначалося, що в більшості ви­падків подружжя сповіщають суд щодо причин розпаду своїх сімейних стосунків, але, якщо вони відмовляться їх розкрити, суд не вправі їх понудити до цього. При з’ясуванні всіх питань подружнього життя суд має враховувати, що Сімейний кодекс закріплює правило, відповідно до якого регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників (ч. 4 ст. 7 CK)^[CLXXXIII].

Відповідно до ч. 2 ст. 112 CK суд постановляє рішення про розі­рвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Таким чином, новий Сімейний кодекс підставою для розірвання шлюбу встановлює пору­шення інтересів членів сім’ї, що мають істотне значення. Питання щодо порушення (або непорушення) таких інтересів та ступінь їх зна­чущості для подружжя або дитини встановлює суд з урахуванням усіх обставин справи.