5.1. Сутність релігійного конфлікту та його соціально-правові наслідки

У сучасних умовах проблема правового регулювання релігійних відносин як ніколи набуває великого значення, стає предметом уваги міжнародних організацій, науковців та громадськості.

Проблема релігійної злочинності у світі, у глобальному сенсі, загалом пов’язана з великою кількістю конфліктів на релігійному ґрунті. Релігійна злочинність - це не лише кількісне вчинення злочинів окремими громадянами або групами, а й проблема націй, проблема світу.

Україна - правова, демократична держава. Проголошення рівності громадян незалежно від раси, релігії і національного походження має визначальне, принципове значення. Національний чинник суспільного життя повинен знаходити адекватне відображення і на законодавчому рівні при формулюванні кримінально-правових норм, і на рівні їх реалізації.

Єдність різних націй і вір має скріплювати особистості й усе суспільство в цілому. Реалізацію національних і релігійних відносин можна простежити в такій площині: цілий світ - держава, соціальні групи - нації і віруючі - громадяни. Недооцінка в правовому регулюванні хоча б однієї з ланок цієї структури різко знижує його ефективність. Не можна ігнорувати ні релігійний, ні загальнолюдський, ні національний, ні цивільний чинники.

Пріоритет певної релігії або піднесення статусу однієї нації над іншими зумовлює появу міжнаціональної напруженості, прояву вкрай негативних явищ.

Злочинність на ґрунті релігійних конфліктів - соціально-правове явище, що має відносно масовий масштаб. Вона спричиняє появу біженців. Сотні тисяч людей змушені залишити місця проживання через побоювання за своє життя і життя своїх близьких.

Вітчизняне кримінальне законодавство передбачає відповідальність за діяння, які спрямовані на порушення національної рівноправності, розпалювання міжнаціональної, расової, релігійної ворожнечі, повне або часткове знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи.

Ю. М. Демидов відносить злочинність на ґрунті міжнаціональних і релігійних конфліктів до злочинності в екстремальних ситуаціях, включаючи й масові заворушення, й терористичні акти, в тому числі й групові бійки, а також всі злочини на ґрунті міжнаціональної ворожнечі. За масштабами екстремальні події та їх наслідки можна поділити на локальні, регіональні, глобальні. Критерієм цієї класифікації вважається рівень ураженості тієї чи іншої місцевості негативними наслідками події, його тяжкості [248].

Р. А. Сабітов відокремлює злочинність на ґрунті міжнаціональних і релігійних конфліктів від інших її видів за ознакою спрямованості проти осіб іншої національності або раси, приналежності до релігії, мотиву вчинення злочину: ненависть, неприязнь, ворожість, нетерпимість до осіб іншої національності й раси [426, с. 8].

У вітчизняній літературі поняття конфлікту однозначно не визначено. Існує неясність у визначеннях релігійних явищ і процесів, які близькі до конфлікту, але такими не є.

Конфлікт - це протиборство сторін, зумовлене протилежністю або істотними відмінностями інтересів, поглядів і ціннісних орієнтації. Конфлікт - це саме протиборство сторін, тобто ситуація, коли обидві сторони здійснюють певні дії, спрямовані один проти одного [266, с.

Щоб точніше з’ясувати природу конфлікту і його відмінність від суміжних явищ, необхідно також визначити межі конфлікту, тобто його зовнішні межі. Можна виділити три аспекти визначення меж конфлікту: просторовий, часовий і внутрішньосистемний.

Просторові межі конфлікту визначаються територією, на якій відбувається конфлікт. Ця територія може бути будь-якою за величиною. Визначення територіальних меж конфлікту необхідне, оскільки воно пов’язане з проблемою учасників конфлікту.

Часові межі - це тривалість конфлікту, його початок і кінець. Знати коли вважати конфлікт почався, триваючим або вже закінчилися важливо для того, щоб правильно оцінити роль осіб, які приєднались. Нерідко присутня латентна (прихована) стадія розвитку конфлікту. Якщо казати точніше, то це планування майбутніх операцій і підготовка до них.

Говорячи про поняття конфлікту необхідно торкнутися питання про функції конфлікту. Для учасника конфлікту - це досягнення цілей, які він ставить перед собою у цьому конфлікті. У літературі нерідко функціями конфлікту прийнято вважати дозвіл соціальних суперечностей, що породили протиборство сторін. Це твердження заслуговує на увагу, хоча не повною мірою й не завжди відповідає дійсності. Нерідко конфлікти навпаки лише підсилюють ці суперечності, загострюють їх або заганяють углиб.

