I ВСТУП

Розчарувавпшсь британським правлінням, тринадцять північноамериканських колоній послали 1776 року своїх делегатів на Континентальний конгрес у Філа­дельфію. Там вони ухвалили Декларацію про незалежність, яку після Революційної війни підтверджено Паризьким договором 1783 року.

Спочатку вони заснували конфедерацію. Невдовзі після проголошення Декларації про незалежність Континенталь­ний конгрес запропонував Статті конфедерації, і до 1781 ро­ку їх ратифікували всі тринадцять штатів. Ці Статті стали першою Конституцією Сполучених Штатів Америки ¹.

Конфедерація, проголошена Статтями, була вельми слаб­ка. Центральний уряд справді мав широкі повноваження у сфері військових та закордонних справ. Одначе в царині справ внутрішніх, за винятком карбування грошей та регу­лювання грошового обігу, майже вся влада зберігалась за окремими штатами. Федерального суду практично не було. Конгрес не мав навіть влади накладати податки на покрит­тя федеральних витрат. Центральний уряд перебував у залежності від штатів.

Незадоволення Статтями конфедерації підштовхнуло штати послати знов, 1787 року, делегатів до Філадельфії. Треба було зміцнити центральне урядування. Мавши пов­новаження лише запропонувати поправки до Статей, зіб­рання, одначе, скоро вирішило відкинути їх зовсім і пред­ставити народові цілком нову Конституцію. Навіть більше, посилаючись на принцип суверенності народу, втілений у Декларації про незалежність, делегати вирішили знехту­вати те положення в Статтях, котре вимагало згоди законо­давчих органів усіх тринадцятьох штатів на будь-яку в тих Статтях зміну. «Ми повинні йти до первинних сил суспіль­ства,— переконував Джеймс Вілсон.— Охоплений поже­жею дім треба погасити, без скрупульозного огляду на звичайні права» ². Через два роки після ратифікації зако­нодавчими зборами дев’яти штатів, як зазначено в статті VII, нова Конституція набула чинності.

Цю Конституцію час від часу підправляли, але головні її положення чинні й досі. Складається вона з семи статей і двадцяти шести поправок. Вона дає повноваження цент­ральному урядові, розподіляє ці повноваження поміж кількох урядових розгалужень та обмежує владу як цент­рального уряду, так і окремих штатів.

Урядування, що його встановила Конституція, в цілому було вільне й представницьке, хоч і заплямоване положен­нями, які визнавали існування рабства³. А ще воно було обмежене, бо, незважаючи на те, що автори-укладачі від­чували потребу в додатковій федеральній владі, вони з не­довірою ставилися до урядування взагалі й до центрального зокрема. Ось чому до найбільших достоїнств Конституції належать три великі структурні принципи, покликані за­безпечувати неможливість зловживання урядовою вла­дою.

Принцип федералізму обмежує офіційний гніт, розподі­ляючи повноваження між нацією і штатами, що її склада­ють; принцип розділення влад забезпечує це, ділячи владу між трьома розгалуженнями федерального уряду­вання. Принцип стримування та рівноваги дає ще більший захист, наділяючи в багатьох випадках котрийсь підрозділ владою стримувати хибні чи незаконні дії іншого. Жоден із цих трьох принципів не названий у Конституції так, як ми його формулюємо тут, але кожен із них відбито в низці спеціальних положень.

Конгрес

Стаття І, розділ 1 довіряє законодавчу владу централь­ного урядування Конгресові Сполучених Штатів, який скла­дається з двох палат: Сенату й Палати представників. Члени Палати представників обираються прямим голосу­ванням громадян на дворічний термін, а місця розподі­ляються поміж штатами відповідно до кількості населення (ст. І, р. 2).(^Каліфорнія та Нью-Йорк, таким чином, мають більш ніж по тридцять представників од штату, а Делавер, Аляска — по одному^)

Зате в Сенаті кожен штат має по два члени (ст. І, р. 3), і згідно зі статтею V це положення практично неможливо змінити поправкою⁴. Ці поступки меншим штатам були ціною їхнього схвалення Конституції.

‘ Напочатку сенаторів обирали законодавчі органи штатів, з тим щоб штати брали безпосередню участь в управлінні країною. В інтересах більшої демократії це положення змінено Сімнадцятою поправкою, і від 1913 року сенатори також обираються прямим голосуванням народу.

