Стаття 7. Обов'язки підрозділів, які здійснюють оперативно- розшукову діяльність

Підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, зобов'язані:

1) у межах своїх повноважень відповідно до законів, що становлять правову основу оперативно-розшукової діяльності, вживати необхідних оперативно-розшукових заходів щодо попередження, своєчасного виявлення, припинення і розкриття злочинів та викриття причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів, здійснювати профілактику правопорушень;

(статтю 7 доповнено новим пунктом 1 згідно із Законом України від 18.01.2001 р.

⁴⁵Дьомін Ю.Нове в законодавстві щодо боротьби з легалізацією (відмиванням) доходів,одержаних злочинним шляхом //Вісник Національної академії адвокатури України. - 2009. - № 4. - С.92

відповідно пунктами 2 - 6)

2) виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора та ухвали суду і запити повноважних державних органів, установ та організацій про проведення оперативно-розшукових заходів;

3) виконувати у межах своєї компетенції запити правоохоронних органів інших держав або міжнародних правоохоронних організацій відповідно до законодавства України, міжнародних договорів України, а також установчих актів та правил міжнародних правоохоронних організацій, членом яких є Україна;

(пункт 3 статті 7 у редакції Закону України від 01.07.2010р. N2397-VI)

4) інформувати відповідні державні органи про відомі їм факти та дані, що свідчать про загрозу безпеці суспільства і держави, а також про порушення законодавства, пов'язані з службовою діяльністю посадових осіб;

(пункт 4 статті 7 в редакції Закону України від 18.01.2001 р. N2246-III)

5) здійснювати взаємодію між собою та іншими правоохоронними органами, в тому числі відповідними органами іноземних держав та міжнародних антитерористичних організацій, з метою швидкого і повного розкриття злочинів та викриття винних;

(пункт 5 статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 19.06.2003 р.

6) забезпечити із залученням інших підрозділів безпеку працівників суду і правоохоронних органів, осіб, які надають допомогу, сприяють оперативно-розшуковій діяльності, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів цих осіб;

(пункт 6 статті 7 в редакції Закону України від 13.01.2000р. N1381-XIV)

7) брати участь у здійсненні заходів щодо фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання, а також у проведенні спеціальної перевірки щодо допуску до особливих робіт.

(статтю 7 доповнено пунктом 7 згідно із Законом України від 15.05.2003 р. N 747-IV)

Оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами:

- Міністерства внутрішніх справ України - кримінальною, транспортною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, судовою міліцією;

- Служби безпеки України - контррозвідкою, військовою контррозвідкою, захисту національної державності, спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, оперативно- технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів;

- Служби зовнішньої розвідки України - агентурної розвідки, оперативно-технічними, власної безпеки;

- Державної прикордонної служби України - розвідувальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону (агентурної розвідки, оперативно-технічним, власної безпеки), оперативно-розшуковими підрозділами відповідно спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону та його територіальних органів, підрозділами з охорони державного кордону органів охорони державного кордону та Морської охорони, забезпечення внутрішньої безпеки, забезпечення власної безпеки, оперативного документування та оперативно-технічними;

- управління державної охорони - підрозділом оперативного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об'єктів, щодо яких здійснюється державна охорона;

- органів державної податкової служби - оперативними підрозділами податкової міліції;

- органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України;

- розвідувального органу Міністерства оборони України - оперативними, оперативно-технічними, власної безпеки (стаття 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність).

Законом встановлені наступні обов’язки підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

1. Вжиття у межах своїх повноважень відповідно до законів, що становлять правову основу оперативно-розшукової діяльності, необхідних оперативно-розшукових заходів щодо попередження, своєчасного виявлення, припинення і розкриття злочинів та викриття причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів, здійснювати профілактику правопорушень.

Ефективність попереджувальної діяльності певною мірою залежить від правильного розуміння її сутності. Нині у юридичній літературі і на практиці поряд з терміном «попередження» вживаються поняття «профілактика», «запобігання» і «покладення краю». Одні вчені вважають наведені терміни такими, які збігаються за змістом; інші - що вони близькі за смисловим значенням, але найзагальнішим і широко застосовуваним є термін «попередження злочинів», оскільки він охоплює всі сфери, види і рівні боротьби із злочинністю.

Під попередженням злочинів розуміється система методів і заходів, спрямованих на виявлення і усунення причин, що попереджують злочини, та умов, які їм сприяють (профілактика), а також недопущення (запобігання і покладення краю) вчиненню злочинів конкретними особами, поведінка яких свідчить про таку можливість, та їх перевиховання.

Профілактика злочинів є одним із різновидів запобіжної діяльності, яка включає в себе сукупність державних та громадських цілеспрямованих заходів, направлених на виявлення та усунення причин і умов, що сприяють скоєнню злочинів, а також виявлення осіб, схильних до скоєння злочинів, та застосування до них заходів щодо подальшої їх відмови від злочинних намірів^[39]. Профілактика злочинів здійснюється на різних рівнях, багатьма суб'єктами профілактичного впливу. Це дає підстави для класифікації видів профілактики злочинів. У класифікації за суб'єктами зустрічаються: «оперативна профілактика», «розшукова профілактика», «правоохоронна профілактика», «слідча профілактика» тощо.

Для того, щоб успішно організувати і здійснювати профілактику злочинів, потрібні найглибші знання і правильне розуміння об'єкта цієї діяльності, тобто того, «що протистоїть суб'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності».