До основних понять конфлікту відноситься питання про його предмет і об’єкт. Об’єктом конфлікту слід вважати цінності, ресурси чи статус, з приводу якого він походить, а під предметом розуміється матеріальні блага, з ними пов’язані.

Для наявності конфлікту, як показує світовий досвід, потрібні три умови.

По-перше, потрібна конфліктна ситуація. Йдеться про об’єктивне поєднанні різних обставин, які передують конфлікту.

По-друге, потрібні конфліктні особистості (конфліктні групи). Наявність однієї конфліктної ситуації ще недостатньо для конфлікту, якщо сторони миролюбні.

По-третє, потрібно мати привід для конфлікту, тобто таку зовнішню обставину, яка є “спусковим механізмом”, що породжує розвиток подій [266, с.

Т. Парсонс соціальний конфлікт визначив як патологічний побічний продукт наявних соціальних систем. Таке поняття конфлікту передбачає ситуацію, за якої взаємопов’язані частини системи не в змозі відповідати одна одній й гармонійно функціонувати. Конфлікт розуміється як напруга або стрес всередині суспільної системи. Основним джерелом міжгрупового конфлікту є соціальна напруга, викликана несумісністю соціальних цінностей і нездатністю політичних інститутів до адаптації в умовах соціальних змін. Насильницькі колективні дії виникають зі стану морального розкладання суспільства, ослаблення інтегруючих суспільну систему цінностей.

У 1979 р. Д. Доллардом була сформульована соціально-психологічна гіпотеза фрустрації-агресії [563]. Під фрустрацією в ній розуміється стан індивіда, викликаний зовнішніми перешкодами його прагненню досягти значущої для нього мети, реалізувати ту чи іншу потребу, а під агресією - поведінка індивіда, націлена на підпорядкування або примушування іншої людини, речі, процесу. За цією концепцією, фрустрація є необхідною і достатньою умовою агресії: агресія завжди викликається фрустрацією, а фрустрація завжди веде до агресії. Якщо в силу страху покарання або з якоїсь іншої причини індивід не може відразу направити агресивний імпульс проти безпосереднього джерела фрустрації, то агресія може бути відкладена в часі або “заміщена”, тобто спрямована на більш уразливий і незахищений об’єкт або всередину, на самого індивіда (крайнім проявом такої зверненої всередину агресії є суїцид).

У 1940-60-і рр. теорія фрустрації-агресії була доповнена введенням в схему каузального механізму проміжних змін. Якщо звернутися до роботи Міллера [570], то фрустрація викликає не безпосередньо агресію, а лише спонукання до неї (інстігацію), після чого можливі різні реакції індивіда - як агресивні, так і неагресивні. Спонукання до агресії реалізується в агресивну поведінку в тому випадку, коли тривалість, частота та інтенсивність фрустрації досить великі й підвищують поріг стримування агресії, який визначається чинниками уникнення агресії.

Л. Берковець проміжною змінною виділяє гнів, який стимулює агресивну поведінку проти зовнішнього об’єкта, усвідомлюваного як джерело фрустрації [560].

Все це підводить до того, що ефективність стримування агресивних насильницьких форм у міжрелігійних конфліктах залежить від того, наскільки вдасться підняти поріг її стримування шляхом раціоналізації поведінки протидіючих конфесій на основі передбачення і розрахунку їх представниками різних негативних наслідків своїх насильницьких дій щодо власного насильства.

Розгортання подій у період загострення міжнаціональних або міжрелігійних відносин подібно виру, коли поверхнева воронка первісного поділу населення за релігійною ознакою починає постійно збільшувати поле свого притягання, а маси несуться підводною течією обвальних соціальних змін до місця нікому невідомого викиду.

Міжрелігійний конфлікт - це зіткнення у сфері релігійних відносин, прояв суперечностей між індивідами, релігійними групами й суспільством, що негативно впливає на міжрелігійні відносини в державі.

Респондентам було запропоновано визначитися, якою мірою вони згодні чи не згодні з твердженням про те, що «в усьому світі релігії переважно є джерелом конфліктів, аніж миру». Інакше кажучи, це спроба з’ясувати думку громадян про те, чим є релігії в сучасному світі - джерелом солідарності та об’єднання чи, навпаки, розбрату й протистояння. З’ясувалося, що понад чверть українців (28%) поділяє точку зору, згідно з якою домінуючі у сучасному світові релігійні світогляди не лише різні чи несумісні, вони природно генерують протистояння й конфлікти; 24% наскільки погодилися з цим твердженням, настільки й не погодилися. Втім третина респондентів (32%) вважає релігії джерелом швидше миру, аніж конфліктів (додаток В, рис. В.12).

