Утвердження людиноцентризму як принципу існування держави

Другою після здійснення людиноцентристського світоглядного повороту умовою, яка уможливлювала появу медіації як альтернативного державному судочинству способу вирішення конфліктів (спорів) їх сторонами при допомозі медіатора (медіаторів), стало утвердження людиноцентризму як принципу існування держави.

45 він, - не діє. Подібного роду принципи, - резюмує Г. Радбрух, - називають природним правом»^[76].

Проте поява на місці колишніх тоталітарних держав їх посттоталітарних наступниць ще не означала автоматичного набуття останніми природно-правових якостей державного устрою та функціонування. Більше того, як слушно зауважив по гарячих слідах (наприкінці 40-х років ХХ ст.) колишній лідер французького Руху Опору П'єр-Анрі Тейтжен, навіть на той час деякі речі все ще становили «загрозу нашій свободі. Перша загроза, - наголошував він, - це вічний резон держави. Позаду держави - байдуже, якої форми, нехай навіть демократичної, - резюмував П.-А.Тейтжен, - завжди криється постійна зваба, якою власне і є цей резон держави»^[77].

Щоб хоча б до певної міри пояснити багатоликий так званий резон держави, вдамося до одного з безлічі прикладів його прояву Українською державою 90-х років ХХ ст, яка за її сутністю була адекватною постоталітарним повоєнним державам Європи, що їх насамперед мав на увазі А. Тейтжен, згадуючи про резон держави. Зокрема, йдеться про впертий опір різних суб'єктів Української держави приєднанню України до ЄКПЛ та її ратифікації. Коли 17.07.1997 р. це питання було винесено на пленарне засідання Верховної Ради України, вітчизняні парламентарі двічі поспіль провалювали голосування за ЄКПЛ і лише з третьої спроби питання це вирішилося позитивно.

Наступним «оборонним рубежем» українських державницьких еліт проти ЄКПЛ стало її офіційне оприлюднення відповідно до Конституції України. Так, невдовзі після вищезазначеного пленарного засідання Українського парламенту в газеті «Голос України» було оприлюднено тільки текст Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод 1950 року»^[78]. Зміст власне ЄКПЛ і додаткових протоколів до неї залишався для українського суспільства офіційно недоступним. Не допомогло розв’язанню цієї проблеми і звернення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової до гаранта Конституції України Президента України Леоніда Кучми щодо офіційного оприлюднення ЄКПЛ в Україні відповідно до ст. 94 Конституції України^[79]. Як продовження своїх зусиль, спрямованих на офіційне оприлюднення ЄКПЛ в Україні, Н. Карпачова оприлюднила неофіційний переклад тексту Конвенції та протоколів до неї в журналі «Віче» Верховної Ради України наприкінці 1998 року^[80]. Проте таке оприлюднення документа найвищого юридичного рівня не відповідало офіційним вимогам. Однак і після цього відповідні державні інституції України не поспішали з офіційним оприлюдненням ЄКПЛ та протоколів до неї державною мовою, як того вимагає ст. 94 Конституції України.

Ще одним вимушеним кроком Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини по шляху доведення до вітчизняного суспільства ратифікованої Законом України ще у липні 1997 р. ЄКПЛ стало оприлюднення Н. Карпачовою цього Акта у Віснику Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини^[81]. Проте і це оприлюднення не було, відповідно до законодавства України, офіційним. Протиборство прогресивних та реакційних державницьких еліт (якщо їх так можна назвати) в Україні з приводу офіційного оприлюднення ЄКПЛ та протоколів до неї продовжувалося до кінця 2000 року, коли нарешті Конвенцію із протоколами до неї було офіційно оприлюднено належно в газеті

47 «Голос України» на початку 2001 р.^[82] Від часу її ратифікації Парламентом України до вибореного оприлюднення пройшло по суті три з половиною роки.

Його квінтесенція полягає у схильності держав зловживати наданою їм або узурпованою ними владою. А тому перед соціумами ще тоталітарних держав і особливо їх посттоталітарних наступниць гостро постав виклик - невідкладно знайти дієвий запобіжник (чи дієві запобіжники) «резону держави».