Таким чином, об’єктом оперативно-розшукової профілактики є ті процеси та явища, з якими пов’язано існування злочинності, що виявляються й фіксуються оперативно-розшуковим шляхом. У зв’язку з цим оперативно- розшукова профілактика обумовлюється особливостями негласної діяльності оперативно-розшукових апаратів щодо впливу на осіб з метою недопущення злочинів, вживання заходів, що виключають реалізацію злочинних намірів. Принциповою особливістю оперативно-розшукової профілактики злочинів є також те, що вона супроводжується специфічним інформаційним забезпеченням оперативно-профілактичних заходів, які здійснюються стосовно осіб, котрі перебувають на оперативних обліках.

Проте більшість вчених як об’єкт профілактичної діяльності розглядають причини, що породжують злочини, і умови, які сприяють їх вчиненню. Вивчення причин і умов скоєння злочинів як об'єкта профілактики становить науковий і практичний інтерес. На відміну від причин, умови розуміються як явища, що можуть бути необхідні для настання даної події, але як такі її не викликають. Тому відношення причини і наслідку реалізується не прямо (причина -наслідки), а через умови, що приводять у дію причини у тій чи іншій ситуації. Інакше кажучи, причина, що передує настанню наслідку, може проявляти свою дію лише за наявності певних умов, які також необхідні для настання наслідку. Одна із складностей форми причинного зв'язку злочинності полягає у тому, що наслідок (злочин) звичайно викликається не однією, а декількома різними за значимістю причинами за наявності багатьох умов.

Причинами злочинності називаються ті явища, процеси (сукупність взаємопов'язаних явищ, процесів), які породжують злочинність як соціальне- правове явище.

Суб’єктами оперативно-розшукової профілактики виступають ті правоохоронні органи, які здійснюють оперативно-розшукові заходи, спрямовані на недопущення вчинення злочинів, а також своєчасне виявлення та усунення (нейтралізацію) причин і умов, що сприяють їх скоєнню.

У статті 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», законодавець чітко визначив, хто саме наділений повноваженнями на проведення оперативно-розшукової профілактики в Україні. Це оперативні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, управління державної охорони, органів державної податкової служби, органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань, розвідувального органу Міністерства оборони України.

Оперативно-розшукова профілактика, виступаючи як самостійний напрям оперативно-розшукової діяльності, є специфічною підсистемою профілактики злочинності як на загальному, так і на індивідуальному рівнях. На загальному рівні оперативно-розшукова профілактика спрямована на обмеження дії негативних явищ і процесів, взаємопов’язаних зі злочинністю; усунення (нейтралізацію) детермінантів злочинних проявів; ліквідацію криміногенних факторів у мікросередовищі особи, що формують її антигромадську позицію і мотивацію злочинної поведінки.

На індивідуальному рівні оперативно-розшукової профілактики на підставі аналізу інформації, яка була отримана оперативним шляхом щодо осіб, які схильні до вчинення злочинів, та про факти щодо злочинних намірів цих осіб, здійснюється превентивний вплив на особу, яка за своїм антигромадським способом життя спроможна вчинити злочин.

Для досягнення найефективніших результатів профілактики злочинів необхідно виявити злочинний умисел оперативно-розшуковим шляхом. Оперативне установлення підготовки і початку вчинення злочину (злочинного замаху чи злочинного умислу) дозволяє державним органам і громадськості попередити злочин, покласти йому край у початкових стадіях або запобігти чи зменшити заподіяння фактичної шкоди. Кожна стадія розвитку злочину потребує від суб'єктів попереджувальної діяльності своїх, таких, що відрізняються від інших, методів і заходів, щоб не допустити вчинення злочину. Вони досить різноманітні як за характером, так і за тактикою застосування.

У теорії і практиці оперативно-розшукової діяльності давно помітна особливість оперативно-розшукової профілактики злочинів, яка проявляється в тому, що за допомогою негласних оперативно-розшукових сил, засобів та методів представляється унікальна можливість спостерігати кримінальні процеси і явища з середини - методом спостереження, постійно слідкувати за змінами в криміногенному та кримінальному середовищі, отримувати різноманітну інформацію про таємні процеси, які функціонують в осередку 47 злочинності, про кримінально активну частину населення.

Специфічність оперативно-розшукової профілактики виявляється у тому, що:

- ведеться оперативно-профілактичне спостереження за особами, які поставлені на профілактичний облік у зв’язку з високим ступенем вірогідності їх злочинної поведінки;

- забезпечується успіх індивідуальної профілактики завдяки наявності оперативної інформації щодо контингенту осіб, які можуть стати на злочинний шлях, та особливостях кожної особи, яка допустила антигромадську поведінку;

- фіксується середовище місцевих кримінальних активних мешканців, в якому здійснюються оперативно-розшукові заходи щодо розкриття злочинів;

- негласно перевіряються причетність до скоєння злочинів особи,які знаходяться під оперативним спостереженням;

- вивчаються окремі категорії осіб, які становлять оперативний інтерес, їх зв’язки, спосіб життя, поведінка та минуле для отримання підстав до застосування до неї заходів профілактики^{[40] [41].}

Таким чином, оперативно-розшукову профілактику злочинів слід розглядати як специфічний вид діяльності правоохоронних органів, що здійснюється оперативними підрозділами цих органів та спрямований на недопущення вчинення злочинів, а також своєчасне виявлення й усунення (нейтралізацію) причин і умов, що сприяють їх вчиненню.

2. Виконання письмових доручень слідчого, вказівок прокурора та ухвал суду і запитів повноважних державних органів, установ та організацій про проведення оперативно-розшукових заходів.