Звичайно, негативніше запропоновану тезу сприйняли релігійні особи, хоча й серед останніх кожний четвертий (26%) таки вважає релігії джерелом радше конфлікту; ще стільки ж були в чомусь згодними, а в чомусь ні з запропонованим твердженням (25%), а не підтримали його 34% опитаних.

Серед релігійних осіб оцінки також залежать від міри релігійності. Якщо серед осіб з високим рівнем релігійності не погодилися з переважанням конфліктності релігій 47%, то серед осіб із середнім рівнем релігійності таких вже 38%, а серед осіб з низьким рівнем релігійності - 26%. Відповідно, мірою зменшення рівня релігійності збільшується частка тих, хто цілковито або частково погоджується з таким негативним впливом релігій. Водночас кожен п’ятий (20%) з числа осіб з високим рівнем релігійності таки однозначно погодився з конфліктними наслідками функціонування релігій в сучасному світі.

Близько половини (48%) греко-католиків заперечували особливу конфліктогенність релігій, тоді як серед православних відповідна частка становила третину (34%). І навпаки, серед православних частка тих, хто підтримав запропоноване в анкеті твердження, становила чверть (25%), а серед греко- католиків - 18%. Чоловіки частіше за жінок погоджувалися з цим твердженням, а молодші респонденти - частіше за старших.

Вплив релігії на суспільство проявляється не лише через суспільну діяльність релігійних інституцій, але й через значущість власне релігійних вірувань, а також факту належності до певної релігійної організації для життя окремого віруючого. В обстеженні ставилася низка питань з цього приводу. В цілому серед українців домінує переконання, що релігійні погляди та релігійна активність можуть допомогти людям віднайти внутрішній спокій та щастя, знайти нових друзів або познайомитись з правильними, порядними людьми, отримати підтримку в скрутні часи (додаток Д, табл. Д.18).

Якщо виокремити частки тих, хто повністю або скоріше погодилися із наявністю зазначеної допомоги, то більше всього респонденти одностайні щодо допомоги релігії у досягненні внутрішнього спокою та щастя (з цим повністю і скоріше погодилися 65% опитаних), тоді як менше всього згоди було виявлено стосовно допомоги релігії в пошуку нових друзів і знайомств з порядними людьми (49% та 47% відповідно). Зазвичай таке значення релігії для особи менше визнають нерелігійні люди, проте навіть серед них є певні частки тих, хто погодився з такими позитивними наслідками релігійної активності. Зокрема, 17% нерелігійних визнали, що релігія допомагає віднайти внутрішній спокій та щастя, 22% - знайти нових друзів, 21% згодні, що релігійна активність може допомагати в скруті, ще 11% думають що це може посприяти знайомству з порядними

людьми.

На думку М. В. Йордан, витоки конфлікту - це його історичні, економічні, соціальні, конфесійні передумови. Адже “біографія” конфлікту включає в себе і його історію, і тло, на якому він прогресував. Сторонами конфлікту зазвичай виступають особистості, окремі групи або великі спільноти. Рівень соціальної складності конфлікту визначається фактичним обчисленням реальних сил та учасників. Позиції і стосунки сторін бувають як формальні, так і неформальні, загальні й приватні. У кінцевому ж результаті їх ставлення до конфлікту виражається в тому, чи хочуть, чи прагнуть сторони вирішити конфлікт, чи бажають вони його вирішити самостійно або розраховують на зовнішні чинники впливу, які їхні надії і обіцянки [183].

Релігія досить часто є приводом для міжнаціональних конфліктів, які, в таких ситуаціях, у своєму розвитку проходять різні стадії, які супроводжуються своєрідним соціально-психологічним “тлом”. Початкові стадії виникнення конфлікту характеризуються, як правило, наростанням напруженості, поступовим посиленням соціальної активності окремої релігійної групи, створенням і функціонуванням контрольованих її представниками релігійних об’єднань. Місцева релігійна група втягується у протистояння не відразу. Але коли одна група починає закликати до справедливості, слідують, як правило, відповідні виступи й з іншого боку. Вони носять найчастіше несанкціонований характер і відбуваються стихійно.

У процесі наростання конфлікту ці два рухи, як правило, набувають рис організованості, що знаходить своє відображення, зокрема, у висуванні лідерів і активістів, в оформленні власної матеріальної бази. Далі події розвиваються на основі цих напрямів, періодично наростаючи на одному або іншому з них.

