3. Принципи земельного права

Основу правового регулювання земельних відносин станов­лять принципи, які відображають характер і тенденції розвит­ку земельного права. Принципами права прийнято вважати основні положення, вихідні ідеї, які визначаються універсаль­ністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і які від­бивають істотні положення права1.

Конституційні принципи є універсальними, які притаманні усім галузям права. Тому немає потреби їх розглядати у межах земельного права. Загальноправові принципи — це результат відображення кон­ституційних принципів у земельному законодавстві. Згідно зі ст. 5 ЗК земельне законодавство грунтується на таких принци­пах: поєднання особливостей використання землі як терито­ріального базису, природного ресурсу і основного засобу ниробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо воло­діння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення раціонального використан­ня та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритету вимог екологічної безпеки. Однак деякі науковці слушно зауважують, що у зазначеній статті не названо такі вихідні, базові засади (принципи) земельного законодавства, як першочергове забезпечення прав на землі громадян; поєднан­ня публічних і приватних інтересів під час землекористування; пріоритетність правового режиму земель сільськогосподарського призначення; посилена охорона грунтів1.

Спеціальні принципи утворюють систему, що грунтується на структурній організації системи земельного права. До них на­лежать наведені нижче принципи.

Принцип цільового і раціонального використання земель. Він пронизує зміст усіх інститутів земельного права, виходячи з того, що цільове призначення земель — це встановлені за­конодавством порядок, умови, межа експлуатації (використання) земель для конкретних цілей з урахуванням категорій земель, які мають особливий правовий режим.

Відповідно до ст. 19 ЗК землі за основним цільовим призна­ченням поділяються на 9 категорій: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призна­чення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історикої культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв\'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться лише у вста­новленому порядку спеціально уповноваженими на те органами, а саме: органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих зе­мель у власність або надання їх у користування, вилучення (викуп) земель, про створення об\'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення, а також затверджують проекти землеустрою.

Земельне законодавство чітко визначає лише поняття цільо­вого призначення категорії земель, а не поняття аналогічного призначення конкретної земельної ділянки, сприймаючи їх як тотожні. Цільове призначення є одним з основних принципів регулювання земельних відносин. З ним пов\'язано багато право­вих норм, які регламентують різні аспекти використання земель­них ділянок. Тому під цільовим призначенням конкретної земельної ділянки треба розуміти встановлену компетентним органом під час надання останньої межі експлуатації (викорис­тання) з конкретною метою відповідно до затверджених планів розвитку певної території і зонування земель, а також право­вого режиму відповідної категорії земель.

Принцип особливого правового режиму земель відповідних ка­тегорій безпосередньо передбачений ч. 2 ст. 18 ЗК. Він дістає вияв у правовому забезпеченні раціонального та ефективного використання усіх земель нашої країни. Адже згідно з ст. 14 Конституції земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави. "Правовий режим землі" — це теоретичне поняття, яке узагальнює право­ву характеристику землі як об\'єкта земельних відносин і містить вказівку на коло найважливіших правових відносин, які скла­даються з приводу землі. Застосування зазначеного терміна має важливе значення для визначення порядку використання та охорони земельної ділянки. Основними елементами цього поняття є право власності на землю та інші права на неї, уп­равління використанням та охороною земель, правова охорона земель і заходи відповідальності за порушення земельного за­конодавства.

Практичне значення використання поняття "правовий режим землі" полягає в тому, що його вживання дає можливість визна­чити порядок використання й охорони певної категорії земель, тобто встановлювати особливості змісту права власності сто­совно тієї чи іншої категорії земель, можливості використання відповідних титулів прав на землю, особливості управління ии користанням та охороною земель\' тощо. Отже, під правовим режимом земель необхідно розуміти встановлений правовими нормами порядок та умови використання за цільовим призна­ченням земель усіх категорій і форм власності, забезпечення й охорону прав землевласників і землекористувачів, здійснення державного управління земельними ресурсами, контролю за раціональним використанням землі і додержанням земельного законодавства, ведення земельного кадастру, моніторингу землі, здійснення землеустрою, внесення плати за землю і застосу-пання юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства2.

Дозволене використання земельної ділянки становить корис­тування останньою з урахуванням її цільового призначення, встановлених обмежень та обтяжень. Воно визначається на основі зонування земель, містобудівної і землевпорядної доку­ментації. Перелік вимог до дозволеного використання земельної ділянки встановлюються незалежно від прав на неї.\'

Вимоги можуть поширюватись на способи використання зе­мельної ділянки (зокрема, передбачати заборону тих з них, які призводять до деградації земель, зниження родючості грунтів, погіршення стану навколишнього природного середовища); ком­пактність, висоту і глибину забудови, здійснюваної відповідно до містобудівної документації та будівельних норм і правил; розміщення соціально-культурних, комунально-побутових, про­мислових та інших будинків, будівель, споруд у межах відпо­відної зони або земельної ділянки; види використання, які справляють негативний вплив на здоров\'я людини або пов\'язані з підвищеною для неї небезпекою; гранично припустимі норми навантаження на навколишнє природне середовище; збережен­ня земельних насаджень тощо1.

Принцип пріоритету сільськогосподарського використання земель та їх охорони. Чинне земельне законодавство, як і по­переднє, грунтується на закріпленні пріоритету правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для несільськогосподарських потреб мають нада­ватися землі, непридатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. 1 це справедливо, якщо враховувати кількість і якість цих земель. Земельне за­конодавство встановлює також спеціальні вимоги до охорони земель сільськогосподарського призначення, запроваджуючи стандарти і нормативи щодо їх охорони і відтворення родючості ґрунтів.

Принцип державного контролю за використанням і охороною земель. Згідно зі ст. 14 Конституції земля знаходиться під особ­ливою охороною держави.

Принцип платності використання земель. Відповідно до Зако­ну України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю" (в редакції Закону від 19 вересня 1996 р.) використання землі у нашій країні є платним. Плата за землю стягується у вигляді земель­ного податку або орендної плати, розмір яких визначається залежно від грошової оцінки землі.

Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб і громадян на землю. Зміст цього принципу розкривається у нормах земель­ного законодавства, яке передбачає такі спеціальні способи зазначеного захисту: визнання прав; відновлення стану земель­ної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання правочину недійсним; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місце­вого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші, передбачені законом способи. Крім того, в земельному законодавстві передбачені спеціальні гарантії прав власників у иипадку викупу земельних ділянок для суспільних потреб або нідчуження (вилучення) їх з мотивів суспільної необхідності. Отже, лід принципами земельного права треба розуміти закріплені у земельному законодавстві керівні засади, які виражають сутність норм земельного права й основні напрями правового регулювання суспільних відносин, пов\'язаних з раціональним ви­користанням та охороною земель.