Виконання доручень слідчого є однією з найбільш поширених форм завдань і обов'язків оперативних підрозділів, яка забезпечує оперативно- розшуковий супровід досудового слідства. Метою оперативно-розшукового супроводу досудового слідства є:

1) здобування оперативної інформації в інтересах розкриття злочинів;

2) виявлення й оперативне документування всіх епізодів злочинної діяльності особи (групи осіб), щодо якої порушена та розслідується кримінальна справа, а співучасників такої особи;

3) встановлення осіб, що можуть бути свідками у кримінальній справі;

4) легалізація отриманих матеріалів ОРД з метою використання їх як доказів у кримінальній справі, а також для прийняття відповідних рішень у кримінальній справі; здійснення оперативно-розшукових заходів на виконання доручень слідчого та вказівок прокурора у кримінальній справі;

5) захист осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів, якщо виникає реальна загроза їх життю, здоров’ю, житлу, майну, а також працівників відповідних правоохоронних органів та їх близьких родичів у зв’язку із службовою діяльністю цих працівників, з метою створення необхідних умов для належного виконання ними своїх повноважень;

6) встановлення оперативним шляхом місцезнаходження майна, цінностей, коштів, здобутих злочинним шляхом, а також іншого майна, цінностей та коштів, що належать особам, які притягуються до кримінальної відповідальності, з метою забезпечення можливої конфіскації для відшкодування завданих збитків;

7) оперативний контроль за місцезнаходженням підозрюваних та обвинувачених за кримінальною справою;

8) запобігання можливому негативному впливу зв’язків підозрюваних та обвинувачуваних на хід розслідування кримінальної справи;

9) вжиття заходів щодо усунення причин і умов, які сприяли вчиненню злочинних дій обвинувачуваними тощо.

Під дорученням слідчого розуміється його пропозиція органу дізнання провести в розшуковій справі відповідну розшукову або слідчу дію. Доручення оперативному підрозділу слідчий має давати з таких питань, які він не здатний самостійно вирішити. Слідчий може спиратись на допомогу оперативного підрозділу при проведенні таких слідчих дій, які потребують великого обсягу роботи, додаткових гарантій для осіб, які беруть участь у слідчих діях, а також при застосуванні специфічних, властивих для повноважень оперативних підрозділів заходів. Він може давати письмові доручення оперативному підрозділу про проведення обшуків, виїмок, відтворення обстановки і обставин події, огляду місця події, пред'явлення особи для впізнання, охорону свідків, потерпілого, інших учасників слідчих дій, збирання необхідної інформації, встановлення підозрюваних, розшуку викраденого майна, розшуку осіб, що ухиляються від слідства. Слідчий в письмовому дорученні ставить перед оперативним підрозділом лише завдання, а вид оперативно-розшукових заходів і тактику їх виконання визначає оперативний підрозділ чи орган, який здійснює оперативно-розшукову діяльність. Письмове доручення слідчого для оперативного підрозділу є обов'язковими до виконання. Оперативний підрозділ зобов'язаний проінформувати слідчого про результати виконання його доручення в установлений слідчим термін, або по мірі виконання, якщо для цього потрібний тривалий час і значні зусилля, наприклад розшук невідомої особи, яка вчинила злочин. Оскарження доручень слідчого (наприклад, у випадку їх неправомірності) може бути направлене або начальнику слідчого підрозділу, або прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням справи.

Згідно зі статтею 227 Кримінально-процесуального Кодексу України, прокурор у межах своєї компетенції, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства:

- доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури;

- доручає органам дізнання проведення розшуку і затримання осіб, які

вчинили злочини за межами України, виконання окремих процесуальних дій з метою видачі особи (екстрадиції) за запитом компетентного органу іноземної держави.

Вказівки прокурора органам дізнання і досудового слідства у зв'язку з порушенням і розслідуванням ними кримінальних справ, дані в порядку, передбаченому КПК, є для цих органів обов'язковими. Оскарження одержаних вказівок вищестоящому прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених частиною 2 статті 114 цього Кодексу, а саме уразі незгоди слідчого з вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи слідчий вправі подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. В цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому.

Суд, розглядаючи кримінальну справу, може прийняти ухвалу про повернення справи на додаткове розслідування, або виділити матеріали щодо окремих осіб в окреме провадження і направити для проведення розслідування, скасування або зміни запобіжного заходу, порушення справи по новому обвинуваченню, зміну обвинувачення в суді, порушення кримінальної справи щодо нової особи, порушення справи за завідомо неправдиві показання, неправильний переклад і неправдивий висновок, відкладення і зупинення розгляду справи, закриття справи. У зв'язку з розглядом справи в суді, суд може прийняти ухвали про виконання органами, здійснюючими оперативно- розшукову діяльність, окремих доручень.

Повернення справи на додаткове розслідування із стадії судового розгляду допускається лише з мотивів неповноти або неправильності досудового слідства, коли ця неповнота або неправильність не може бути усунута в судовому засіданні. Неповним визнається досудове розслідування:

- коли не були допитані певні особи, не були витребувані і досліджені документи, речові та інші докази для підтвердження чи спростування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи;

- коли не були досліджені обставини, зазначені в ухвалі суду, який повернув справу на додаткове розслідування, за винятком випадків, коли дослідити їх було неможливо;

- коли необхідність дослідження тієї чи іншої обставини випливає з нових даних, встановлених при розгляді справи в суді; коли не були з'ясовані з достатньою повнотою дані про особу обвинуваченого (ст. 368 Кримінально- процесуального кодексу України).