Продуктом міжнаціональної напруженості є політика, яка, в свою чергу, впливає на релігійне становище в державі й не завжди позитивно. Підґрунтям для виникнення релігійних конфліктів є неправильна політика держави щодо регулювання міжнаціональних конфліктів, де спроба поділу соціуму за національними ознаками може призвести до загострення релігійних питань.

“Релігійна злочинність” носить непостійний, іноді латентний характер, де на сплеск релігійного конфлікту може вплинути будь-яка подія політичного, національного, культурного чи іншого характеру.

Злочини на релігійному ґрунті вчиняються по-різному. Якщо мова йде про конфлікт, то такі злочини вчиняються агресивним натовпом або в натовпі. В умовах безпосереднього спілкування відбувається процес емоційного зараження, в результаті чого зростає число людей, охоплених загальною емоцією. З підвищенням сугестивності зменшується ступінь критичного ставлення людини до самої себе і здатність раціонально переробляти сприйняту інформацію. У натовпі виникає відчуття власної анонімності, безкарності і почуття сили. Під впливом натовпу суб’єкт робить те, на що він ніколи б не зважився поодинці [420]. Якщо говорити про злочини на релігійному ґрунті, які вчиняються “одинаками” або групами відносно окремих громадян або груп без проявів відкритої конфліктності, можна сказати, й і ці злочини є однією зі сторін релігійної злочинності загалом.

Релігійні суперечки історично розколювали народи й континенти, зумовлювали часом розв’язування жорстоких релігійних війн і конфліктів. До них відносяться, наприклад, загарбницькі війни, які в XI-XIII ст. лицарі Західної Європи вели в Палестині, так звані хрестові походи. Найбільш страшним епізодом воєн гугенотів стала Варфоломіївська ніч у серпні 1572 р. у Парижі. У ніч на свято Святого Варфаламея (24 серпня) присвячені у справу католики позначили будинки, де перебували їхні майбутні жертви. Багато було вбито в своїх ліжках. Різанина тривала три дні з залученням у криваву оргію випадкових людей. Вбивства перекинулися в інші міста. За даними фахівців у галузі історії зарубіжних країн тоді загинуло не менше тридцяти тисяч людей [185, с. 173].

Визначною справою французького короля Генріха IV був Нантський едикт- закон про віротерпимість, прийнятий у 1598 р. Панівною релігією залишився католицизм, але гугеноти отримали свободу віросповідання та однакові з католиками права. Це був перший у Європі детально розроблений закон про свободу віри (другий у світі після указу падишаха Акбара в Індії).

Незабутній відбиток в історії залишила іспанська інквізиція. У 1480 р. король Фердинанд заснував так звану Нову інквізицію на чолі з домініканцем Томасом Торквемадою. Вона стала знаряддям абсолютизму в боротьбі проти інакомислячих, крім єретиків - ворогів церкви й короля вона переслідувала також хрещених євреїв - Марроне, звинувачених у прихильності до іудаїзму, а також мусульман, які прийняли християнство, які підозрювались в таємному сповіданні ісламу. У 1492 р. Торквемада схилив іспанських королів Ізабеллу і Фердинанда до висилки з країни всіх євреїв. Всього в Мадриді упродовж 1481-1808 рр. зійшли на багаття майже 32 тис. людей і близько 300 тис. понесли інші тяжкі покарання. В Іспанії Торквемада набагато частіше, ніж інквізитори інших країн, вдавався до крайнього заходу: за 15 років за його наказом спалено 10200 людей. Останній акт спалення на багатті мав місце в Іспанії у 1826 р. [185, с. 175].

У межах різних релігійних віровчень формувались єдині канони, що нормують вираз почуттів, думок, поведінки людей. Завдяки цьому релігія виступала як потужний засіб соціальної регламентації і регуляції, упорядкування та збереження звичаїв, традицій, звичаїв.

Коли в релігії не залишається почуттів любові і співчуття до ближнього, тоді починається релігійна ворожнеча, пропаганда винятковості або неповноцінності людей за ознакою ставлення до релігії. Все це суперечить самій релігії, її моральному, моральному началу. Проаналізувавши сутність світових релігій буддизму, християнства та ісламу, ми прийшли до висновку, що жодна релігія не проповідує і не закликає до насильства. Сам по собі мотив релігійної ворожнечі створений штучно насамперед тими, кому вигідно зіштовхувати різні погляди в необхідності затвердження домінування одних релігійних переконань над іншими. Причинами провокацій подібних конфліктів можуть бути: прагнення до влади, матеріальна вигода, розпалювання на тлі релігійних зіткнень міжнаціональних конфліктів, що прямо порушує Загальну декларацію прав людини (ст. 18), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 18, ст. 19), Декларацію про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігій і переконань.

