Стаття 2. Право на справедливі умови праці

Згідно з пунктом 1 статті 2 Сторони зобов’язуються ’’забезпечити розумну тривалість робочого дня і робочого тижня при постійному скороченні тривалості робочого тижня, наскільки це дозволяє зростання продуктивності праці й інші відповідні чинники”. Виконання цієї вимоги може забезпечуватися законодавчим шляхом, в рамках колективних договорів або за допомогою ”яких-небудь інших процедур, що накладають відповідні зобов’язання, виконання яких контролюється компетентним органом”^[120]. При застосуванні пункту 1 статті 2 Комітет незалежних експертів виходить з того, що концепція ’’розумної тривалості” робочого часу, включаючи понаднормову роботу, не має абсолютного характеру. Розумність визначається стосовно конкретного місця і часу і залежить від продуктивності та інших чинників”^[121]. Наприклад, скорочення тривалості робочого дня можна чекати в країні з високим рівнем безробіття^[122]. Вважається безрозсудним робочий тиждень трива­лістю 60 годин (включаючи понаднормову роботу)^[123]; береться під сумнів і обгрунтованість 50-годинного робочого тижня^[124].

Згідно з пунктом 2 статті 2 Договірні Сторони зобов’язуються ’’встановити оплачувані святкові дні”. Даючи тлумачення цього положення при підготовці Хартії, Комітет Міністрів зазначив, що воно буде охоплювати не всі святкові дні, а лише ті з них, які працівнику оплачувалися б, якби вони не були святковими. Працівникам, яким, як виняток було запропоновано вийти на роботу в святкові дні, повинні надаватися оплачувані відгули^{[126] [127].}

Згідно з пунктом 3 статті 2 Договірні Сторони зобов’язуються ’’забезпечити надання, як мінімум, двотижневої щорічної оплачуваної відпустки”. Це положення демонструє вади надто конкретних формулювань. Якщо поняття ’’розумної тривалості” робочого часу в пункті 1 статті 2 допускає еволюцію вимог в міру зростання очікувань, то положення про ’’двотижневу щорічну оплачувану відпустку” не вимагає тепер від Сторін ніяких додаткових зусиль.

Згідно з пунктом 4 статті 2 Договірні Сторони зобов’язуються ’’забезпечити трудящим, зайнятим на небезпечних або шкідливих для здоров’я виробництвах згідно з встановленим переліком, або скорочений робочий день, або надання додаткової оплачуваної відпустки”. Це положення тісно пов’язане зі статтею 3 Хартії, що стосується безпечних і здорових умов праці, однак на відміну від неї підкреслює необхідність встановлення скороченого робочого часу через стрес, пов’язаний з роботою на таких виробництвах.

виробництва (наприклад, гірничорудна промисловість)¹. Виконання вимог пункту 4 статті 2 не може бути замінене збільшенням заробітної плати як компенсації за небезпечні умови праці^{[129] [130].}

Пункт 4 статті 2 виявився складним в застосуванні, оскільки він не цілком узгоджується з нинішньою практикою держав, що намагаються розв’язати питання охорони здоров’я і забезпечення безпеки працівників, зайнятих на небезпечних або шкідливих для здоров’я виробництвах, шляхом здійснення належних законодавчих заходів, направлених на усунення небезпеки, а не шляхом скорочення тривалості робочого часу. В результаті Комітет незалежних експертів опинився в ситуації, коли він вимушений домагатися дотримання положення, в основі якого лежить підхід, що не користується загальною підтримкою^[131]. Однак, як підкреслив Комітет, доти, доки те або інше виробництво залишається небезпечним або шкідливим для здоров’я, держава зобов’язана згідно з пунктом 4 статті 2 скорочувати тривалість робочого часу для осіб, зайнятих на цьому виробництві.

Згідно з пунктом 5 статті 2 Договірні Сторони зобов’язуються ’’забезпечити щотижневий період відпочинку, який, по можливості, повинен збігатися з днем тижня, що визнається за традицєю або звичаєм відповідної країни чи регіону днем відпочинку”. ’’Період відпочинку”, як випливає з тексту, не повинен бути меншим одного дня. Відмова від нього в обмін на додаткову плату не допускається^[132].