Ці пошуки охопили собою період з 1945 р., коли було ухвалено Організацією Об’єднаних Націй Статут ООН і в основному завершилися ухваленням в 1966 році Міжнародного Пакту про політичні і громадянські права ООН та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права ООН. Зокрема, в Преамбулі Статуту ООН зафіксовано один із ключових принципів цієї міжнародної організації: «віра в основоположні людські права, у гідність і цінність людської особи, у рівні права чоловіка і жінки та націй - великих і малих...»^[83]. Цим самим було започатковано практику системного та постійного міжнародного контролю за фактичним ставленням національних держав до їх громадян. А пункт 3 статті 1 Статуту ООН передбачав необхідність широкої міжнародної співпраці у царині дотримання людських прав і засадничих свобод. У зв’язку з цим сфера внутрішньої компетенції держави стосовно людських прав, визначена у пункті 7 статті 5 Статуту ООН, перестала бути такою, що не допускає будь-якого втручання з боку міжнародної спільноти^[84]. Це був перший, але гігантський крок цивілізованих націй на шляху утвердження людиноцентризму як принципу існування держави. Принагідно зазначимо, що разом з іншими прогресивними спільнотами цей історичний крок зробила і Україна як член-засновник ООН.

Наступним, ще більш епохальним кроком у напрямку як зазначається у спеціальних дослідженнях, стало прийняття Всесвітньої Декларації людських прав ООН 10 грудня 1948 року. Вона заклала основи міжнародних стандартів справедливості у сфері людських прав. Її розробники - ЮНЕСКО та утворений нею Комітет із філософських принципів стосовно прав людини - поставили перед собою завдання виявити таке інтелектуальне знаряддя, «за допомогою якого можна було б дійти згоди щодо засадничих (фундаментальних) прав та усунути ті труднощі їх імплементації, котрі мали стати результатом неоднакового їх розуміння»^[85].

Таким знаряддям було визнано людську гідність та п'ятнадцять особливих прав, об’єднаних на цільових засадах у три рівноцінні, проте якісно виокремлені групи: група прав на життя; група прав на гідне життя; група прав на участь у суспільних справах. Наразі існує чимало різноякісних досліджень парадигмальних людських прав, що містяться у Всесвітній декларації людських прав, авторами яких є як зарубіжні, так і вітчизняні вчені. На нашу думку, одне з найкращих серед них - монографія польського філософа права Віктора Осятинскі^[86], в основу якої покладено аксіологічний, антропосоціокультурний та генетичний підходи. Зокрема, у ній критично осмислюються як концепція «особистих/ індивідуальних прав людини» XVIII ст., так і концепція людських прав середини ХХ ст. Якщо перші є наслідком суспільного договору або дарунком милосердного правителя, то другі джерелом свого походження мають людську гідність, тобто властиві людині, невідокремні від неї внаслідок її людської природи^[87].

В. Осятинскі звертає увагу, що коли в основі концепції особистих/індивідуальних прав людини її свобода від держави, а державі у цьому випадку належить пасивна роль - не порушувати

49 прав людини, то концепція людських прав ХХ ст., покладена в основу Всесвітньої декларації людських прав ООН, виходить із докорінно іншої ролі держави стосовно цих прав, а саме що у держави в силу її інструментальної природи виникають численні зобов’язання перед її громадянами, спричинені властивими їм від природи правами^[88]. Інакше кажучи, відповідно до цієї концепції в основі легітимності держави, як зазначають її дослідники, лежить її здатність гарантувати людські права всім членам суспільства^[89].

Але в такому разі постає закономірне запитання: що саме зобов’язує держави гарантувати ці права кожному члену відповідного соціуму? Адже вищезазначена Декларація ООН має правову форму резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Як резонно зауважує С. Головатий: «Її офіційна назва: «Резолюція ГА 217 А(ІІІ)»^[90].

Існує багато версій, які намагаються обґрунтувати обов’язковість положень Всесвітньої декларації людських прав ООН 1948 р. для держави^[91]. На нашу думку, найбільш обґрунтованим є висновок щодо цього питання Венеційської комісії: «Хоча Всесвітня Декларація не є юридично зобов’язуючою,

більшість її приписів розглядаються як такі, що відображають норми звичаєвого міжнародного права»^[92]. Саме тому Всесвітню декларацію про людські права ООН 1948 р. належить розглядати як акт, що має зобов'язувальну силу. Це, зокрема, відповідатиме і статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, відповідно до якої міжнародний звичай визнається правом^[93].

Із метою розвитку і практичного спрямування засадничих положень Всесвітньої декларації людських прав ООН 1948 р. Рада Європи у складі десяти держав-засновниць ухвалила 4 листопада 1950 р. Європейську конвенцію з людських прав і основоположних свобод (далі ЄКПЛ або Конвенція) і запропонувала її державам для ратифікації. Конвенція набрала чинності 3 вересня 1953 р. Як резонно звернув увагу С. Головатий, ця Конвенція була задумана її творцями як колективний пакт демократичних держав проти потенційного тоталітаризму, який цивілізована Європа хоча й подолала, проте небезпека нової його появи не була усунута остаточно, а також як інструмент протидії загрозам новому європейському публічному порядку з боку сталінського тоталітарного режиму в срср^[94].