У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі) та в Підсумковому документі загальноєвропейської наради (Мадрид) говориться про право кожної людини на свободу релігії та переконань, а міжнародне право, в свою чергу, вимагає, щоб кожна держава забезпечувало рівність усіх громадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії і переконань. Ніхто не повинен зазнавати дискримінації з боку будь-якої держави, установ, групи і окремих осіб. При цьому, під дискримінацією розуміється будь-яке обмеження в правах і свободах людини або надання привілеїв, заснованих на релігії або переконаннях. Дискримінація людей на цій основі розглядається ООН як образа гідності людської особи і засуджується як порушення прав людини та основних свобод, як перешкода для дружніх і мирних відносин між державами.

Крім причин виникнення релігійних конфліктів, можна визначити й так звані шляхи їх реалізації, яких існує досить багато й виникнення та існування яких становилося історично.

По-перше, основним джерелом небезпеки є певні релігійні групи, що відкололися від панівної церкви [28, с. 111], які отримали назву - секта. Їх діяльність спрямована на розпалювання релігійних конфліктів, вчинення злочинів на релігійному ґрунті членами таких сект, однак їх діяльність є латентною. Членами таких груп є або фанатики як найбільш суспільно-небезпечний елемент, або залякані люди, які піддаються психологічному й навіть фізичному насильству, або особи з так званою атрофованою психікою, яким байдужий характер їх діяльності. Найчастіше вони виконують завдання лідерів сект з незалежних від релігійного умислу причин: почуття вдячності, безвихідність життєвої ситуації (звільнилися з місць позбавлення волі, невиліковно хворі, особи з суїцидальними нахилами, неповнолітні, що визначилися в життєвих пріоритетах). При характеристиці особистості злочинця всі ці обставини потрібно враховувати так як мотив злочину у таких членів сект один, а мотивація може бути різною. Найголовніший аспект у такому аналізі це чітке визначення свободи волі в діях таких суб’єктів.

По-друге, релігійна ворожнеча може виникати з вини держави - діяльність державної влади може спровокувати релігійний конфлікт. Наприклад, через те, що законодавство деяких держав оголошує одну з існуючих у країні релігій (церков) державною (офіційною, національною) і представляє її організаціям, служителям культів і послідовникам привілеї, яких не мають інші конфесії. У деяких країнах дискримінаційні обмеження права людини на свободу релігії по суті зводять нанівець цю свободу. Наприклад, законодавство Ізраїлю встановлює обов’язковість для євреїв державної релігії - ортодоксального іудаїзму й не визнає інші його напрями [341, с. 43].

У Саудівській Аравії, де закон оголосив державною релігією сунізм ваххабітського толку, об’єктом дискримінації є прихильники інших течій ісламу: шиїти, ісламаіти, зедіти, яких позбавляють можливості виконувати свої обряди.

Чверть століття триває конфлікт британської влади з католиками Ольстера, що забрав понад три тисячі життів мирних жителів [245].

У 1921 р. британський прем’єр Девід Ллойд-Джордж (David Lloyd George) надав незалежність південної - в переважній більшості католицької - частини острова, залишивши його північну частину в складі Сполученого Королівства. А саме, залишитися в складі Великобританії вирішили самі жителі Ольстера (60% яких є протестантами), за що вони й проголосували на референдумі в 1920 р. З таким же результатом завершився і референдум 1972 р. Однак католицька меншість Північної Ірландії так і не змирилась з волею протестантської більшості: в 60-ті рр. найбільш радикальні католики об’єдналися в Тимчасову ірландську республіканську армію і почали кампанію насильства, спрямовану як проти метрополії, так і проти жителів самого Ольстера. Конфлікт забрав життя 1500 осіб. Мирна угода 1998 р. встановила в провінції крихкий мир, проте протиборчі сторони залишилися зі своєю думкою [196].

Іншим варіантом може бути й не законодавче визнання владою, яка не визнає державної релігії, а демонстративна перевага однієї релігії над іншими: відвідування главою держави певної церкви, виступи в засобах масової інформації про розвиток релігійної освіти певних течій, матеріального забезпечення релігійних заходів, або прийняття участі в релігійних обрядах.