Питання, що можуть улягати компетенції федераль­ного законодавчого органу, перелічено в статті І, розділі 8. Конгрес може створювати й утримувати війська та флоти, а також оголошувати війну. Він може регулювати торгі- вельні відносини з іншими країнами, поміж окремими шта­тами, а також з індіанськими племенами. Він може карбу­вати гроші й виробляти правила натуралізації чужоземців. Може запроваджувати закони про патентну справу, автор­ські права та банкрутство, засновувати поштові служби й правити округом Колумбія. Може вводити податки й пози­чати гроші для сплати федеральних зобов’язань. Зрештою, він може запроваджувати всі «потрібні й належні закони» для виконання будь-якими органами влади, підпорядко­ваними центральному урядові

Інші положення надають Конгресові різні додаткові пов­новаження. Стаття IV наділяє його владою приймати до складу країни нові штати, управляти федеральними тери­торіями та розпоряджатися щодо дії урядових актів одного штату в судах іншого. Стаття V уповноважує його пропону­вати конституційні поправки. Поправки XII—XV, XIX, XXIII—XXIV й XXVI, додані пізніше, уповноважують Кон­грес упроваджувати їхні положення «відповідним законо­давством».

На перший погляд ці повноваження здаються не дуже широкими. Не беручи до уваги порівняно дрібних чи випад­кових справ, Конституція додала до повноважень, уже наділених Конгресові Статтями конфедерації, лише права вводити податки та регулювати торгівельні відносини. До того ж навіть ці обмежені повноваження ще більше обтято статтею І, розділом 9, котрий серед іншого забороняє Конгресові оподатковувати експорт чи віддавати перевагу портам одного штату перед портами іншого й вимагає, щоб «прямі» податки були розподілені поміж штатами відповід­но до кількості населення.

З переліку Конгресових повноважень випливає, що Кон­грес має лише ту владу, яку надає йому Конституція, і Десята поправка підтверджує цей висновок: «Повнова­ження, не надані цією Конституцією Сполученим Штатам і не заборонені нею ж окремим штатам, залишаються від­повідно за окремими штатами або за народом». Однак через процес інтерпретації були прийняті оті скромні, описані вище положення,- аби наділити Конгрес напрочуд широ­кими законодавчими повноваженнями.

Як і сама Конституція, закони, в належному порядку прийняті Конгресом, є «найвищим законом країни» (ст. VI). У разі розходження законів, федерального й окремого шта­ту, визнається верховенство першого.

Президент

Стаття II, розділ 1 довіряє федеральну виконавчу владу Президентові Сполучених Штатів, який обирається на чо­тири роки й (від прийняття Двадцять другої поправки 1951 року) не більше, ніж двічі. Оскільки автори Консти­туції не вірили, що народ зможе зробити мудрий вибір, Президент обирається не прямо, а вибірниками, яких оби­рають ті, хто має право голосу, з усіх штатів (ст. II, р. 1; попр. XII), Ця система ніколи не працювала так, як її заду­мували укладачі Конституції, адже фактично від самого початку вибірники були суто номінальними діячами, що тільки фіксували на папері вибір народу.

Кожен штат обирає певне число вибірників, відповідно до всієї кількості його сенаторів і представників, а округ Колумбія (який не має голосу в Конгресі) від 1961 року обирає їх не більше, «ніж найменш населений штат» (попр. XXIII). Оскільки кожен штат має, незалежно від його на­селеності, двох сенаторів, дрібніші штати трохи «перепред- ставлені» і в виборах Президента. До того ж закони штатів назагал передбачають, що переможець виборчої кампанії всередині штату дістає собі всі голоси вибірників цього ж штату. Ці фактори уможливлюють таку ситуацію, коли кандидат у Президенти, набравши більшість голосів ^все­народному голосуванні, все-таки програє кампанію.! Саме це сталося 1876 року, коли Резерфорд Б.

Якщо жоден із кандидатів не набере більшості виборчих голосів, Палата представників обирає Президента з-поміж тих трьох, за кого подано найбільше голосів. У цьому про­цесі кожен штат має лише один голос, без огляду на загаль­не число його представників, тож Президентом стає той, за кого проголосувала більшість штатів (попр. XII).

Спочатку той із кандидатів, хто приходив до фінішу другий у кампанії з виборів Президента, ставав Віце-пре­зидентом. Одначе після )того, як Д80& року несподівано То­мас Джефферсон і його суперник Аарон Берр набрали од­накову кількість голосів, (Дванадцята поправка поставила вимогу, щоб вибірники голосували окремо за кожну з двох посад.