Структурно ЄКПЛ було поділено на три частини. Її першу частину становить тільки одна стаття, згідно з якою держави - сторони добровільно взяли на себе обов'язок послідовно дотримуватися Конвенції, що означало на практиці гарантувати кожній особі, яка перебуває на їх території або під їх юрисдикцією, права і свободи, визначені у першому розділі ЄКПЛ.

Друга частина - це, власне, перелік цих прав і свобод, які є предметом захисту в рамках Конвенції.

51 літературі їх зазвичай іменують первинним Європейським білем прав, яким забезпечено судовий захист на регіональному рівні. В подальшому перелік цих прав було суттєво розширено шляхом укладання державами-членами Ради Європи додаткових протоколів до ЄКПЛ^[95].

Європейський біль прав первісно включав у себе дванадцять прав: право на життя (ст. 2); заборону катування і нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання (ст. 3); заборону рабства, підневільного стану та примусової праці (ст. 4); право на свободу та безпеку особи (ст. 5); право на справедливий суд (ст. 6); заборону покарання поза законом і заборону застосування суворішого покарання, ніж те, яке мало застосовуватись на час вчинення кримінального правопорушення (ст. 7); право на повагу до приватного та сімейного життя, недоторканність житла та кореспонденції (ст. 8); свобода думки, совісті та релігії (ст. 9); свобода вираження поглядів (ст. 10); свобода зібрань і об’єднання (ст. 11); право на шлюб та створення сім’ї (ст. 12); право на ефективний засіб правового захисту (ст. 13)^[96]. Отже, вищезазначений перелік прав, передбачених ЄКПЛ, стосується громадянських прав та поширюється на кожну особу, безвідносно до належності або неналежності її до громадянства держави.

Статтею 14 було запроваджено заборону дискримінації стосовно користування особами визнаними Конвенцією правовими та засадничими свободами. Статті 15-18 цієї частини ЄКПЛ передбачали: можливість відступу держави від взятих за Конвенцією на себе зобов’язань в умовах надзвичайної ситуації (під час війни чи іншої небезпеки, яка являє собою реальну загрозу життю нації) (ст. 15); можливість для держави запроваджувати обмеження на політичну діяльність осіб-іноземців (ст. 16). Це був єдиний виняток із всезагальності прав особи, передбачених ЄКПЛ; заборону зловживання державами правами, передбаченими

Конвенцією (ст. 17); встановлення меж застосування державами обмежень конвенційних прав особи (ст. 18)^[97].

Додатковими протоколами до ЄКПЛ, яких наразі уже укладено та ратифіковано шістнадцять, суттєво розширено перелік прав особи, які є предметом їх юридичного захисту в рамках Конвенції, а також модифіковано механізм контролю за дотриманням цих прав державами^[98].

Для захисту конвенційних прав особи Радою Європи було створено Європейський суд із людських прав (далі - ЄСПЛ). Призначення цього Суду полягає в тому, щоб забезпечити ефективний захист єдиному стандарту людських прав у всіх державах-сторонах ЄКПЛ. Ґрунтовний аналіз найвагоміших здобутків Суду у царині захисту цього єдиного стандарту конвенційних прав особи міститься, зокрема, у дослідженні діяльності ЄСПЛ одним із його колишніх очільників Люціусом Вільдгабером^[99]. Він вважає найголовнішим досягненням ЄСПЛ зобов’язальну силу його рішень. При цьому Л. Вільдгабер зазначає, що все ж деякі держави інколи схиляються до визнання за усіма конвенційними правами статусу «м’якого права». До речі, це один із проявів так званого вічного «резону держави», про який ми писали вище. По суті, на думку вищезазначеного авторитетного фахівця, це накладення владою окремої держави своєрідного вето на конвенційні права, коли вони вступають у конфлікт із тоталітарним переродженням такої держави^[100]. Зокрема, як відомо, до такого вето вдалася у 2015 році росія.