- Неправильним визнається досудове розслідування тоді, коли під час його провадження органами дізнання чи досудового слідства (при вчиненні процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень) було:

- не застосовано кримінальний закон,який підлягав застосуванню;

- застосовано кримінальний закон, який не підлягав застосуванню;

- мало місце неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту (ст. 371 Кримінально-процесуального кодексу України).

Якщо виникає питання про повернення справи на додаткове розслідування, суд, вислухавши думку прокурора та інших учасників судового розгляду, вирішує це питання мотивованою ухвалою, а суддя - постановою в нарадчій кімнаті. Після додаткового розслідування справа направляється до суду в загальному порядку.

Запити повноважних державних органів, установ та організацій щодо проведення оперативно-розшукових заходів можуть направлятися як безпосередньо в орган, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, так і у відомство, наділене оперативно-розшуковими повноваженнями. Із запитами оперативно-розшукового характеру в органи, які здійснюють оперативно- розшукову діяльність можуть звертатися Державна митна служба України, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба, Міністерство фінансів та деякі інші уповноважені органи. Запити повноважних державних органів, установ та організацій про перевірку осіб у зв'язку з їх допуском до державної, військової, службової таємниці можуть надходити від міністерств, відомств, науково-дослідних установ та інших державних органів у віданні яких є інформація, що становить державну, військову та службову таємницю. Відповідний запит є підставою для проведення оперативно- розшукової діяльності.

3. Виконання у межах своєї компетенції запитів правоохоронних органів інших держав або міжнародних правоохоронних організацій відповідно до законодавства України, міжнародних договорів України, а також установчих актів та правил міжнародних правоохоронних організацій, членом яких є Україна.

Важливим у діяльності підрозділів, що здійснюють ОРД є принцип співробітництва між ними та відповідними органами іноземних держав. Між Україною і державами СНД (Співдружності незалежних держав) укладена Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, згідно з положеннями якої договірні сторони надають один одному правову допомогу шляхом виконання процесуальних і інших дій, передбачених законодавством запитуваної договірної сторони, зокрема складання і пересилання документів, проведення обшуків, вилучення, пересилання і видачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, обвинувачених, свідків, експертів, порушення карного переслідування, розшуку і видачі осіб, що вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень по цивільним справам, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів (стаття 6 Конвенції).

Ю.М. Чорноус зазначає, що зараз в Україні діє близько тридцяти двосторонніх договорів про правову допомогу у кримінальних справах із країнами як ближнього, так і далекого зарубіжжя. Такі договори укладені із Російською Федерацією, Республікою Білорусь, Республікою Грузія, Естонською Республікою, Латвійською Республікою, Республікою Польща, Канадою, Сполученими Штатами Америки, Республікою Куба, Федеративною Республікою Бразилія та іншими. Вони визначають об’єм і види правової допомоги при розслідуванні злочинів, можливість застосування процесуального законодавства запитуючої сторони під час виконання доручення, умови, підстави і порядок видачі осіб для кримінального переслідування тощо.

Існує ряд міжнародних документів - багатосторонніх договорів, які комплексно регулюють боротьбу з певними видами злочинних діянь. Такими є Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами 1950 року, Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 року, Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 року, Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 року, Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року та багато інших^[42].

Частиною правової системи України є також двосторонні договори колишнього СРСР про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, щодо яких згідно з Законом України від 12 листопада 1991 року «Про правонаступництво України»(ст. 7), Віденською конвенцією про правонаступництво держав відносно договорів від 23 серпня 1978 року, з нотами України, направленими посольствами іноземних держав, Україна є правонаступником та в ній застосовуються положення цих міжнародних договорів СРСР^[43].

Також важливе значення мають угоди, що регулюють питання співробітництва у діяльності з розслідування злочинів укладені між Кабінетом Міністрів України та урядами деяких іноземних держав (наприклад, Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Республіки Польща про співробітництво в сфері боротьби з організованою злочинністю від 03.03.99); міжвідомчі угоди МВС України (Угода про співробітництво між Міністерством внутрішніх справ України та Міністерством внутрішніх справ Румунії від 18.05.92); міжвідомчі акти Генеральної прокуратури України (Угода про правову допомогу і співробітництво між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Молдова від 06.05.93). Міжвідомчі акти здебільшого укладаються для безпосередньої реалізації положень відповідних міжнародних договорів.

Україна є членом міжнародних правоохоронних організацій, таких як Інтерпол (Міжнародна організація кримінальної поліції), Бюро по координації боротьби з організованою злочинністю і іншими небезпечними видами злочинів СНД та ін.

Наша держава приєдналась до всіх основних Європейських конвенцій і протоколів з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією, торгівлі людьми, контрабанди, торгівлі зброєю і відмиванням брудних грошей (наприклад, у грудні 2003 року наша держава приєдналася до Конвенції ООН проти корупції, а також до Кримінальної та Цивільної конвенцій про боротьбу з корупцією, які були розроблені Радою Європи). Тим самим вона взяла на себе зобов'язання взаємодіяти з європейською і світовою спільнотою в питаннях протидії транснаціональній злочинності.

В зв'язку з вищезазначеним, Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» передбачено, що запити міжнародних правоохоронних організацій та правоохоронних органів інших держав є підставою для проведення оперативно-розшукових заходів з метою їх виконання.

