Нотаріат та адвокатура

На наш погляд, під час реалізації конституційного положення про надання кваліфікованої правової допомоги специфічні взаємовідносини нотаріату виникають також і щодо інституту адвокатури.

Відзначимо, у нотаріальному процесі при класифікації суб’єктів но­таріальних процесуальних відносин виділяють три групи суб’єктів но­таріального процесу, де представника (адвоката) відносять до осіб, які ініціюють нотаріальне провадження або вступають в нього з метою охорони прав та інтересів інших осіб.

Висвітлення питань ролі адвоката в нотаріальному процесі є дослі­дженням інституту адвокатури під новим, ще детально не вивченим ку­том зору. Але щоб правильно визначити процесуальне становище адво­ката в нотаріальному процесі як суб’єкта нотаріальних процесуальних відносин, необхідно розібратися в специфіці самої нотаріальної діяль­ності. В даному підрозділі ми не станемо детально зупинятися на розг­ляді нотаріального процесу як юрисдикційної діяльності нотаріуса, яка спрямована на охорону безспірних прав фізичних та юридичних осіб, оскільки, по-перше, це не входить до предмету нашого дослідження, а по-друге, цьому питанню присвячено достатню кількість сучасної нау­кової та навчальної літератури.

Відомо, що нотаріальний процес починається із звернення особи до нотаріуса в усній або письмовій формі. Адвокат може вступити в нота­ріальний процес на будь-якій із стадій. У такому процесі адвокат може виступати замість особи, інтереси якої він представляє, або виступати з такою людиною паралельно. У випадках вступу адвоката в нотаріаль­ний процес замість особи, чиї інтереси він представляє, звернення до нотаріуса формулює адвокат. А в разі особистої присутності особи та її представника-адвоката звернення до нотаріуса може виходити як від адвоката, так і від особи, інтереси якої представляє цей адвокат. Слід зауважити, що переговори в нотаріальному процесі в присутності осіб та їхніх адвокатів істотно відрізняються від переговорів, в яких беруть участь виключно адвокати.

Нотаріусу необхідно пояснити людині правову ситуацію та зробити акценти на певні юридичні наслідки, до яких зможуть привести ті чи інші дії. Ось саме в таких випадках участь адвоката з його компетент­ними порадами полегшувала б переговори між особою та нотаріусом і прискорила б протікання самого нотаріального процесу. Одночасно участь адвоката на переговорах означає для нотаріуса спочатку вирі­шення справи на високому професійному рівні і дозволяє протистояти нереалістичним очікуванням.

Таким чином, слід виділити спільні та відмінні риси між інститутом нотаріату та інститутом адвокатури. Спільна риса полягає в роботі в одному правовому полі у сфері цивільного обороту і наявності багатьох принципово єдиних методів роботи - правового консультування, скла­дання проектів документів, відображення в них волі учасників угоди. Однак при цьому між усіма представниками юридичних професій, що надають правову допомогу населенню, є ряд істотних відмінностей.

На відміну від інших суб’єктів, що надають правову допомогу (при- ватнопрактикуючих юристів), діяльність адвокатів і нотаріусів не є під­приємництвом. Згідно ст. 59 Конституції України, кожному гарантуєть­ся право на одержання кваліфікованої правової допомоги, яка у випадках, передбачених законом, має надаватися безкоштовно. У рам­ках чинної правової системи України саме на адвокатуру та нотаріат покладено функції з надання безоплатної або на пільгових умовах пра­вової допомоги населенню.

При цьому адвокат чи нотаріус не має права відмовити в наданні правової допомоги особі, яка має право на її безкоштовне отримання відповідно до закону, на відміну від приватних юристів, які займаються підприємницькою діяльністю, а тому довільно відбирають клієнтів для своєї роботи. Надання безкоштовної юридичної допомоги приватноп- рактикуючими юристами грунтується на діючому законодавстві Украї­ни, зокрема, на положеннях Закону України «Про безоплатну правову допомогу», який набрав чинності 9 липня 2011 року.

Так, безоплатна правова допомога - правова допомога, що гаранту­ється державою та повністю або частково надається за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та інших джерел.

Право на безоплатну правову допомогу - гарантована Конституцією України можливість громадянина України, іноземця, особи без грома­дянства, у тому числі біженця, отримати в повному обсязі безоплатну первинну правову допомогу, а також можливість певної категорії осіб отримати безоплатну вторинну правову допомогу у випадках, передба­чених Законом.

При реалізації права на безоплатну правову допомогу не допуска­ється застосовування привілеїв чи обмежень до осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, ет­нічного та соціального походження, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Державна політика у сфері надання безоплатної правової допомоги ґрунтується на таких принципах:

1) верховенство права;

2) законність;

3) доступність безоплатної правової допомоги;

4) забезпечення якості безоплатної правової допомоги;

5) гарантоване державне фінансування.

Питання надання безоплатної правової допомоги в Україні регулю­ються Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких нада­на Верховною Радою України.