Отже, аналіз конвенційних прав особи, гарантованих ЄКПЛ, переконує, що вони парадигмально відрізняються за природою та характером їх обов’язковості для держав-сторін Конвенції у порівнянні із природою та характером обов’язковості людських прав для держав-членів ООН, проголошених у Всесвітній декларації людських прав 1948 р. Обов’язковість

53 перших для держав-членів Ради Європи юридична й гарантується судовим захистом цих прав особи спеціальним Європейським судом з людських прав, а обов’язковість других - дорівнює силі обов’язковості міжнародного звичаю, який базується головно на добрій волі держави і, найімовірніше, є м’яким правом, хоча також може бути захищеним у Міжнародному Суді ООН.

Підхід, застосований до гарантування захисту людських прав і свобод Радою Європи в ЄКПЛ, витримав надзвичайно успішно випробування на практиці, а тому був підтриманий ООН у більш широкому міжнародному масштабі. Зокрема, у грудні 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН було ухвалено Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права (далі - МП ПНІ) та Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права (далі - МП ЕСКП). Вони відрізняються між собою не лише змістом прав, захист яких є їх предметом, що цілком природно та зрозуміло, але й характером цього захисту, а тому вимагають окремого їх аналізу.

Так, якщо МП ПП1 покладає на держави - його сторони обов’язок «поважати та забезпечувати» визначені Пактом «права всіх осіб, які перебувають на території держави або під її юрисдикцією» тут і зараз, тобто невідкладно і в повному обсязі^[101], то в МП ЕСКП на держав покладався обов’язок «вживати заходів - відповідно до максимально можливих у них ресурсів - з тим, аби поступово досягти повної реалізації визнаних цим Пактом прав за допомогою всіх придатних для цього засобів, включаючи ухвалення законодавчих рішень»^[102].

МП Г1П1 набув чинності з 23 березня 1976 р. Україна як член ООН є його стороною. Структурно цей Пакт складається із 6 частин. Його першу частину являють собою положення ст. 1 Пакту, в якій визнано права всіх народів світу на самовизначення і право кожного народу не зазнавати позбавлення його засобів до існування, що йому належать.

Другу частину Пакту (статті 2-5) становлять положення, що розкривають зобов’язання держав у сфері забезпечення людських прав, гарантованих даним Пактом, а саме: 1) поважати і забезпечувати кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави чи на її території; зазначені у Пакті права безвідносно до кольору шкіри, мови, статі, раси, релігії, політичних та інших поглядів, національного або соціального походження, майнового стану, народження або будь-чого іншого особи; 2) вживати необхідних заходів з тим, щоб визнані Пактом права набули достатньої дієвості; 3) гарантувати, що кожна особа, чиї права чи свободи, передбачені цим Пактом, порушені, матимуть ефективні засоби юридичного захисту навіть у випадках, якщо їх порушниками є офіційні посадові особи держави; 4) гарантувати, що кожна особа, яка потребує такого захисту, одержить його в органах державної влади або в інший, передбачений правовою системою держави, спосіб;

5) примножити можливості судового захисту людських прав;

6) гарантувати, що компетентні органи держави послідовно надаватимуть особі в разі потреби всі наявні засоби юридичного захисту; 7) забезпечити у повсякденному житті рівне для жінок та чоловіків володіння наданими цим Пактом громадянськими та політичними правами. Пакт також передбачав, що деякі права особи можуть зазнавати обмежень тільки під час надзвичайного стану, «коли є загроза життю нації», а права, визначені у стст. 6,7,8 (пп1 та 2), 11, 15, 16 та 18, не можуть піддаватися обмеженням за жодних обставин^[103].

Третю частину МП ГПП складають положення статей 6-27 Пакту: саме у них міститься перелік конкретних прав особи, гарантованих даним Пактом. Їх можна згрупувати з метою більш стислого викладу в монографії у 8 підгруп: 1) права, що стосуються фізичної недоторканності особи; 2) безпекові свободи та гарантії особи; 3) права особи, що забезпечують процесуальну справедливість щодо неї; 4) особисті (індивідуаль-

55 ні) свободи; 5) заборони пропаганди війни, національної, расової або релігійної ненависті; 6) політичні права; 7) заборони дискримінації і рівності перед законом; 8) права етнічних, мовних та релігійних меншин. Принагідно зазначимо, що чимало прав із вищезазначеного переліку є такими, що для їх здійснення особами Пакт передбачає необхідність вчинення державою особливих дій^[104].

Інші частини цього Пакту мають, так би мовити, супровідний характер щодо забезпечення державами гарантованих ним прав особи.

Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права за структурою майже ідентичний структурі щойно розглянутого нами МП ГПП. Він складається із Преамбули та 31 статті й умовно містить у собі п'ять змістовно виокремлених частин.