Особливо гостро це питання стоїть у сучасній Україні, де основною проблемою релігійного характеру є протидія Київського й Московського патріархату. І Київський, і Московський патріархат є частинами єдиної православної Церкви. У нас однакові віровчення, богослужбова практика й традиції. Єдине, що нас розділяє - ставлення до незалежності України. Київський Патріархат підтримує самостійність нашої держави, тоді як Московський Патріархат в Україні схильний підтримувати повернення нашої країни в лаву Росії [139]. Прикладом релігійного конфлікту на цьому ґрунті є суперечка за церкву між прихожанами Московського й Київського патріархатів у Новоархангельську на Кіровоградщині [454].

Крім зазначених, виділяються й інші причини релігійних конфліктів:

По-перше, наявність у державах безлічі конфесій. Як приклад можна привести Ліван - мабуть, саму унікальну країну в цьому плані. У ній проживає більше двадцяти етнорелігійних общин. І кожна з них прагне зберегти свій індивідуальний характер, часто навіть на шкоду державним інтересам. З 1943 р. розподіл вищих посад негласно стало залежати від приналежності до певної громади. Так, президентом республіки може бути тільки християнин, мусульманин-суніт - прем’єр-міністром, а мусульманин-шиїт - головою парламенту. Природно, зміцнення позицій християн не могло сподобатися мусульманській частині населення. На цьому ґрунті в країні стали все частіше виявлятися міжконфесійні конфлікти. Іноді звичайні зіткнення переростають у громадянську війну. Політична ситуація в Лівані змінюється з перемінним успіхом, але як і раніше залишається напруженою.

По-друге, деякі релігійні конфлікти зумовлені особливостями

державотворення. Наприклад, більшість африканських та азійських країн тільки півстоліття тому стали незалежними. До цього вони були колоніями або напівколоніями європейських країн. Причому метрополії створювали держави, абсолютно не враховуючи відмінності релігійних громад, що становилися історично. Внаслідок чого послідовники однієї релігії виявлялися роз’єднаними і, навпаки, змушені були жити в одній країні з представниками інших конфесій. Так, підсумком громадянської війни, що триває багато років між жителями провінції Еритрея, що сповідують іслам, і жителями Ефіопії, що сповідують переважно християнство, став вихід провінції у 1993 р. зі складу Ефіопії.

По-третє, релігійні конфлікти провокуються дискримінацією деяких груп, що проживають у країні. Проявляється це в соціально-економічній нерівності і в переваженні в політичній еліті представників певної конфесії, міжрелігійні конфлікти виникають і коли опозиційний релігійний рух підтримується ззовні економічними, політичними, ідеологічними й військовими засобами. Найчастіше такий вид конфлікту зустрічається, коли послідовники однієї релігії живуть на території декількох держав. Дія цього чинника очевидно на прикладі Індії. У 1947 р. ця британська колонія здобула незалежність і поділила свою територію на дві держави за релігійною принципом. Там, де переважали мусульмани, утворився Пакистан, а там, де було більше індуїстів, Індійський союз. Останній, у свою чергу, поділив територію на Західний і Східний Пакистан. Незважаючи на переваження мусульманського населення, князівство Кашмір увійшло до складу

Індії. В результаті чого постійні регіональні конфлікти вилилися в Індо- пакистанську війну. Кожне князівство мало змогу саме вирішувати, куди ввійти: до складу Індії або ж Пакистану. Наступною причиною є те, що часто релігійні конфлікти провокуються тими країнами, які нібито захищають права своїх єдиновірців і втручаються у внутрішнє життя інших держав.

Наприклад, так сталося в 80-ті рр. XX ст. під час ірано-іракського конфлікту, офіційною причиною якого назвали протистояння, що виникло між шиїтами і сунітами. А насправді причиною була боротьба за владу в регіоні загалом й зокрема за володіння родовищами нафти на території Перської затоки (тобто економічні інтереси) [29].

Якщо надалі наводити найзначущі релігійні конфлікти, безумовно, найяскравішою подією сторіччя стала поява ісламського фундаменталістського політичного руху. Екстремізм в ісламі є потужною течією в межах сучасного ісламізму, що розуміється як політичний рух, що прагне вплинути на процес суспільного розвитку, виходячи з релігійних норм. Розгорнувши свою діяльність по всій планеті, цей рух фактично перетворилося на загальносвітове протистояння сил ісламу всьому іншому світу.