Безоплатна первинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає в інформуванні особи про її права і свободи, порядок їх реалі­зації, відновлення у випадку їх порушення та порядок оскарження рі­шень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Безоплатна первинна правова допомога включає такі види правових послуг:

1) надання правової інформації;

2) надання консультацій і роз’яснень з правових питань;

3) складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру);

4) надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації. Право на безоплатну первинну правову допомогу згідно з Конституцією України та Законом України «Про без­оплатну правову допомогу» мають усі особи, які перебувають під юрисдикцією України.

Суб’єктами надання безоплатної первинної правової допомоги в Україні є:

1) органи виконавчої влади;

2) органи місцевого самоврядування;

3) фізичні та юридичні особи приватного права;

4) спеціалізовані установи.

Звернення про надання одного з видів правових послуг, передбаче­них частиною другою статті 7 Закону України «Про безоплатну право­ву допомогу», надсилаються або подаються особами, які досягли пов­ноліття, безпосередньо до центральних та місцевих органів виконавчої влади, територіальних органів центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції.

Звернення про надання одного з видів правових послуг, передбаче­них частиною другою статті 7 цього Закону, що стосуються дітей, над­силаються або подаються їх законними представниками.

Звернення про надання одного з видів правових послуг, передбаче­них частиною другою статті 7 Закону України «Про безоплатну право­ву допомогу», що стосуються осіб, визнаних судом недієздатними, або дієздатність яких обмежена судом, надсилаються або подаються їх опі­кунами чи піклувальниками.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у разі письмового звернення осіб про надання будь-якого з видів правових послуг, передбачених частиною другою статті 7 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», з питань, що віднесені до їх повнова­жень, зобов’язані надати такі послуги протягом 30 календарних днів з дня надходження звернення.

Якщо у зверненні особи міститься лише прохання про надання від­повідної правової інформації, така правова допомога надається не піз­ніше п’ятнадцятиденного терміну з дня отримання звернення.

Органам виконавчої влади та органами місцевого самоврядування забороняється встановлювати плату за надання будь-якого з видів правових послуг, передбачених частиною другою статті 7 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», та за видачу особам бланків заяв, звернень, запитів, довідок, інших документів, подання яких передбачено законодавством для реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Якщо питання, порушені у зверненні, не належать до компетенції органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, до якого надійшло звернення особи, такий орган протягом п’яти календарних днів повинен надіслати це звернення до відповідного органу та повідо­мити про це особу, яка подала звернення.

Якщо під час розгляду звернення про надання безоплатної первин­ної правової допомоги встановлено, що особа потребує надання безо­платної вторинної правової допомоги, орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, який розглядає звернення, зобов’язаний роз’яснити особі або її законному представникові порядок подання зве­рнення про надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Звернення, що не стосуються надання первинної правової допомоги, розглядаються в порядку, встановленому законодавством про звернен­ня громадян.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зо­бов’язані проводити особистий прийом осіб, які потребують безоплат­ної первинної правової допомоги, з питань, що належать до компетенції відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самовряду­вання. Прийом осіб, які потребують безоплатної первинної правової допомоги, проводиться постійно в установлені дні та години. Графік прийому осіб повинен бути доведений до їх відома.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування за­безпечують проведення особистого прийому осіб висококваліфікова­ними працівниками, які можуть чітко і доступно надати роз’яснення положень законодавства та консультації з питань реалізації прав і сво­бод людини і громадянина та виконання обов’язків.

Якщо під час особистого прийому встановлено, що особа потребує надання безоплатної вторинної правової допомоги, працівник, який проводить особистий прийом, зобов’язаний роз’яснити їй порядок по­дання звернення про надання безоплатної вторинної правової допомо­ги. Органи місцевого самоврядування з урахуванням потреб територіа­льної громади відповідної адміністративно-територіальної одиниці можуть утворювати в порядку, встановленому законом, спеціалізовані установи з надання безоплатної первинної правової допомоги.

Спеціалізовані установи, що надають безоплатну первинну правову допомогу, утворені органами місцевого самоврядування, є неприбутко­вими організаціями, користуються правами юридичної особи, мають власні бланки, печатку із своїм найменуванням.

Спеціалізовані установи, що надають безоплатну первинну правову допомогу, утворені органами місцевого самоврядування, фінансуються за рахунок коштів місцевих бюджетів, інших не заборонених законо­давством джерел. Повноваження та порядок діяльності спеціалізованих установ з надання безоплатної первинної правової допомоги встанов­люються Положенням про установу з надання безоплатної первинної правової допомоги, яке затверджується на основі Типового положення про установу з надання безоплатної первинної правової допомоги.

Органи місцевого самоврядування можуть укладати з юридичними особами приватного права, які відповідно до свого статуту мають право надавати правову допомогу, договори про надання на постійній або тимчасовій основі первинної правової допомоги на території відповід­ної адміністративно-територіальної одиниці.