Головна функція Віце-президента полягає в тому, що він перебирає на себе обов’язки Президента, коли той помирає чи стає неспроможний виконувати свої обов’язки (ст. II, р. І; попр. XXV). Віце-президент також «діє як Президент», коли (через неспроможність будь-кого з кандидатів набра­ти більшість голосів чи то в рамках інституту виборів, чи то в Палаті представників) нікого не обрано Президентом (попр. XX). Коли жоден із кандидатів у Віце-президенти не набере більшості виборчих голосів, вибір здійснює Сенат. Якщо порівнювати з виборами Президента Палатою пред­ставників, то тут можливість виникнення безвихідного ста­новища менша, адже від Сенату вимагається вибрати Віце- президента з-поміж двох кандидатів, котрі дістали найбіль­шу підтримку виборців.

Поки Президент при здоров’ї, Конституція аж ніяк не переобтяжує Віце-президента роботою, поза його голову­ванням, великою мірою номінальним, у Сенаті, лишаючи, проте, за ним важливу, хоч і спорадичну, прерогативу проголосувати, коли треба порушити нічийне співвідно­шення голосів (ст. І, р. 3). Оцей істотний брак обов’язків дав підставу для жартівливих розпитів: «Що ж сталося з Г’юбертом?», коли шанований і впливовий сенатор Г’ю- берт Гемфрі був обраний Віце-президентом — і зник.

Одначе Двадцять п’ята поправка, замість скасувати цю по суті недоцільну посаду, вимагає від Президента призна­чити нового Віце-президента, із схваленням обома палата­ми Конгресу, як тільки це місце стає вакантним.

Незалежність Президента від Конгресу посилюється тим фактом, що його (чи її) можна усунути лише з допомогою нелегкого процесу імпічменту[*]. Аби висунути офіційне звинувачення проти Президента, треба, щоб за це прого­лосувала більшість Палати представників, і потрібні дві третини голосів Сенату для усунення його з посади (ст. І, рр. 2, 3)^б. З чисто політичних мотивів його не усунути, а лише за «державну зраду, хабарництво чи інші тяжкі злочини й переступи» — неточне формулювання, яке по суті передбачає серйозне зловживання офіційною владою. Такі самі вимоги й до усунення Конгресом інших «цивіль­них урядовців Сполучених Штатів», у тім числі й суддів⁷.

Насправді цією процедурою не усунуто з посади ще жодного Президента. Після Громадянської війни провали­лася значною мірою політична спроба усунути Ендрю Джонсона — за браком одного голосу в Сенаті. 1974 року Річард Ніксон зрікся президентства (що широка громад­ськість розцінила як виправдання положень про імпічмент) після того, як Судовий комітет Палати представників про­голосував за те, щоб висунути проти нього звинувачення в приховуванні інформації про крадіжку із зломом у вибор­чій штаб-квартирі Демократичної партії в готелі «Вотер- гейт», у дискримінаційно-упередженому застосуванні феде­ральних законів проти політичних опонентів і в неприбутті за викликом, що його видав той самий Комітет у спробі розслідувати інші звинувачення.

Більшість президентських повноважень перелічена в статті II, розділах 2 й 3. Президент — головнокомандувач збройних сил. Він уповноважений амністувати федераль­них злочинців, за винятком випадків імпічменту. За згодою Сенату призначає суддів та інших федеральних урядовців і укладає договори з чужоземними державами. Він також грає чільну роль і в інших аспектах міжнародних зносин — почасти на підставі неупередженого положення, що упов­новажує його приймати «послів та інших повноважних представників»⁸, і почасти за тією теорією, що деякі функ­ції зовнішніх зносин притаманні самій посаді Президента⁹. Наступна вказівка, що Президент «забезпечує точне вико ­нання законів», покладає на нього основну відповідальність за зміцнення федерального права.

І насамкінець, Президент грає важливу роль у законо­давчому процесі через право вето, надане йому статтею І, розділом 7: якщо він відмовиться схвалити законопроект, представлений Конгресом, то цей законопроект стане за­коном лише тоді, коли його знову схвалить більшість (дві третини) обох палат. Він також може подавати (й часто подає) законопроекти на розгляд Конгресу.