Першу частину являють собою положення ст. 1 Пакту. У них викладено право на самовизначення, яке належить усім народам. Воно містить такі складові, як право народу вільно, без будь-яких обмежень: визначати власний політичний статус; ставити перед собою економічні, соціальні та культурні цілі і досягати їх; володіти і розпоряджатися власними природними багатствами та ресурсами. Жоден народ не може бути позбавлений його засобів існування^[105].

Другу структурну частину Пакту становлять положення статей 2-5. У них в сукупності викладено принцип так званого поступового здійснення цих прав, а також положення про те, що права, передбачені Пактом, стосуються кожного без будь-якої дискримінації та що вони можуть зазнавати правомірних обмежень. Стосовно останнього Пакт має у собі чіткі застереження: такі обмеження можливі тільки на основі приписів права; дані обмеження можуть бути запроваджені тільки у спосіб, що відповідає природі самих прав; ці обмеження можна

застосувати тільки з метою «сприяння загальному добробуту в демократичному суспільстві^[106].

Третя структурна частина Пакту включала у себе його статті 6-15, у яких подано перелік вищезазначених прав, які дослідники зазвичай поділяють на сім таких підгруп: право на працю; право на соціальний захист; право на сімейне життя; право на належний стандарт життя; право на здоров'я; право на освіту; право на участь у культурному житті. Більшість з перелічених прав передбачала потребу як у відповідних діях з боку держави, спрямованих на їх забезпечення, так і в конкретних аналогічних діях з боку осіб, яким належали ці права.

Четверта та п'ята структурні частини Пакту мали своєю метою забезпечення реалізації цих прав.

Окрім згаданих міжнародних актів, мету забезпечення гарантування людських прав державами переслідували також: Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р.; Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.; Конвенція про запобігання катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або таким, що принижують гідність, видам поводження та покарань 1984 р.; Конвенція про права дитини 1989 р.; Міжнародна конвенція про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їх сімей 1990 р.; Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницького зникнення 2006 р.; Конвенція про права інвалідів 2006 р. та ряд інших. Увесь цей доробок ООН є не чим іншим, як юридизацією людських прав та обов'язків держави стосовно гарантування даних прав у міжнародному праві.

Принагідно зауважимо, що, окрім держави до суб'єктів гарантування і забезпечення людських прав відповідно до вищезазначених актів міжнародного права, включно з ЄКПЛ, належать також інститути громадянського суспільства і саме воно в цілому, а також кожна окремо взята особа.

Внесок цих двох останніх груп суб'єктів у гарантування людських прав та їх забезпечення у повсякденному житті нерідко буває досить значним і в цілому зростає. Проте він у жодному разі навіть не наближається за мірою впливу на вищезазначену сферу до внеску держави у гарантування людських прав, який був, є і залишається в осяжній історичній перспективі визначальним. На підставі вищевикладеного ми цілком поділяємо висновок авторів підрозділу 1.3 монографії «Основні права людини: німецько-український правовий вимір» про те, що основним гарантом людських прав «є саме держава»^[107].

Це має місце саме тому, що держава, укладаючи та ратифікуючи міжнародні договори у сфері людських прав, починаючи із середини ХХ ст., як було продемонстровано нами вище, бере на себе юридичний обов'язок, а не моральний обов'язок, як стверджують автори щойно названої нами монографії^[108], щодо всебічного забезпечення та здійснення людських прав, який нерідко підкріплюється судовим захистом конвенційних прав особи. При цьому державний суверенітет не порушується, тому що держави добровільно вчиняють і ратифікують міжнародні договори у сфері людських прав, самі розпоряджаються власним суверенітетом.

Отже, вищевикладене дає нам достатні підстави для висновку про те, що у посттоталітарних, як і в інших демократичних суспільствах Європи та світу, починаючи із середини ХХ ст., поступово утвердився людиноцентризм як принцип існування держави. Він означає зв'язаність держави людськими правами, перетворення їх у ключовий юридичний обов'язок держави, у квінтесенцію усього змісту діяльності держави, в сенс її існування. Це мало своїм наслідком трансформацію посттоталітарних держав у держави людиноцентристські, інструментальні. Тільки останні, як переконує історичний досвід, створюють належні та достатні умови для розвитку медіації як альтернативного державному судочинству способу вирішення конфліктів (спорів) сторін, налагодження інтерсуб’єктивних відносин ними самими при допомозі медіатора. Людиноцентризм як принцип існування держави став останнім з необхідних чинників для настання історичної епохи медіації.

1.3.