Порядок направлення і оформлення судами, прокурорами, слідчими, оперативними підрозділами доручень і запитів про надання правової допомоги, а також виконання запитів міжнародних правоохоронних організацій і правоохоронних органів інших держав визначається відповідно Міністерством юстиції і Генеральним прокурором України. Запит подається в письмовій формі і має відповідати певним вимогам. О.М. Бандурка для прикладу наводить порядок здійснення запиту правоохоронного органу іншої держави про видачу особи що вчинила злочин і перебуває на території України. Основною умовою видачі для притягнення до кримінальної відповідальності є вчинення тяжкого діяння, яке по законам договірних сторін є караним і за скоєння якого передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше одного року або більш тяжке покарання. Підставою для направлення запиту про затримання та видачу особи є достовірна інформація про її перебування в нашій країні, а також документи і відомості, представлені Генеральному прокурору України (детальне, з коротким описом доказів, викладення обставин злочину, юридична кваліфікація вчиненого, вказівки на закон, яким передбачена кримінальна відповідальність за скоєне;завірений текст закону, на основі якого діяння визнається злочином, інколи вимагається додатково представити тексти деяких статей кримінально-процесуального закону, якщо виникне питання про строки давності;прізвище, ім'я, по батькові, дата і місце народження особи, його громадянство чи підданство, з посилкою на відповідний закон про громадянство та ін.). Місце, час і інші умови передачі розшукуваної особи визначаються компетентними установами юстиції, а в країнах СНД- прокурорами республік чи Генеральними прокурорами. Отримавши запит про встановлення, затримання і видачу особи правоохоронному органу іншої держави, Генеральний прокурор доручає органам внутрішніх справ, а в окремих випадках органам служби безпеки виконати необхідні оперативно- розшукові заходи для його виконання^[44].

4.Інформування відповідних державних органів про відомі їм факти та дані, що свідчать про загрозу безпеці суспільства і держави, а також про порушення законодавства, пов'язані з службовою діяльністю посадових осіб.

Оперативні підрозділи, здійснюючи оперативно-розшукову діяльність збирають інформацію про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримують інформацію в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави і інформують зацікавлені органи державної влади, яким дано право використовувати оперативно-розшукову інформацію, або тих, які зобов'язані вжити необхідних заходів по такій інформації^[45].

Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю. Основними напрямами боротьби з організованою злочинністю згідно статті 6 цього Закону є:

- створення правової основи, організаційних, матеріально-технічних та інших умов для ефективної боротьби з організованою злочинністю, організація міжнародного співробітництва у цій сфері;

- виявлення та усунення або нейтралізація негативних соціальних процесів і явищ, що породжують організовану злочинність та сприяють їй;

- запобігання нанесенню шкоди людині, суспільству, державі;

- запобігання виникненню організованих злочинних угруповань;виявлення, розслідування, припинення і запобігання правопорушенням, вчинюваним учасниками організованих злочинних угруповань, притягнення винних до відповідальності;

- забезпечення відшкодування шкоди фізичним та юридичним особам, державі;запобігання встановленню корумпованих зв'язків з державними службовцями та посадовими особами, втягненню їх у злочинну діяльність;

- протидія використанню учасниками організованих злочинних угруповань у своїх інтересах об'єднань громадян і засобів масової інформації;

- запобігання легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом, використанню суб'єктів підприємницької діяльності для реалізації злочинних намірів.

Інформація за результатами оперативно-розшукової діяльності може надсилатися Раді національної безпеки і оборони України, Адміністрації Президента України, Національному банку України, Державній податковій адміністрації України, Фонду державного майна, Антимонопольному комітету, Державній митній службі України, Державній контрольно-ревізійній службі, а також іншим державним органам, що мають право контролю за дотриманням організаціями і громадянами законодавства України з метою боротьби з організованою злочинністю, усунення причин і умов, що їй сприяють.

5.Здійснення взаємодії між собою та іншими правоохоронними органами, в тому числі з відповідними органами іноземних держав та міжнародних антитерористичних організацій, з метою швидкого і повного розкриття злочинів та викриття винних.

У діяльності по розкриттю і розслідуванню злочинів часто виникає необхідність взаємодії оперативних та слідчих підрозділів, оскільки, оперативні підрозділи діють в системі органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність та можуть виконувати свої завдання не ізольовано, а у взаємодії з іншими підрозділами правоохоронних органів, використовуючи їх можливості. Хоча поняття такої взаємодії законодавчо не закріплено, спільна погоджена діяльність перерахованих суб’єктів регламентується відомчими інструкціями.

Добре налагоджена і раціональна взаємодія слідчих та оперативних підрозділів служить однією з важливих умов, що забезпечують успішне розкриття і розслідування злочинів. Відомо, що слідчі та оперативно-розшукові підрозділи мають специфічні, тільки їм властивими сили і методи розкриття злочинів, тому надзвичайно важливо, щоб ці можливості були використані не розрізнено, а в комплексі.

Взаємодія підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність - це комплекс спільних чи узгоджених за часом, місцем і діями дій кількох таких підрозділів по вирішенню певних завдань в боротьбі зі злочинністю спільними зусиллями.

Можна виділити необхідні ознаки поняття взаємодії, а саме: відповідність вимогам закону, відомчим нормативним актам; узгодженість за часом, місцем і різними іншими умовами; здійснення спільної діяльності з метою розкриття, розслідування і запобігання злочинів.