Судочинство

Стаття III, розділ 1 надає федеральну юридичну владу Верховному судові Сполучених Штатів, підпорядковуючи йому всі нижчі судові органи, що їх Конгрес вважатиме за необхідне заснувати. Від 1789 року існують федеральні суди першої інстанції (окружні суди Сполучених Штатів) у кожному штаті, а від 1891 року — й проміжні апеляційні брати до уваги обговореної вже тут обмеженої можливості імпічменту, цю фразу розуміють як «поки їхнього віку», а наступне положення гарантує, що їхня винагорода не може бути зменшена, поки вони перебувають при вико­нанні своїх обов’язків. Мета цих положень: створити такі умови, щоб судці могли виконувати свою роботу, не боя­чись утисків з боку інших владних підрозділів¹⁰.

суди.

Цей самий розділ передбачає, що федеральні судді обі­

ймають посаду, «поки до

ІШГ'Вр&'бнзій»? "Коли не

країн:,. • ' ' ¹

"^Як і Конгрес, федеральні суди не мають іншої влади, крім тієї, що надана їм Конституцією. Найважливіше їхнє.повноваження — розглядати «судові справи» й «спори», тобто вести судові процеси. Згідно із статтею II, розділом 2 Конгрес може також наділити їх владою призначати «ниж­чих урядовців», яких в інших випадках настановляє Пре­зидент, а затверджує Сенат] Чи це повноваження обмежує­ться судовими урядовцями, як підказує контекст, а чи Конгрес може наділяти суддів владою призначати спеці­альних обвинувачів, як він пробував чинити,— є предметом дискусії¹¹.

' Навіть не всі судові справи можуть бути розв’язані феде­ральними судами — їхні повноваження обмежуються пев­ними видами спорів, що їх укладачі Конституції вважали належними предметами національної турботи. Найважли­віші з них — це процеси, що заторкують саму Конституцію, федеральні закони або угоди. Компетенція федерального суду ухвалювати рішення з цих справ допомагає забезпе­чити верховенство та однорідність федерального права. Були сюди включені й адміралтейські справи, пов’язані загалом із пароплавством,— через міжнародну природу морського діла та його вагу для молодої нації.

"''Федеральна правова влада поширюється також на спори між громадянами різних штатів (справи «різного грома- ( дянства»), аби уникнути ризику, що суд штату неналежним \ чином віддасть перевагу своїм співгромадянам у їхніх спо­тах із «чужими». З подібних міркувань федеральні суди мають також право розв’язувати суперечки поміж штата­ми, а також вести справи, де Сполучені Штати виступають як одна із сторін. Одначе право федеральних судів вести процеси проти окремих штатів було обмежене Одинадця­тою поправкою 1795 року.

Багато видів судових процесів, не перелічених у статті (включаючи більшість справ стосовно контрактів, влас- сті, нещасних випадків, карних злочинів, внутрішніх взаємин), закріплено за судами окремих штатів Десятою ■оправкою; кожен штат має свій власний повний набір судів. Суди окремих штатів можуть також розв’язувати більшість справ, що підпадають під компетенцію федераль­них судів,— коли таке бажання сторін.|Дарма що поло­ження про «потрібні й належні закони» уповноважує Кон­грес поширювати виняткову компетенцію федерального суду на ці випадки, вій, як правило, до цього не вдавався^

Верховний суд функціонує лише як суд останньої інстан­ції («апеляційна юрисдикція»), якщо тільки стороною в судовій справі ще є штат чи зарубіжний дипломат. Спір спочатку розв’язується федеральним окружним судом або судом штату; сторона, що програла процес, може потім подавати апеляцію на рішення суду штату, а в деяких ви­падках може дійти як до кінцевої інстанції до Верховного суду Сполучених Штатів. Рішення суду штату, однак, під­лягають перегляду Верховним судом тільки в тій марі, в якій вони заторкують Конституцію чи інший федераль­ний закон.

Перші десять поправок

(Білль про права)

Стаття V надає можливість вносити поправки до Кон­ституції. Ніяка поправка не може позбавити штат його рівноправного голосу в Сенаті без його згоди, а поза тим можна вільно робити поправки до будь-якого положення Конституції¹².