Найбільш широко освітлюваний конфлікт на релігійному ґрунті - це розгорнута війна за Святу землю Палестини. Особливістю близькосхідної кризи на відміну від будь-якого іншого локального релігійного конфлікту полягає в тому, що головний предмет спору - Єрусалим - має величезне значення не тільки для безпосередніх учасників конфлікту (мусульман та іудеїв), а й для представників усіх християнських конфесій. Питання про статус Єрусалиму є головним каменем спотикання в ізраїльсько-палестинських відносинах, цю проблему можна було б вирішити, не поступаючись релігійними почуттями і зберігаючи доступ віруючих до святинь, але поки цей довгоочікуваний мир встановити так і не вдалося [450].

Таким чином, ми бачимо, що будь-який релігійний конфлікт політизований і це підкреслює ще раз той факт, що причиною релігійних конфліктів є в деяких випадках далеко не релігія, а віра. Релігійні конфлікти іноді вигідні державі для вирішення своїх далеких від моралі й моральності планів. Тому, саме на державу покладається відповідальність за вирішення релігійних конфліктів і протидія ним.

Релігія - явище багатопланове й багатозначне. Вона породжена специфічними закономірностями розвитку суспільства. У системі цінностей будь- якої сучасної релігії, яка претендує на вплив, все більш важливі позиції будуть займати загальнолюдські цінності, включаючи світ і світову безпеку, права людини, демократію.

Релігія, що протиставляє одних людей іншим, одні народи іншим, релігія, що захищає інтереси однієї держави або групи держав не має майбутнього. На майбутнє може розраховувати лише релігія загальнолюдського характеру. У наш час не тільки мирна політика, але й будь-яка універсальна релігія не може виходити з того, що мирний порядок є докорінною цінністю. Релігія формує у свідомості віруючих уявлення про належний характер світового порядку і тим самим служить важливим чинником його творення і підтримки.

Сьогодні, на жаль, релігійний чинник не завжди відіграє примиряючу роль у міжнародних відносинах. Спекуляція на почуттях віруючих різних релігій і конфесій стала звичайною справою в практиці деяких політичних сил.

Підвищена суспільна небезпека діянь, пов’язана з посяганнями на життя, здоров’я, гідність громадян, тобто сукупність складових злочинності на ґрунті релігійних конфліктів зумовлена:

1) використанням винними умов суспільного лиха як чинника, що полегшує вчинення злочину;

2) вчиненням злочину щодо осіб, які перебувають у безпорадному стані;

3) переважанням низинних мотивів поведінки винних;

4) збільшенням обсягу суспільних відносин, що одночасно піддаються протиправним посяганням;

5) інтенсивним впливом на мотивацію поведінки правокористувачів соціально-психологічних, політичних чинників.

Аналізуючи ці злочини цілком обґрунтовано можна сказати, що злочинність на ґрунті релігійних конфліктів - масове явище. Ця злочинність носить дискретний характер, тобто має тимчасові проміжки. Злочини цього виду злочинності відбуваються через деякі проміжки часу.

Одним із приводів до вчинення злочинів, що входять у цей вид злочинності, є події. Як правило вони тягнуть зібрання натовпу. Якщо проводити аналіз за ознакою статі, то учасники таких злочинів частіше - чоловіки.

Ознаками цього виду злочинності є:

1) особлива жорстокість й винятковий цинізм;

2) виникнення конфлікту прямо залежить від міжнаціональних відносин і політики держави щодо релігійних течій;

3) злочини на релігійному ґрунті є суспільно-небезпечними і становлять загрозу національній безпеці, життю, здоров’ю, честі та гідності особи, миру й безпеки людства;

4) злочини на релігійному ґрунті можуть бути причиною міжнародних конфліктів;

5) релігійний мотив є штучно створеним тими громадянами або організаціями, яким вигідні релігійні конфлікти або вчинення окремих злочинів, оскільки найчастіше дійсним мотивом є низькі інтереси (помста, заздрість, матеріальний інтерес);

6) учасники злочинів діють як поодинці так і зазвичай за попередньою змовою, група осіб характеризується організованістю і спланованістю;

7) учасники релігійних конфліктів діють публічно.

До речі, у кримінальному законодавстві багатьох держав (наприклад, Австрії, Данії, Естонії, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Фінляндії, Швейцарії) відповідальність за розпалювання ненависті, приниження та образу людської гідності за ознаками раси, національності, релігії тощо, настає лише у тому випадку, коли ці дії вчиняються публічно [146, с. 521].