Взаємодія з органами внутрішніх справ, зокрема, базується на наступних принципах:

- відповідності їх спільної діяльності законодавству України та нормативно-правовим актам МВС України;

- керівної ролі та відповідальності слідчого за організацію своєчасного і якісного розслідування злочинів, його процесуальної самостійності в прийнятті рішень, за винятком випадків, коли законом передбачено отримання згоди прокурора або дозволу суду;

- самостійності оперативних підрозділів у виборі засобів та методів оперативно-розшукової діяльності в межах законодавства України та нормативно-правових актів МВС України;

- узгодженого планування слідчих дій і оперативно-розшукових заходів;

- чіткого розмежування компетенції і посадових обов’язків при розслідуванні вчинених злочинів;

- взаємного обміну інформацією між слідчими та оперативними працівниками при розслідуванні кримінальних справ, звітності оперативних працівників перед слідчими про виконання доручень та запланованих заходів;

- забезпечення конфіденційності та нерозголошення даних досудового слідства і оперативно-розшукової діяльності.

В.Т. Маляренко правовою базою організації взаємодії визначає: 1) конституційні вимоги щодо захисту прав людини й громадянина; 2) кримінально-процесуальне законодавство, що встановлює єдині завдання перед слідчими органами й органами дізнання вповноважених міністерств і відомств стосовно виявлення, розкриття, запобігання злочинам, провадження в кримінальних справах і розшуку винних осіб; 3) галузеві акти законодавства, які встановлюють функції та повноваження відповідних правоохоронних органів щодо організації взаємодії; 4) функціональні (спеціальні) акти законодавства; 5) укази, розпорядження Президента України та постанови Уряду з питань боротьби зі злочинністю й правоохоронної діяльності; 6) державні програми боротьби зі злочинністю; 7) міжнародні договори України з питань взаємодії у сфері боротьби зі злочинністю; 8) відомчі та міжвідомчі нормативно-правові акти (накази, інструкції); 9) акти Генеральної прокуратури України з питань організації взаємодії слідчих підрозділів, які мають міжгалузевий характер^[46].

Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 р. містить розділ VII «Міжнародне співробітництво України у сфері боротьби з тероризмом» (ст. 26 «Засади міжнародного співробітництва у сфері боротьби з тероризмом», ст. 27 «Надання інформації», ст. 28 «Участь у спільних з іноземними державами заходах щодо боротьби з тероризмом», ст. 29 «Видача (екстрадиція) осіб, що брали участь у терористичній діяльності»).

Розділ V «Міжнародне співробітництво у запобіганні та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму» Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28.11.2002 р. містить ст. 15 «Засади міжнародного співробітництва у запобіганні та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму» та ст. 16 «Повноваження державних органів щодо забезпечення міжнародного співробітництва у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів та фінансуванню тероризму».

Розділ VII «Міжнародне співробітництво» Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11.06.2009 р. передбачає ст. 27 «Міжнародне співробітництво у сфері запобігання та протидії корупції», ст. 28 «Міжнародні договори України у сфері запобігання та протидії корупції», ст. 29 «Міжнародний обмін інформацією у сфері запобігання та протидії корупції» та ст. 30 «Заходи щодо повернення в Україну доходів, одержаних внаслідок корупційних правопорушень, та розпорядження вилученими доходами, одержаними внаслідок корупційних правопорушень».

На відміну від вказаних нормативно-правових актів, нормативно- правові акти, які регулюють діяльність оперативних підрозділів органів внутрішніх справ не містять положення про міжнародне співробітництво. Це стосується Законів України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 р. та «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.1993 р. Однак, Комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України розроблено законопроект (реєстр. № 4438) про внесення змін до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» щодо міжнародного співробітництва. Основними напрямами такої взаємодії є: організація реалізації державної політики у сфері боротьби із злочинністю; профілактика злочинів та інших правопорушень; виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів; розшук та затримання злочинців; забезпечення громадського порядку та громадської безпеки; удосконалення правової бази боротьби із злочинністю.

Можна виділити такі форми взаємодії:

- аналіз оперативної обстановки на обслугованій території і спільне планування заходів, що вимагають погоджених дій служб і підрозділів для досягнення єдиної цілі;

- організація спільного проведення оперативно-розшукових ат інших заходів по виявленню, попередженню, запобіганню та розкриттю злочинів, по виявленню і усуненню причин і умов. Що сприяють вчиненню злочинів;

- спільна підготовка нарад, навчань, занять, семінарів, інструктажів по питаннях удосконаленню боротьби з організованою злочинністю і особливо з їх організованими, груповими формами прояву і корумпованими зв’язками;

- забезпечення своєчасного інформування про конкретні факти підготовки і вчиненню злочинів, а також про осіб які представляють оперативний інтерес для ОВС.

Досить поширеною формою такої взаємодії є сумісне планування. Взаємодія оперативних підрозділів залежить від виконуваних ними завдань і відомчої приналежності. Для забезпечення координації при плануванні взаємодії, обов’язковим є обмін інформацією між слідчим і оперативним працівником, висунення версій, визначення найбільш дієвих способів їх перевірки процесуальним та оперативно-розшуковим шляхами, що дає змогу визначити причині зв’язки, характер і обсяг доказової інформації, які можуть слугувати основою для формування уявної моделі події. Найбільше значення з точки зору пізнавальної ролі моделей, котрі конструюються в процесі аналізу інформації, має те, що їх виникнення і розпад відбуваються як в міру виявлення, так і оцінки доказової інформації, тому вони є не лише динамічними, але й такими, що знову виникають і розпадаються залежно від обґрунтованості компонентів моделі. У результаті сумісного обговорення та обміну інформацією між оперативними працівниками - бажано за участю слідчого, або з наступним обговоренням - складається план реалізації оперативних матеріалів, який за часом співпадає з проведенням початкових слідчих дій. У плані доцільно вказувати конкретні заходи, що повинні бути виконані:

- термін і місце проведення спільних слідчих дій, їх послідовність;

- порядок дій при доставлянні затриманих, їхньому обшуку, освідування та допиті;

- у випадку спроби злочинця знищити виявлені у нього наркотики та інших дій по подоланню протидії, що вчиняється зацікавленими суб’єктами.