Порядок та критерії залучення органами місцевого самоврядування юридичних осіб приватного права до надання безоплатної первинної правової допомоги затверджуються Міністерством юстиції України.

Органи місцевого самоврядування можуть залучати до надання без­оплатної первинної правової допомоги адвокатів або інших фахівців у відповідній галузі права.

Адвокат, інший фахівець у відповідній галузі права чи юридична особа приватного права, з якими укладено договір про надання первин­ної правової допомоги, зобов’язані надавати високоякісну допомогу в обсязі та строки, визначені договором.

Відмінностями нотаріату та адвокатури, на наш погляд, є наступні складові. Насамперед, діяльність адвоката та клієнта будується на ос­нові договору доручення та має в цьому сенсі приватно-правовий хара­ктер. Адвокат є певною мірою «слугою клієнта» і захищає його інте­реси. Саме на цьому ґрунтуються змагальні засади судочинства, коли адвокати кожної зі сторін представляють докази на обґрунтування пра­воти свого клієнта. Разом з тим, діяльність нотаріуса в силу її публічно- правового характеру відбувається в рамках нотаріального проваження та жорсткого регулювання рамками закону. Нотаріус, за влучним твер­дженням О. Полуньєва, забезпечує для всіх учасників нотаріального провадження при вчиненні конкретної дії рівні правові умови, викону­ючи обов’язок щодо забезпечення дотримання закону щодо всіх осіб, у тому числі й тих, які не звернулися до нього, але права яких зачіпають­ся вчиненням нотаріальної дії. Тому взаємовідносини нотаріуса та осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії, мають публічно-правову, а не договірну основу.

Найбільш наочно публічно-правова основа діяльності нотаріату проявляється на прикладі спадкових справ. Так, якби ведення спадщи­ни відбувалося на змагальній основі, то, на думку І. Горбункової, спад­щина діставалася б найбільш багатим і «спритним» спадкоємцям, здат­ним найняти кращого юриста та відхопити велику частину спадщини, не поставивши до відома інших спадкоємців. Ведення спадкової справи незалежним від сторін і безстороннім нотаріусом забезпечує врахуван­ня інтересів всіх спадкоємців, виявлення повного їх кола, забезпечення рівних, на основі закону умов доступу до спадщини відповідно до волі спадкодавця.

У силу публічно-правового характеру інституту нотаріату кількість нотаріусів до недавнього часу було обмежена. Тобто, не так давно існу­вали обмеження кількості нотаріусів у певному окрузі, нині ці квоти усунуто. Очевидно, це спростило доступ до професії, проте суттєво ускладнився контроль за роботою нотаріусів. Так, нами неодноразово підкреслювалося, що результатом фактичного скасування обмежень чисельності нотаріусів стали вкрай негативні явища. Багато претенден­тів на посаду нотаріуса прагнуть розпочати діяльність у великих містах. У той же час чимало округів не мають жодного нотаріуса. Така ситуа­ція складається через відсутність критеріїв визначення необхідної кіль­кості нотаріусів у тій чи іншій місцевості. Крім того, нечітко визначена кількість нотаріусів значною мірою впливає на неможливість здійснен­ня ефективного контролю за їх діяльністю. Так, згідно з положеннями законодавства, Мін’юст та головні управління юстиції в регіонах до не­давнього часу перевіряли лише організацію нотаріальної діяльності та виконання правил діловодства, в той час як перевірка правомірності но­таріальних дій залишалася поза увагою.

У той же час адвокати самостійно регулюють свою чисельність. Крім того, нотаріус не має права на вчинення нотаріальних дій поза межами свого нотаріального округу, тобто не може, на відміну від ад­воката, працювати там, куди запрошують його клієнти.

Викладене не дає підстав применшувати чи перебільшувати значен­ня нотаріату або адвокатури у правовій системі України. Кожен з цих правових інститутів займає своє власне місце. Якщо діяльність адвока­та відбувається переважно в суді шляхом відстоювання у змагальній формі інтересів клієнта, то діяльність нотаріуса відбувається в рамках безспірної юрисдикції, оскільки нотаріус є представником і держави, і всіх осіб, які звернулися до нього за юридичною допомогою.

План лекції:

1. Вплив нотаріату на правоохоронну сферу.

2. Співвідношення нотаріату та суду.

3. Порівняльна аналітика нотаріату та адвокатури.

Питання для самостійної роботи:

1. Визначити значення нотаріату України в реалізації правозахисної та правоохоронної функцій.

2. Функції нотаріату України в правоохоронній діяльності.

3. Загальна характеристика взаємодії нотаріату з органами державної і місцевої влади.

4. Роль органів нотаріату в протидії корупції та тіньовій економіці.

5. Органи дізнання, слідчі, прокурор і суддя - як учасники нотаріаль­ного процесу.

6. Організація нотаріальної служби та діяльність адвокатури.