Злочинність на ґрунті міжнаціональних і релігійних конфліктів характеризується сотнями тисяч загиблих, тисячами поранених, сотнями тисяч біженців, що залишилися без даху над головою та особистого майна, їх фізичними та моральними стражданнями, майновим збитком. Вирішення питання релігійного конфлікту є однією з форм міжнародного співробітництва, такі злочини як геноцид, расова сегрегація, релігійна дискримінація, расизм, сіонізм, як результат конфлікту на релігійному ґрунті - створюють загрозу миру й безпеки народів, порушують права й основні свободи людей, закріплені в міжнародно-правових документах.

Стаття 1 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації дає визначення расової дискримінації. Нею визнається будь-яке розрізнення обмеження або перевага, засновані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, має метою або наслідком знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у всіх областях людської життя. Засудивши расову дискримінацію, держави-учасники зобов’язалися проводити політику ліквідації всіх форм расової дискримінації, використовуючи всі належні засоби, в тому числі й законодавчі заходи, зокрема закріпити расову дискримінацію, що її проводять особами, групами чи організаціями.

Найстрашнішою формою прояву расизму є геноцид.

Генеральна Асамблея ООН 11 грудня 1946 р. резолюцією 96/1 оголосила геноцид міжнародним злочином, 9 грудня 1948 р. прийняла Конвенцію про попередження злочину геноциду й покарання за нього. Відповідно до цієї

Конвенції під геноцидом розуміються дії, вчинені з наміром знищити повністю або частково національність, етнічну, расову чи релігійну групу [200, с. 54].

Стаття 9 Європейської конвенції про права людини визнає свободу змінювати релігію або переконання.

Міжнародні документи, забороняючи дискримінацію, дають перелік підстав, за яким проведення відмінностей між людьми неприпустимо. Цей список не є вичерпним. Так, Пакт про громадянські й політичні права зобов’язує держави забезпечити всі права, закріплені в ньому, без якої б то не було різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови... або іншої обставини, в тому числі й ставлення до релігії.

Віра в бога повинна бути причиною не конфлікту, а зобов’язанням подолання опору шляхом діалогів. Всьому цьому підтвердження - декларація про ліквідацію всіх форм непримиренності та дискримінації на основі релігії або переконань, проголошена резолюцією 36/55 Генеральної Асамблеї від 25 листопада 1981 р.

Частина 1 ст. 1 зазначеної декларації говорить: кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати релігію або переконання будь-якого роду за своїм вибором і свободу сповідувати свою релігію і виражати переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічним або приватним порядком, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів і вчень.

Особливе місце в міжнародному праві відведено захисту прав національних меншин. Перші міжнародні норми, що зачіпають у певній мірі права і свободи людини, з’явилися в області захисту інтересів релігійних і національних меншин у деяких країнах [566, с. 27-28].

Прийняття в межах ООН таких актів, як Загальна декларація прав людини 1948 р., Пакт про громадянські і політичні права з Факультативним протоколом до нього та Пакт про економічні, соціальні і культурні права, відкритих для підписання в 1966 р., ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Цими актами підлягали захисту права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя, причому Пакти охоплюють весь спектр прав і свобод людини. Якщо деякі права і свободи в Декларації і Пактах закріплені в загальній формі, то детальне уточнення подано в спеціальних договорах. Крім загальних норм, що забороняють дискримінацію людей за цілою низкою ознак (стать, раса, релігія національна приналежність, політичні та інші переконання), що містяться, наприклад, у Пакті про громадські і політичні права, розроблені й діють Конвенції проти дискримінації, до таких можна віднести в галузі освіти (прийнята ЮНЕСКО в 1960 р.), в галузі праці та зайнятості (ухвалена Генеральною конференцією МОП в 1958 р.), Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН в 1979 р.) [331, с.14-32].

Статут ООН заохочує загальну повагу й дотримання прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії. Прийнята резолюцією 40/144 Генеральної Асамблеї від 13 грудня 1985 р. “Декларація про права людини” стосовно осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають передбачає права іноземців, у тому числі право на свободу думки, совісті, релігії, право на збереження своєї рідної мови, культури й традицій.

Треба відмітити, що, нажаль, релігійні конфлікти - закономірність будь- якого суспільства. Їх локалізація здійснюється насамперед соціальними заходами й політичними методами. Протидія злочинності на релігійному ґрунті пов’язана з охороною суспільства від різних проявів релігійних конфліктів із з’ясуванням їх причин, мотивації і мотивів вчинення, а також з пошуком заходів щодо їх попередження

Кримінальна політика України, таким чином, повинна включати в себе розробку й реалізацію програм протидії злочинам на релігійному ґрунті. Активну участь у їх розробці мають брати державні органи, громадські організації, об’єднання, представники культури різних релігій.