У ході проведення оперативно-розшукових заходів може бути отримана інформація, котра зорієнтує слідчого стосовно необхідності проведення тих чи інших слідчих дій в цілях припинення і попередження протидії. У свою чергу дані, отримані в процесі проведення слідчих дій, обумовлюють необхідність проведення оперативно-розшукових заходів.

Форми взаємодії можуть бути різними, але вони мають відповідати ряду загальних вимог:

- всі оперативні підрозділи мають єдину ціль; кожен оперативний підрозділ діє в межах своєї компетенції;

- кожен оперативний підрозділ керується своїми відомчими нормативними актами, а працівники - функціональними обов'язками;

- взаємодія супроводжується взаємним інформуванням оперативних підрозділів; оперативні підрозділи проводять взаємні інструктажі, службові наради, засідання, конференції, аналізи і підведення підсумків^[47].

Взаємодію підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність можна класифікувати за наступними критеріями:

- форми взаємодії оперативних підрозділів залежно від поширення їх на певній території можуть носити локальний (місцевий) характер, регіональний і загальнодержавний;

- характер зв'язків оперативних підрозділів між собою може бути безпосередній і опосередкований (через вищестоящий орган);

- за часом здійснення спільних дій взаємодія оперативних підрозділів може бути тимчасовою, обмеженою і постійною;

- залежно від функцій передбачаються різні види діяльності: оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, організаційно-управлінська і т.д.;

- за ступенем конспірації взаємодія може бути гласною і негласною;

- по етапам взаємодії можна виділити підготовчий, основний і заключний;

- за ступенем участі суб'єктів взаємодії вона може бути повною і частковою.

Указом Президента України від 12 лютого 2000 року «Про вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю» визначено, що відповідно до частини третьої статті 29 Закону України «Про прокуратуру» (де вказується, що, здійснюючи нагляд, прокурор вживає заходів до узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю), діяльність по боротьбі зі злочинністю, в тому числі з її проявами в організованих формах і корупцією, координують прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст і районів, військові прокурори регіонів.

Згідно із Наказом Генерального прокурора України N 2 від 21.02.2000 «Про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю», координація діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової адміністрації, охорони державного кордону, Державної митної служби та інших правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, в тому числі з її проявами в організованих формах і корупцією, покладається на прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, військових прокурорів регіонів, районних, міських та прирівняних до них спеціалізованих прокурорів.

6.Забезпечення із залученням інших підрозділів безпеку працівників суду і правоохоронних органів, осіб, які надають допомогу, сприяння оперативно- розшуковій діяльності, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів цих осіб.

Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» встановлює систему особливих заходів державного захисту працівників суду і правоохоронних органів (органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції) від перешкоджання виконанню покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав, а так само від посягань на життя, здоров'я, житло і майно зазначених осіб та їх близьких родичів у зв'язку із службовою діяльністю цих працівників.

Відповідно до вищезазначеного Закону захисту підлягають працівники суду і вказаних правоохоронних органів, а також співробітники кадрового складу розвідувальних органів України, працівники Антимонопольного комітету України та уповноважені особи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України, які беруть безпосередню участь відповідно у:розгляді судових справ у всіх інстанціях;провадженні і розслідуванні кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення;оперативно- розшуковій та розвідувальній діяльності;охороні громадського порядку і громадської безпеки;виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів;контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України;нагляді і контролі за виконанням законів.

Близькі родичі, які відповідно до цього Закону підлягають захисту, - це батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, посягання на життя, здоров'я, житло і майно яких перешкоджає виконанню працівниками суду і правоохоронних органів покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав.

Для забезпечення безпеки працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів, недоторканності житла, а також збереження їх майна з урахуванням конкретних обставин можуть застосовуватися відповідно до законодавства такі заходи:

1) особиста охорона, охорона житла і майна;видача зброї, засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;

2) встановлення телефону за місцем проживання;

3) використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

4) тимчасове розміщення у місцях, що забезпечують безпеку;

5) забезпечення конфіденційності даних про об'єкти захисту;

6) переведення на іншу роботу, направлення на навчання, заміна документів, зміна зовнішності, переселення в інше місце проживання.

Підставою для вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки працівників суду та правоохоронних органів, є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров'ю або майну. Приводом для вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки працівника суду або правоохоронного органу та його близьких родичів може бути: заява працівника або його близького родича; звернення керівника відповідного державного органу; отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров'ю, житлу і майну осіб, які підлягають захисту.

Органами, які приймають рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки є:

1) керівники органів внутрішніх справ- щодо захисту працівників відповідного органу внутрішніх справ,

2) державної лісової охорони, рибоохорони, митних органів, персоналу органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів та їх близьких родичів; керівники органів служби безпеки- щодо захисту працівників служби безпеки та органів системи Управління державної охорони, їх близьких родичів;

3) керівники прокуратури -щодо захисту працівників прокуратури та їх близьких родичів;

4) голова суду - щодо захисту працівників відповідного суду та деяких інших органів, зазначених у цьому Законі, та їх близьких родичів;

5) керівники органів охорони державного кордону України - щодо захисту працівників цих органів та їх близьких родичів;

6) керівники розвідувальних органів України - щодо захисту співробітників цих органів та їх близьких родичів;

7) керівники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України - щодо захисту військовослужбовців і працівників цієї служби та їх близьких родичів.