Саме тому, що існує така широка змога вносити поправ­ки, процес їх прийняття утруднено, аби запобігти поспіш­ним змінам. Норма така, що потрібні дві третини голосів обох палат Конгресу, аби внести конституційну поправку на розгляд, і схвалення трьох чвертей від усіх штатів, щоб ту поправку прийняти. ІЦя процедура привела до успішного кінця лише в двадцяти шести випадках за двісті років! А альтернативне положення про скликання конституцій­них зборів для вироблення поправок так ні разу й не було використане — почасти від побоювання, що ті збори мо­жуть порушити основи Конституції.

Хоча Конституція надала федеральному урядові лише обмежені повноваження, в багатьох ратифікаційних доку­ментах окремих штатів були висловлені побоювання, що федеральний уряд може зловживати своєю владою. Аби усунути ці страхи, Конгрес 1789 року в одному зі своїх пер­ших актів запропонував дванадцять поправок. Десять із них, що склали американський Білль про права[†], були ратифіковані протягом двох років і стали першими десять­ма поправками до Конституції¹³.

Перша поправка забороняє Конгресові ухвалювати за­кони, що обмежували б свободу слова, преси чи віроспові­дання, а також закони про запровадження релігії. Відтоді це останнє положення — віщук на «засновані» церкви в Англії та в деяких колоніях — тлумачиться як вимога рішучого відокремлення церкви від держави.

Друга поправка гарантує «право народу зберігати й но­сити зброю» — аби, як проголошує текст, забезпечити на­явність «добре організованої міліції». Досі тривають палкі суперечки з приводу того, чи в світлі цієї проголошеної мети поправка дозволяє окремим особам мати зброю, а Верхов­ний суд так і не розв’язав цього питання.

Третя поправка застерігає проти постою військ у при­ватних будинках. Четверта, у відповідь на лихої слави «роз­порядження про накладання арешту на товари», застосо­вувані для зміцнення гнобительських британських торго­вельних законів, забороняє «необгрунтовані обшуки чи затримання» й передбачає, що ордери на обшук чи арешт можуть бути видані тільки на «достатніх підставах».

Поправки V, VI й VIII заторкують здебільшого права осіб, звинувачених у федеральних злочинах. Для захисту від урядових утисків звинуваченим надається право на ско­рий і прилюдний судовий розгляд їхньої справи перед при­сяжними з числа їхніх співгромадян. Для забезпечення справедливого суду їм надається право на очну ставку із свідками звинувачення, право виставляти своїх власних свідків та користуватися допомогою адвокатів. Судити чи карати їх можуть не більше одного разу за одну й ту саму провину, їх не можуть піддавати «жорстоким і незвичай­ним» карам чи змушувати свідчити проти самих себе.

Це останнє положення є те саме знамените «положення проти самозвинувачення», яке іноді називають просто П’ятою поправкою і на яке часто посилаються ті, хто пере­буває під слідством чи під судом за гадані злочини. Почасти воно грунтується на тому понятті, що несправедливо ста­вити відповідача в «жорстоку трилему» вибору між визнан­ням за собою провини, кривоприсяжництвом та зневагою суду, й відтоді це положення захищають як гарантію проти застосування тортур для добуття зізнань.

П’ята поправка забороняє також брати приватну влас­ність для громадського використання без надання справед­ливої компенсації: якщо уряд хоче збудувати приміщення пошти на моїй землі, він за це повинен заплатити. Нижче докладно з’ясовується таємниче положення тієї самої по­правки про те, що нікого не дозволено позбавляти життя, свободи чи власності «без належного судового процесу».

Сьома поправка вимагає суду присяжних у певних спра­вах цивільного судочинства, що їх вона кваліфікує як «процеси загального права». Це такі спори, що традиційно розв’язуються судами «загального права», а не «судами справедливості» чи «адміралтейськими судами», як в Англії,—■ грубо кажучи, ті випадки, коли йдеться лише про грошову компенсацію і ніякі кораблі не зачіпаються *⁴.

Дев’ята поправка загадково гарантує, що перелік у Кон­ституції «певних прав не повинен тлумачитись як запере­чення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом»; Десята (вже згадана) застерігає за штатами пов­новаження, не делеговані Сполученим Штатам та не забо­ронені Конституцією.

Пізніші поправки

Конституція в тому вигляді, в якому її схвалено напе­чатку, містила порівняно мало обмежень щодо влади окре­мих штатів. Стаття І, розділ 10 справді виключали окремі штати з деяких галузей, віднесених до відання федераль­ного уряду,— таких, як грошові справи та більшість вій­ськових і закордонних справ. Цей самий пункт забороняв також штатам ухвалювати закони, що кваліфікували б колишню поведінку як злочинну (закони ex post facto*), оголошували б осіб винними у злочинах («біллі про поз­бавлення громадянських та майнових прав») чи порушу­вали б «договірні зобов’язання».