Здійснення спеціальних заходів забезпечення безпеки працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів покладається:

1) щодо працівників служби безпеки і органів системи Управління державної охорони - на органи служби безпеки;

2) щодо працівників органів охорони державного кордону - на органи охорони державного кордону України;

3) щодо співробітників розвідувальних органів України та їх близьких родичів - на відповідні розвідувальні органи України;

4) щодо інших працівників, зазначених у статті 2 цього Закону, - на органи внутрішніх справ;

5) щодо військовослужбовців і працівників Військової служби правопорядку у Збройних Силах України - на органи управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України.

З цією метою у структурі зазначених органів створюються спеціальні підрозділи.

Згідно із Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, тобто у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні злочинів, а також у судовому розгляді кримінальних справ, - це здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров'я та майна цих осіб від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.

Заходами забезпечення безпеки є:

1) особиста охорона, охорона житла і майна;

2) видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;

3) використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження; заміна документів та зміна зовнішності;

4) зміна місця роботи або навчання; переселення в інше місце проживання; поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів соціального захисту населення;

5) забезпечення конфіденційності відомостей про особу; закритий судовий розгляд.

З урахуванням характеру і ступеня небезпеки для життя, здоров'я, житла та майна осіб, взятих під захист, можуть здійснюватися й інші заходи безпеки.

Право на забезпечення безпеки шляхом застосування цих заходів, за наявності відповідних підстав мають:

1) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь чи сприяла у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті злочинів;

2) потерпілий та його представник у кримінальній справі;

3) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;

4) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином;

5) свідок;

6) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

7) члени сімей та близькі родичі осіб, зазначених вище, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

Підставою для вжиття заходів забезпечення безпеки вищезазначених осіб, є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу і майну.Приводом для вжиття заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може бути:

1) заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича;

2) звернення керівника відповідного державного органу;отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб.

Рішення про застосування заходів безпеки приймається органом дізнання, слідчим, прокурором, судом, у провадженні яких знаходяться кримінальні справи про злочини, у розслідуванні чи судовому розгляді яких брали або беруть участь особи,що мають право на забезпечення безпеки, а також органом (підрозділом), що здійснює оперативно-розшукову діяльність, щодо осіб, які брали участь або сприяли у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті злочинів. Здійснення заходів безпеки покладається за підслідністю на органи служби безпеки або внутрішніх справ, у складі структур яких з цією метою створюються спеціальні підрозділи. Безпека осіб, яких беруть під захист, якщо кримінальні справи знаходяться у провадженні прокуратури або суду, здійснюється за їх рішенням відповідно органами служби безпеки, органами внутрішніх справ чи органами і установами виконання покарань та слідчими ізоляторами. Заходи безпеки щодо військовослужбовців здійснюються також командирами військових частин. Забезпечення безпеки осіб, які тримаються в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, здійснюється відповідними підрозділами таких установ та слідчих ізоляторів.

7.Обов’язок брати участь у здійсненні заходів щодо фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання, а також у проведенні спеціальної перевірки щодо допуску до особливих робіт.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1997 р. № 1471 затверджено Порядок проведення спеціальної перевірки для надання фізичним особам допуску до виконання особливих робіт на ядерних установках з ядерними матеріалами, радіоактивними відходами, іншими джерелами іонізуючого випромінювання. Цей Порядок регулює відносини між фізичними і юридичними особами та державними органами, які відповідно до своїх повноважень забезпечують проведення спеціальної перевірки.

З урахуванням зони обмеження доступу до ядерних установок та ядернихматеріалів встановлюються такі категорії особливих робіт:

1) перша - виконання робіт у внутрішніх або особливо важливих зонах з правом доступу до місць розташування важливих технічних елементів та основного обладнання ядерної установки;

2) друга - виконання робіт у внутрішніх або особливо важливих зонах без права доступу до місць розташування важливих технічних елементів та основного обладнання ядерної установки;

3) третя - виконання робіт у захищених зонах.

Без урахування зони обмеження доступу встановлюються такі категорії особливих робіт:

1) перша - керівництво підприємством, установою, організацією, де виконуються особливі роботи;

2) друга - роботи, пов'язані з оформленням документів для проведення спеціальної перевірки та надання допуску до виконання особливих робіт;

3) третя - інші роботи, виконання яких потребує доступу до конфіденційної інформації, а також виконання проектних робіт з фізичного захисту.

Керівникам центральних органів виконавчої влади допуск до виконання особливих робіт надається згідно з наказом Голови СБУ.

Спеціальна перевірка незалежно від категорії особливих робіт і допуску повинна проводитися не довше ніж один місяць від дня надходження запиту. Строк дії допуску першої категорії становить 5 років, другої - 10, третьої - 15 років. Центральне управління СБУ або підпорядкований йому регіональний орган вживає заходів до запобігання проведенню безпідставної повторної спеціальної перевірки відомостей про одну і ту саму фізичну особу, якщо відомості про неї надійшли від різних юридичних осіб.

Центральне управління СБУ або підпорядкований йому регіональний орган проводить спеціальну перевірку в межах своєї компетенції, а також залучає у разі потреби до її проведення інші державні органи.