Закони на ухвалення законів ex post facto та про позбав­лення громадянських і майнових прав також були віднесені до відання Конгресу розділом 9 цієї самої статті; Верховний суд посилався на обидві заборони, наголошуючи на вимогах, щоб представники певних професій заприсягнися в тому, що не підтримували Конфедерації під час Громадянської війни ¹⁵. Пункт «договірних зобов’язань» мав чималу вату протягом XIX сторіччя, коли він уживався, окрім інших цілей, на те,щоб забороняти скасування земельних дарчих актів та корпоративних пільг; судові рішення XX сторіччя настільки звузили діапазон дії цього пункту, що він більш не відіграє такої значної ролі.

Стаття IV наклала на окремі штати додаткові обмеження в інтересах гармонії міжштатних стосунків. За нею вима­галося, щоб до громадян одного штату ставилися на терені іншого штату, як до співгромадян. Кожен штат мав поважа­ти «офіційні акти, документи й судові рішення» будь-якого іншого штату і повертати як збіглих рабів, так і осіб, зви­нувачених деінде у скоєнні злочинів. Стаття VI, як зазна­чено вище, вимагала, щоб плати шанували федеральне право.

Дві з перших восьми поправок спеціально присвячені тільки федеральному урядові Перша говорить лише про «Конгрес», Сьома — про «суд(и) Сполучених Штатів». Од-

зворотної дії (лат-)- наче, попри їхні загальні формулювання, інші поправки також були прийняті через побоювання не так влади шта­тів, як федеральної влади; отже, вони були покликані не обмежувати повноважень штатів¹⁷.

Значніші обмеження прав штатів були введені «поправ­ками Громадянської війни» (XIII—XV), що їх прийнято між 1865 та 1870 роками для боротьби з расовою дискри­мінацією. Тринадцята поправка скасувала рабство Чртир- надцята, котра виявилась однією з найбільш значущих час­тин Конституції, містить кілька важливих положень. Щоб анулювати ганебне рішення у справі Dred Scott..., яке ствер­джувало, ніби негри не є громадяни розділ 1 проголо­шує фактично всіх осіб, народжених чи натуралізованих у Сполучених Штатах, «громадянами Сполучених Штатів і того штату, в якому вони проживають» ¹⁹. Дуже важливо, що цей розділ також забороняє обтинати «привілеї та вольності» громадян Сполучених Штатів, відмовляти будь- кому в межах його, розділу, юрисдикції в «однаковому для всіх захисті» або (як П’ята поправка гарантує щодо феде­рального уряду) позбавляти будь-яку особу життя, свободи чи власності «без належного судового процесу». П’ятна­дцята поправка забороняє Сполученим Штатам (так само, як і окремим штатам) відмовляти будь-кому з громадян у праві голосу на расовому грунті, а пізніші поправки по­ширили право голосу й на жінок та вісімнадцятилітніх (поправки XIX, XXVI). Кожна з цих поправок уповнова­жує Конгрес упроваджувати її положення в життя відпо­відним законодавством.

На решті поправок нам немає потреби застановлятися надовго, та й деякі з них да вже згадали. Одинадцята обме­жила повноваження федерального суду в позовах проти окремих штатів; Дванадцята переглянула процедуру пре­зидентських виборів. Шістнадцята усунула перешкоду в справі федерального оподаткування прибутків; Сімнадцята гарантувала всенародні вибори сенаторів. Вісімнадцята вста­новила загальнонаціональну заборону алкогольних напоїв, а Двадцять перша — її скасувала. Двадцята («калічка») зменшила проміжок часу між виборами та вступом на посаду виконавчих і законодавчих урядовців. Двадцять

друга істотно обмежила президентство двома строками; Двадцять третя надала громадянам округу Колумбія право обирати президентських вибірників. Двадцять четверта скасувала вимоги щодо виборчого оподаткування на феде­ральних виборах; Двадцять п’ята обумовила перебрання Віце-президентом президентської посади в разі неспромож­ності Президента виконувати свої обов’язки.

Оце й усе в загальних рисах про Конституцію. А зараз нумо знайомитися з нею докладніше, аби краще збагнути, що вона означає.